Присвячую моїй сонячнiй Українi 25 страница

А в обiд тато, або мама, або Герман, або Грета роблять сонячний хлiб iз свiженької запашної травички. Чудесний, тендiтний, солодкий, кращий навiть за пирiжечки з кремом. Лорхен сама ще не робить хлiба, вона ще маленька, от як почне ходити до школи, тодi їй зроблять гарненьку-гарненьку соняшничку i вона сама собi й мамi робитиме хлiб. Про це нiкому-нiкому не можна казати, бо чужi дядi вiдберуть у них i скла, i дядя Рудi, i все-все. Через те Лорхен навiть надвiр не пускають, але вона й не хоче, бо дома в майстернi веселiше.

Iнодi увечерi, як Лорхен ведуть уже спати, забiгає чорний дядьо Макс. Вiн також пiдносить її догори й так лоскiтно цiлує пiд пiдборiддя у шийку. Дядьо Макс та вона, тiльки вони обоє говорять дядевi Рудi «ти», бiльше нiхто не смiє. I так само тiльки вона та дядьо Макс мають право обнiмати дядя Рудi. От тiльки з тою рiзницею, що вона може обнiмати за колiна, а вiн — аж за плечi. Але як вона виросте, то й вона за плечi обнiматиме.

Що ж буває пiсля того, як Лорхен iде до свого лiжечка, того вона вже не знає, бо в лiжечку вона не працює, а спить.

* * * Тiна дуже хвилюється, вигладжує свою зовсiм простеньку, скромну (тiльки трошечки кокетливу) суконьку й нетерпляче поглядає на Макса. (Боже, як вiн сьогоднi прибирається, чепуриться, волосочок до волосочка вкладає, наче до нареченої збирається!) Вже четверта година. Мама казала, точно о четвертiй треба бути, тодi в майстернi настає маленька перерва, i тато тодi найвеселiший буває, бо вчить Лорхен машину крутити. Ну от, а Макс знову за свою коробку береться, перев'язує другим ременем — той, мовляв, негарний.

Сьогоднi Тiна й зачесана скромно, гладенько, як до школи колись. Губи без краплиночки фарби, брови, вiї такi, як иам-а родила їх. Максовi вона сьогоднi, напевне, зовсiм не подобається. I ластовиння дуже видко, i уста без фарби такi широкi, i очi якiсь лисi.

Але Макс вовтузиться iз своєю коробкою, як кошеня з клубком, i нiчого не бачить. I що воно таке в тiй коробцi?

— Ну, а як вас, Тiно, панi Бетман приняла?

Тiна радiсно-злякано скрикує й притуляє руки до лиця. Ох, вона ж i забула розказати. (Сьогоднi вона зовсiм, як очманiла, саму себе ще десь забуде. Iй-богу!) Це ж була iсторiя в Бетманiв! Самого Бетмана не було дома. Тiльки високошановна панi. Ну, звичайно, i панi Шустер. Ах, Макс не знає, хто ця панi Шустер? Це — мiнiстр-президент усiєї фiрми Бетманiв. Панi Шустер прийняла її страшенно холодно. Ага, скрiзь погано, знов до Бетманiв! Ну, Тiна нiчого не хотiла їй казати. Добре, думай собi, що хочеш. Аби тiльки до дiвчат пустила. Та дурна взяла та й пустила. I от що тут тiльки почалось, як вона показала скла дiвчатам! Почали видирати одна в одної, вищати, кричати, кидатися подушками, танцювати на столах. Прибiгла Бетман, прибiгла Шустер: «Що таке, що за скандал? Знов ця Тiнка тут щось учинила? Марш по кiмнатах!» Еге, дiвчата тiльки в регiт та в свист. «Не хочемо! Одходимо! Всi йдемо на волю! Кiнець! Годi!» Шустер отетерiла, Бетма-ниха до телефону, до полiцiї: бунт! А дiвчата тим часом поскладали свої куфри, та й гайда. Восьмеро того самого вечора виїхало, а чотири на ранок утекли. I нi одна не сказала про Сонячну машину! Нi одна! Тiльки сама Шустер догадалася. Наслала до Тiни полiцiю; але полiцiя понюхала, понишпорила й пiшла. Що ж вона може знайти? Лють у них на Сонячну машину така, що панi Бетман аж плаче. Лається й плаче. Плаче й лається.

— Але, пане Максе, тепер я потребую багато скла! Нас уже тепер вiсiмнадцять душ є. Як кожнiй на день хоч по два скла роздати, то й то треба тридцять шiсть. А маленьку Софi полiцiя заарештувала. Бiйка була з полiцiєю. Одного бендюжника дуже поранено.

Макс востаннє пробує пiдняти коробку. О, легка зовсiм. Тепер вона подiбна до куферка на дамськi капелюшi.

— Ну, гайда, Тiно! Я мушу поспiшати.

Тiна вся затихає, зiщулюється, забуває i про Бетманiв, i про полiцiю.

Вони вдвох iдуть нагору. Макс попереду. Тiна позаду. В сiнях уже чекає на них панi Надель i зараз же вiдводить Тiну в куточок, скинувши з неї капелюша i нашвидку пригладивши волосся. Нiчого, зовсiм колишня Тiна.

Потiм Макс i панi Надель iдуть до кiмнати, де старий Надель лежить на канапцi, тримаючи в однiй руцi газету. Вiн швиденько й акуратненько складає газетку й вiтається з гостем. Рудi, видно, вже говорив iз ним: старий не дивиться в очi, хмуриться, на щоках гарячi фiалковi плямки хвилювання.

— Ну, товаришу Наделю, будемо говорити прямо й одвер-то Добре? Можна сюди увiйти Тiнi i привiтатися з вами?

Старий Надель пошарпує одним плечем, немов його щось там кусає, втягує носом повiтря й мовчки вiдходить до вiкна. Тодi панi Надель швиденько виходить до сiней i зараз же вертається з Тiною, ведучи її за руку. Тiна дрiбненько ступає, спустивши очi долу й уся зашарiвшись так, що й ластовиння не видно.

Мати пiдводить її до батька, пускає й одходить набiк до Макса.

Тiна стоїть iз звислими руками, iз спущеними долу очима, гладенько зачесана, червона, злякана, чекаюча.

— Ну, що ж… Здорова була. Прийшла, то вже не виганяти.

Тiна раптом рвучко нахиляється, хапає батькову руку й цiлує.

Тодi Макс широко пiдходить до старенького Наделя, нашвидку тисне йому лiкоть, киває червонiй Тiнi, весело на бiгу прощається з панею Надель i поквапом виходить

Його роль скiнчена, йому треба тепер поспiшати в своїй справi.

Дома вiн iще раз оглядає себе в дзеркалi, бере коробку й сходить iз нею вниз. Вже за чверть п'ята. А вiн же дав слово Сузаннi рiвно о п'ятiй бути вже в неї. Тепер не повинно бути нi неточностi, нi обману, нi гри, нi лицемiрства. Нiчого.

Сьогоднi вiн уже не обiймає величного портьє, не говорить чудних слiв. I йде вiн до палацу цiлком пристойно, поважно, такий весь чисто убраний, навiть у жабо з мереживом. От тiльки коробка в руках. Коробка — не коробка, валiзка — не валiзка, нести її самому йому незручно, а льокаєвi дати нiзащо не хоче.

* * * Сузанна чекає Макса в зеленому гротi. Це велика печера, обросла зеленим густим мохом. Старi сiрi скелi випинаються по стiнах незграбними рогами; в кутку загус жовтий сталактит, подiбний до величезної обплилої воскової свiчки; десь дзюркотить струмочок, звiдкись просiвається жовто-зелене свiтло. Тихо, журно. Пахне трошки лiсовою цвiллю, трошки глицею. Збоку — плескуватий величезний камiнь, оброслий мохом.

Коли Макс, мружачи очi, входить до грота, незграбно несучи поперед себе коробку й стукаючись об неї колiнами, з каменя помалу пiдводиться русалка. Вона не встає, а тiльки спирається на лiкоть i жде. Як у всякої порядної русалки, на нiй, крiм легесенького газового зеленого жабуриння, розпущених кiс i легесеньких зелених черевичкiв, нiчого немає. Максовi гостро виразно впадають в очi двi пiдковосхожi густi зеленi тiнi пiд тугими оголеними грудьми, рiденько прикритими газом.

Русалка витягує до нього праву руку.

— Ну, нарештi!

Але тут же здивовано непорозумiло помiчає коробку.

— А це що таке?! Для чого сюди цю коробку? Ти кудись виїжджаєш?

Макс ставить коробку бiля своїх нiг, поштиво бере руку Сузанни i, стараючись не дивитись на її голi, злегка задрапованi жабуринням клуби, цiлує.

— Ради бога, Максе, що це за опудало ти принiс сюди? Саме сюди! Побiйся ж бога, подивись, яка вона тут страшна. Ради всього гарного, викинь її зараз.

— Вибач, Сузанно, але нiяк не можу викинути.

— Ну, знаєш, я справдi повiрила, що ти тепер iнший став. Ти ж обiцяв прийти з великою якоюсь радiстю до мене. А приходиш iз якоюсь брудною смiшною коробкою, що примушує навiть цi скелi корчитись од образи. Фе!

Русалка лягає на камiнь i сердито закидає руки за голову.

I Макс знову гостро виразно помiчає темно-зелену, пухнату тiнь пiд пахвами.

— Я й прийшов iз «великою радiстю». А ти обiцяла прийняти мене теж iнакше, а замiсть того лаєш мене. Сузанна швидко пiдводиться й знову спирається на лiкоть.

— Ти вважаєш, що я погано тебе приймаю?! Так?

Макс старається не бачити нi круглого глянсуватого колiна, випнутого з пiд жабуриння, нi двох перевернутих округлих чаш, що випинають зеленими промiннями газ, нi шовковистої розпущеної бронзи, що спадає з плiч на голу круглу обточену руку. Вiн дивиться тiльки в її вогкi, з зеленими вiдблисками, глибокi очi; в них поза скриком обурення стоїть iззаду лукавий Сузаннин вабливий смiшок.

— Нi, ти приймаєш добре. Але сердишся на мене даремно. I побачиш, що я свого слова дотримав; я прийшов iз великою радiстю. Можна менi сiсти коло тебе?

Смiшок продирається наперед i опановує очима, устами й ямочками коло уст. Справдi, вона сьогоднi iнша, вона не дама, а дiвчина, зовсiм молода, на диво тонка дiвчина, а розпущенi коси роблять її просто невинною. Вона трошечки вiдсуває ноги, злегка випинає до нього пiдборiддя й лукавим нiжним шепотом кидає в нього!

— Милий!

— От це iнша мова! Бо я таки милий.

— Ох! Невже?

I дiвоча пухнато-бронзова позеленена голова насмiшкувато схиляється на плече, а вогкi чистi очi мружаться ласкою, хвилюванням, смiшком

— Правда! Побачиш сама! Насамперед бачиш, яким чемним хлопчиком я одягнений сьогоднi?

— Диво дивнеє! I головою ще нi разу не шарпнув, як загнузданий кiнь.

I знову лукаво, насмiшкувато витягши до нього пiдборiддя, тихенько, таємно шепоче:

— Ну, а радiсть же де?

А очi вже знають, ждуть, хвилюються, радiсно соромляться Макс посмiхається й показує рукою на коробку.

— Ось.

— Ти хочеш, щоб я знов почала «лаятись»? Будь ласка, постав її хоч туди за камiнь. Що воно таке? Для чого ти гя гаєш її з собою?

— Бо це радiсть. Як же її не «тягати» з собою?

Сузанна раптом догадується.

— В нiй щось е? Для мене?!

— Для тебе, для всiх.

— I для всi iх? Це вже забагато. Що ж воно таке? О, господи, невже рукопис твоєї книжки? Ради бога, Максе!

Макс не ображається, не стрiпує головою, тiльки все так само посмiхається.

— Нi, не рукопис. А хочеш знати, що це?

— Як же не хотiти, коли ця мацапура всю нашу увагу вiдбирає. Мушу нарештi знати!

— Це — iндульгенцiя, Сузанно. Iндульгенцiя всьому людству, всiм людям разом i кожному зокрема, мiж ними i тобi, i менi.

— Хм! Загадково. Але що тобi iндульгенцiя потрiбна, то в цьому нiякого сумнiву немає.

— Так, тут є й менi, всiм моїм пакостям, нещиростям, слабостi, брудовi, нiкчемностi. Є, Сузанно. Але не тiльки менi, а, повторюю, всiм людям, всiм їхнiм пакостям, злочинствам, жор-стокостям. Цiлковите всепрощення! Забуття всiх грiхiв. А також i святощiв. Тут, Сузанно, в цiн коробцi лежить смерть усiх богiв i дияволiв.

— Боже, яка ж це, певне, нудна рiч!

— У цiй коробцi, Сузанно, лежить бомба.

— Iндульгенцiї й бомба. Цiкавий багаж.

— Страшної, нечуваної сили бомба, Сузанно. Такої сили, що висадить у повiтря всю iсторiю людства. Переверне всi вашi «непохитнi» закони краси, моралi, економiки, науки, полiтики. Поперемiшає всi народи на землi дужче за вавiлонську башту. Поруйнує…

— Господи! Я боюсь, Максе! I мiй грот висадить?

— I твiй грот, i тебе, i мене, i твоїх льокаїв, покоївок, портьє, робiтникiв на твоїх фабриках — усiх повисаджує, порозносить на шматки й одродить новими.

Сузанна раптом зручним швидким рухом заносить ноги на край каменя й стрибає на пiдлогу. Груди напругло, туго здригаються, i бронзова хвиля волосся, пахнувши на Макса духом сiна, закидається за спину.

— Вже знаю! Стиль вiдозв Iнараку! Господи, та як же я вiдразу не догадалась? Машина ледарiв, калiк i бездар? Так?

Макс помалу пiдводиться. У вогких очах уже нема хвилювання, смiшка, нетерплячого чекання. Вони смiються одверто, пiднято, войовничо. Вони нарештi зустрiлися з ворогом, якого довго чекали.

— А, це цiкаво! Покажи, покажи!

— Хм! Коли ти так заранi ставишся, то чи є рацiя навiть показувати.

— О нi, покажи! Як же я ставлюсь? Вона ж iзцiляє калiк, слiпих, глухих, кривих. Нi хiба?

Макс якийсь мент рагається, потiм помалу розв'язує коробку й вiдкриває її. Сузанна з цiкавiстю зазирає всередину; там видно тiльки якусь чорну пiвкруглу пукатiсть Макс обережно просуває руки вниз, пiдхоплює з бокiв апарат, легенько виймає його i ставить на канапу камiнь. Мiдна корба, комин, скла, шапочки цвяшкiв кричуще випинаються на тлi моху сi-рувато-зеленявих скель. Сузанна гидливо, насмiшкувато й обережно, щоб не доторкнутись навiть кiнчиком шовкового жабуриння, пiдходить ближче.

— Так оце та страшна бомба, iндульгенцiя, краса, радiсть, чудо з чудес? Так? Iмпозантний вигляд. Дiйсно, страшно робиться. Краса надзвичайна. Це що ж таке в неї за халабудка згори?

Макс iзбоку з цiкавiстю оглядає злегка перехилене напiвголе струнке туге тiло (але воно вже чогось не хвилює i очi не бояться ходити по опуклостях грудей, по густих зелених тiнях тiла).

— Ти не вважаєш за потрiбне навiть вiдповiсти бiднiй неофiтцi?

— Нi, чого ж. Можу вiдповiсти. Можу навiть показати, як робиться сонячний хлiб. Можливо, що ти iнакше будеш говорити, коли попробуєш його i…

— О, ради бога! Цю зелену, мокру, огидну жуйку? О нi. Я, слава боговi, ще не калiка, не бездара, не ледарка й не божевiльна. Я ще можу жувати своїми зубами людську їжу и на худобу сходити ще не маю нiякого бажання.

— Невже навiть цiкавостi немає?

— Мене огиднi речi мало коли цiкавили.

— Так. Хм. Я все ж таки такого прийому не сподiвався. Я думав, що ти здатна побачити iншу красу. Ну, що ж: рiзне розумiння краси буває.

Макс помалу бере апарат i вкладає його в коробку. Сузанна з холодною насмiшкою слiдкує, як один край машини нiяк не хоче входити й як нiжно, обережно, побожно натискають на нього Максовi пальцi. Зачинивши коробку, Макс зав'язує її, бере в одну руку, а другу простягає русалцi.

— Прощай, Сузанно.

Русалка руки не бере, мовчки, граючи очима, схиливши голову на плече, дивиться на Макса й посмiхається.

— Невже бiльше нiчого тобi не треба було, як показати бомбу? Ти зовсiм хочеш бути подiбний до побiгущого з магазину; принiс, показав, не вподобалось — i вiн iде собi геть.

— Так, Сузанно, я — побiгущий iз магазину.

— Сумно. А я думала, що ти мiй милий. I я так ждала милого, так, дурненька, хвилювалась от нарештi кiнець усiй нашiй боротьбi, всiм дурним нашим сваркам, непорозумiнням. (Чекай). От прийде вiн, мiй вiястий, мiй палахкий, мiй гарний милий, прийде з великою радiстю, з випущеною на волю любов'ю, скрикне щастям, схопить вихором — i… Але прийшов побiгущий iз коробкою. Де ж та радiсть i кпаса, що ти обiцяв? Га?

Макс спускає вiї на коробку.

— Тут, Сузанно. Але, на жаль, ти ще не здатна бачити справжньої краси.

Сузанна вмить люто, обурено стрiпує головою так, що по плечах пробiгають дрiбнi шовковi хвилi.

— Нi, це вже… занадто смiливо! Та найди ти менi хоч одну людину з розвиненим естетичним i фiлософiчним смаком, щоб вона в цiй жалюгiднiй машинi знайшла якусь красу. Та от: у мене в «храмi краси» в цей мент сидить душ двадцять моїх приятелiв. Це — люди естетичного виховання, артисти, жерцi краси. Ходiм до них, ходiм, покажемо їм цю… рахубу й спитаємо, що хто бачить у нiй гарного. Не тiльки з погляду її зверхностi, я розумiю твої посмiшки, розумiю, в чому ти хочеш бачити красу цього винаходу. Там є полiтики. Нехай вони знайдуть у нiй красу, значнiсть, вартiсть iз погляду полiтики. Є люди науки, актори, поети, драматурги, маляри, скульптори. Нехай кожний iз свого погляду скаже. Хочеш? I я тобi кажу: коли серед них знайдеться хоч один, що знайде красу й буде, як ти, боронити її, я даю тобi обiтницю: на знак мого смутку з приводу такого явища цiлий тиждень не їсти м'яса. Хочеш? Чи боїшся?

Макс iз цiкавiстю розглядає стелю, пiдлогу, стiни! фальшиве, все фальшиве, декоративне, мертве, трупне.

— Я не боюся думки твоїх приятелiв, але язика їхнього боюсь. Та й не тiльки язика. Ти гарантуєш, що хтось iз них не видасть мене полiцiї?

Сузанна гнiвно нахмурює с-вої чудеснi очi.

— Максе! Ти можеш що хочеш думати про моїх приятелiв, але неестетичних учинкiв ти їм закинути не можеш!

— О Сузанно! Ще й скiльки можу. Саме твоїм естетам. Але я все одно до них не пiду. Менi дiйсно цiкаво б послухати думку «цвiту творчостi», але рискувати собою в такий момент ради цього я не маю бажання. Прощай, Сузанно.

— Чекай. Ти все ж таки хочеш послухати? Добре. Ти можеш не йти до них Ти сидiтимеш, дивитимешся на них, слухатимеш — i нiхто тебе не бачитиме. Хочеш? А я сама представлю їм Машину. Хочеш?

— Навiщо це, Сузанно!! Невже ти можеш гадати, що..

— Ну, просто так! Ну, менi хочеться, щоб ти ще не йшов. Я тобi не цiкава. Так, може, цiкаво подивитись i послухати цiкавих людей Ти ж не можеш сказати, що вони нецiкавi? Нi?

Макс легенько знизує плечима. Що вона має думку все ж таки переконати його через своїх приятелiв, чи що?

— Добре, коли тобi так хочеться… Але машину я прошу менi повернути.

— О, розумiється! Будь спокiйний, нiхто не зробить на неї замаху. Тiльки хвилиночку почекай, я передягнусь.

Вона раптом перехиляється до нього, витягує уста й шепоче.

— Це ж тiльки для тебе робилася ця сукня, милий! Милий, жорстокий, дурненький

Коли за русалкою, хилитнувшись, закривається завiса з лiан, Макс сiдає на камiнь i спирає голову на руки Власне, що дивного в такому вiдношеннi Сузанни? Хiба вiн не повинен був знати це заранi? Чого ж їй радiти, плакати вiд радостi, як плакала панi Надель?

Шелестять, гойдаються лiани З-за них з'являється повна рука, потiм окате, свiже, з малиновими чiткими устами, лице й уся постать I знову Максовi здається, що в одежi вона поважнiша, жiночнiша. Волосся тугим джгутом обмотане круг голови, як вiнком Бiла сукня коштовно-простенька.

— Ну, ходiм!

У коридорi, злегка повернувши голову назад себе, холодно-ввiчливо, як говорять тiльки з прислугою, кидає:

— Прошу занести до дверей храму й почекати там на мене.

Льокай бере коробку й несе її в однi дверi, а Сузанна з Максом позаду йде в другi За тими дверима, виявляється, кабiнет Сузанни. В кутку його невеличкi сходи вгору. Сузанна сильно й пружинисто бере крутi схiдцi, показуючи Максовi голi мiцнi литки. Пiд самою стелею кабiнету на галерейцi в кутку невеличкi дверцi. Сузанна робить Максовi знак мовчати, легенько вiдчиняє їх i проходить уперед. Макс обережно йде за нею й увiходить у невеличку ложу, як у театрi. В нiй приємна пiвтьма, маленька канапа, два фотелi. Крiзь задраповане зеленим плющем вiкно знизу храму доходить цiлком виразний гомiн голосiв Сузанна мовчки показує Максовi на фотелi, киває головою, потiм раптом обнiмає обома руками його голову й сильно до болю надушує своїми губами на уста його. I, сильно вiдiпхнувши, безшумно виходить, зачинивши за собою дверцi на галерейку.

У Макса на губах горить гаряча вогка м'якiсть її вуст i на кiнчику одного вуха лишилось тепло пальцiв.

Вiн зiтхає, стрiпує чубом i обережно сiдає в один iз фотелiв.

I зараз же йому стає видно все товариство й той увесь куточок храму, де воно розташувалось. Бiлi, фiалковi, нiжно-зеле нi, сiро-синюватi фарби вбрання, облич, волосся зливаються в одну химерну омнеїстичну картину.

Вона повiльно, лiниво рухається то в одному мiсцi, то в другому.

Напiвлежать, сидять, стоять. У храмi нiжно-жовтий матовий присмерк. Десь далеко обгорнена шовком музика.

Знайомих облич мало. Ага, он та, що танцювала бiскаю, як її звуть? — забув. I той, що падав на колiна перед Мертенсом, свiтовий «генiй» голосових м'язiв. О, i «лев» тут, лiдер партiї Об'єднаного Банку, або iпо-офiцiиному «Республiкансько-демократичного Союзу». I цей уже в творцi краси попав.

Ну, розумiється, глист також тут. Мертенс не дурна голова — знав, кого призначити шефом пресового бюро в справi Сонячної машини. О, цей творець творить тепер легенди!

Раптом голови всiх повертаються в один бiк, пiд ложу Макса.

— А-а! Яка радiсть! Так швидко? А це що з вами?

— З-пiд Максових нiг з'являється бронзова голова з вiнком волосся навкруги, згори голова здається дуже круглою. За нею льокай несе коробку, криво держачи її за розв'язаний ремiнь. (Мабуть, дурень, порвав!) Поставивши на стiлець, льокай зараз же зникає. Сузанна гарним жестом пiдносить руку над головою.

— Панове! Хвилинку уваги. Я вiдiрвалась од своєї важної справи, щоб показати одну дуже цiкаву рiч. Часу в мене дуже мало, а рiч цю я мушу зараз же вiдiслати. А менi страшно цiкаво знати думку вашу про цю рiч. Ми говорили не раз про неї, але сьогоднi я хочу зiбрати невеличку анкету. Представник кожної галузi знаття чи мистецтва повинен коротко, стисло, точно сформулювати свою думку. Панове, я бачу по вас, що ви вже вгадали, про що йде мова. Так, мої панове, в цiй коробцi… Сонячна машина. Тихiше, тихiше, ради бога! Мене вб'ють, як ви її розiб'єте.

Всi плями збираються в одну, густоперемiшану, рiзнокольорову, рухливу, кричущу купу.

— Сонячна машина! Сонячна машина!

— Панове, обережно, полiцiя йде! Ха-ха ха!

— Та покажiть же її! Ура!

— Панове, заспокойтесь. Найспритнiший iз мужчин повинен обережно вийняти апарат iз коробки. Хто з вас панове, найспритнiший?

Смiх переплiтається з вигуками iмен. Усi руки мужчин тягнуться до коробки, вiдпихаючи одна одну.

Тодi Сузанна так, як Макс, укладає руки в середину скриньки й серед гомону, галасу, вигукiв помалу витягає Сонячну Машину. Рiзнокольорова купа плям закриває вiд Макса i Машину, i Сузанну У храмi качається збентежений, одбитий високою пiвкруглою стелею клубок голосiв, з якого можна вхопити тiльки деякi кiнчики фраз. Рука Сузанни знову здiймається догори й нетерпляче крутить пальцями.

— Панове!. Панове!.. Я прошу уваги! Я не маю часу. Демонструвати Машину я не дозволю. В моєму домi цього н i — коли не буде. Отже, прошу всякi заходи з цього приводу залишити. Прошу, панове, сiсти. Машину ми поставимо на стiл, щоб усiм видно було. I негайно анкету.

Купа розрiджується, розливається на всi боки вiд Машини. Глист i якийсь куций панок iз фiалковим волоссям iз смiхом ставлять Машину на стiл. Фiалковий панок комiчно присiдає перед нею, робить по-магометанському знаки поштивостi й вiдходить набiк.

— Панове, а подивiться, чи на нiй є штемпель «Made in India»?!

— О, вони не такi наївнi, не турбуйтесь!

— Я протестую, при чому тут Iндiя? З якої речi патент на таку генiальну дурiсть вiддавати чужинцям? Це — непатрiотично.

Сузанна вiдходить од поважного добродiя, коректно-строгого наукового вигляду, i махає рукою.

— Панове! Тихо! Пан професор Лiбгольд такий ласкавий, що згодився перший сказати свою думку про цю Машину. Розумiється, перше слово повинно належати науцi.

— Або кримiналiстам.

— Тихо! Панове!

— Або психiатрам!

— Ну, прошу ж, тихо! Насамперед i кримiналiсти, i психiатри теж люди науки. А потiм, ви неввiчливi Пане професоре, ми вас слухаємо з великою увагою й цiкавiстю. Софi, пан професор чекає, поки ви скiнчите вашу балачку. Пане професоре, будь ласка.

— В такому разi, панове, я пропоную влаштувати спецiальне свято Сонячної машини з усяким алкоголем, який iще дає нам наша стара добренька цивiлiзацiя.

— Панове, вегетарiанцi влаштовують таке свято тiльки з молоком!

Але деякi постатi все ж таки не смiються. Хто знає, що вони думають? Розумiється, вони не срiїоть стати в оборону од-верто, смiливо, але в глибинi душ своїх вони, мабуть, усе ж таки чують свою неправду. Напевно, чують, милi, дорогi, мовчазнi постатi!

Раптом та, що танцювала бiскаю, пiдводиться, позiхає й лiниво говорить!

— Панове, а, може, досить про цю нудну Машину?

Макс рвучко встає й виходить iз ложi. Вiн сiдає на галереї на стiлець без спинки й машинально читає заголовки на спинках книг.

У кабiнетi просiяне шторами передвечiрнє свiтло. Урочисто строга, спокiйна тиша задумалась над тисячами томiв, сконцентрованих енергiй давно-давно замерлих мозкiв. Невже й вони глузували б, лаялись, проклинали, позiхали?

Десь унизу чути рип дверей. Макс перехиляє голову через поруччя галереї. До схiдцiв швиденько прямує струнка бiла постать Сузанни. Макс зараз же сходить їй назустрiч.

— А, ти вже тут? Ну, чув? Бачив? Я поводилась чемно, коректно? Правда! Ти не можеш сказати, що я складала опiнiю? Нi?

Макс посмiхається i ввiчливо, коректно вклоняється — панi господиня поводилась надзвичайно толерантно. А пiсля цього вiн просить дозволу забратися собi геть iз своєю шкiдливою, злочинною, смiшною й нудною Машиною.

— I не хочеш бiльше нi хвилинки побути зi мною?

Макс широко розставляє руки й смiється.

— Ах, Сузанно, Сузанно! Яка ти зворушливо наївна! Або ж занадто не поважаєш мене. Невже ти не розумiєш, тепер не розумiєш, що нашi свiти цiлком рiзнi, протилежнi, ворожi, що ми нiколи-нiколи не можемо зiйтися? Нi?

— Нi, не розумiю. Я розумiю, що ти мене страшно хвилюєш, що ти любий менi до слiз, до безсоромностi. Я розумiю, що так само я тобi Бiльше я нiчого розумiти не хочу.

— Шкода.

— Нi, не шкода. При чому тут якась Машина? Я ж не тiкаю вiд тебе за те, що ти її визнаєш корисною, гарною, генiальною! Чого ж ти тiкаєш од мене за те, що я маю про неї iншу думку! Для чого ж таке насильство? Ти ж сам кажеш, що Машина ця є свобода, для чого ж ти сам проти моєї свободи! Ну? Милий, милий, не муч нас! Годi так!

Тепла, хвилююче оголена рука нiжно, лукаво тре мiсцем нижче лiктя по щоцi Макса. Але Макс спокiйно ловить цю руку, поштиво цiлує її й просить дати йому Машину — в нього немає часу, вiн мусить поспiшати.

Сузанна, жорстко стиснувши уста, мовчки виходить iз кабiнету й веде Макса до кiмнатки, де на столi стоїть його незграбна смiшна коробка.

— Бувай, Сузанно. Може, колись ти iнакше поставишся до цiєї огидної Машини — i тодi… тодi я iнакше буду вiдходити вiд тебе.

Сузанна спокiйно, сумно крутить головою.

— О нi, Максе, до Машини я iнакше нiколи ставитись не буду.

— Значить, прощай навiки, Сузанно?

— Значить, навiки, Максе.

Слово, страшне слово, лякає обох. Але обоє дивляться в рiзнi боки й удають, що не помiчають свого страху.

Макс помалу кладе руку на коробку, задумливо, тягуче здiймає її iз столу й трудно йде до дверей. Йде i слухає, i жде чогось. Чого ждати? Чуда? Протиприродного?

Чудо не стається Сузанна тихо, непорушне стоїть, i вогкi очi молодої телицi з кожним кроком постатi з коробкою в руках наповнюються слiзьми.

I так само трудно, задумливо й стомлено Макс зiходить мармуровими широкими сходами палацу, який навiки покидає, так само їде додому й так само сходить своїми темними вузькими сходами.

* * * У вузюсiнькому, крихiтному, такому вбогому пiсля палацу коридорчику його зустрiчає панi Гольман. I її (хоч i посвiжiле, пiдбадьорене, змолодiле) лице здається таким негарним, таким убогим iз своїми широко розставленими оченятками.

Вона щось таємно шепоче йому. Панна якась, пишна, молода, гарна панна сидить у нього в кiмнатi й дожидається його. Така чудна, мила панна; панi Гольман каже їй, що пан Штор невiдомо коли прийде додому, а вона свище й стрiпує головою — колись же, каже, прийде. Та й сидить собi там.

Макс одчиняє дверi й вражено зупиняється на порозi Труда, графiвна Труда! Мила, смуглява, кароока, iз синьою родинкою, з вишневими устами, з наївно розумним поглядом, iз хлопчачими рухами, та сама, що була тодi, останнього дня. Вона трошки замiшано, але з розмахом простягає руку.

— Правда, здивованi? Я знала, що здивуєтесь.

Макс мовчки становить коробку на стiлець i поспiшно бере

її без рукавички — така сама тоненька, маленька, сильна ручка!

— Дiйсно, приємнiше здивуватись я нiколи не мiг би!

Труда здивовано-радiсно розкриває на нього очi.

— Правда? Ну, менi тепер легше А то боялась, що вам стане нiяково, тiсно. Так ви тут живете, в цiй кiмнатцi? Насилу знайшла вашу адресу. Три днi шукаю. Я до вас у великiй справi. Сiсти можна, правда!

— Ах, господи! Я так зрадiв, що забув про крихiтку своєї ввiчливостi.

Труда сiдає боком на стiлець бiля столу й спирається на спинку його лiктем.

— Ви ж знаєте, що я вже дома не живу?

I вона смiливо, занадто смiливо дивиться йому в очi. А сама чує, як гаряча, невтримна дурна хвиля жене їй у лице i в очi.

Макс також смiливо дивиться їй в очi й також дурнувато, безглуздо червонiє.

— Знаю.

— Я тепер… артистка. Ну, нехай кокотка. Менi однаково. Я продалась фабрикантовi Душнеровi. Ви вже знаєте, правда?

Макс пильно, серйозно дивиться їй у болючо-недбале, загонисте лице.

— Дещо чув.

— Ну? I, розумiється, зневажаєте мене?

Макс нудно мружить очi.

— Менi боляче було, графiвно, як це почув. Бiльше нiчого.

— А чого боляче?

— А чого б я мав радiти?

— Не знаю. А коли б я продалась на все життя й це називалося шлюбом, то вам би не було боляче, правда? Адольф вимагає, щоб Душнер розвiвся iз своєю жiнкою й женився зi мною. «Хай, — каже, — цей негiдник жениться! Тодi хоч честь урятується». Значить, коли я матиму на все життя коло себе негiдника, то вiд того чогось моя i їхня честь урятується. I їм уже не буде боляче. Надзвичайно дивно!

— Менi не вiд того було боляче, Трудо!

— А вiд чого?

Макс мовчить, але тут же червонiє: дiйсно, коли б вона вийшла замiж за того самого Душнера, йому б не було так, власне, боляче, як було та й є.

— Ну, все одно. Нехай собi. Я прийшла до вас у справi. Дайте менi скло Сонячної машини! Макс широко дивиться на неї.

— Я не маю нiякого скла Звiдки ви взяли, що в мене має бути скло? Труда сердито кривиться.

Дата добавления: 2015-08-27