«Українська історія ІКС» (роман) 12 страница

- То чого ти до мене прийшов за порадою, коли вже й д’яка приставив до Дима? – допитувався кошовий.

- Я його приставив – я його і відкликати можу звідти. Дим – це справа така. Коли ти, пане кошовий отамане, був би проти, то д’як багато б ролі не зіграв. Дима все одно б кийками забили. А так, я не згаяв часу і Дим вже от-от дійде до покуття, й до того, що розчинити відьму у смолі – це його священна місія.

- Гарно, чорти тебе забирай, вигадав. Так складно, що й ну. Сам чорт би краще не збагнув. Ну добре. Коли задумав, то роби.

Кошовий крякнув у вуса і перекинув кубок, виливаючи те, що залишилося в ньому, собі в горлянку.

Дим і справді вважав, що кращої помсти за смерть Петра Волошина, від його ж руки, ніж скарати відьму на горло, годі було й гадати. Йому відразу ж пригадалися і її напої, які вона йому давала, коли він нездужав і лежав у лихоманці напівсвідомий. Коли він питав, що вона йому давала, то Леся мала звичкою відмовчуватися. Він пам’ятав і те, що бувало коли вночі прокидався, то інколи її не те що не знаходив біля себе, а не міг навіть догукатися, себто в хаті і на подвір’ї Лесі не було. Де ж вона тоді була глухої ночі? Звісно-що літала по шабашах, з такими самими відьмами, як і сама. Вірно казав Тимкові д’як, котрий сидів з ним у глибці вже ось другу добу: що вона відьма, що вона причаровує його для того, щоб він відійшов від січових та військових справ, а вона потім, коли він заслабне під впливом її зілля, витягне з нього все живе і навіть душу його безсмертну. Потім Тимко буде покірним рабом її волі. Так - Тимофієві здавалося, що д’як правду каже. Д’як пояснив, як треба карати відьом за їхні нечисті поробеньки. Він вигадав покарання їй варінням у гарячій смолі. Жахливо. Але Тиміш погодився. Він надто жалкував за скоєним. Йому перед очима стояв Волошин, що вже не один рік був близьким побратимом. Він Димові завжди вірив і був для нього наче справжній брат, то Тиміш побру свого за вірність і покарав. За це має хтось відповідати. Дим вже три сотні разів готовий був витерпіти будь-яке покарання, аби скоріше, бо душа скніла від здіяного лиха. Аж ось він побачив вихід у помсті. Клята відьма відповість за всі гріхи. Тимко власноруч закине її до казана зі смолою. Звісно-що він пам’ятав, з яким почуттям він до неї ставився, але впевнений у своїй правді, переконливий шепіт д’яка, котрий тривав вже немало часу, вилуджував Тимка в думці, що винна нечиста сила. Що кохання – це не те почуття, на котре потрібно звертати увагу. Братерство і єдність – ось гідний показник святості і лицарської честі. А якщо вже й відійшов від канонів братства запорозького, то будь готовий і себе загубити, а щоб молодим козакам показати приклад того, як треба й собою жертвувати заради святого. Дим був готовий до того, що йому доведеться стати катом для свого ж кохання і своїх же переконань.

Дим у супроводі п’ятьох дужих козаків і д’яка під’їхав до подвір’я, на котрому мешкала Леся. Делегація спішилася і не питаючи дозволу пройшла до хати.

- Хто там такий? – почулося з горища.

- Злазь, розмова є, - відповів грубо Дим.

З кошиком, у котрий була набрана тогорічна суха квасоля, зійшла вона по сходах, обережно зачинивши за собою ляду. Леся спокійно оглянула тих, хто з’явився перед її ясні очі. Таке враження складалося, що для неї прихід цих людей не був несподіванкою; наче вона чекала на них, але достеменно не знала коли прийдуть. Ось і квасолі набрала, борщу хотіла зварити, щоб пригостити гостей, а вони щось зарано прийшли. Вона навіть усміхнулася, але говорити нічого не говорила, чекала, коли прийдешні першими скажуть. А прийдешні теж мовчали. Першим заговорив д’як. Скрипучим, мов хвіртка, крихким голосом він повідомив їй:

- За злодіяння твої горіти тобі в пеклі, але до того ще маєш спробувати гарячого казана.

Після цих слів Тимко, що стояв збоку, щосили хвецьнув Лесю кулаком в обличчя. Та впала покотом. Решта козаків мовчки дивилися за тим, що відбувалося в хаті. Д’як тричі перехрестив дівчину і сказав:

- Згинь, нечиста сило! Згинь!

Тиміш підхопив її на руки. Леся була легенька, мов трісочка, і нести її було зовсім не важко, але щось так в серці зашкребло, та козак скинув із себе ніжні спогади та волання сумління, відігнав їх як надокучливих комах. Вийшовши на двір, Тимко кинув її на коня і товариство попрямувало в бік січі. Мовчазні обличчя вершників, перекинуте через сідло дівча, що як ганчірка теліпала своїм несвідомим тілом.. Якщо б не козацька одежа, то можна б було переплутати цих подорожніх з ногайською татарвою, що везе бранку до свого місця збору.

На січовій площі вже стояв велетенський казан, а в ньому булькала і клекотала смола. До смертної плахи були збиті з дерев’яних брусів сходи, щоб зручно було підводити осуджену. Люду було не так уже й багато. Зібралися ті, хто лишивсь на січі після походу. Всі дізналися про те, що страта має бути тільки вранці. Розрахунок робився на те, що хто побачить цю страту сьогодні, потім розповість іншим. А те, що чутка облетить усі кути Вкраїни, було вірніше, ніж те, що небо синє, земля чорна, кров червона, а січ вічна і свята. Козаки гомоніли між собою, від того складалося враження, що ніби хтось роздрочив рій бджіл, вони здійнялися в повітря і літають небезпечним клубом, готові помститися за порушений спокій. Деякі з братчиків, ті що старші, були збентежені нечуваним дійством: «Як се, жінку і страчувати козакові? Та ще й на січі. Такого закону немає». Другі, ті, котрим се все було цікаво і в новину, говорили, що: «Коли немає такого закону, то ось прийшла година його вигадати і тепер відьмам буде не поважно нашого брата окучувати, а сам козак буде двічі думати перед тим, як у гречку лізти». Одним словом, до єдиної згоди не приходив ніхто і ніколи, і се, як і завжди, не завадило дійству продовжуватися.

На площу скочили, піднімаючи клуби пилу, семеро вершників. У одного через сідло була перекинута дівчина. Вершники позлазили з коней. П’ятеро залишилися позаду, а козак Дим, що ніс на руках непритомну Лесю, і д’як пішли ближче до казана. Тимко поклав Лесю просто на пісок, котрим зазвичай густо всипали площу перед нарадами. Лесина голова схилилася набік. Брова в неї була добре розсічена, але кров уже присохла. Саме обличчя було брудним від пилу, що осів на нього під час дороги, а в тому місці, де була кров, поналипав, від чого потьоки були не червоними, а аж чорними.

Видно, хтось гукнув кошового отамана і суддю, бо вони в сей час же вийшли. Кошовий подивився на дівчину і гуркнув:

- Води.

Відразу ж підбігло двоє козаків з величезним цебром і вилляли воду прямісінько на Лесю. Вона закашлялася і схопилася за обличчя. Щось застогнала і спробувала підвестись, але в неї виходило дуже важко. Тиміш, очі в котрого, хоч і були вологими, стали на додаток крижаними. Немов у них згасло життя і тепер він не має ні душі, ні серця – все вкрали. Він узяв її грубо під руку і з силою відірвав від землі. Леся каламутними очима, а точніше одним оком, бо друге затягнув набряк від удару, поглянула навкруги. Вона крутила своєю голівкою, дивилася на казан да на людей, і до неї не могло дійти, що з нею збираються робити і навіщо взагалі привезли, да не просто привезли – силою притягнули.

- Тимофію, що ж то робиться? – спитала вона тихенько, але чути її було і в ряди, що юрбилися поруч, бо навкруги раптом запанувала цілковита тиша.

Тимофій мовчав і намагався навіть на неї не дивитися. Лесю це злякало ще більше. Замість Дима їй відповів суддя. Він почухав вуса і якомога голосніше заверещав:

- Ви гляньте, браття, ся відьма прикидається, що не знає, навіщо вона тут.

Гул прокотився лавами. Козаки були засмучені цією обставиною.

- Ти, - суддя звернувся до Лесі, - осоружна відьма. - За те, що причаклувала козака, за те, що спрямувала його на братовбивство, що ворожила і не давала спокою яко літнім людям, тако і малим дітям, що там, де ти ходила, ще по три тижні корови не доїлися, а кури яєць не несли, будеш страчена.

- Кого це я причаклувала? Чи не тебе, Тимко? – запитала вона з викликом у голосі. – Чи не тоді я тебе причаклувала, коли тебе принесли до мене ледь дихаючого?

Тимко і тут на неї не поглянув, лише сказав, що: «Так, вона мене причаклувала. Давала мені відвари відьмацькі і зілля. Після того діла мною почав керувати чорт і ся відьма». Він вказав пальцем у її бік.

Леся зрозуміла, що виправдовуватися перед сими людьми марна справа. Що за неї тут уже давно все сплановано. Що б вона не говорила, що б не робила – всі будуть чекати тільки на її страту.

- Ох же люди-людоньки, - запричитала вона. – Як від татарви ненаситної не загинула, то від рідних людей отримаю смерть! Яке ж то життя несправедливе!

Тут вона пильно поглянула на Тимка.

- Веди ж мене, коханий, до олтарю.

Кошовий підняв руку, і козаки, що стояли біля тулумбасів, вдарили в них. Ритм був, наче серце в Тимка, та і в Лесі, калаталося. Дим схопив її під руку і потяг по казана. Леся, хоча і припрошувала його до олтаря, несподівано почала пручатися. Вона намагалася впиратися ногами, чіплятися за одежу і всіляко інакше гальмувати час, але Тиміш був козаком міцної статури, тягнув її і не зупинявся. Йому її пручання були наче пташці метелик, що бився крилами. Гомін між рядами зростав, і здавалося, що все навколо просякло тим гомоном. Гомоніло вже в голові. Козак витяг дівчину на сходи і підштовхував її до казана. Вона, намагаючись ухилитися, впала на коліна. Дівчина хотіла щось дістати з кишені. Її рука те й діло намагалася потрапити туди, але різкі рухи не давали їй сього зробити. Тимко її постійно як не волік, то штовхав. От і зараз Тиміш вдарив її ногою, і Леся стала ближче до власної загибелі. Він штовхнув її ще раз, і Леся впала вже біля самого краю, при сьому рука її до самого ліктя пірнула в смолу. Страшенний вереск пролунав над козаками. Такого вони ще не чули. Вереск той перекричав весь гомін у козацькому коші. Тиміш відсахнувся від такої несподіванки. Його се немов охолодило. Тим часом Леся виграла якусь мить і вцілілою рукою пролізла до кишені. Коли витягла звідти руку, в ній уже щось було затиснуте. Вона повільно підвелась. Обличчя її було перекошеним від болю й образи. Леся замахнулася і кинула Тимкові в обличчя порошок якогось дивного кольору. Видилося так, мов кинула вона не жменю того порошку, а сипонула цілий мішок. Хмара незрозумілого кольору розросталася і невдовзі розчинила у собі і казан, і Тимка, і сходи.

Тимофій відчув, як порошок потрапив усередину, а ще відчув палючий біль, котрий навіть після того, як він затулив ніс і рот рукавом, обпалював його на кожному подиху. Ноги стали важкими, і Дим звалився на сходах, як мішок з сіллю, і завмер.

Тимко закашлявся. В очах трохи почало щось просвітлюватись. Смикнув однією рукою, не дається; другою, те саме. Ноги також відірвати від долу неможливо. Раптом він зрозумів, що це не в ньому проблема. Він прикутий. І справді. Зір повертався до Тимка, і він побачив великі цьвяхи забиті просто в дерев’яну підлогу квартири, і прив’язані до них міцні мотузки. На шию також було накинуто зашморг, і голова не могла відірватися від землі.

- Ну що, курвий сину, пригадав то, як воно було? Не будеш вже питати мене, за що то я з тобою так погралася?

Вона ходила навколо Тимка і гралася великим кривим ножем. Ніж був схожий на ті, що бувають у жерців з передач про якісь там стародавні обряди єгиптян і інших загадкових народів.

- Ти, певне, гадаєш, що се жарт такий. Та я, любчику, з тобою не жартую. Наміри в мене серйозні, справжні і небезпечні, як і тсей самий ніж.

Леся відклала ніж і почала обходити хлопця та запалювати свічки. Тимко ж лежав прямісінько в магічній зірці, що Леся її власноруч намалювала червоною смолою. Хлопець не міг ані поворухнутися, ані заговорити, бо зашморг боляче врізався в шию і не те щоб говорити, дихати було важко. Леся підходила до кожної свічки, щось мурмотала біля неї, аж потім запалювала. Коли все скінчила, в її руках знову з’явився той кривий ніж.

- Цим жертвенним ножем я припиню твоє існування не тільки на цій планеті і в цьому житті – ти більше ніколи не зможеш перероджуватися і назавжди залишишся в небутті. Задзеркалля космосу прийме тебе як власного сина. Ти там будеш в безпеці.

Вона реготнула і почала зближатися з Тимком.

Раптом почувся страшенний грюкіт. Тимко краєм ока бачив, як вилетіли вхідні двері і дверному отворі з’явився … АНАТОЛІЙ! Лесю, рівно як і Тимка, ця обставина надзвичайно здивувала. В його руках також виблискував чималий тесак, котрий, на відміну від Лесиного, був з прямим лезом. Мабуть таки вільною рукою Анатолій користувався теж дуже справно – він сипав нею просто на долівку порошок, котрий був усупереч моді кольорів Лесиної квартири - білим. Леся почала відчайдушно чхати, але ніж не випускала. Анатолій підходив до неї все ближче і ближче, а вона почала задкувати і хотіла було відчинити балкон, але як тільки розвернулася спиною до Анатоля, той спритно, як на його вік, підскочив до неї і заширнув їй свого ножа просто в спину. Леся зойкнула. Дівчина випустила свій ніж. Тимкові було чутно, як він дзенькнув об підлогу. Вона мертвою хваткою вчепилася у двері балкона.. Анатолій не обмежився тим, що проштрикнув Лесю. Він весь час не випускав ножа з рук, а втискав його в неї щосили. Тиміш чув, як Анатолій почав читати якихось молитов, слова яких. Анатоль чередовав слова дуже швидко, а тому вони просто зливалися в скоромовки. Леся захарчала, і ротом у неї пішла кров. Нарешті Анатолій вгамувався. Здавалося, що харчання Лесі його заспокоїло і він, кинувши тіло напризволяще, поспішив звільняти бранця Тимофія.

Минув рік. Я йшов по вулиці Робітничій до свого знайомого. Сьогодні я хотів зробити собі подарунок. Нарешті назбирав гроші на мотоцикл. Тепер не буду красти – тепер буде свій власний. Ви, мабуть, скажете «На біса нам твій мотоцикл?» і матимете цілковиту рацію. Добре. Анатолій, перед тим, як збирався до мене приїхати, отримав по горбу дринком, котрий Леся знайшла на його подвір’ї, а тому і не зміг приїхати вчасно. По телефону зі мною, звісно перекрививши голос і граючи роль нещасної жінки, зі мною говорила Леся. Вона його знайшла так само, як і він її, під час того магічного ритуалу, коли мене мало не зарізали на приношення якомусь поганському Лесиному богу. Їхні компаси – це вони самі. Для мене світ магів і відьом дуже темний. Лесю вже не поверне на цей світ жодна молитва, а Анатолій, котрий відстояв свою магічну територію, і зараз живий і здоровий та мешкає в Стецівці, в дворі з ворітьми, на котрих намальовані сонце і місяць. Андрій, на превеликий жаль, виявився просто марною жертвою. Леся його звела з розуму і скинула у прірву тільки заради того, щоб ізблизитися зі мною. Хто розрив могилу, на щастя, не виявили. Я думаю, що цей секрет залишиться між нами і надалі;-) Узагалі я дуже радий цьому життю: я йду купувати собі мотик, мені майже дев’ятнадцять років і мене мають забрати до армії. Остання звістка не дуже мене збуджує, але я вже встиг до неї звикнути. Сподіваюся, що ще зустрінемося в цьому житті, адже я такий самісінький пересічний громадянин, як і ви, якого ви зможете упізнати в кожному зустрічному.

Дата добавления: 2015-08-28