Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

«Українська історія ІКС» (роман) 11 страница



- Не знаю, панно, куди, але йду, щоб не стояти. Там, звідки шлях держу, мені немає видно місця, - відповіла Леся, що хилиталася немов сновида, котру нечиста хвороба відірвала від здорового сну.

- Добре говориш, невінчана. В тебе голос твоєї бабці. Вона також була ображеною на весь світ, як і ти. Натомість отримала дарунок.

- Що то за дарунок? – поцікавилася сновида.

- Вміння чаклувати. – Пані помовчала, вивчаючи Лесине обличчя; як та відреагувала на таку відповідь, і продовжила: - То вміння ворожити на картах да всіляко інакше заглядати в людські душі й вправлятися з їхніми життями.

- У мене є вибір? – байдуже спитала дівчина.

- Немає. Камінь падає тому, що важкий. Так і ти не маєш вибору, чи бути тобі відьмою, бо ти вже й так відьма, - відрубала карта. - Час від часу будеш зауважувати в собі лихі зміни. Спочатку ти спостерігатимеш за своїми станами, а потім вони тобою оволодіють і ти не знатимеш, куди від них себе подіти. Тобі моя рада: бери доки дають добром, бо все одно візьмеш.

Леся повела головою вбік, а разом із нею розсікав навколишнє зір. Ставало бачити, що очі сновиди були нерухомими. Вони слухняно прямували туди, куди прикаже голова. А голова розвернулася і втіпилася в кам’яну стіну, посічену безліччю тріщин. Чомусь це мертве, здавалося б, видовище справляло враження несамовито живого, але затиснутого в кам`яних нетрях. Якщо пильно вглядатися в тріщини, їх візерунки, розколини, то можна було досить ясно угледіти види людські. Види були якісь покривлені, як покошені від болючого знання того, що вони впечатані в сей камінь довіку і в світ їм ніхто дверцят не одчинить, бо немає в них прохідної на повернення назад, а з цього боку ніхто ключів таких не має, щоб такі двері одчиняти.

Сновида повернулася із потойбіччя і поглянула на пікову даму.

- Я згодна.

Карта примружила очі і крізь шпарки між повіками якийсь час вивчала обрис Лесі.

- Ти справжня відьма, невінчана. Бо тільки справжня відьма бере те, від чого відмовитися неможливо і тільки вона відчуває острах перед тим, як стати однією з найсміливіших.

Леся прокинулася і спробувала поворушити головою, та марно, до того ж її викручувало і перед очима гацали різнобарвні кола. В сьому напівсвідомому млині вона пробула невідомо скільки часу. Тітка Килина відпоювала її якимсь нестерпно смердючим зіллям, але той сморід ставав не таким відчутним, коли Леся чітко зауважила, що вона швидко одужує. Молода жінка мала важне здоров’я, а тому на ній усе гоїлося, мов на дикому звірі.



Після того випадку Леся пішла жити в стару хату, що на краю села. Батьків брат, дядько Микита, допоміг полагодити стріху, вікна і іншу дрібницю. Та все‘дно сльози її в очах були наче страж на варті, а вона сама, пам’ятаючи луччі часи, частенько скніла під вікном: удень чекаючи на присмерки, а з ночі виглядаючи ранок. Жила Леся з того, що несподівано для усіх почала ворожити на картах, знімати кому що пороблене, лікувати від хвороб різних. І пішли від того поголоски, що стала Леська Павленчиха відьмою.

Гадалося їй, що не законами Січі переймався Тиміш, коли прохав її не виходити цього ранку на ґанок, а боявся, що плітки підуть ніби їз відьмою злигався. Хай, нічого, вона ще всім покаже і закони і відьму. Будуть знати. Леся зі злости штовхнула коромисло, що стояло сперте на тинок, і воно грюкнулося на землю. Леся поглянула на скоєне і наче трохи відлягло від душі.

 

Тимка вона зустріла якось напровесні. Увечері почула вона біля двору тупіт, немов під’їхали кілько верхових, а потім кінське іржання. У хату, не просячись і не стукаючи у двері, увірвалися козаки. Попереду вбіг кремезний, статний, але якийсь розгублений лицар, а за ним ще двоє, з виду прості козаки. Ті двоє тримали на полотнині пораненого.

- Ти Павленчиха, молодице? – пробасив статний.

Леся підвела підборіддя і сказала:

- Я, але то не давало вам права вдиратися в мою комору, наче татарська навала.

Старший знітився.

- Прости, молодице. Тикету не вчені, а як справа горить, то не тільки до хати, а й до царського палацу вдеремось. То вислухай же нас, рідненька.

- Що тут у вас?

Леся підійшла ближче і відвернула край полотнини. Поранений був непритомним. Кармазин мав розсічину на грудях і був закривавлений. Пов’язка, котрою та рана була перев’язана давно просякла від крові і вигляд мала жалюгідний.

- О Господи! – тільки й скрикнула Леся.

- Можеш щось тутай вдіяти? – засмикав вусами статний козак.

Леся бачила, що справа тут складна. Не візьмись вона за теє діло, то той, що в кармазині, сконає. Не встигнуть його і на коня покласти.

- Дорогенька, - прогуторив тихцем статечний козарлюга, - ми тобі грошей копу талярів дамо, якщо на ноги поставиш. Погоджуйся, бо ти є наша остання надія.

- Хто він? – величаво запитала дівчина.

- Курінний наш, - відповів один з тих сіромах, що так досі і тримали його на полотні.

Леся подумала, що непогано б мати цілу копу талярів, але ж вона не була впевненою в тому, що така вправа їй під силу.

- А що буде, коли я не зможу підійняти вашого курінного? Ви ж самі бачите, що над ним вже щербата зуби шкірить.

- Піднімеш, - винувато усміхаючись замахав руками старший. – Скілько нам люду сказало, що кращої від тебе годі й шукати.

Потім враз посуворішав і додав:

- А коли й не піднімеш, то будем хоч знати, що все для Тимоша зробили, що могли.

Запала мовчанка. Козаки застигли в очікуванні, а поранений задивився в очі смерті, що підморгувала йому та точила каменем свою шаблюку на віки прикуту до чорного держала. Леся вагалася, але бачила, що козакові на роду ще рано приставлятися перед судом Божим, і врешті прийняла рішення:

- То чого ж ви його тримаєте ще й досі, гаспиди. Кладіть мерщій на постіль. Ви що, хочете його на той світ раніше зазначеного відправити?

Козаки кинулися до ліжка і вузлуватими міцними руками обережно поклали туди свого товариша.

- А тепер забирайтеся. – І Леся почала роздягати раненого.

Козаки розгублено стояли і переминалися з ноги на ногу, як якісь незграбні велетні, на що Леся, озирнувшись, гаркнула дужче:

- Ви що, не порозуміли, що кажу? Геть звідси, і щоб я духу вашого цільний місяць тутай не чувала.

Козаків як зірвало з місці. Вони наввипередки поспішили до дверей. Аж ось той таки, найстарший серед них, уже у дверях озирнувсь, вклонився і промовив скоро:

- Спаси тебе Бог, панно! Піднімеш його, ми тобі повік не забудемо сього добра.

- Геть!!! – заверещала Леся, розуміючи, що лік козакові йде вже на хвилини.

Через деякий час Тиміш очуняв. Став потроху ходити, давав господині поради по хазяйству. І не міг оком обминути цю напрочуд міцну і ставну молодицю. А останнім часом просто вщедряв Лесю своєю увагою. То квітів їй польових назбирає, принесе, то з дрючка яке звірятко вистругає, а кілька разів і мокрим гарчір’ям по пиці одержував за те, що після тих квітів та звірят дерев’яних до сідниці Лесиної мостивсь.

Чого гріха таїти: Леся, хоч і відмахувалася від нього як могла, а теж на нього оком запала. Вона бачила ті всі зальоти і щиро раділа. Аж одного разу не втрималася, і їхні вуста злилися в поцілункові. Вона, звісно-що, розуміла, що Тиміш – козак, а з козака відповіді потім не спитаєш, коли живіт тяжким надметься, але плюнула на все і зрозумівши, що пропала з цим коханням ні за цапову душу, просто змирилася і тільки-но гляділа, що воно далі буде.

 

День уже котився до кінця, але час тягнувся, як Дніпро - так само довго і хвилясто. Час переливався вогниками на клокочучій воді. Він насичував собою навколишній простір, повітря, людей, тварин, предмети, і все було йому підвладним.

Сонце вже майже сіло за обрій і тому виявило ласку до люду православного - дозволяло смертним дивитися на себе без шкоди для очей і було таке палке, багряне. Козак Дим і побратим його, Петько Волошин бралися січовим шляхом. Петько - добрий козарлюга, вилуджений у походах, видавший не раз і не два смерть перед очима. Так само і Тимко - з того світу за чуприну витягнуто. Перевірений у полум’їє війни вірний братчик. Ще кілько день тому вони домовилися міждо собою йти в шинок. Якщо в Тимка був таємний зв’язок із Лесею, то Петько і подумки дружини не мав. Так-що сварити їх за марне витрачання грошей та тримати їх за поділ доброго каптану ніхто не збирався. Козацький закон забороняв мати сім’ю. Не стільки забороняв, як висміював. Трапитися може все що завгодно. Кому потрібна така гризота? Та й козаченько в бою повинен думати лишень про те, як ворога перемогти да братчиків не підставити під ляшу або бусурманську шаблюку. А коли козаче подумки буде вдома, побіля білої, як молоко, розпареної в ліжку дружини, або про діточок згадуватиме, що немов курчата, пухнасті простоволосі бігають подвір’ям, то козак такий на війні собі ради не дасть та й товаришеві неабияк може лиха заподіяти. Тож Петько і Дим нікого в цілому світі не мали ріднішого за ясновельможного пана кошового отамана, січі-матері, де курінь був їм домівкою, добра шабля сестрою, а кожен козаченько рідним братом. Тимко Дим заїжджав частенько до Лесі Павленчихи, що в хуторі її прозивали відьмою, але про се він говорити не хтів ні з ким. Боявся думки лихої від браттів отримати. В січі він добру мав шанобу. Люди його попрохали бути в них курінним і Тиміш, не гледячи на свої молодії літа, став старшиною у Джерелівському курені.

Шинків біля січі було декілька. Їх наліпили: або жиди торговці, або такі ж самі запорожці, що вбажали збагатитися, а не воювати. В усих шинках вони вже перегуляли, але той, що був ближчим до школи, їм вподобався найбільше. Дівчата там були гарніші, та й шинкар привітніший. З тим шинкарем завжди можна було домовитися і взяти товару на хрестик.

- Брате Тимко, яку думку ти маєш щодо нашого батька кошового? – питав у Дима Петро, зіщуливши хитрі очі.

Петро був худої статури, чоловіком уже год до сорока. Очі мав справді хитрі і часто, коли діло доходило до чогось серйознішого, ще й бігаючі. Одягнений він був, як ото й Дим, у багряного кольору каптан, підпоясаний голубим поясом шалевим, з-за котрого стирчали два навхрест складені пістолі; багряні ж сиєгові шаровари, на поголеній голові гордовито й міцно трималася черкеска з веліатами, а на ногах носив з м’якої, гарно вичиненої шкіри чоботи-сап’янці. Пишні вуса і гострий ніс, що немов лежав на першій прикрасі обличчя. На лівому боці, в піхвах хилиталася козацька крива доля - шаблюка. Дим був одягнений на досить схожий манер. Гледячи на них здалеку, могло здатися, що то близнюки. В обохтеліпалися шаблі, такі самі шаровари, той самий каптан, от тільки черкески Дим не носив. Голова його, за будь-яких умов, була гарно виголена, а чорний, як смоль, оселедець був застромлений за вухо і обкручений навколо нього кілька разів. Вуса Тиміш мав гарні, розпушені, густиною своєю навіть вражаючі. На одежу вони не скупилися. Гроші у курінного Тимка Дима та у сотника Волошина Петра були майже завжди.

От і простували вони собі неспішно, тихенько про щось гуторячи.

- Кошовий? – буденно якось відреагував Дим на питання Волошина. – Не гарне він себе поставив за час походу. Братчики недовольні. Скинуть його, влучніше і не сказати, - скінчив Тимко.

- Як скинуть? – наче тільки прокинувся Петро.

- Як, як, у Дніпро, хоч би не забився, - гулко відповів Дим і якось, з тінню настороги, усміхнувся у вуса.

- Оце так штука, - тільки й виказав Петько. – Я то й думаю, що воно за смута така між козаком робиться, що воно ото за веремія.

- Так бо й є. Аби ти з нами в поход ходив, то на свої б очі все і бачив. А зараз іззовуть сходку і будуть йому говорити про його тяжку, там і побач, що пан кошовий у поході чудив, сто чортів йому в могилу.

Волошин вдумливо пошкріб нігтями потилицю. Але вдумливість його була скороминучою. Оченята знову забігали, і видко було, що Петько готує нове запитання. Так і трапилося.

- Але коли ж то станеться? Коли його скинуть? От що цікаво. До зимових зборів ще довго чекати.

Дим скривився.

- Сходку зберуть вже скоро, се чується в прямоті козаків, які городять про того кошового казнає-що і нічого за свої розмови не бояться. Та отаман наш, така лисиця, що ще треба пошукати. Він так вигадає гарно, що й ну. Як мовить речі свої, то аж сам в тсе вірить. В голові розкидає швиденько, себе не обійде.

Обидва змовкли. Вже майже підходили. До «Чобота» залишалося ще трішечки пройти, як уночі до вітру. З-за стін шинку, до котрого вже майже впритул ізблизилися козаки, чулася музика. Грали там постійно, кожного вечора. Запальна скрипка, на котрій скрипалив жид, який нещодавно піджився десь поруч; на кобзі грав Іван Пилипко, і гупав у бубон, задаючи запального темпу музиці, Юрась Кущ. Побратими вирішили продовжити свою розмову вже всередині, за чаркою і за столом.

У шинку цього вечора людно не було. За одним столом сижували козаки зимівники, котрих знали і Тимко і Петько. То були Охрим Гайда, Іван Корч да Тарас Лузга. Вони грали в карти, в цупрундир і то і діло смикали один одного за чуба і весело реготали. Така вже та гра, що як програє хто, то дає на понукання чуба, а інший смикає. Та вже коли й інший програ, то вже й не скиглить потім. За другим столиком сиділо двійко незнайомих козаків з місцевими шльондрами. Дівчата дзвінко сміялися, неначе їх хто лоскотав, та про щось жваво щебетали. Козаки на те відповідали, мов з гармати, вибуховим реготом да щось бубоніли їм у відповідь своїми чоловічими низькими голосами, після чого дівчата знов заходилися тонким сміхом степових дзвіночків. За третім столом сижувала теж невідома компанія. Четверо козарлюг познімали з себе зброю, повикладавши її хто на лаву, а хто і просто на стіл, сиділи і пили щось з кубків, мабуть мед а ’мо й вино міцне. Дим облюбував столик у самому закутті. Підійшов до нього і просто сів. Не питаючи у Волошина, чи той хоче сідати саме туди, чи деінде. Насправді Волошину один чорт було де сідати. Він покірно йшов слідом і ладен був сісти хоч на підлогу, але тільки ближче до Дима. Справа в тім, що сьогодні гроші були лише у Тимка, а тому він і панував у виборі.

Як тільки-но вони всілися, до них підбіг вслужливий шинкар. У руці він тримав свічку, від якої запалив ті три, що стояли на столі.

- Що бажають шанобне панове?

Дим нещодавно повернувся з походу, і повернувсь він далеко не порожнім, а тому міг дозволити собі багато, якщо не все одразу. Та Дим обмежився.

- Принеси нам, шинкарю, мамалиги, бринзи, построми, свинини смаженої, вареників, сирників та якусь зелень.

Дим проковтнув голодну слину і продовжив:

- Принеси ще горілки доброї два штофи, та до неї не чарки неси, а два михайлики подай, щоб нам з братчиком мало не було.

Гладкий шинкар уважно вислухав те, чого хочуть пани, потім розплився в посмішці.

- Ясновельможні пани мають добрий апетит.

Дим витяг з кишені кілька монет і простяг їх шинкареві. Той обережно взяв.

- Красно дякую доброму панові, - промурчав він і пішов рака задки. – Зараз усе буде в найкращому вигляді. Не забариться.

Шинкар зник за дверима, а Тимко почав забивати свою похідну люльку, щоб приємніше згаяти час. Волошин просто сидів і дивився на те, як він це лепсько робить.

- То що за кошового? – не вгамовувався Петько.

- А що кошовий? – як завжди спокійно відгукнувся Тимко. – Я ж кажу, що скинуть, - проговорив він, не відволікаючись від основної справи. Нарешті люльку було затрамбовано сухим тютюном.

- Скинуть то й скинуть, але ж задля цього треба говорити з людьми, а з людьми повинні говорити старшини, - хитрою зміюкою прошепотів Петько.

- Ну, - двозначно буркнув Дим і потягнувся до свічки. Він трішечки її прихилив убік і прикурив.

- Що «ну»? - не второпав Волошин. – Ти, брате Тимко, курінний, а значить старший – тобі й треба говорити. Збирати курінь на сходку і говорити, - закінчив свою прямоту Петро.

- Коли буде треба, тоді й буду.

Дим спокійно курив і вигляд мав при цьому вельми замріяний. Да на те Волошин не зважав і знову ліз до нього межиочі зі своїм.

- То коли ж тсе станеться?

Тут Дим не витримав і сказав, як відрізав:

- Слухай… В мене й люлька не куриться від твоїх к мені питань. Але коли вже ти почав, то слухай уважно те, що я тобі скажу.

З одного боку, я кошового розумію дуже добре. Він розвернув військо, бо довідався, що османи вчинили за річкою засідку. Він людей врятував. Натомість ми наздогнали два татарських обози з пограбунками, з якими ті тікали до свого табору.

Так, дійсно, ми повернулися з походу не такі вже й багаті, а за річкою на нас чекали справжні скарби, але ж він голови наші порятував, а його зараз винять в тому, що братове не збагатіли. Він…

- Так то воно все так, - обірвав на півслові Дима Петько, напружуючи голос. – Але ж козаки, коли йшли в похід, достеменно й так знали те, що повернуться звідти далеко не всі. Братове свідомо готові були ризикувати життям заради достатку і слави віри християнської. Ніхто з нас не вічний, от нема чого за химерне життя й триматися. Треба жити задля того, щоб слава січового козацтва ширилася між людей, задля вкріплення віри православної і святості братерства запорозького. І якщо вже так мало жиємо, то жити треба яскраво і весело.

Петько закінчив. Вена на його скроні набрякла і вказувала на те, що він себе не тримав і був щиросердим та відчайдушним, а по так і козаки, що теж, за його слів, були засмучені діями кошового так, як і він, були сіромами-нетягами, але відчайдухами такими, що й ну. На дорозі, як то кажуть, не ставай.

- Слухай, Петре, - вперше звернувся до свого бойового товариша таким поважним чином Тиміш, не скорочуючи його ім’я і не зменшуючи його гідність перед своєю посадою. Зараз вони були цілком на рівних. – Я тебе, Петре, дуже поважаю. Ми з тобою не в один похід ходили і я знаю тебе, як братчика, на котрого можна покластися в бою да й в житті. Ти уяви, що отаман мені теж добрий товариш. Я з ним не раз потрапляв у таку скруту, що й ну. Завжди він йшов у наступ одним з перших і ніколи не ховався між рядами. Завжди він був спритним і хоробрим вояком. Ніколи не нехтував законами січі, а навпаки, додержувався їх, неначе вони були викарбувані небесним писарем у його душі.

Петько понурив очі в коліно, грав напруженими вилицями, нервово стис кулаки, але уважно слухав курінного, а Дим, допаливши тютюн у люльці, постукав нею об край стола, вибиваючи попіл просто на підлогу.

- Я, друже, погодився б тоді з будь-яким його рішенням. Чи повів би він нас на загибель, чи ні. На те йому і влада голосами нашими дана, щоб він такі важкі рішення приймав. А людям, Петре, ніколи не вгодиш. От і зараз: одні зубами скрегочуть, що з далекого походу майже порожняком прийшли і доводиться зараз бідкувати, а не святкувати, а деякі, диви, й згодні, що отаман вчинив вірне рішення і повернув військо від марного кровопролиття.

Тиміш закінчив говорити, таємно сподіваючись, що до Волошина дійде сказане і він припинить смутити. Шинкар разом зі своїм служкою почали підносити перші страви. Аж раптом Петько отруйно прошепотів:

- Ти, пане курінний, вже щось зовсім не те почав городити. Хай тобі грець, тебе чи не жінка попутала? Я щось чував таке, що ти до відьми, котра біля кручі оселилася, захожуєш. В тебе вже, Тимко, не браттє запорозьке в голові, а поділ її плахти да як би його, той поділ, з рук не впустити. Лицарю й лицарська честь: йому треба воювати, а не біля баби пропадати. А ти…

Тиміш Дим, почувши таке, аж люльку впустив на підлогу.

- Як ти смієш? Що ти верзеш?

Дим аж запнувся. Він розгубився і не мав навіть що сказати.

- Не був би ти моїм товаришем, то шабля нас би швидко розсудила, - проскрипів Тимко.

- То в чім справа? Катаймо на двір, там і покладемо край розмові. Як справжні чоловіки.

Петько завжди був рішучим і сміливим. Тимко теж не боявся бійки, але ж перед ним був не бусурман, а такий самий козарлюга, як і він. Дим, попри те, що був запальним і зараз ось, ладен був розрубати Волошина від плеча до матні, був навіть готовий пропустити образу, але ж уже не втримався. Він сам закинув на двобій і тепер відступати не можна. Вони немов змовились, одночасно підвелись і вийшли у двір. Тільки шинкар і служка, котрі викладали на стіл добреники та горілку, подивилися їм услід.

- Захищайся, козаче, - вигукнув Волошин і дістав з-за пояса пістолі та відкинув їх чимдалі. Слідом витяг шаблю з піхов, жбурнув непотрібні піхви слідом за пістолями.

Тимко теж кинув пістолі, оголив шаблюку і став навпроти, готовий до бою. Спочатку ніяк не могли зважитися, хто перший почне напад. Аж ось першим кинувся на товариша Петько. Обидва добре володіли прийомами шермицерії. Їхні вправи у фехтунку і раніше справляли на молодих козаків неабияке враження. Тиміш зустрів напад Петька в пряме ребро шаблі і одразу ж рубанув збоку, цілючись у плече. Петько захистився, але відступаючи задки, перечепився через ґаблі, що занедбані валялися на півтемному подвір’ї. Добивати лежачого Тиміш не став, натомість дав Петькові підвестися і зайняти бойову позицію. Волошин підскочив із землі як дзиґа, струсив солому з грудей, ще не розуміючи, як се він впав, та знов кинувся на Тимоша, завдаючи ударів зверху та знизу, - так звана хурделиця, - вправно вимахуючи шаблюкою. Тимко трохи подавсь назад, відбиваючи да вхиляючись від розсікаючих зі свистом повітря смертоносних викидів Волошина. Аж раптом Дим, вичекавши, коли напад Петька трохи вщухне, сам пішов у атаку, швидко рубаючи зверху, не даючи передихнути, і обравши момент, вдарив Петька ногою в коліно. Петько знову впав на землю.

- Курвий сину, - прошипів Петро вже звичною його манері змією.

Він неспішно підвівся і несподівано рубанув Тимкові двічі збоку. У другий удар вклав усю силу, і притиснувши своєю шаблею до Тимкової, натис на нього. Петько був трохи вищим за Дима, а тому і притискати йому було зручно, але Дим пірнув йому під руку і вислизнув з затиснення ловко як змій. Петько, що лишився опори, зробив по нахилу кілька кроків вперед, зупинився, а потім розвернувся і знову попер на Тимка. Складалася гадка, що братове й забути забули про свою козацьку дружбу. Перетворилися на звичайних двобійців, хоча і знали, що за тсе можуть бути суворо покараними січовим судом. Довкола вже зібралися глядачі. Дітлахи повилазили: хто на віз, хто на діжу. Дорослі козаки, почувши брязкіт зброї, повиходили з шинку й поставали навколо бійців. Підбадьорювали їх запальними вигуками. Нараз зробивши кілька відволікаючих викидів, рубаючи з правого боку та з лівого, Петько несподівано рубанув знизу і майже дістав Дима, той ледь вспів відскочити. Але Дим також не чекав марно - він пішов хурделицею на Петька, завдаючи ударів зверху, цілючи почергово в плечі да в голову. Раптом Петько замахнувся зробити підступний маневр, вирахувавши проміжки між помахами, збирався завдати свого смертельного удару, як відчув, що груди його мов закувало в кайдани. Груди стискало і запаморочилося в голові. Тиміш випередив його, і коли Петько повернувся до нього боком, щоб зробити те, що задумав, Тимко врубав йому гострим ребром шаблі по грудях. Волошин випустив свою шаблю з рук. Обличчя його налилося багрянцем, ротом пішла кров. Не на Тимка подивився Петько, а на темне небо да на зорі. Немов день просто взяли і завішали дірявим темним простирадлом – ось тобі і ніч. І сірома-нетяга з Низу поблимав ще виряченими очима з хвильку, а потім закотивши їх, упав бездиханний. Дим, котрий переміг, гадалося, мав би відчувати радість перемоги в чеснім поєдинку, але натомість відчув, що зробив велику помилку, що повівся на мотузку у дурня і сам впоров дурницю. Він не просто вбив товариша – він вбив козака і тепер йому прощі немає. Його не простить ні закон січі, ні люди, ні совість, що страшніша за будь-якого ката. Тиміш, з котрого зійшла пелена люті, сів на землю і затулив обличчя руками.

 

- Доброго здоров’я ясновельможному пану кошовому отаману, - промовив мізерний чоловічок у чорній, схожій на попівську, рясі.

- І ти лиха не чувай, пан суддя, - відповів на привітання чоловічкове кошовий. Кошовий сидів у великому кріслі. На його худому тілі трохи наче завеликий був каптан, вишитий золотом і сріблом. На голові трималася шапка з соболиного хутра. Ноги були взуті в турецькі сап’янці з гострими носами. Він трохи підвівся в кріслі на руках і запитав чоловіка: З чим прийшов?

- Да ось випадок стався на січі. Хотів з тобою, пане кошовий, раду держати.

- Івасю, - гукнув кошовий свого служку. В шатро увійшов немолодий погано поголений чоловік з винуватим виразом обличчя. – Івасю, - повторився кошовий, - принеси доброго вина і кубки золоті, гість у мене дорогий.

Коли Івась вийшов геть, отаман гулким баритоном запитав суддю, Василя Нечитайла:

- Що то за випадок?

- Козак козака порубав на смерть, - відразу ж відповів отаманові Василь.

- То про що тут радитися? Покарати на горло. Забити киями або на гак повісити за ребро, як злодюгу. Ви що, не знаєте, що робити треба в такому разі?

Отаман навіть розгнівавсь, що його турбують за справою, в котрій і без його втручання все й так ясно.

- Справа от в чому. Порубав він свого товариша за жінку.

- Не поділили бабу? – більш стримано запитав кошовий.

- Ні, не те. Той, що згинув, присоромив свого вбивцю в тому, що він вже не переймається січчю, а тримається за поділ плахти своєї кралі. Що жінка йому заважає жити за козацькими звичаями і що, до того ж, жіночка ця, відьма. Ну, той, звісно, за шаблю і гей-но голови рубати. А рубака добрий, може знаєш, курінний, Тимко Дим.

- Джерелівського куреня старшина Дим? – не повірив отаман. Він підкинув косматі брови догори і був дійсно здивований. – Де він зараз?

- Де ж йому бути? У цейхгаузі, у глибці сидить в кайдани закутий. Жалкує за тим, що сталося.

До шатра знову увійшов служка і приніс на срібній таці два золотих кубки і в гарному різному високому штофові червоне вино. Він поставив тацю на невеличкий столик, зняв кришку зі штофа і гарно розлив по кубках. Потім всковз поглянув на кошового й вирішив для себе, що розмова важлива і йому тут зараз не місце, тож спішно вийшов у двері. Він гадку мав вірну, розмова й справді була важливою.

- Що пропонуєш, Василю? – узявши в руки кубок, запитав кошовий.

Суддя теж узяв кубок і без запрошення зробив чималий ковток.

- Ось, що я маю в голові. Це дівчисько, з-за котрого вступився Дим, - вона відьма. До неї ходять ворожити долю на картах, та й без карт вона добре ісказує. Кажуть, що вона й поробляє.

- Ну, - буркнув отаман на знак того, що він уважно слухає. Суддя продовжував:

- Можна вивернути все так, що вона приворожила і Дима. Приворожила і підштовхнула до вбивства вірного бойового товариша, котрого він знав ще з дитинства. Я до того говорю, що на січі останнім часом смутяться козаки за тим, що з жінками їм не дозволяють відносин мати, а потім осідають зимівниками поза межами січі, а ще пізніше, побачивши переваги осілого життя, залишають січ назавжди, а січ, у свою чергу, втрачає кращих синів. Ще пройде кілька років і тут зовсім нікого не залишиться. Всі родини позаводять і наплюють на матір-січ.

- Я щось не розумію, до чого ти ведеш, Василю? До чого тут ця відьма, коли покарати потрібно саме Дима за те, що відступився від законів і вчинив двобій без суду. Що тут думати-гадати? Ставте стовпа, цебро горілки, стакан з кийками і робіте справу. Стовповою смертю люципера карати!

Отаман, витріщивши очі, дивився на суддю, а той, покручуючи рідкого вуса, примружився і підшукував слова, як краще довести кошовому переваги його плану.

- Якщо, пане кошовий, його побити кийками – це буде надто просто. Так роблять повсякчас. Тут нагода, сам Бог послав. Це послужить прикладом на січі, котрий швидко відіб’є бажання цибати в гречку, себто зв’язуватися з бабами, або принаймні заводити міцні стосунки. Тимко Дим курінний?

- Курінний, - погодився голова.

- А якщо покарали курінного, то простим низовим козакам і тим більше попаде, якщо вони в гречку вскочать.

- То як же його треба покарати? – запитав отаман, відчуваючи, що мудрий суддя вигадав таке, що й сам пан чорт ногу зломить.

- Треба зробити так, щоб Дим сам скатував свою панну. За християнськими звичаями, відьом треба топити у воді або спалювати на вогнищі. Ми можемо поєднати ці катування і втопити її, ну, наприклад, у гарячій смолі. Нехай ще за життя звикає до пекла. Таким чином Дим, котрого причарувала відьма, відплатить їй за смерть братчика, котрого за допомоги її хитрих чар зрубав. Низове козацтво матиме приклад того, що з жінками справи плохі. Ми живемо спокійніше і позбуваємося цілої низки бунтів від похотливих козарлюг, а Дима з ганьбою женемо з січі і він їде собі під три чорти. До речі, нещодавно у Конотопі теж був випадок, ви повинні пам’ятати. Сотник Забрьоха Микита Уласович вчинив розправу над відьмами, потопив безневинних жінок, а та, що виявилася відьмою, такої кумедії там наробила, що й ну. Так там невинних жінок потопили, а ми не будемо тут гадати, а вже знаємо, яку карати і як.

Отаман почухав потилицю і замислився. Взяв кубок і надпив з нього. Очі його були не тут. Він прокручував і вже уявляв собі і страту відьми, і пояснення козакам того, що діється на січі, що жінок палять. Але він таки відчув сенс у тому, що говорив суддя.

- А Дим погодиться?

- А чого йому й не погодитися б? До нього за моїм наказом ще вночі з’явивсь д’як і сидить з ним по сей час. Він йому розповідає про те, що жінка, з-за якої він братчика порубав, – відьма, а він, перепивши її зілля, став злочинцем. Говорить д`ячок Тимкові, що відьом треба бити як бусурманів. Я впевнений в тому, що Дим вже погодився. Ти уяви, пане отамане, його стан після того, як він усвідомив, що він добряче нагрішив, а тут йому одразу ж пропонують всі свої гріхи спокутати. Та ще й не хто-небудь пропонує, а служитель церкви святої, якому й брехати дзась.


Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 130 | Нарушение авторских прав







mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.025 сек.)







<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>