Присвячую моїй сонячнiй Українi 28 страница

Тепер буботiння голосiв здається добродушним i навiть затишним. Правда, ще можуть вернутись, щось їх направить на слiд, але навряд. Гомiн потроху стихає. Зовсiм тихо. Пiшли геть чи ще десь унизу?

Легкi поспiшнi кроки й обережний стукiт у дверi.

Любий, тихий, трiумфальний голос Ерди.

Труда з усього розгону в темнотi схоплюється з лiжка й бiжить до дверей Вдирається ясна, весела, затишна смуга свiтла, ореолом осяявши розпущену голiвку Труди й тепло поклавши їй на плечi блискучi лапи.

— Пiшли? Зовсiм? Усi?.. Урра! Максе, пiшли! Лежiть, лежiть, не смiйте свiтити свiтла. Ердо, пановi треба приготувати найкращу, жовту кiмнату для гостей. Швидше! Чекайте. В нас яке-небудь чоловiче убрання є? Нема? Завтра рано-ранесенько ви пiдете й купите убрання на ту мiрку, що старе. Добре? А тепер iдiть! Максе, ви лежiть, поки вам скажуть. I не смiйте нi свiтити, нi роздивлятись нiчого. Я причиню дверi. В шафi праворуч ви можете взяти чоловiчий шлафрок.

Макс знаходить шлафрок i одягає. Дiйсно, комiчно виглядає — шлафрок короткий, руки вилазять.

— Трудо, хай Ерда принесе менi моє вбрання, я не можу в цьому виглядi вийти.

— Добре, добре.

У щiлину дверей йому просовують його вбрання. Тут же бiля щiлини свiтла, не маючи права свiтити, вiн одягається, i на-пiводягнений, у шлафроцi зверху, виходить.

Труди нема. Iз сусiдньої кiмнати крiзь напiводчиненi дверi висунута смуглява оголена рука.

— Добранiч, Максе. До завтра!

Макс швидко пiдходить, бере руку й мiцно цiлує довгим поцiлунком. На нього сильно, тепло пашить духом конвалiї. Рука слабо виривається, i з темноти дверей виходить не то запитний, не то жалiбний шепiт.

— Ну, годi. Га?

Макс, обгорнувшися полами шлафрока, весело йде за Ердою, в якої тепер червоно палають щоки й очi лукаво, смiхотливо поблискують.

— Вони казали, будуть шукати до ранку.

— Боже їм поможи. Правда, Ердо?

— Боже їм поможи хоробу знайти! Я б їх, отруйникiв, усiх поперевiшувала. Знають людей труїти своїми стеклами, а хто добра бiдним хоче, за тими ганяються, проклятi душi!

Кiмната чудесна — неначе вся в сонцi, жовто золоте затишне гнiздечко.

Але коли Макс лягає в лiжко, вiн раптом чує страшенну втому. Тiло опадає. Нерви нависають, як одежа на втопленому, нема сили пiдвести руку й загасити лампу.

А коли вiн розплющує очi, в хатi горить сонце, а на столику мiзерненьке, крихiтне свiтлечко забутої лампи. Плече, бiк, права рука болять так, що не можна рухнути. Болить щось i в лiвiй нозi, i на шиї, все тiло як пожоване Але веселе, мiцне, обмите сном. Вiн згадує вчорашню нiч, роздягання iпри Трудi, лежання з нею в лiжку, пригортання, буйнi обiйми й потiм ту таку загострену соромливiсть. I йому хочеться щасливо засмiятися це ж так по Трудиному все!

Але тут же згадується Рiнкель, арешти. Завзятий, Рудольф. Як крiзь пiдняту загату, сонячну хатинку заливає потоками зупиненої на нiч рiчки життя. Макс iсхоплюеться з лiжка i здивовано бачить на стiльцi акуратно складене новеньке вбрання. Ну, що за козачина Ерда!

Труда вже жде його в салонi. Вона вся в бiлому, i через те лице здається броизово-смуглявим. I мила синя сережка-ро-динка бiля вуха, та сама!

Труда червонiє, вiтаючись, i, зараз же, смiливо дивлячись в очi, заявляє:

— Максе! Ви, будь ласка, нiчого такого не думайте з приводу вчорашнього. Я вас поцiлувала зовсiм не так, а вiд радостi. По дружньому. Чуєте?

Макс смiється, розгортаючи двi зрошенi половинки верхньої губи, i вiдкидає головою чуба назад. Ну, розумiється, вона це неодмiнно повинна була йому сказати. Насамперед. Нi про що бiльше не думала, а вiд самого ранку тiльки про це.

— Ну, чого ж ви смiєтесь? Ви й тепер так само смiєтесь, як… колись?

— Так само, Трудо! Можна менi вас так називати?

Труда сердито морщить брови.

— Я ж вас називаю Максом!

— Ну, спасибi. А з приводу вчорашнього я, їй-богу, «нiчого такого» не думав. Так i зрозумiв, як ви пояснили.

Труда пильно дивиться в трохи зблiдле, з мокрими пасмами чорно синього чуба, з вiястими очима лице. I чи не вiрить, чгi невдоволена, що вiн «нiчого такого» не подумав, тiльки зараз же вiдвертається й дзвонить.

На порозi в той самий мент з'являється Ерда. Вона вся тепер причепурена, бiленька, рожева, зачiска зроблена дбайливо, чепурно. Блиснувши очима на Макса, вона присiдає й лукаво потуплює очi.

— Прошу панство до снiданку.

Труда хапає Макса пiд руку i, теж лукаво посмiхаючись, веселим бiгом веде його до їдальнi. За ними, покушуючи губи й одночасно заклопотано оглядаючи Максове вбрання, поспiшає Ерда.

Труда врочисто пiдводить Макса до столу, пускає руку й поводить рукою на стiлець.

— Будь ласка.

Їдальня мила, сонця багато, стiл великий, аж блищить бiлизною, але… який же снiданок? Стоїть карафка з водою, двi тарiлки, ложечки й двi склянки для води I все.

Раптом Труда й Ерда вибухають радiсним смiхом. Труда хапає здивованого Макса за руку й веде до вiкна. Там, на стiльцi, склом до сонця стоїть Сонячна машина, та сама, що возив до Сузанни й подарував Трудi. Господи, як же вiн мiг забути?

— Ердо! Прошу менi принести мiй учорашнiй хлiб. А пан Макс зараз собi зробить.

Ерда веселенько вибiгає з їдальнi.

Тодi Макс раптом обнiмає Труду й сильно цiлує, її в щоки, в нiс, в губи. Труда крутить головою, пручається й виривається з його обiймiв.

— Максе! Ви… Ви… Що ви?!

— Трудо! Ви, їй-богу, «нiчого такого» не думайте й простiть! Я з радостi й цiлком по-дружньому. Ви така мила, така надзвичайна, що я просто, ну, не мiг! Їй-богу, не мiг!

— А якби Ерда увiйшла й побачила? Що б вона подумала? Я ж учора в темнотi, нiхто не мiг бачити.

— Ну, вдруге я буду вже в темнотi.

Труда регочеться й бiжить до шафи.

— Нате вам за це! Тiльки но нарвана, свiженька.

На тарiлцi соковитою, зеленою шапкою похитується в руках Труди трава. Макс обережно бере її з рук Труди й несе до Сонячної машини.

Сонце бризками розбивається об жовто-червоняве скло й гаряче, привiтно гладить Максовi руки.

* * * — Нi, не можу! Спочатку мушу зателефонувати Рудi. Я мушу знати, що з ним Де ваш телефон, Трудо?

Труда зараз же бере його пiд руку й швидко веде за собою. Макс нахмурено надушує цифри — напевно заарештований, напевно! Нiжно дзвонить сполучення. Екран завiшений. Ну, це ще нiчого не значить. Рудольфовi не можна з одчиненим екраном пiдходити до телефону.

— Рудi! Ти?! Ну, слава богу! Трудо, є, живий, здоровий!

В телефонi чути любий зрадiлий голос.

— Невже ти, Масi? Ми все вчора бачили й чули! Фрiц трохи не зробив дурницi, хотiв бiгти на помiч.

Макс радiсно смiється. Труда стоїть побiч i жадно ловить iз виразу лиця Макса слова Рудольфа, мимоволi повторюючи в себе на лицi всi вирази Макса.

— Ну, звичайно, це була б страшенна дурниця. Значить, у нас нiчого не було?

— Нiчого, Масi. Стекла я вже маю. Вчора принiс Фрiц Всю нiч пiсля… тебе, як затихло, робив. Дурницi, Масi. Просто отруйнi стекла, їх треба на нiч покласти в сулему — i вони будуть невиннi, як усяке звичайне скло.

— Та що ти кажеш?!

Труда не може втриматись i пiдставляє вухо близько до вуха Макса. Вiн iз посмiшкою дiлиться з нею руркою.

— Абсолютна дурниця. Це треба тiльки широко оповiстити — i кiнець. Потiм неодмiнно треба оповiстити, що в справжньому… ти розумiєш, ну, в хлiбi, у справжньому повиннi бути зелено червоно фiалковi переливи. Коли таких переливiв нема, значить — фальшиве. Це неодмiнно треба якнайшвидше й якнайширше оповiстити.

— Урра, Рудi! Сьогоднi ж буде зроблено! Що б там не було! Ти читав газети? Що там? Я ще не встиг.

— Повнi арештiв Iнараку. Заарештовано п'ятдесят три чоловiка.

— Всього п'ятдесят три?! Ну, ну, що ще?

— Викрито три майстернi Сонячної машини, забрано багато гелюнiтового порошку. Ну, ще зброю.

— А друкарнi?

— Про друкарнi нiчого не пам'ятаю.

— Урра! Рудi, сьогоднi все буде зроблено. Чуєш? Про побачення сповiщу. Тепер бувай. Мушу поспiшати.

— Бувай. Телефонуй, щоб я знав, що з тобою.

— Неодмiнно. О, зi мною прекрасно! Тепер я вже…

Труда вириває рурку з рук Макса й злегка вiдпихає його.

— Рудi, милий, дорогий, прекрасний Рудi, добридень! Це я, я. Труда! Страшно, страшно вiд усього серця обнiмаю вас. I дякую безмiрно, Рудi. Безмiрно! До побачення. Що?.. Ну, розумiється, швидкого! Бувайте!

Макс пiдхоплює Труду пiд лiкоть i майже несе до їдальнi.

— Трудо! Негайно менi зараз же купити фарби для волосся. Золотистого блондина, чорт забирай! Га?

— Ви хочете фарбуватись?

— Ну, розумiється. Мушу ж я вiльно рухатись. У мене маса справ.

— I невже очi?.. Чи той, i брови, i вiї?

— Хм! Хiба лишить «очi». Очi, мабуть, лишу, а вiї й брови таки пофарбую.

— Ну, шкода! А блондини iз чорними очима, чи той, бровами й вiями, — це зовсiм не така рiдкiсть.

— Хм! Ви думаєте? Шкода, кажете? Ну, в такому разi нi очей, нi брiв чiпати не будемо. Згода? Але, Трудо, Ерда повинна за десять хвилин усе купити. Через пiвгодини я мушу бути готовий. Трудо, ви чули? Все ж дурниця, всi їхнi провокацiї. На нiч у сулему — i цiлком невинне скло. I щоб зелено-червоно-фiалковi переливи були в хлiбi. От i все. О нi, чекайте, ми ще покажемо тепер!.. П'ятдесят три чоловiка? Ну, ще трошки лишилось їм на радiсть! Нехай не трублять так про перемогу. Трудо, ради бога, швидше Ерду посилайте. Через пiвгодини я мушу вийти з дому. А я тим часом зроблю тепер хлiба собi. Тепер можна!

Не через пiв, а через пiвтори години з дому Гертруди фон Елленберг виходить гарний, поставний блондин iз темними вiястими очима й густими чорними бровами. Вiн легенько покручує цiпочком i весело вiдкидає всiєю головою золотистого чуба назад.

З вiкна вiлли крiзь завiсу з тривогою милуються ним двi дiвочi голiвки.

* * * Граф Адольф фон Елленберг почуває себе футбольною опукою; його б'ють ногами всi учасники страшного матчу.

Пан президент вимагає рiшучої лiквiдацiї Сонячної машини. Сонячна машина повинна бути стерта, знищена з лиця Нiмеччини. За всяку цiну, всякими засобами! Що? Га?

Але це завдання подiбне до завдання знищити пожежу, поливаючи її маслом. Бо всякi засоби з цiєю проклятою химерою є тiльки масло. Дивом якимсь усе, що робиться проти неї, через якийсь час iде їй тiльки на користь. Отруйнi стекла вiджахнули вiд неї юрбу. Але ця отара тепер тим iз бiльшою силою кинулась до неї, як знайшла спосiб розрiзняти справжнє скло вiд пiдробленого. Вона тепер хапає все, вона готова кинутись у безодню, аби вхопити за хвiст жар-птицю.

Розгром Iнараку. Трiумф громадянства. Знищення банди розбишак, убiйникiв i отруйникiв. Здається, Машинi вiд цього тiльки шкода. Навпаки, тепер, коли банда отруйникiв сидить у тюрмi, коли вона знищена, чого ж далi йде труїння? Хто, значить, тpyїть?1 Хто труїв увесь час? Значить, не Iнарак?

А пан президент нiчого цього знати не хоче й безмилосердно в гарячцi боротьби б'є його ногами, вимагаючи надприродного, вимагаючи подвигiв Геркулеса чи казкового королевича, який побив дракона з тисячею голiв. Сонячна машина дiйсно є дра кон, що в нього замiсть одної вiдтятої голови виростає зараз же десять. Але вiн не є королевич, а просто собi футбольна опука.

Iнарак знищений. Але хто друкує далi вiдозви, ширить їх, хто невпинно роздає стекла, хто їх робить, у яких майстернях?

Значить, не в Iнарацi суть, а в цiй отруйностi самої химери. Берлiн же сказився, отруївся, збожеволiв. Тепер, коли вiн не боїться виздихати, вiн тiльки про це й говорить. Республiка Землi, загрози Азiї, вiйна, доля Нiмеччини — все це на другому планi.

Хто знає, чи немає в кожному домi по майстернi? Хто знає, чи нема майстернi в самому палацi Мертенса? Перетрусити мiльйони будинкiв? Висадити в повiтря весь Берлiн, Нiмеччину?

А пан президент цього не хоче бачити, не хоче розумiти й б'є його з усiєї сили ногами й вимагає.

А друга партiя також гатить ногами, теж вимагає.

Робiтничi органiзацiї, професiйнi спiлки, партiї, клуби службовцiв, рiзнi лiги, об'єднання, всяка шушваль — усе щодня, щогодини преться з делегацiями, петицiями, заявами, вимогами, ультиматумами: свобода Сонячнiй машинi!

Всi вони пруться до райхсканцлера, до мiнiстрiв, до депутатiв. Але райхсканцлер, мiнiстри й депутати кого б'ють? — опуку, його, графа фон Елленберга, праву руку пана Мертенса. Бо самого Мертенса вони не смiють бити. I всi вимагають!

Принцеса лютує, як Мертенс, i вимагає за всяку цiну знайти Рудольфа Штора. В ньому все лихо. Його треба схопити й лютими муками добитися виступити проти його ж Машини. Тiльки так може бути злiквiдована ця зараза божевiлля.

Батько вимагає дати йому Сонячну машину. Вiн хоче мати Сонячну машину, вiн хоче знати правду про своїх дiтей.

Мати вимагає виселити з Нiмеччини Труду, бо те Страховище нахабно демонструє в театрi Сонячну машину (А в дiйсностi, чи не боїться вона, що те Страховище з'явиться до батька з Машиною?).

Анна вимагає лiкувати Отто Сонячною машиною. Тiльки Сонячна машина може помогти хлопцевi.

Сонячна машина, Сонячна машина. Сонячна машина! Свобода Сонячнiй машинi! Смерть Сонячнiй машинi! Слава Сонячнiй машинi! Прокляття Сонячнiй машинi!

А Азiя хижо, радiсно потирає руки. А Нью-Йорк веде якiсь сеператнi переговори з Калькуттою. А в Гамбурзi юрба рознесла будинок полiцiї, вимагаючи видачi арештованої майстернi Сонячної машини.

Пан же президент щодня гатить кулаками по столу й присягається сепаратно оповiстити вiйну Союзовi Схiдних Держав, коли Лондон буде далi затягати вирiшення цього питання.

Об'єднаний Банк нервується. Щодня засiдання. Бiржа — як у пропасницi. Штiфель на кожному засiданнi вимагає або розiгнати парламент, або вiн повинен ухвалити оповiщення вiйни Це вб'є Сонячну машину. Вулкан патрiотизму заллє своєю вогневою лавою цю смердючу болячку, випалить її.

I всюди, i скрiзь вона — Сонячна машина, Сонячна машина, Сонячний Дракон iз тисячею голiв!

* * * Третiй день тягнеться велике засiдання рейхстагу. Третiй день зал парламенту трiщить од вибухiв накопиченої енергiї з одного й другого боку. Вiйна й Сонячна машина.

Третiй день Мертенс не вiдходить од апаратiв i слухає всi промови депутатiв, роблячи замiтки в блокнотi. Iнодi в залi зчиняється такий галас i гуркiт, що пан президент морщить очi й люто витирає пiт iз чола, але рурки не кидає.

Третiй день Берлiн колотиться хвилями людських розбурханих зловiсною пiною хвиль. Вони часом збиваються одна в одну, змiшуються в безладну очманiлу купу, вгризаються одна в одну, i тiльки втручання полiцiї дає змогу витягти з-пiд неї поранених, повбиваних, затоптаних.

На третiй день хвилi з одного й другого боку зливаються в двi велетенськi грiзнi стихiї. Вiд ранку всi хвилi потоками стягуються в один i другий бiк.

По казармах у напруженiй, понурiй, непевнiй готовностi наказу чекає вiйсько.

Вiйна й Сонячна машина.

Над хвилями людських тiл то буйно трiпочуться, то поважно хилитаються, то з гордою непорушнiстю просуваються зграї прапорiв над одними — зелено-золотi, над другими — чорно-червоно-бiлi.

На зелено золотих стоїть крик: «Свобода Сонячнiй машинi!», «Слава Сонячнiй машинi!», «Хай живе Сонячна машина!»

На чорно червоно бiлих «Слава Нiмеччинi!», «Хай живе Єдина Всесвiтня Республiка Землi!», «Геть варварiв Сходу!», «Хай живе вiчний мир!»

На столi Мертенса миготить Лондон. Нарештi!

— Гальо! Хто? Тут Мертенс.

— Тут Смiт. Що у вас?

— У нас? Зараз Берлiн потоне в кровi. Комiтет Сонячної машини збирається оповiстити сьогоднi генеральний страйк. Залiзницi вже стають. Парламент переходить до револьверiв. Соцiалiсти перетягують на свiй бiк центр. Лондон нас губить.

— Лондон вас не губить. Постанову про оповiщення вiйни сьогоднi вранцi прийнято.

Мертенс увесь скидується, як визволена з гаку велетенська риба, i рявкає так, що самому дзвенить у рурцi апарата.

— Врятованi! Перемога наша! Прощайте!

Вiн хапає рурку парламенту й повним, рiшучим голосом гиркає в неї. I через три хвилини пiсля голосу голови райхстагу в рурцi лопотить буря оплескiв. Але що то: в ту бурю вривається свист, стукiт, гуркiт. Знову однi крики змiшуються з другими, знову гасаючий, скажений хаос.

— Свободу Сонячнiй машинi! Слава Сонячнiй машинi! Хай живе Сонячна машина!

А з двох кiнцiв Берлiна до парламенту вже сунуть каналами вулиць у страшних гущах тiл двi грiзнi лави. Перед будинком парламенту вся площа, всi вулицi, всi дерева, стовпи, кiоски, балкони, вiкна — все забите, загачене, облiплене, обнизане людськими тiлами. Площа — величезна тарiль, повна живого гороху. Всi горошинки рухаються, гомонять, вигукують. Це — сонцеїсти. Вони вiд самого ранку зайняли позицiї. Над головами їхнiми мають прапори Сонячної машини: зелено-золотi, зелено-жовтi, кольору трави й сонця.

Сонце палюче посмiхається i до своїх прихильникiв, i до своїх противникiв, старе, таємно-мудре, благiсно-байдуже й бла-гiсно-любовне.

Раптом рiвна пiднятiсть юрби сколихується. Щось нове влiтає в крики.

— Що там? Що там? Що сталось?

— А-а! А-а? О-о!..

— Що таке?! Що таке?!

— Геть вiйну! Свобода Сонячнiй машинi!

— Що? Що?

— Лондон оповiстив вiйну Союзовi Схiдних Держав! Лондон оповiстив вiйну!.. Лондон оповiстив вiйну!..

— Свобода Сонячнiй машинi!

— А-а!.. О-о!.. У-у!..

— Що ж Комiтет? Де Комiтет? Страйк! Страйк! Площа кипить. Оповiщення Лондоном вiйни пiдiймає шанси противникiв Сонячної машини. Нiмеччина не сама, з нею весь цивiлiзований свiт, культура проти варварства, прогрес проти консерватизму, вiйна за вiчний мир, за Єдину Республiку Землi, за мирне братство народiв.

— Страйк! Страйк! Свобода Сонячнiй машинi!

— Товаришi! Уряд на дахах будинкiв розставляє газовi скорострiли!

— Провокацiя: нiяких скорострiлiв!

— Спокiй, спокiй, товаришi!

— Скорострiли на дахах! Де Комiтет?

Нiхто не знає, де скорострiли, де Комiтет, але всiм ясно, що зараз має бути щось жахне. Маса на днi озера кипить, бурлить на одному мiсцi, готова кинутись i в несамовитiй лютi на парламент, i в слiпiй панiцi, душачи саму себе, врозтiч.

* * * Рудольф уперто не зводить сiрих, сталевих, думаючих усе те саме очей iз будинку райхстагу. Макс подивляється на нього збоку й сердито, непокiйно мружиться. Фрiц iз другого боку поглядає на доктора Рудольфа й перезирається з Максом — бiда. вiн таки хоче зробити своє безумство.

Макс у вiдповiдь iзнизує плечима: розумiється, зробить, це вже видно. Вже це безумство, що вiн сюди прийшов, де його всякий шпиг може пiзнати i прослiдити до дому або просто, як не тут, то далi десь на вулицi, схопити. Але що ти можеш зробити з упертiстю людини? Ну, чим вiн може помогти тут, у цiй велетенськiй сутичцi двох соцiальних стихiй? У лабораторiї його помiч, а не на цiй площi, де його може просто задушити дика хвиля панiки.

Раптом Рудольф киває головою — так, мовляв, це треба зробити — i повертається до Макса з винуватим усмiхом.

— Я, Максе, все ж таки спробую пробратися в райхстаг. Я не можу. Макс озирається на сусiдiв i притишує голос.

— Рудi, не роби безпотрiбного безумства! Не треба!

Рудольф теж понижує голос.

— Масi, я не можу. Ти ж зрозумiй: вони кажуть, що я бо жевiльний, що я ховаюсь…

— Ах, Рудi! Ну, й нехай…

— Нi, стривай… Це справдi викликає недовiр'я до самої Машини. А цього я не можу. Нехай вони зi мною що хочуть роблять, але Машину… Я мушу це зробити. Масi. Ти розумiєш?

— Та тебе не пустять туди!

— Пустять. Я звернусь до них…

Вiн хитає головою на масу.

— …i тi муситимуть пустити. Ти побачиш. I це буде добре, Масi, ти не сердься, ти побачиш.

Макс безсило знизує плечима.

— Але ти. Масi, будь ласка, вiдiйди вiд мене. I ви, Фрiце…

— Ну, це ти вже, будь ласка, вибачай! Цього не буде! Ми з тобою пiдемо скрiзь. Про це и мови не може бути. Так ти рiшуче хочеш туди йти?

— Рiшуче.

— В такому разi це треба зробити як слiд. Пiдожди десять хвилин.

Макс озирається й робить знак очима двом головам, що стоять позаду. Вiн просувається до них крiзь плечi сусiдiв i потиху щось говорить їм. Голови уважно кивають, часом зиркаючи на потилицю доктора Рудольфа.

Хвилин через десять круг групи Рудольфа, Макса й Фрiца починається помiтнiше хвилювання.

Тодi Макс раптом пiдiймає руку догори й кричить:

— Товаришi! Дорогу Рудольфовi Шторовi! Дайте дорогу Рудольфовi Шторовi! Рудольф Штор хоче пройти до парламенту дати свої пояснення про Сонячну машину. Дорогу, товаришi!

— Дорогу Рудольфовi Шторовi! Дорогу Рудольфовi Шторовi!

— Слава Рудольфовi Шторовi! Слава!

Круг Рудольфа здiймається цiла завiрюха крикiв, оплескiв, вимахiв руками, капелюшами. Раптом маса чиїхось рук ззаду й з бокiв пiдносить Рудольфа догори й несе так над головами натовпу. Оплески, крики, махання розливаються далi, охоплюють усю площу, викликають людей iз будинку райхстагу на терасу. Юрба роздiляється на двi половини, зробивши живий, плескаючий, блискаючий зубами й очима коридор.

— Урра! Слава Рудольфовi Шторовi! Хай живе Сонячна машина! Слава!

У президiї райхстагу замiшання: юрба вимагає вислухати Рудольфа Штора. Серед депутатiв крики, вигуки, гвалт. Черговий оратор, нудьгуючи i нетерпляче, стоїть i жде.

— Допустити! Допустити!

Розумiється, президiя не може допустити. Де ж це чувано, щоб iз вулицi являлись до райхстагу якiсь приватнi особи й робили якiсь свої доповiдi. Та ще кримiнальнi злочинцi й напiвбожевiльнi люди!

Але допустити кiнець кiнцем доводиться. Або ж пустити в хiд зброю, викликати те, чого всi бояться й що невiдомо чим може кiнчитися. Та ще перед самим голосуванням над справою вiйни.

Коли нарештi на естрадi президiї з'являється шкандибаюча постать iз гривастим каштановим волоссям i хлопчачими, од-вертими, чистими очима, вся лiва сторона й частина центру пiдводяться й зустрiчають її громом оплескiв.

— Слава Рудольфовi Шторовi! Слава!

Рудольф Штор соромливо, замiшано вклоняється, загрiбає!пальцями волосся й хоче говорити. Настає тиша.

— Панове! Я не оратор. I не полiтик. Я — просто людина, що хоче добра людям. З цiєю метою я винайшов так звану Сонячну машину. Я не буду довго забирати вашу увагу. Менi роблять закид i тут, у парламентi, i в пресi, що я — злочинець, що я вкрав брильянти, що я трую людей, а сам ховаюсь. Я б не посмiв турбувати це високе зiбрання своєю особою. Але, як ви самi знаєте, може статися велике нещастя, кровопролиття, братовбивство. Через те я прийшов зробити таку заяву: мiй винахiд не є отруйний. Я пропоную покарати мене смертю, коли вiд мого скла в кого-небудь станеться хоч який бiль. Я пропоную зробити експертизу над моїм винаходом. Я готовий сам у запечатанiй кiмнатi годуватись скiльки хочете тiльки самим сонячним хлiбом. Коли вiн отруйний, я перший помру вiд нього. От це все, що я хотiв сказати.

Доктор Рудольф невмiло вклоняється й вiдступає назад. Знову вихор оплескiв i крикiв здiймається серед лiвого сектора. До нього прилучається майже весь центр. Серед правої сторо ни виразне замiшання: що можна сказати на слова людини, яка прийшла сама себе вiддати на смерть?

Але права сторона почуває, що цей виступ є великий удар у справi вiйни, що тепер компромiс конечний. За прийняття вiйни треба прийняти свободу Сонячнiй машинi.

Рудольфа Штора вже забуто. Вiн сидить тихенько десь коло стенографiстiв, що цiкаво часом позирають на нього, i не знає, що йому робити: iти чи чогось чекати. Голова зборiв i вся президiя шепочуться, в залi неймовiрний галас, крики, сварки, вимахи рук. Щохвилини до президiї пiдбiгають якiсь люди й щось доносять. Дзвiнок голови безрезультатно й безупинно дзвонить, закликаючи до спокою.

Але спокiй приходить тiльки тодi, як звiдкись iзбоку з'являється група делегатiв. Це нарада лiдерiв правого сектора.

Рудольф погано чує промову, але розумiє, що пропонується мирно й позитивно вирiшити обидвi справи: i вiйну прийняти, i оповiстити свободу Сонячної машини. Тiльки цим шляхом не буде допущено до пролиття кровi.

Лiвий сектор бурно вiтає цю пропозицiю: перемога! Вiн згоден прийняти вiйну. Будь ласка! Нi одного голосу не буде проти Вони не будуть i за, але зате з правого боку не буде нi одного голосу проти Сонячної машини, хоч не буде й за неї.

Коли Рудольф у супроводi Макса й Фрiца виходить на ганок, юрба знову пiдхоплює його на плечi й несе серед трiумфуючого шаленого хаосу радiсних переможних крикiв. Про компромiс уже тут вiдомо.

Рудольфа несуть до авто його просто звалюють туди, бо нема сил одiрвати вiд десяткiв рук, що хочуть торкнутися хоч кiнчикiв його пальцiв, до одежi. Юрба вже побачила iдола, вона вже готова молитися перед ним i складати йому жертви.

Рудольф стає в автомобiлi й пiдносить руку.

— Рудольф Штор хоче говорити! Рудольф Штор хоче говорити! Тихо там!

I Рудольф Штор говорить. Незграбно, невмiло, нечутно, але найближчим слухачам можна розiбрати, що вiн тепер, коли свобода Сонячної машини прийнята, закликає всiх до помочi в працi над його винаходом. Вiн закликає всiх без рiзницi партiй, переконань, вiку, полу, бо Сонячна машина несе всiм людям щастя й визволення. Комiтет Сонячної машини хоче зорганiзувати фабрику Сонячної машини. Всi професiйнi й партiйнi робiтничi органiзацiї вiддають на цю мету половину своїх засобiв. Але того мало. Треба, щоб кожний громадянин Нiмеччини вiддав усе, що вiн має, на цю справу. Всi жертви треба принести на визволення самих себе.

Юрба iпобожно, радiсно, з ентузiазмом слухає свого новоутвореного кумира.

— Урра! Слава Рудольфовi Шторовi! Слава Сонячнiй машинi! Все на жертву Сонячнiй машинi! Все!

I до авто летять з усiх бокiв грошi, гаманцi. Юрба розпалюється власними криками, скидає з себе перснi, сережки, всякi дорогоцiннi прикраси й кидає в авто. Одна хвиля вiдсуває другу, квапиться вилити з себе свою жертву, свiй захват, побожнiсть.

На приступку з юрби тиснеться товстенький, рудий, у буйному ластовиннi чоловiк. Вiн махає капелюшем, шалено вертить великими очима в бiлих вiях i кричить:

— Панове! Товаришi! Панове! Два слова! Товаришi! Я жертвую на Сонячну машину всю свою фабрику скляних виробiв у Рiзенгебiрге. Всю фабрику Рудольфе Шторе, я жертвую свою фабрику! Берiть. Заявiть Комiтетовi. Я, Фрiдрiх Iмберг, жертвую. Я — капiталiст, але я розумiю. Мiй батько був сам робiтником!

Вiн iще щось кричить у нестямi екстазу, але слова його покривають оплески, крики, вигуки.

— Браво! Слава! Як iм'я?

— Iмберг! Фрiдрiх Iмберг моє iм'я! Комiтет Сонячної машини…

— Браво Гiмберг! Слава!

— Браво Гiмберг! Слава!

— Не Гiмберг, а Iмберг! Iмберг Фрiдрiх!

— Браво! Iмберг Фрiдрiх!

Iмберг Фрiдрiх лишається на авто, вiн повинен зробити офiцiйне передання Комiтетовi Сонячної машини своєї фабрики. Вiн тисне руку Рудольфовi, Максовi, радiсно, в захватi дивиться на купу золота й грошей в коробцi авто й не знає, чим би йому ще висловити, виявити ту силу, що розпирає його груди.

А юрба вже пiдхоплює автомобiль, веде його крiзь гущу кричущих, махаючих, п'яних од перемоги, полегшення, щастя тiл. I в коробку авто на ноги, у груди Рудольфа й Макса летять грошi, годинники, перснi — все, що є найцiннiше на кожному.

* * * А в кабiнетi Мертенса вiдбувається екстрене засiдання Управи Об'єднаного Банку. Вiкна позачинюванi, штори позапинанi, холодники провiвають i холодять повiтря, але обличчя червонi, пiтнi, гарячi не сонячним палом. Немає нi поважно стi, нi врочистостi, навiть порядку немає в цьому зiбраннi пiднятих, стурбованих, пригнiчених, розлючених людей. Мертенс, набiгаючи сiдластим чолом на райхсканцлера, гнiвно трясе великим червоним кулаком.

— Йолопи! Дурнi! Як смiли допустити цього божевiльного Штора?! З якої речi? Що? Ситуацiя? Загроза вибуху? Кого? Як? Хiба в уряду сил нема? Хто, маючи в руках силу, робить такi ycтyпки? Хто? Iдiоти тiльки! Прийняти компромiс! Сво боду Сонячної машини! Це значить дати розбити себе вщент Ущент, чорт його забирай! Та послухайте донесення. Ну? По лiцiя на вулицях обнiмається з юрбою. Полiцаїв засувають головами в апарати — i вони крутять сонячний хлiб, а юрба круг них танцює танець дикунiв. Що? Нi! А армiя? Вiйсько? По казармах у мент поз'являлись Сонячнi мащини, В один мент! Значить, вони були вже там i ранiше? Га? Це така армiя? Що?

Рейхсканцлер пригнiчено, безпорадно знизує плечима. Що ж можна було зробити? Комiтет Сонячної машини змобiлiзував усi сили Вiн вiв свою акцiю дуже обережно. Вiн не виставляв нiяких вимог, не був проти вiйни. Симпатiї мас були на його боцi.

— Симпатiї, симпатiї! Чорт бери всякi симпатiї ваших мас. А сила на чийому боцi? А армiя?

Райхсканцлер знову знизує плечима й витирає просто рукою пiт iз носа. В тому то й рiч, що певностi щодо армiї немає. В армiї було глухе невдоволення забороною Сонячної машини. Мозок маси не може збагнути всiх можливих консеквенцiй од дозволу й бачить тiльки найближче; чому, справдi, не дозволяється Сонячну машину, через що за неї стрiляють людей. I невiдомо, що могло б бути, коли б дiйшло до сутички з сонцеїстами.

Мертенс засовує руки в кишенi й вражено пiднiмає голову. Що? Пан райхсканцлер не знає, що могло б бути? Могло б бути те, що на площi лишилось би з пару тисяч трупiв, а вся пiдла маса тепер не танцювала б iз полiцаями на вулицях «танок сонячного хлiба», а тихенько сидiла б по своїх норах. Кров? Трупи? Та що ж це значить в очах дiйсного державного мужа, тверезого й дiйсно гуманного полiтика? Що це в порiвняннi з тим нещастям, яке загрожує вiд слабостi, вiд легалiзацiї сонячного божевiлля?!

Дата добавления: 2015-08-27