«Українська історія ІКС» (роман) 1 страница

Денис Кожухов (Суховій)

«Українська історія ІКС» (роман)

Лийся кров, течи сльоза, свічка запалиться, серце заб’ється. Небеса відкриються, земля розверзнеться. Встань, стовп, від землі грішної до неба Господнього. Так янголи просурмлять ім’я раба Божого Тимофія тридцять три рази, і буде його відроджено з воску до тіла для мого діла. І стане він мерцем. Як тане свічка з воску, так і він згорить. Амінь.

Невідома відьма

Ранок був виразним. Ніби відмагався: чи зійти дощем, чи вдарити сонцем, але зійшовся на тому, що таки вийшло сонечко. Я, сонний, крізь напіввідчинене вікно спостерігав за тими ваганнями. Раптом у вікно залетів величезний джміль – цей богатир і перервав враження навіяні першим після міцного сну баченням. Він впевнено спрямувався до центру кімнати і почав там маневрувати, як лихвар, приміром Чкалова. Заспаного, чутливого до всіляких подразників, він мене діставав своїм глибоким дзижчанням аж до мозку кісток. Я підвівся з ліжка і вхопивши рушника вимахнув ним поціливши по джмелеві. Незграба потрапляв під бомбардування і близився до вікна невпинно відступаючи перед невідомою зброєю, що мала перевагу над його бойовими можливостями. Врешті отримавши міцного удару – джміль вилетів ген-ген на двір, а я знову влігся намагаючись заснути. І щойно я заплющив очі, як знову почув знайоме дзижчання. Цього разу джміль був не один: з ним прилетіла, судячи з розмірів, молода муха. Войовничий джміль жадав бою, як п’яниця міцної горілки. Нетяга не міг утямити, що перевага в силі була далеко не на його боці. Я посміхнувся. Просто уявив собі, як цей обурений товстун підмовляє наївну муху піти в напад на кривдника (себто мене), підіймає їй бойовий дух запальними революційними гаслами, що, мовляв, упораються з нахабою голіруч, і вона в решті-решт погоджується. Але кілька помахів рушником - і весь комашиний запал зник. Натомість джміль з третьої спроби мерщій вилетів у вікно, а тупа муха ще три години тикалася квартирою з вірою у притулок і хвалену людяність царів природи та з надією знайти щось смачненьке. Натомість вона закінчила життя, залишивши після себе неприємний відбиток на шпалерах, що ми з матір’ю клеїли торік. Дивно, образливо і, здавалося б, неприпустимо, але всі ми такі самі нетяги-сіроми, як і комахи, і з математичною точністю повторюємо їх досвід з рушником у житті. Кого приб’ють, кого порозганяють, і все – революції кінець.

Поснідавши та пообіцявши матері, що надвечір з’явлюсь, я попростував до Загри. Загра – це мій найближчий друг. І не волів би мати іншого. Андрій Загоруйко був веселим отроком і завзятим відчайдухом у кожній компанії. Він завжди просто промінився гарним настроєм, і навіть такі глобальні поняття, як життя і смерть, бриніли якоюсь простодушною іронією на його вустах. А щоб влучити в саме око з описанням його портрета, то маю сказати, що він був рудим хитруном, хитрощі котрого лежали масною мазутною плівкою на Чорному морі правди, тобто хитрувати він досконально не вмів і я інколи навіть вдавав, що обдурений, але тільки задля того, щоб зробити йому приємно. Загра був для мене гуру і учнем водночас. Ми з ним доповнювали один одного напрочуд гармонійно. Здавалося, що така дружба може тривати вічно. Не потрібні для цього ні батьки, ні жінки, ні гроші, ні інше необхідне приладдя, адже в нас є таке безцінне, міцне і дійове почуття дружньої єдності.

Час ми проводили завжди весело і майже завжди безцільно.

У Загрика була однокімнатна квартирка в центрі міста. А квартира – це ідеальний варіант для веселого і безтурботного проведення вільного часу, котрого нам тоді більш ніж вистачало, бо ми були відчайдушно молодими і нічим не заклопотаними юнаками. Ми були усім і нічим. Ми були всюди і нас, в ту саму мить, ніде не було. Багряні ріки штовхали своєю плоттю час, в котрому ми жили. Аврора – богиня ранку, кожного божого дня вітала нас десь на території міського парку напівп’яних, чи то напівтверезих. День вкладав спати, мостячи подушки, зіткані з порожніх сновидінь під наші буйні голови, а приємний вечір обережно сіпав за плече: «Прокидайся, - мовляв, - вставай! Прийшла пора смажити життя. Не барись. Ти ж іще молодий». Скільки було несамовитого в тому суспільстві і в нас самих. Маленьке містечко, в котрому ми жили, здавалося було просто створене для того, щоб у ньому пробухувати життя з життям; прокурювати долю за долею. І нічого не можна було вдіяти. Якщо ти хотів бути кимось іншим, Всепоглинаюче розуміння доступності охоплює палаючі голови.
Люди гадають, що можна все. От, приміром, взяти і змінити докорінно своє життя. Не просто життя, а ще й стиль. Стиль! Багато є стильних людей. Гопнік, що підходить "попрохати" про кредит в кілька гривень, має свій стиль. Міліціянт, паскудний неуч, що пішов в міліцію майже з тієї причини, з котрої багато хто йде в ченці, - не зміг побачити себе ніде більше, аніж там, куди втрапив, - теж має стиль. Ісус мав стиль! Сподіваюсь, що ви розумієте, про що йдеться. А тут взяти і викинути свій безцінний багатий досвід на смітник і почати обростати іншим. У мене немає стилю. Повторюсь: люди гадають, що можна все! "Так, треба кинути курити", "завтра сяду на дієту і почну робити принаймні фізичні вправи", "треба зав’язувати з алкоголем, бо проп’ю скоро душу". Люди гадають! Але вже час робити.
Справа у тому, що єдина війна, котра є такою, - це війна із собою самим. Найсолодші перемоги бувають тільки тоді, коли ти перемагаєш своє єство. Береш свій стиль, свій принцип, свою облуду і перетрощуєш на фарш, формуєш з нього котлети і скормлюєш псам!
Неможливо нікуди втекти, твій ворог завжди поруч, твій ворог - це ти сам.
Ти не можеш себе огудити, бо тобі доведеться потім відповідати перед самим собою. Або ж огудою буде брехня, або ж правдиві речі. І те й інше не можна проговорювати вголос. Брехнею не досягнеш результату, себто ця справою не до вжитку, а правда настільки страшна, що ліпше вже просто мовчати. Навіть перед самим собою.
Спробуйте повоювати з самим собою. Спробуйте елементарно викинути з життя кілька набридливих звичок, котрі вже приїлися; про котрі ви думали, що пора з ними вже щось робити. Не обманюйте себе, що все минеться і що ТАК ЯК ВИ живе багато людей. Люди помиляються. Помиляються масово, стадно, глобально!
Озирніться. Ви у полоні. Вас невдовзі буде страчено.
Вихід є? Зупинитися. Ви у змозі зробити це, бо ви і кат, і його сокира в руках теж ви, і все довкола тільки ви.
До бою. Станьте перед дзеркалом і погляньте своєму ворогові у вічі. Ну?! То хто кого?

Загрина мама і молодший брат Максимко мешкали разом із ним в однокімнатних апартаментах, у центрі того скотного двору, що ми гордовито називали містом. Проте це не завжди нам ставало перешкодою відокремитись від суспільства в чотирьох стінах і добре там відірватися, бо Андрій мав ще й «дачу» (так ми її називали). Коли мама Тома і тринадцятирічний Максимко були вдома – ми гасились на дачі, а коли мама вчергове одружувалась з надією на мужнє сильне плече і міцний прутень, котрий не влягається ні вдень ні в ночі, то нам починала всміхатися своїм п’ятим поверхом Загрина квартирка в центрі.

На місце наших сабантуїв я завжди тягнув чотири святих для мене речі: гітару, ледь дихаючий магнітофон «Весна», світломузику і обов’язкове бажання круто потусити, що таки притаманне людині, котрій уже йшов дев’ятнадцятий від народження рік.

А час проводили ми завжди дуже весело. За наш непомірно веселий гонор ми були частенько облаяні Загриними сусідами по п’ятому та четвертому поверхах. Але це були буденні наші свята, тобто ще квіточки, чорнобривчики. А от вже цілі клумби розбишацьких тротилових троянд, які ми зрізали і пеленали в букети виключно на дачі, дійсно заслуговували на увагу. Зроби ми в багатоповерхівці, де мешкав Андрій, такий вибух, як день народження, то на нас неодмінно чекала б доля бути потурбованими міліціянтами місцевого відділку, котрі неодмінно вилучили б у нас весь той склад ГМС (тобто гітару, магнітофон, світломузику).

Дача була у віддаленому районі міста, котрий називався «Шанхай», бо головна вулиця цього району називалася «проспектом Шахтінським». Сама дача складалась з великого двору густо засадженого рослинами переважно будякових культур, літньої цегляної кухні, маленького сарайчика і трикімнатного просторого приватного будинку, котрий, як і кухня, автономно опалювався на твердоподібних ресурсах, себто на звичайних дровах та вугіллі. В радіусі близько кілометра навколо дачі ніхто з нами не співіснував. Всі покинули свої оселі: хтось переїхав в квартири міста, деякі з сусідів давно померли, а інші ж будівлі викупили невідомі люди і вже тривалий час чекали на ремонт. Так що в районі, де ми проводили певний відрізок життя, ми мали необмежену владу і славу гультіпак, що цуплять штахети від тинів для підтримки вогню у власній оселі. Все це нас чудово влаштовувало, тож не було потреби вигадувати щось нове. Ми керувалися визначенням – «бери все, бо потім можуть не дати». Ми сприймали світ локально і ніколи не пірнали туди, де можна налетіти на стрімчаки, які важко розгледіти під водою. Але життя в подальшому буде приносити нам досить непередбачувані сюрпризи, що виникали взнаки нальотів на ті самі підводні стрімчаки. Історія ікс тримає курс до цікавого. Непевні погляди провінційної молоді на світ, викривлені до невпізнанності брутальними бойовиками, шпигунськими іграми американбоїв і іншими антигероями, таки мали право на існування.

Того вечора ми зависали у Загри в п’ятиповерхівці. Був по-справжньому сонячний кінець літа. Думки пливли важко й повільно в теплому повітрі, як драглисті безформні медузи. Над веселими Ватутінськими дворами панувала якась дивна загальмована ейфорія. Місто намагалося бути живим і досить працездатним, та от тільки, як не крути, а спека знала свою роботу. Вона притискала людей до землі, заганяла в тінь і під кольорові парасольки, примушувала купувати море води, щоб обливатися нею і пити, пити, пити та волати до неба: «Коли ж це пекло скінчиться?».

Нараз у двері подзвонили. Загра мовчки підвівся і почвалав відчиняти. Через кілька секунд на балкон, де власне ми з Андрієм й сиділи, вийшов Руслан Дерун. Дерун усміхався на весь свій великий рот, усміхалась також на всю свою літру пляшка казенки в його руках.

- Привіт! Як тобі, друже? – поздоровкався Руля.

- О-о-о, - протягнув я колоподібну голосну літеру замість привітання у відповідь. - Білочка. До чого це?

- Це до закуски, - впевнено відповів Руслан.

Зава відразу ж залебедів, що в нього нічого немає їсти, і навіть заготовок немає. В мене засвербіла думка, що в мене вдома є важні млинчики з лівером,та штук з десять. А ще на городі можна смикнути помідорів та огірків, з погреба дістати відерце картоплі, щоб усім вистачило, матуся зранку нарізала кропу – повинно бути дуже смачно.

Ми розділили завдання:

1) Загра дає ради квартирці і приводить її до тями після тижневої щетини галасливої пиятики і цілковитого розбишацтва.

2) Руля біжить в медучилище тягне звідти пару дівчат найлегкішої поведінки, і (бо йому по дорозі) чіпляє з дому ще півлітра горілки.

3) Я кабанчиком мчуся по закуску так, щоб аж ноги землі не торкалися.

Потім, коли всі остаточно прибудуть на місце шабашу, ми втрьох (маю на увазі істот чоловічої статі), вертаємося до мене, беремо магнітофон, світломузику і, що природно, гітару, а дівчата залишаються готувати нам вечерю. Сплановано ідеально. По-військовому вирішили, по-дядьківському покашляли. Розійшлись.

Молодість – дуже дивна річ. Дивнішою за молодість може бути тільки провінційна молодість. Уяви, що тебе багато і, в той самий час, нема куди себе подіти. Та що я кажу. Кожен колись був молодим. Просто в провінції молодість протікає куди небезпечніше. Оте «багато» провінційна молодь намагається запхнути у вузеньке горло горілчаної або пивної пляшки. До тридцяти років ці люди мають вигляд вельми специфічний. Дивлячись на них, як на людей з хворобою Дауна, зауважуєш, що вони чимось невловимим між собою схожі. Вони тепер в одній лунці, з лабетів котрої вже не викараскатися; і потім вже життя набуває особливого кольору – полювання за дозою, за наступною чаркою денатурату. Сенс втрачено. Ми теж були на шляху до цього повільного горіння-перевтілення. Проте нам не було страшно, нам було цікаво і весело. Нам здавалося, що коли хтось наважиться заборонити алкоголь (бо інакше його не забрати у нас), ми неодмінно помремо від нудьги. І ми вживали, кожного дня; ми раділи тій обставині, що ми вживаємо, і думали, що будемо вживати завжди. Це стиль, думали ми, а бути стильним до того ж ще й дуже весело. Яка вигідна сполука, шалений мікс гримучих сумішей!

Я вже підходив до свого будинку, перебуваючи у роздумах і солодких мріях про сьогоднішній вечір, як зустрів Гришка. Важко сопучи, той тягнув мотоцикл моделі «Ява». - Чого це ти його тягнеш, а не він тебе? – ліниво, з долею сарказму, поцікавився я.

- Та бензин скінчився, от і тягну, - печально відповів засапаний Гришко, і зупинився, витираючи спітніле чоло.

- Нічого, - кажу, - завтра ще купиш горючки і будеш кататися. Не сумуй.

- Та я не з того приводу сумую. Купити, то я куплю – мені цього коня сьогодні на ніч немає де прив`язати.

- А вдома? – дивуюсь я.

- Е-е, батько не знає про те, що я його купив. Я за цей мотоцикл ще сто доларів винний. От коли мій борг буде повністю погашено – тоді й признаюсь, - пояснює Гришко.

- А раніше де ти його залишав?

- В приятеля, - каже він, - а сьогодні приїхав машиною його батько з відрядження і тепер немає де поставити.

- Так постав у мене, - пропоную простодушно Гришкові свою варіацію.

- Ти серйозно? –Гришко весело блимнув на мене вогняним оком. Він, сердега, побачив окрім перспективи швендятися з «Явою» всю ніч іскристе сяйво надії красиво позбутися цього тягаря. Без клопоту, от так випадково, не напружуючись навіть.

- Так, серйозно, але в мене гаража немає. Можна в дворі. Там Джек - собака мій – він твій транспорт поцупити не дасть нікому.

Гришко засвітився яскравіше ніж фари авто, котре викотилося з-за рогу і засліпило нам очі; він за малим не кинувся мене обіймати.

- Ну, давай скоріш, а то я поспішаю, - кажу йому.

Я загнав невдоволеного Джека в буду, щоб не заважав, і ми встановили мотоцикл біля найстарішої в світі, себто собачої, сигналізації. Гриша подякував мені і, щасливий, побіг додому. Я ж, зібравши все, що Бог послав з харчів, зашвидив до Загри на шабаш. Руслан ще не з’явився, а Загрик уже майже закінчив прибирання. Я йому допоміг, і ми, залишивши ключ від квартири над одвірком в обумовленому місці, котре знав і Дерун, не стали його очікувати з прекрасними супутницями, а пішли за аудіо підтримкою. На шляху до мого дому я розповів Загрику про Гришка і про його драндулет, в усій красі і пишноті. Загра з цікавістю вислухав розповідь молодшого товариша (я був за нього молодшим на три роки) і, що дивно, промовчав. Я знизав плечима, і ми продовжили шлях.

Зібравши апаратуру, ми з Андрієм хутко дісталися до загринського содому. Під той час всі вже були на місці. Закуска готувалась: нарізалися салати, картопля шкварчала на плиті. Дівчата притягнули ще й свого провіанту, і ми, в передчутті чогось надзвичайного, пішли знайомитися із німфами, котрих притягнув Руля.

- Валя, - сказало дівчатко з фігурою Загриної мами (а в останньої сідниці ледве проходили в дверний отвір. Коли тьотя Тома сідала на стільчик... о-о-о – це видовище не для слабких нервів... - то стільчик, принаймні так здавалось, затягувало до її дупи, як вакуумом, просто засмоктувало в інший вимір. Сідниці її звисали аж до самої підлоги так, що навіть ніжок бідолашного стільця не було видно).

- Альона.

На додачу до того, що Альона була володаркою писклявого голосочку – вона, як мені тоді здалося, хворіла на дистрофію. Обличчя довге, тазові кістки стирчать, натягуючи шкіру – можна поранитися. Франкенштейн – саме так я охрестив її.

- Віталіна.

Ах, Віталіна була дійсно гарна на вроду дівчина, з персами щонайменше п’ятого розміру. Тонка талія, пружні сідниці – краса. Все було з нею добре, окрім зубів, котрі, як підказувала мені моя бурхлива фантазія, імплантували їй від нечистоплотної семидесятирічної бабці, яка навіть не здогадувалася, що ці штуки в роті треба чистити.

- Андрій, - назвався Загра.

А я, побачивши ці принадні і спокусливі створіння, навіть забув відрекомендуватися. Не зважаючи на те, що я був юнаком, а саме юнаки, підстебнуті сексуальною гіперактивністю, не гидують нічим. Часто перший досвід з жінками вони отримують саме з допомогою таких от експонатів. Проте поглянувши на них, я впав у відчай.

Залишивши Загру біля красунь сьогоднішнього балу, я спершу почав шукати Руслана, і знайшов його самотнього на балконі.

- Твого чоловічого шарму, що, тільки й вистачило на цих трансформерів? – поставив я йому відверте запитання. - Не повірю ніколи в житті.

- Та часу не особливо багато було, а нормальні дівчата пішли гуляти, - в`яло виправдовувався Руля, збиваючи попіл в повітря.

- Скільки вдома горілки взяв? – питаю.

- Літру ще.

- То це в нас дві літри? – підняв я брови дашком.

- Так, - очікуючи зміни в моєму настрої на краще, обережно закинув Дерун.

- Тоді не все ще втрачено, - сказав я, але одразу ж уявив прісний кінець вечора, себе, пикою в одній з салатниць, байдужого до всього, що відбувається довкола. Я намагався виглядати в очах Руслана якомога бадьоріше, та все одно, як я не вдивлявся в майбутню ніч – я не міг себе побачити поряд з жодною з цих крихіток, котрих, невідомо якою брехнею і лестощами, притягнув до нас Дерун.

Такого жахливого вечора в мене не передбачалось іще багато часу. Але як одні гадали, що час не терпить, а інші були впевнені в тому, що час не чекає – час минав у своєму звичайному темпі, і жалкувати про вчинений проти своїх власних еталонів краси злочин було вже даремно.

Вмостившись навпроти Віталіни, я про це не пошкодував. П’ятий розмір бюсту апетитно здіймався над паруючою картоплею, і засіки її, геть по-ільфопетровськи, нагадували манчжуйські сопки і таїли в собі величезні запаси кохання та ніжності.

Загра вже добряче вкинув за комір і почав творити дива застольного призначення: він по-гусарському пив з ліктя навстоячки (неодмінно за прекрасних дам), потім з печальними очима пив за друга, котрий начебто раптово намалювався в пам’яті (з такою мордою герої кінострічок згадують про своїх товаришів, які загинули десь на фронті. Обов’язково при цьому треба напружувати, аж зводити вилиці, тримати в руці чарку з горілкою і вглядатися прищуреним поглядом десь далеко в минуле, а потім різко відривати погляд від химерних подій тогочасся і, трохи винувато всміхаючись, тихенько промовляти: «Ну, за друзів!»), просто заливався горілякою за любов. Навіть не піддавалось перерахуванню те, скільки він тостів за неї спожив, я тільки добре пам’ятаю ті дві чарчини, які він вижлуктав для того, щоб продемонструвати, яке в його розумінні святе це слово – кохання. Потім дами почали діаметрально відставати за темпами вживання горючої суміші, і Загра, чіпляючись неслухняними ногами за стільці на кухні та розкидаючи недоїдки картоплі по підлозі, поліз у вікно і без жартів пригрозив, що неодмінно цибне, якщо прекрасні німфи не вип’ють в обов’язковому порядку ще одну чарочку. Він їх нахабно споював, а в результаті, я ховав пляшку з горілкою від нього самого, щоб воно не напилося до ригачки. Дерун під той час уже скрипів у сусідній кімнаті чи то кістками Альони-Франкенштейна, чи то, розчавленим потужною дупою Загриної мами, диваном. Ми відчайдушно не помічали цих відвертих по своїй природі звуків, але потайки, що мілкими іскрами читалося в очах присутніх, всім хотілось тепла, ласки і розуміння, а саме: зараз також опинитися на дивані зі зрадницькими скрипучими пружинами. Мені навіть вистроювала недвозначні півники очима Валя, котра тілом своїм розплилась по всій, здавалось, кухні, але я всі її залицяння обертав на жарти і відбріхувався, як міг. Валя мені подобалася рівно настільки, що нічого тут гріха таїти, якщо б я був дівчиною, то я прямо за столом би вигукнув привселюдно, що у мене місячні. Страшна доля спіткає на того, хто буде вподобаний Валею, бо страшніше тієї долі сама Валентина.

Як сміливо стверджують деякі науковці, часу притаманна якість невхильно крокувати вперед – це, звісно, так, але для нашого вечора краси і любові він наближався до свого кульмінаційного кінця. Коли п`єш алкоголь, виявляється, що за часом узагалі ніхто не може встежити. Він постійно тікає. Відкручуються стрілки, цифри, і все оте дріботіння літає довкола п`яничок, як у космічному човні навколо космонавта літають його речі.

Дівчатка зазбирались домів, у гуртожиток, який мав шкідливу, інколи несподівану і неприємну, звичку зачинятися об одинадцятій вечора, а наступного дня їх чекали якісь уроки, заліки та інша медична дурня, яка зовсім не стосується ні розповіді, ні, власне, подальшого, насиченого надзвичайними подіями вечора.

Загра категорично не хотів розлучатися з «прекрасними» німфами і знову кинувся до вікна, став на підвіконні і розп’явся там хрестом, виставивши руки і тримаючись за раму. Цей придурок ледве не впав по-справжньому. Він дивом втримався. Дівулі здригнулися від того нереалізованого польоту. За допомогою шантажування цей рудий хитрун таки вмовив Віталіну залишитися. Дві медички, котрі були непохитні і непідкупні, вирушили у путь додому. Сита, як кицька, виграна Альона і ображена неувагою до себе Валя виплили з квартири, як могутній крейсер і маленький, але надзвичайно стрункий вітрильник, похитуючись і прямуючи в невідоме. Давши останній гудок, помахавши їм руками і витерши сльози хусточкою, ми повернулись до столу.

Віта залишилась – інакше просто і бути не могло, адже балу, попри все, конче потрібна королева. Вона всілась на своє старе місце за столом, що немов трон звеличувалося серед недоїдків і розлитих прямо на скатертину різноманітних напоїв. Королева балу… Богиня.

Магнітофончик ненав’язливо муркотів щось про: «…я піду до Зіночки – хильнемо по чарочці». Віту розморило в кращих традиціях нестримних пияцтв, а Загра заліз з ліктями на стіл, підпер долонями неголене руде підборіддя і давав недвозначні натяки на те, що все це геройство було лише заради неї і мабуть таки настав час для того, щоб виказати йому, поціновувачу її вроди, хоча б якісь прояви уваги. Його хитрющий рудий писок прямо таки розкосило в дурнуватій посмішці, а п’янючі, припухлі від хмільної втоми і поганого світла червонясті оченята виблискували хтивими вогниками.

- Мур-мур-мур, - чулося мені, як він їй щось говорив.

- Мур-мяу, - відповідала спокусливо вона.

Муркотіли вони влітку, але робили це саме так, як це роблять березневі голосисті тварюки під вікнами, котрі ідентифіковані людиною як коти.

Нас з Русланом це втомлювало, і ми вже почали прихиляти свої важкі голови до привітного столу, як раптом Руслан схаменувся і почав збиратися домів. Я його не затримував, бо сам чудово розумів, що ловити тут більше нема чого. Він розпрощався з нами за руку, і не удостоївши Віту навіть жодним виявом уваги, вивітрився у напрямку свого лігва.

Дерун завжди якось вчасно вивітрювався.. Він йшов, і відразу все закінчувалося. І не тому, що ВІН йшов. А от у людини якесь відчуття потаємне: розуміє людина, що ще кілька хвилин і починається невимовна нудьга, а може, саме нудити він починав просто раніше за усіх. Не знаю. Його й любили завжди більше за інших. Загрина мати, наприклад, завжди казала, що Руслан для неї, як той другий син, хоча сам «другий син» не виказував таких теплих родинних почуттів до тітки Томи. До теми казати, у самої тітки Томи ці самі почуття загострювалися під час так званої сімейної пиятики під час котрої я, Загра, Дерун, тітка Тома, а може, навіть і кілька сусідів бухали ніби не в себі. Я й на гітарі грав улюблених пісень Андрія матері, і в хаті в нього допомагав прибрати, і на дачі їм допомагав, а любила вона більше Руслана. Так, до речі, не тільки вона. Навіть Андрій, та й, зрештою – ВСІ його любили. У мене, навпаки, такої вдачі не було. Якщо Руля постійно зростав у плюс, я, діаметрально, зменшувався у мінус. Просто життєвий магнітний полюс такий. З жінками, як ви помітили, йому теж таланило більше, аніж нам з Андрієм докупи узятих. Долею, курво, поцілований пустунчик, чорти б його забрали.

Загра потягнув Віту танцювати медляки – вона, як прохана блядь, звизгнула і задріботіла слідом. Андрійко блимнув до мене оком, щоб я ненароком не зайшов в єдину в цій квартирі цивільну кімнату, і попередньо зарядивши в магнітофон «романтик колекшн 96», гриманув дверима.

Я чув, як хихотіла, а часом і бучно іржала молодою кобилою Віта, як на ритуальний манер бубонів Загра, неодмінно пропонуючи їй якісь непристойнощі. Але потім відчинились двері в кімнату і звідти вийшла Віта з обличчям кольору печеного рака, засмучена, ніби вона щойно не танцювала, а, на всеосяжний послух, голосно пукала в туалеті.

- Ох, - мовила вона і всілася за стіл. Налила собі горілки. Бовть. Немає. Я аж ахнув. Це круто для такого тендітного дівчатка. Загра виліз з кімнати, як мисливець-невдаха з кущів, що повернувся з безрезультатного полювання, і також ляпнувся на стілець.

Ми завели нікому не потрібну, без особливої користі розмову про ніщо. Аж тут у моїй хмільній голові підстиг п'яною вишнею грандіозний план, котрий дав би нам можливість розвіяти трохи цей вечір, що вже почав нависати на нас низькою стелею, як у спеціальних камерах з гостросюжетних фільмів, що опускається нижче і нижче, і аж ось розчавить ущент:

- А чому в нам не взяти мотоцикл Гришка і не покататися на ньому кілька годин? Це ж набагато веселіше, ніж розводити патріотично підковану цілку, - сказав я Андрієві, поки Віта вийшла до вітру.

Загра ялозив дупою по стільцю і з важкістю, але погоджувався.

- Ми приїдемо за нею на металевому коні як два принци, як лицарі Камелоту.

Загра не дуже хотів встрягати у таку неблагонадійну пригоду. Він на словах був завжди відчайдухом, а от коли й справді хотілося якогось відвертого хуліганства, то у Андрія могла несподівано розболітися голова або живіт.

- Давай, друже, дам за руль потриматись, - вмовляв його я, прилипнувши до друга п'явкою.

З'явилася задоволена Віта – вона ходила за потребою в сортир, про що свідчило інтенсивне сюрчання з-за дверей туалету. Ввійшла Віта задоволена, і тут ми з Загрою її спантеличили тим, що нам зовсім ненадовго потрібно відлучитися. Вона дещо збентежилась, і заспокоїло її лиш те, що ми сказали про сюрприз, який неодмінно чекатиме на неї після нашого повернення. Вона, що досить ймовірно подумавши про квіти і ще якісь котячі пухнастощі, відпустила нас з Богом.

До мого будинку було ходу хвилин близько десяти, але ми хитались від випитого і це збивало нашу швидкість, тому ми дісталися двору не так швидко, як гадалося. Я відразу ж підійшов до біліючого біля Джекової буди мотоцикла.

- Джек, курво, в буду, - прошипів я і хлюпнув водою з діжки на відважного вартового.

Джек дуже не любив воду. Щеням я його кинув у річку, а натомість перелякав у смерть і в собаки розвинулася аквафобія. Джек ображено поторохкотів ланцюгом, зникаючи в своєму собачому будинку. Під Джекове поперемінне гарчання ми викотили мотоцикл на дорогу.

Можу сказати лише, що до цього в мене був досвід їзди тільки на мопеді і на мотоциклі «Мінську» мого друга Макса. Але «Ява»! «Ява» - це ж дикий бик на кориді, і про це знають усі – можна з неї злетіти і боляче забитися. Я знав про «Яву» тільки те, що в неї не так, як в інших мотоциклах перемикаються передачі швидкості - перша передача в неї повинна була витискатися догори, всі інші вниз.

Дрочили ми її дрочили, і ось раптом зрозуміли, що ми її ніколи в житті не заведемо.

- Чому? – жадібно ковтаючи повітря, запитав Загра.

- А хоча б тільки тому, що тут потрібно увімкнути акумулятор.

- А як?

І тут я пригадав форму ключа від мотоцикла в руках Гришка, котрий зараз, поза всіляких сумнівів, спав щасливий і безтурботний і не підозрював ні про які біди. Ключ мав форму звичайного стержня з невеличкою огранкою на кінчику.

- Еврика! – тільки й вигукнув я архімедівське крилате і погнався додому.

Вибіг на вулицю знову, не лише з надією провести цю спекотну ніч круто, а ще й з ножицями в руках, чим нагадав Загрі якийсь там фільм жахів.

- Ти, що, манячити зібрався? – крихким голосом проговорив він і інстинктивно відсахнувся, роблячи декілька кроків назад. Навіть темна пора доби не завадила мені помітити його вирячені очі, що набули форми чималих блюдець.

- Не бзди, - дещо зверхньо (звісно в жарт) заспокоїв я Загрика. – Не поріжу. – І витримавши невеличку паузу, додав, зловісно шепочучи, - може… Дядьо хлопчика не зачепить, - кажу якомога пафосніше.

У ту саму мить ножиці були встромлені в панель приладів, в те місце, де призначалося заводом-виробником бути ключеві.

З тонесенькими лезами, вони служили у мами для того, щоб можна було акуратно підрізати огірочки, не змарнувавши самі саджанці. Всунув їх якомога глибше і провернув. О боги, лампочки засяяли. Потім я вимкнув «стоп двигун» на кермі (примітка ще з «Мінська»). Удар у заводний важіль – прогресу немає. І скільки б ми не повторювали процедуру, результат був на диво одноманітним.

- Ми засрали свічку, - кинув Загра десь почуту фразу, яку використовують, на його думку, професіонали.

- Треба штовхнути, - кажу йому. – Якщо засрали, то зараз вона неодмінно повинна просратися.

Вирішили – зробили. Через хвилину ми вже пихтіли, штовхаючи агрегат. Дрин-ди-ди-ди-дин – він завівся, але погарчавши в напівдиханній формі, заглух. Ми почухали потилиці, нічого не розуміючи.

Дата добавления: 2015-08-28