Присвячую моїй сонячнiй Українi 8 страница

Рiта Менцель?! Так це вона Рiта Менцель?! Нова балетна знаменитiсть? Ах, он вона яка!

Макс озирається, але нова знаменитiсть уже оточена старими знаменитостями, i бiльше не видно синiх благаючих очей Мадонни i спiвучого рожевого тiла, яке стало таким рiдним. Шкода Але все одно, спасибi їй, — тепер вiн може говорити з Сузанною як с л i д, не так, як iзбирався, а так, як танцювала та, — просто, чисто, одверто й по-людськи.

Вiн повертається до Сузанни. Коли вона не дуже занята, вiн прохав би в неї декiлька хвилин для розмови. Тiльки декiлька хвилин. I десь у iншому мiсцi, не серед цього натовпу.

Сузанна мовчки, не перестаючи чудно посмiхатись, рушiче бере його пiд лiкоть i веде з залу. В зеленому салонi вона на хвилинку зупиняється, думає i, посмiхнувшись, веде праворуч до низеньких дверей. Макс слухняно йде за нею, весь час почуваючи її голу, налягаючу на його лiкоть руку i ждучи моменту, щоб увiльнитись од неї.

— Ну, прошу.

Але в кiмнатi зовсiм темно. I вмить уся вона, як величезний лiхтар без ламп, засвiчується жовтогарячим свiтлом. Здається, з усiх куткiв зiйшло палюче лiтнє сонце i, невидне для ока, залило всю кiмнату пекучим вогнем. Угорi пiд круглою стелею воно — як лiтнього ранку, внизу — як перед вечором.

Макс швидко, вражено дивиться на Сузанну.

Вона з невинним, лукавим i насмiшкуватим виглядом пово дить рукою до широкої, низької, укладеної масою подушок канапи й уклоняється.

— Будь ласка. Я вибрала найбiльш вiдповiдне мiсце для нашої пресерйозної справи. Правда?

Це — «каплиця Афродiти». Посерединi стоїть лицем до канапи її фiгура, роботи омнеїста Лiнде, —.похiтливо гарний соковитий образ. На стiнах висять найкращi речi старого й нового еротизму. В кутках стоять старовиннi вази в формi фалусiв i скульптури, яких прилюдно не можна було виставити. I те, що все це твори щирого мистецтва, що вся каплиця заповнена ними й погляд неодмiнно мусить натикатись на них, що свiтить лiтнє, пекуче сонце, — все це зразу обхоплює душним, непо-кiйним, п'яним духом.

— Будь ласка. Прошу.

I Сузанна знову поводить голою рукою до канапи Бiльш нiяких меблiв у каплицi немає.

Макс, заклавши лiву руку в кишеню, лiнивим i недбалим кроком пiдходить до канапи й сiдає на неї. Спинки немає, через те вiн пiдмощує пiд спину декiлька подушок i спирається на них. Добре, вiн може й тут балакати так, як вiн хоче, а не вона. Властиво, i балакати нема чого. Треба тiльки по-дружньому, просто, щиро подати їй руку, подякувати за все добре й попрощатись. Так вiн i хотiв зробити. Так вона й повинна була зрозумiти з усього його вигляду (а коли треба, вона чудесно все зрозумiє!). Але вона не схотiла зрозумiти. Добре. Вона озброїлась каплицею Афродiти Чудесно. Вiн може й тут прийняти бiй.

Сузанна не сiдає поруч iз Максом. Вона спирається спиною об п'єдестал Афродiти, нiби шукаючи в неї оборони й пiдтримки. Мармурова богиня, знеможено вiдкинувши торс назад, з сласно-блаженним усмiхом дивиться згори на Макса. I груди її, живiт i стегна, здається, дихають солодкою втомою. I пiд нею розiп'яла на п'єдесталi матово-бiлi руки, вузькi на кiнцях i широкi та повнi бiля плiч, її приклонниця. У срiбно-бронзовiй блискучiй лусцi, як морська царiвна, вона злегка похитується всiм тiлом, неначе всерединi ще танцюючи бiскаю. I гола, туга, блискуча пiд гарячим свiтлом нога то блискає бiло молочною смугою, то ховається пiд лускою. А очi телицi вогко, свiжо й iронiчно ласкаво не перестають посмiхатись.

I раптом Максовi невiдомо з чого пригадується, що в цiй каплицi вiн уперше поцiлував Сузанну. Там, бiля тої групи лесбiйок. I, вириваючись з обiймiв, Сузанна боляче вкусила його за шию. Сьогоднi їй не доведеться кусатись. I взагалi, не доведеться бiльше нi кусатись, нi…

— Ну, так от, Сузанно, справа моя дуже коротка.

Макс зупиняється, силкуючись подивитись на неї якомога простiше, сердечнiше та спокiйнiше, i, замiсть того, байдуже й недбало примружує очi.

— Нам треба рiшуче й остаточно попрощатись i розiйтись, Сузанно.

Сузанна, не перестаючи погойдуватись, так само вогко, насмiшкувато й мовчки дивиться на нього. А зi стiн, зi скульптур, з усiх бокiв одверто, настирливо, неначе в змовi з нею, лiзуть в очi йому оголенi, знеможенi, оскаженiлi, раюючi, спочиваючi тiла.

I те, що вона, Сузанна, стоїть i дивиться на них, дивиться при ньому, це особливо здiймає душним, нестерпним хвилюванням.

Макс заплющує очi. Власне, йому б треба пiдвестись, потиснути їй руку й пiти собi геть, — все сказано. Але тiло млосно, важко лежшь, i нема сил рухнути його. Вiд мовчання Сузанни серце починає глухо, холодно й важко стукатись об груди.

— Я жду вiдповiдi.. — одкинувши голову назад, iз заплющеними очима хрипко каже вiн, сам почуваючи сором од своїх дурних, нещирих i зраджуючих його слiв i в той же час напружено ждучи, що робитиме вона.

Сузанна помалу, повiльно пiдходить до нього, заходить збоку i, раптом нахилившись, коротким клюючим поцiлунком швидко торкається його уст. I зараз же, вiдхилившись, одсувається й прилипає до стiни, знов погойдуючись.

Макс розплющує очi й помалу повертає до неї голову. Згори вниз дивиться мовчазне, смiхотливе, порожевiле лице пiд каскою волосся, а в розрiзi сукнi ритмiчно, нестерпно-бiло рухається сильна, струнка нога.

Макс раптом пiдводиться, стає на ноги i, зiтхнувши, простягає до Сузанни руку.

— Ну що ж. Коли iншої вiдповiдi нема, треба задовольнятись i такою. Прощай, Сузанно. Вибач менi, коли чим був тобi неприємний, i дякую за все добре вiд тебе.

Сузанна помалу бере його руку в обидвi свої й починає нiжно гладити її. Макс пробує потиснути одну з них i визволити свою, але вони не пускають. Вони тихенько, але настiйно притягують її до себе ближче, цi двi голi, нестерпно-бiлi руки, зовсiм близько, так що треба ступити один крок, щоб не перехiлитись усiм тiлом.

— Ти… милий Чуєш ти?

Макс посмiхасiься.Їй треба вже йти, гостi будуть ображенi. I з й йому треба.

— Ти… милий. I дурний. I любий. I прекрасний. Чого ж ти хочеш бiльше? Ну?

— Ми так багато говорили вже про це, Сузанно, що краще не псувати собi нудьгою вiд цих балачок останнього нашого побачення. Я знаю, чого ти хочеш, ти знаєш, чого я хочу. Нi ти, нi я не можемо того зробити, що хоче другий. Це — не наша вина. Такi ми є. Так нас зробило життя. Нема ради. Треба, значить, iз тим помиритись.

Хвилювання принишкло. Стало сумно й тихо вiд своїх слiв, i вперше виникає справжнє переконання, що це — кiнець. I те саме серце, що тiльки-но душно й трудно стукалось об груди, самотньо й тоскно стискається. Сузанна швидко випускає його руку, пiдходить до канапи й сiдає, щiльно закривши розрiзи сукнi. Рукою поводить бiля себе поруч.

— Сядь.

Макс помалу крутить головою. Не треба бiльше балачок, не треба зайвих, непотрiбних дискусiй. Вiн хоче пiти вiд неї от iз цим враженням її теплих плiч, вогких очей, з враженням прекрасної, бажаної, хвилюючої женщини, а не… не переконаної капiталiстки.

— Сядь, я тебе прошу!

Макс iзнизує плечима й сiдає з краю канапи, незручно повернувшись до Сузанни всiм тiлом.

Вона знову бере його руку. Добре, коли вiн хоче, вони розiйдуться. Але це — непотрiбне. Вiн усе одно вернеться до неї. О так, напевне! I хутко. Вiн iз упертостi обманює й себе, i iнших. Вона хоче сказати всю правду, хоч це, може, i не розсудливо, бо пiдiгрiє його впертiсть. Але все одно. Вiн.-.уже не той, що був, коли вони зазнайомилися в музеї. Дикий, фанатичний, непримиренний соцiал-демократизм його вже, слава богу, спав, як спадає висока температура при небезпечнiй хоробi.

Макс помалу, але рiшуче визволяє свою руку. Сузанна пробує задержати, але, посмiхнувшись, випускає.

Криза минула щасливо. Вiн може посмiхатись, скiльки хоче, але факт є факт. Першою ознакою того є те, що вiн iпочав розумiти красу. О, не класичну, а живу, життєву, буденну. Сьогоднiшня бiская була iспитом, який вiн склав блискуче. А ще пiвроку тому вiн сказав би, що пролетарiатовi наплювать на всi цi викрутаси випещених ледарiв.

— I тепер скажу!

Розумiється, вiн скаже! А як же iнакше? На першому мiсцi амбiцiя А потiм правда, логiка i… i щастя, як своє, так i… iнших.

— При чому ж тут амбiцiя?

Ах, на жаль, при всьому. Насамперед при тому, що Мако Штор не може понизитись до того, щоб йоiо жiнка мала бiльше грошей, нiж вiн. О, тут усi прекраснi теорiї про дружбу, товариство чоловiка й жiнки повиннi поштиво уступитись перед амбiцiєю мужчини.

Макс зiтхає й проводить рукою по чолу. Так, розумiється, iнакше вона й не може собi пояснити його поведiнку.

Та в жертву цiй злiй, себелюбнiй богинi приноситься навiть своя власна теорiя. Так, так! Соцiал-демократична партiя зовсiм не ставить своїм членам вимог, щоб вони не мали маєткiв, щоб одрiкались усiх радощiв життя, щоб зневажали красу. Багато було й е видатних соцiалiстiв, якi мали свої фабрики, мали великi капiтали. Це не заважало їм бути навiть проводирями партiї. Та вiн сам, напевне, може не одного свого товариша назвати, який має свої фабрики, вiлли, авто, аероплани, який цiнить i любить красу життя. Нi? Неправда?

Макс несподiвано голосно смiється, сильно скудовчивши обома руками волосся. Це чудесно! Нi, це просто знаменито. В каплицi Афродiти Сузанна Фiшер дає iндульгенцiю проводирям соцiал-демократiв.

— Хiба неправда? Нi?

— О, правда! Iстинна правда!

Боже, якi прекраснi дитячi зуби в цього великого, плечистого чоловiка! I який хлопчачий милий рот. I який вiн сам увесь iз цим розпатланим чубом — хлопчинка, маленький хлопчинка з усiма своїми соцiалiзмами, впертiстю, смiхом.

А коли правда, то, значить, тiльки амбiцiя стоїть на перешкодi їхньому шлюбовi? Нi? Треба ж бути логiчним i правдивим. I не треба мучити себе i… других. Чого вона хоче вiд нього? Мати його всього. Бiльше нiчого.

— Але це єдине неможливо, Сузанно.

Сузанна пильно дивиться на його стомлено вiдкинену назад прекрасну голову з заплющеними очима й тихенько накриває його сперту об канапу руку своєю рукою.

Це можливо. Йому тiльки треба помиритися з фактом, що в неї бiльше грошей, нiж у нього. Та й годi. Тодi все було б можливе. Вони побрались би й виїхали собi геть iз Берлiна. Вони могли б навiть змiнити iм'я, коли б йому не хотiлось, щоб знали, хто вiн. Вони зникли б на рiк, два, п'ять, скiльки йому хотiлось би. Вiн гадає, що їй неможливо було б жити без цього товариства? З ним — можливо. Для нього вона може вiдмовитись од усiх людей. Але не вiд краси Бо життя — справжнє, реальне життя — є в красi, через красу i для краси. Поза красою нема нiчого, то все — нереальне, несправжнє. Вiчне тiльки краса. Соцiалiзми, партiї, справедливiсть, наука, газети, фабрики — все це часове, мiнливе, i все тiльки засоби для осягнення краси. I багатство теж. Але без багатства не може бути краси… А як могло б бути гарно! Вони мали б собi повiтряно-водяну вiллу. Невеличку, але з усiм, що треба для життя, краси й кохання. Вона б її носила вiд краю до краю землi, водою й небом. Вони зупинялись би, де б хотiли, на снiгових верхiв'ях гiр, у лiсах Iндiї, серед моря, на якому-небудь безлюдному крихiтному острiвку, на якому тiльки птицi зупи няються спочивати. Всi найкращi, найблагословеннiшi мiсця землi вони обдивились би, i кожна посмiшка земної планети була б на вiвтар їхнього кохання. Все, що може дати людська творчiсть, технiка, наука, все вони мали б до своїх послуг. Вiн мiг би писати книгу про красу. В нього є мистецький хист, так, так, вона з тих невеличких його газетних статейок, що вiн пише у своїх газетах, помiтила це давно. I ця його праця була б на вiть для його соцiалiзму цiннiша, кориснiша за мiльйон статей його.

Сузанна нiжно, обережно, як хорому, гладить руку Максовi й мовчить, не зводячи пильних великих очей з його голови.

Макс не рухається. В очах стоїть жовта тьма. Треба встати й пiти. I тепер уже, дiйсно, або зовсiм, назавсiгди пiти, або зовсiм i назавсiгди лишитись. I нiколи цiєї жiнки не бачити, нiколи бiльш не почувати на собi цiєї руки, цих насмiшкуватих, обiцяючих, лукавих, теплих i часом таких вiдданих, таких люблячих очей. Очевидно, справдi ж любить, бо на якого ж бiса вiн, голодранець, нiчим не видатний, нiкому не вiдомий, здався їй, коли вона може вибрати собi найкращого з знаменитих, видатних, близьких їй людей?

Сузанна обережно, стараючись робити якомога менше руху, неначе пiдкрадаючись до метелика, пересувається ближче до Макса. Погладивши знов його руку, вона бере її i, тихенько пiднявши, кладе собi на колiно. Рука покiрна, млява й важка, як у сонного. Пальцi — як горбом лягли, так i не рухаються, не виправляються на м'якiй, гнучкiй круглостi ноги. Сузанна тихо, нiжно надушує її й важко прикриває згори своєю рукою.

Внизу матово смуглявих лиць Макса виступають двi невеличкi, червонi, гарячi плямки Густi, загнутi на кiнцях вiї по чинають легенько здригуватись, дихання стає глибше, труднi ше, а в пальцях руки вже вже чується життя, непомiтне, без руху.

В каплицi стоїть чуйна, напружена тиша. Ледве чутно про сочуеться глухий гуркiт мiста Афродiта з сласно знеможеною iюсмiшкою непорушне й уважно слiдкує за двома мовчазними людьми.

Раптом Макс розплющує очi, понуро, важко зупиняє їх на Сузаннi, якийсь мент сидить так i, знявши свою руку з її колiна, швидко встає.

— Ну, я мушу йти. Прощай, Сузанно!

Сузанна нахиляє голову, витягує вздовж колiн оголенi, безсилi руки й мовчить.

— Прощай, Сузанно. Менi треба йти. Вона пiдводить на нього свої темнi, чистi, вогкi очi й лагiдно, болiсно!посмiхається.

— Прощай… — ледве чутно шепоче.

Макс, жорстоко хмурячись i покушуючи правий бiк нижньої губи, рiшуче простягає їй руку. Сузанна, як молячись на нього, помалу бере руку, слабо дотискує й несмiло питає:

— Ти не поцiлуєш мене?

I болiсна, здивована, лагiдна посмiшка так незвично, так чудно й роздираючо-боляче стоїть їй на свiжих, смiло й гарно розгорнених устах.

Макс раптово нахиляється до пiднятого до нього лиця, незручно лiвою рукою обiймає каску волосся i припадає до цих уст. Вони м'яко, покiрно подаються i зразу ж усiєю м'якiстю своєю всмоктуються в його. Голова Сузанни помалу починає перехилятися назад, тягнучи за собою голову Макса. Вiн падає поруч iз нею на канапу. I зараз же скажено, з ненавистю, вп'явшись руками в голi, гарячi плечi, сильно кидає її голову в подушки i притискає устами уста. I цi плечi, i уста, i руки, i груди, — все тiло затихло-покiрне, мовчазне, кричить пекучим хвилюванням.

I раптом по всiй каплицi розкочується страшенний гуркiт i трiск розбитого посуду. Макс i Сузанна на мент застигають, потiм Макс швидко, злякано пiдводиться й озирається. На мармурi пiдлоги лежать пiдставка й черепки вази — Макс звалив їх ногою.

Сузанна падає знов на подушки й жадно, нетерпляче, жагуче простягає до Макса руки.

Але вiн похапцем злякано витягає годинник й дивиться: пiв на восьму.

— Я мушу йти!

— Ах, нiкуди ти не пiдеш! Iди сюди.

— Я мушу йти. Я не можу. Я мушу. Але я..

Вiн зупиняється, а Сузанил вся напружено застигає.

— Але я через двi години прийду чнов. Хочеш?

Сузанна сiдає й важко, серйозно, допитливо зупиняє в його очах свої затуманенi, обважнiлi й ще темнiшi та вогкiшi очi.

— Але ж прийдеш?

— Прийду.

— Напевне?

Макс мовчки пiдходить, брутально бере її за голову, повертає до себе вгору i з ненавистю, одчаєм, пекучою стогнучою радiстю впивається в її спухлi, сласно розгорненi уста.

Вiдiрвавшись, вiн круто вiдвертається i, переступивши через черепки розбитої вази, не озираючись, пригладжуючи волосся, виходить iз каплицi.

А Сузанна, напiвлежачи, з пом'ятою срiбно-бронзовою лускою, з оголеними ногами й iз переможною, любовно-трiумфуючою посмiшкою на спухлих устах дивиться йому вслiд.

* * *

В небi, як розсипане вугiлля, шорхнучи сiрим попелом, дотлiвають дрiбнi хмарини. Садiвник Йоганн, широко розставивши ноги й держачи обома руками кишку бiля живота, пускає, як хвiст комети, сталеву, шипучу дугу води.

На дзвiницi червоненької церковцi годинник задумливо ви биває вiсiм годин.

I тiльки затихає восьмий удар, князiвна Елiза рiшуче вiдходить од вiкна i з похмуреними широкими бровами, з гордим викликом у закиненiй назад головi, вся блiда, з поблiдлою, хижою губкою й загостреним кiстяним овалом виходичь iз салону. Зеленi очi ледве-ледве торкає усмiх.

З цим самим виглядом увiходить i до кабiнету графа. I всiм зiбраним од одного погляду на неї стає ясно, що екстреннс зiбрання, дiйсно, мабуть, потрiбне, щось непевне з принцесою.

Князь Шванебах просить дозволу розпочати засiдання, i принцеса зараз же забирає слово.

Вона говорить тихо, спокiйно, рiвно тримаючи голову. Але який чудний, недобрий, який сiрий, iз тьмяним, придушеним блиском спокiй її. I як несподiвано, чудно й моторошно слуха ти те, що вона каже!

Нефарбованi, дегенеративно-расовi обличчя переглядаються непорозумiло, з тихим ляком i тривогою. Невже це говорить принцеса Елiза?!

А принцеса нiби нiчого не помiчає.

Отже, iз сказаного висновки її такi. Боротьба нерiвна. Один противник має всю зброю, яку тiльки може дати сучасна цивiлiзацiя, цебто: армiю, полiцiю, банки, фабрики, залiзницi, пресу. Другий — тiпькi спiвчуття народу, традицiї, iсторiю i правду.

Друге. Мiжнароднi позицiї першого противника безмiрно кращi. Плутократiя органiзується по всьому свiтi. Чутки про об'єднання банкiв усього свiту в «Єдину Республiку Землi» — не теоретичнi мiркування, а пiдготовлений i майже довершений факт, який потребує тiльки оформлення. План обеззброєння всього свiту, знищення армiй — це є пiдiрвання всiх надiй аристократiї.

Отже: одверта, груди на груди боротьба — неможлива. Це-утопiя, казка, самообман. Треба тверезо дивитися в очi фактам. Потрiбнi iншi методи боротьби. Треба йти в табiр ворогiв. Так, у табiр ворогiв. Але не так, як iдуть тi, що служать їм вiрою й правдою. А iнакше, щоб iзсередини їх перемогти: приспати їх, опанувати їхньою зброєю й одного моменту задушити. Хитрiстю, обманом, пiдступом треба їх узяти. Це — теж зброя, якої й можна, i треба вживати там, де немає iншої.

Портьєри на вiкнах щiльно позапинанi; за дверима вiрно й надiйно стереже Ганс Штор i новий льокай-детектив; принцеса говорить пiвголосом. Але нефарбованi, сухi, стривоженi обличчя скоса поглядають i на вiкна, i на дверi, i на принцесу.

Розумiється, йти з такою метою в табiр ворога рiч небезпечна, вiдважна й саможертовна. Хто йде туди, той на якийсь час приносить у жертву свою честь, гiднiсть, гордiсть, а може, i друзiв. Але велике дiло вимагає й великих актiв.

Принцеса робить маленьку паузу. Малесеньку, крихiтну паузу, щоб набрати тiльки бiльше повiтря у груди.

I от вона, князiвна Елiза, рiшила присвятити себе такiй жертвi. Банкiр Мертенс через свого особистого мiнiстра охорони, графа Адольфа фон Елленберга, зробив їй пропозицiю бути його жiнкою.

Постатi в фотелях роблять рух i потiм одразу всi застигають — надiружено-непорушнi, з неклiпаючими, повстромлюваними в принцесу очима, як у фотографа в момент знiмання.

Вона на цю пропозицiю показала графовi Адольфовi фон Елленберговi дверi Але, обдумавши всю ситуацiю, приходить до рiшення прийняти пропозицiю пiд умовою, що банкiр Мертенс стане президентом Республiки Землi. От це все, що вона має заявити шановному зiбранню

Постатi, як одпущенi фотографом, дають собi волю рухатись. Але рух їхнiй тривожний, зляканий, повний непорозумiння й приголомшення.

Старий граф Елленберг важко пiдводить своє широке, костисте тiло i, заклавши руки за спину, незвично швидко ходить попiд стiною, заставленою книжками. I похилена голова похиленi плечi, похилена спина — все розгублено i вражено посмiхається.

Засушений, жовтий, рiвний князь Шванебах, як попсований апарат, швидко, точно, безупинно ставить олiвцем на чистому паперi ряд рiвних, сухих, як вiн сам, лiнiй.

Герцог бравншвайзький, куценький, лисий, iз кучерями жовто-рудого волосся з бокiв веснянкуватої лисини, почервонiв так, що вуха горять, як два жовто-червонi лiхтарi. Вiн не розумiє iпри-нцеси. Нехай йому великодушно й милостиво про стять, але вiн абсолютно не розумiє її свiтлостi. Вiн просить, вiн благає роз'яснити йому справу.

Будь ласка, принцеса готова з охотою дати всi пояснення.

I очi її, звуженi та жорстокi, i загострене пiдборiддя, i хижа верхня синювата губка, — всi готовi дати пояснення. Будь ласка.

Старий граф зупиняється пiд бюстом Шiллера i з-пiд стрiхи жовто-сiрих брiв пильно, тяжко дивиться до столу на принцесу.

Як її свiтлiсть гадають: чи такий акт її свiтлостi не буде страшним, фатальним ударом по всiй їхнiй святiй, великiй справi? Чи не буде це величезним, на весь свiт, актом капiтуляцiї? Чи не викличе вiн у ворогiв трiумфу й зловтiхи, що скрiпить їх, а в прихильвикiв — пригнiчення, горя, суму й сорому, що ще дужче знесилить їх? Як гадають їхня свiтлiсть?

їхня свiтлiсть, принцеса Елiза, гадає, що дещо з цього буде. Вороги трiумфуватимуть. Але трiумф їхнiй — завчасний. Що ж до прихильникiв, то обов'язок її друзiв дати їм зрозумiти, що її вчинок не обурення, не сорому i не зневаги вiд них заслуговує, а розумiння, пiдтримки та вiдповiдної тактики.

Так. Гм. Так. А чи не думають їхня свiтлiсть, що це буде страшною образою пам'ятi її великих батька й брата, що вмерли вiд руки банкiра Мертенса? Хай її свiтлiсть не вiзьме цих слiв за зле А так, у сутi, по совiстi…

Старий граф фон Елленберг одвертається, робить два кроки й зупиняється, пильно дивлячись у пiдлогу.

Принцеса Елiза ще вище пiдводить червону голову й погорд ливо, холодно насуває важкi вiястi повiки на очi. Нi, вона так не гадає. Ця цiль, яка ставиться, не може бути образою. В цю ж цiль увiходить i… i вшанування пам'ятi батька та брата найлютiшою помстою їхньому вбiйниковi. Коли вони можуть усе бачити з домовини, вони повиннi благословити її на цю нелегку мiсiю.

Герцог бравншвайзький витирає густий пiт iз червоного веснянкуватого чола. його очi рудого теляти, великi й добрi, в жовтих густих вiях напружено клiпають.

Так Гм. Розумiється, мiсiя нелегка. Нехай її свiтлiсть простять йому його нерозумiння, але вiн таки не розумiє, як можна заволодiти силою противника, хоча б отак пройшовшiї в його табiр? Як можна однiй, десятьом, двадцятьом особам захопити цiлий громадський лад, цiлу систему, яка й є силою противникa? Як, на милость господню?!

Обличчя напружено i з тривожною цiкавiстю проводжають слова куценького герцога до принцеси: як?!

Принцеса й на це має вiдповiдь, таку саму точну, стислу, обдуману й холодно-гордовиту, як i попереднi.

Лад противника є попсований ним той громадський i державний лад, який вiн захопив у справжньої, народної монархiї його не мiняти треба, а наново виправити. Як його попсували десять, двадцять одиниць, так iншi двадцять осiб можуть його виправити. Iсторiю роблять великi сильнi одиницi.

Так. Гм. Але невже невже її свiтлiсть зможе стати дружиною, справжньою дружиною цього банкiра?! Нехай її свiтлiсть милостиво вибачать, але це не вмiщується в головi, це- богозневага, це протиприродне.

Принцеса Елiза мовчки дивиться на герцога бравншвайзького, i неохочий, важкий усмiх проходить по її жорстко стиснених устах. На це вона вiдповiдi не дає.

I раптом iз фотеля бiля вiкна пiдводиться чорна, глухо до шиї застiбнута постать єпископа i помалу, з урочистою задумою в усiх рухах пiдходить до принцеси. Голова його вся сива, але брови густi, чорнi й на голених щоках синюватiсть брюнетiв. Банькатi жовтуватi очi, обведенi фiолетовими западинами, дивляться строго, проникливе.

Вiн теж хоче сказати її свiтлостi декiлька слiв.

Принцеса ввiчливо злегка повертається до нього, скидує на нього зеленим поглядом, i жорсткiсть та сухiсть її лиця стають iще виразнiшi. Вона хитає головою, — будь ласка, вона готова слухати.

Єпископ пiдводить суху, сiрувату руку й тихим голосом каже:

— Так, ваша свiтлосте, те, що ви задумали зробити, є протиприродне, неймовiрне, страшне. I всi уваги вельмишановного герцога зовсiм слушнi.

Герцог, сперши голову на руку, сумно й журно хитає нею. Принцеса сидить рiвно, нерухомо, спустивши очi на тiсно складенi на колiнах руки.

— I багато ще iнших уваг i питань, ваша свiтлосте, роїться в головi од вашого намiру. Серце стискається горем, болем, пекучою образою. Жертва бiльша за жертву Авраама, що хотiв принести боговi свого сина. Подвиг бiльший за подвиг Юдiти, що пiшла також у табiр ворога.

Єпископ на мент зупиняється, повертається до зiбрання i тим самим повiльним, строгим, урочистим голосом питає.

— Але, мої панове, хто посмiє тепер сказати, що подвиг Юдiти був нелюбий богов?

Герцог бравншвайзький перестає сумно кивати головою й непорозумiло дивиться на строге, з загнутим носом i чорними бровами лице. Принцеса швидко зиркає скоса вгору до єпископа й так застигає.

— Хто, мої панове, крiм бога, посмiв би був зупинити руку Авраама? I чи не був син самого бога принесений у жертву за людей? Чи не був це протиприродний, богозневажний, страшний i неймовiрний учинок? Але хто смiє сказати, що вiн був непотрiбний? Так, ваша свiтлосте, страшну, неймовiрну жертву ви збираєтесь принести свойому народовi. Але дозвольте менi, смиренному слузi всевидного, з болем, горем i побожним сумом благословити вас на неї. Дозвольте схилити мою посивiлу голову перед вашою великою душею, перед вашою великою силою, даною вам од бога, i возрадуватись усiм старим серцем своїм, що може бути й за наших страшних часiв таке чудо геройства i святої самопожертви.

Однотонне, рiвно-бiле, як iз матової порцеляни, лице князiвни з кожним словом єпископа наливається життям, теплiє, вiдтає, м'якшає, вкривається тiнями рум'янцю.

Єпископ так само строго, повiльно, врочисто-низько схиляється перед принцесою, торкнувшись пальцем пiдлоги. Принцеса швидко встає i, вся змiнена, блискаючи вогкiстю очей, палаючи волоссям i рум'янцем, така вся зразу молода, юна, пiднята, простягає руки єпископовi. Вона така вдячна йому. Вона така рада. Ах, вона така рада!

Вiн побожно й повiльно цiлує цю руку, а срiбно-сива голова його рiзко вирисовується на фонi чорного шовку принцеси.

Зiбрання ошелешене. Князь Шванебах перестає штрихувати папiр i мовчки, непорушне дивиться на єпископа й князiвну — апарат цiлком зiпсувався i став. Герцог бравншвайзький, одвiсивши долiшню губу, часто клiпає жовтовiїми телячими очима, як вiд порошинки.

Голови тривожно, схвильовано шепочуться, i в князя Шванебаха по лобi рясно-рясно зiбралися здивованi, розгубленi зморшки.

Старий граф Елленберг iз закладеними назад руками, зiгнувшися, стоїть i суворо, роздумливо дивиться поперед себе, неначе не знаючи — ступати йому на небезпечну кладку чи нi.

Але князь Шванебах направляється й функцiонує далi. Вiн обережно стукає олiвцем об стiл i просить до порядку. Принцеса сiдає на своє мiсце, а єпископ вертається до камiна. На хвилину настає тиша.

Але трудно бути порядковi там, де мова мовиться про такий неймовiрний, страшний непорядок.

Нi, зiбрання не може згодитися з його преосвященством паном єпископом. Розумiється, Юдiта, Авраам, Iсаак, — все це зворушливе, величне з погляду релiгiї, намiр принцеси дiйсно заслуговує на всякий подив i пошану, але, на жаль, бiблiйнi часи давно минули i, взагалi, справу треба розглядати не з релiгiйного, а з полiтичного й сучасного погляду. Зiбрання взяло б на себе незмiрну вiдповiдальнiсть, коли б не зважило всiх можливих наслiдкiв од цього (безумовно, героїчного, надзвичайного, але мало обгрунтованого!) плану.

Принцеса знову вирiвнюється, знову пiдборiддя стає гостре, знову повiки гордовито й холодно лягають на очi. Вона слухає всiх по черзi й уже нiкому не вiдповiдає. Потiм пiдводиться i, злегка торкаючись рожевими пучками з обточеними довгими нiгтями краю столу, тихо каже:

— Як так, то я сама беру на себе вiдповiдальнiсть перед богом, моїм народом i моїм родом. Прощайте, панове. Дуже менi шкода, що ми не могли сьогоднi порозумiтись. Але я певна, що колись ми ще порозумiємось.

Вона велично хитає всiм головою, окремо тепло i привiтно посмiхається до єпископа i, скляно пошелестуючи шовком сукнi, виходить iз кабiнету. Голови низько й поштиво схиляються перед нею.

I тiльки зачиняються за принцесою дверi, князь Шванебах сухо, твердо стукає олiвцем по столу i просить обмiркувати ситуацiю, яка може скластися у зв'язку з намiром принцеси.

Але що ж можна мiркувати? Можна зiщулитись перед ударом i ждати його Можна вгадувати всю страшну шкоду, але що зробити, щоб одвернути ii?

Герцог бравншвайзький озирається на дверi, грайливо тарабанить круглими, твердими нiгтями по столу й недбало пiвголосом бурмотить:

– Єдиний рятунок. забрати з дороги «нареченого».

Єпископ суворо, негативно крутить головою. Але всi вдають, що не помiчають того. А граф Елленберг, важко звiсивши величезнi руки ч поруччя фоiеля, зовсiм нiчого не чує i не бачить.

— Так, панове Це єдиний рятунок. Iншого не бачу. Що там робить той Iнарак? Що ваш той Рiндель чи Рiнкель, що вiн робить у Iнарацi? Вiн нам досить багато коштує, а щось результатiв мало.

Шванебах iзнизує плечима. Хто ж то може знати, що вiн там робить? Хоча деякi результати його роботи все ж таки були, цього вiдкидати не можна. Але «забрати» Мертенса при тiй страшнiй охоронi його — справа зовсiм не така легка. I коли Iнарак не може до цього часу справитися з нею, то ясно, що на неї треба багато натуги й сил покласти.

— Зараз готов пiв свого маєтку покласти на стiл! I куценький герцог з силою б'є короткою в рудому волоссi рукою по столу.

— Пiвмаєткуi

Дата добавления: 2015-08-27