«Українська історія ІКС» (роман) 8 страница

Тимка інколи нудило і він насилу повертав голову набік і, не підіймаючись, прямо з кушетки блював на підлогу. На щоках у нього лишалися решки слизу від блювання, але витерти їх бракувало сил, та, власне, і бажання. Дивним було не те, що Тимко блював, а те, що з нього виходило. Йому бачилися жмутки волосся, якісь ніби голки, переплутані різнокольоровими нитками. Якби таке побачив хтось зайшлий, то знепритомнів. А Тимком же оволоділо відчуття цілковитої апатії. Його не хвилювали ні батьки, що сиділи під будинком і чекали не скільки на нього, стільки на позитивні результати, ні відьми, які схилилися над своїми жертвенними олтарями зі шпичаками в руках, штрикаючи свої жертви, кінчаючи від магічного оргазму внаслідок їх чарівного успіху, не хвилював Тимка і знахар Анатолій, що чорним круком літав над ним колами і залишав після себе, як підбитий літак, сліди диму, ні тим більше нитки, голки, волосся, що вивергалося з нього, наче так і треба.

Скільки він пролежав у такому стані, хлопець не знав і навіть не замислювався над цим, але вийшовши на вулицю, виявив вечірню пору доби. Вже відверто починало сутеніти. Батько з матір’ю тихенько сиділи на тому самому місці, де їх і полишили.

- Ну що? – запитав у Тимка батько.

- Поки-що все добре, - відповів замість хлопця Анатолій, - і все буде добре, якщо Тимофій мене слухатиме в подальшому.

Анатолій провів Суховіїв до хвіртки, побажав їм щасливої дороги та зачинив свій двір і себе самого від світу на замок. Він кліпнув повіками, і мотоцикл зник з його очей за горизонтом. Після цього важко зітхнув, розвернувся і втомленою ходою подріботів до хати.

Усю дорогу батьки не зронили жодного слова. Матір, яка за старою звичкою сиділа в колясці, простягнула руку і поклала її синові на коліно на знак своєї підтримки. А от уже вдома почалися питання, але Тимко коротко відповів:

- Нічого не можу говорити про це, інакше існує ризик того, що нічого не вийде.

Батькизнехотя прийняли умову, усвідомивши відсутність резону лізти в магію. Не можна, мовляв, так не можна.

Усупереч благанням матері й батька стосовно того, щоб Тимко нікуди сьогодні не ходив, що в нього дуже втомлений вигляд і найкраще рішення зараз – це виспатися, син погодився прийняти лише душ, а потім таки вдягнувся і вийшов надвір. Він пішов не до свого друга Руслана, не до Лесі, яку він дуже вподобав, і навіть не в компанію знайомих придурків, щоб випити горілки він вирушив до Оксани додому, а вірніше до її матері. Ось з ким він хотів би поговорити зараз. Хоча Оксану Тимофій проводив додому лише двічі, він добре запам’ятав у лабіринтах п’ятиповерхівок її будинок, і квартиру на четвертому поверсі. Дорога зайняла близько п’ятнадцяти хвилин, і весь цей час Тимко накручував себе на розмову, намагаючись додати собі впевненості. Піднявся на потрібний поверх, зупинився перед потрібною квартирою, перехрестив себе тричі. Рука потягнулася до ґудзика дзвінка і натиснула його без вагань. Серце забилося в грудях з такою силою, що Тимкові здалося, неначебто він вже не те щоб відчуває ритмічні удари свого серця, а що він чує їх власними вухами в багатоголосій акустиці парадного. Серцевий Dram-n-Base набув найвищого рівня, і поршні в грудному моторі ризикували згоріти вщент. За дверима почулося шурхотіння. Далі, судячи з усього, Тимка роздивлялись чиїсь очі крізь скляне вічко у дверях. Минули тягучі секунди очікування, і з того боку дверей у замку двічі провернувся ключ. Оббиті замінювачем шкіри пошарпані двері розчинилися, і на порозі виринула перед ясні Тимкові очі матір Оксани. Вона дивилася на нього крізь збільшувальні скельця окулярів, і погляд її був повним презирства та невдоволення від такого нахабства – з’явитися до НЕЇ.

- Доброго вечора, - боязко промовив Тимко і відразу ж похнюпив голову.

Вона промовчала секунду, а потім рівним голосом крізь зуби сказала:

- Що тобі потрібно? Навіщо прийшов?

І тут вона зрозуміла, прочитала причину Тимкового візиту по фібрах його страху і протягнула голосну:

- А-а-а, тобі страшно. Ти наляканий. Твій приятель уже на тому світі, а ти боїшся прослідувати за ним.

- Вибачте… - почав було Тимофій, але жінка владно його обірвала:

- Не проси прощення! Тебе в цій хаті ніколи не простять. Ти не заслуговуєш на помилування. Бог усемогутній тебе покарає. Готуйся до цього і думай про це постійно. Я кляну тебе кожен день і ось сьогодні проклинаю тебе знову прямо в очі. Кляну тебе за мою дитину, котра втратила розум і навіть мене – свою матір не може впізнати. Кляну тебе за всі біди, котрі ти учинив нашій сім’ї. Здохни, як і твій друзяка. Живи в мороці жахіть, лякайся своєї тіні, бійся і вбий себе тільки заради того, щоб цього не відчувати.

На цьому вона закінчила і з силою гримнула дверима перед Тимковим обличчям, так і не давши йому сказати нічого путнього. Тиміш, як стояв на місці, так на ньому і залишився. Впевненість у тому, що порчу либонь зробила саме мати Оксани, імення котрої він навіть не знав, зміцнилася, як біцепс Шварцнеґера після відвідування тренувального залу. Юнак прийшов з твердим бажанням просити її припинити почате, але відчуття ненависті цієї жінки до Тимка було настільки сильним, що, судячи з усього, звичайними вмовляннями її не зупинити. Так, пірнувши під воду, сухим не вилізеш. Хлопець розвернувся і побіг униз сходами. Пішов у напрямку школи, там у цю пору нікого не було, і сховавшись на шкільному стадіоні, в закутку, там, де зазвичай курили школярі, він міг не хвилюватися, що його хтось побачить. З нагрудної кишені він дістав конверт, котрий дав йому Анатолій. Тимко його взяв із собою, неначе передчуваючи результат розмови з матір’ю Оксани. Розірвавши конверт, витягнув з нього згорнутий учетверо папірець, маленьке кишенькове люстерко і церковну свічку. Потім впав на коліна, поклав перед собою всі ці речі і почав молитися. Читав «Отче наш». Інших молитов Тимофій просто не знав, а цієї його навчила мати. Коли Тимко був молодшим років на п’ять, мати їздила торгувати в інші міста, а інколи й країни. Так ось, коли вона їхала, він молився і просив бога допомогти їй у цій справі. Ось і зараз хлопець шепотів слова молитви, ворушив губами і вірив у те, про що говорить. Свято вірив. Закінчивши молитву на «Амінь», тричі перехрестився і розплющив очі. «Прочитано повинно бути в темний час доби і неодмінно від світла цієї свічки» - пригадалися йому настанови Анатолія. Він узяв люстерко і поклав його дзеркальним боком догори. Від запальнички запалив свічку, пролив кілька крапель воску на гладінь люстерка, де відображалися його дії. Він закріпив на гарячому воскові саму свічку. Перед свічкою поклав папірець і уважно на нього подивився. Для впевненості в тому, що не зіб’ється, Тимко спершу прочитав його про себе, і переконавшись у тому, що складного для вимови там не було нічого, почав читати вголос. До всього, що відбувалося, до всього того, що Тимко промовляв, він ставився надзвичайно серйозно. Хлопець добре розумів, що здійснюючи цей ритуал, він зв’язується небезпечним ланцюгом з чорною магією. Він розумів і те, що це дуже недобре і назад дороги немає. Але найбільше зараз у ньому панував інстинкт самозбереження; найбільше Тимко боявся зараз смерті. Він був вимушений грати за правилами, які йому нав’язали, і ось він сидів і дочитував третій раз молитву, прописану рукою Анатолія, наносив зворотний удар відьмі. Мало того, що вона отримає його сьогодні ж, вона вже знає про те, що він зараз зробить.

- Гори в вогні, гори вогнем.

Тимко, повторюючи цю фразу на ритуальний манер, підніс папірець з заклинанням до вогню свічки, яка вже майже догоріла, і папірець спалахнув. Він кинув папір біля свічки, намагаючись влучити так, щоб полум’я торкалося і люстерка. Різко підвівся і почав ходити навколо вогників і тихо читати «Отче наш». Ходив обережно, намагаючись, щоб дим його не торкнув. Він не рахував, скільки кіл зробив навколо більма магічного, але коли вогники згасли, Тимко розвернувся спиною до чорного місця, де він щойно здійснював ритуал, і швидко пішов звідти не озираючись.

Прийшовши додому, Тимко наказав батькові й матері три дні нічого не давати з дому: ні в борг, ні дарунком.

- Нічогісінько! Хто б не прийшов і хто б не попросив! – вигукнув Тимко, високо здійнявши брови і дивлячись на спантеличених батьків. Але Світлана Дмитрівна і Святослав Олегович, навіть не обговорюючи одне з одним тему, зрозуміли в чому тут справа. Вони поєднали поїздку до чаклуна Анатолія з теперішньою заявою їхнього сина і вирішили, що саме так і має бути. Вони захитали своїми сивіючими головами на знак того, що безумовно згодні не дарувати, не продавати, не давати в борг нічого і нікому, а Святослав Олегович поклявся впродовж цих трьох днів нічого і ні в кого навіть не купувати.

- Так, на всяк випадок. Для перестраховки, – відповів він на здивований погляд своєї дружини.

Тимко пішов у свою кімнату, скинув одяг і просто розчинився в ліжку. Наступний день ніс йому на своїх траурних крилах сороковини по Андрію. Голова була забита по самі крокви всілякими шифрами про події, що відбулися, і хлопець складав їх, потрохи ганяючи сіру речовину по півкулях мозку, наче слину в роті. Обдумуючи і те і інше, він пірнув у приємну дрімоту, яка накрила його своїм теплим простирадлом. Навіть сам не помітивши, як це відбулося, Тимко спокійно заснув. Уперше за ці дні його нічого не бентежило, ніщо не заважало йому просто по-людськи спати. Йому нічого не снилося, він просто втопився в теплій ваті постільної домашньої перини і захлинувся нею. Опинився в зовсім іншому вимірі; в своєму маленькому інакшому житті. Цього разу ні Андрій з дідом, і ніхто інший до нього не приходив, і з ним нічого не трапилося. Так Тимко проспав до шостої години наступного вечора. Його обережно, сіпаючи за плече, збудила мати.

- Тимосику, синочку, час прокидатися, – лагідно і тихенько проговорила любляча жінка.

- Ну мам.. Ну ще трішечки дай поспати… Я не хочу в школу. В мене голова болить, – крізь сон муркотів Тимко невідомо що. Але наполегливий голос Світлани Дмитрівни і не думав давати йому поспати, хай навіть трішечки.

- Ні в яку школу тобі не потрібно. Ти вже давно в ній не навчаєшся. Треба прокидатися, бо спізнишся на поминки. Сьогодні сорок днів по Андрію. Ти не забув?

- Не забув, – все ще не розмикаючи очей, буркотів напівсплячий мамин син.

- Ну тоді вставай. Саме час. Якраз встигнеш вмитися, поголитися і привести себе до ладу.

- Загриній матері все одно, яким буде у мене вигляд на його поминках, а сам Загра сприймав мене завжди таким, який я є.

Раптом у жінки резервуар з терпінням почав виливатися за край і вона вже не церемонячись голосно вигукнула:

- Або ти зараз піднімешся і зробиш те, що я тобі кажу, або ти сам напросився і тоді начувайся.

- Ой, ой, як мені страшно! Ось я зараз навіть з головою під ковдру свою залізу, щоб менше боятися,– з іронією промимрив скептично налаштований і неслухняний син, уперто не розплющуючи очей.

Світлана Дмитрівна без зайвих слів вийшла з кімнати і через хвилину повернулась. Цього разу не з порожніми руками. Вона легенько усміхалась куточками вуст і тримала каструлю з холодною водою.

- А ось зараз ми тебе і вмиємо.

Після цих слів одна рука піднесла каструлю над Тимковою головою, а друга зірвала ковдру.

- Тримай! – і Світлана Дмитрівна вилила все те, що принесла, на голову свого коханого ледаща.

- А-а-а-а-а-а! – Тимко підскочив як пришпорений кінь. Він витріщився на матір, і очі його ледь утримувались від того, щоб не поставити логічного питання; та оскільки очні яблука хлопця, рівно як і будь-якої іншої людини, голосника не мали,довелося запитувати тривіально – ротом:

- За віщо?

Але незворушна Світлана Дмитрівна не поспішала давати відповідь. Натомість сказала досить твердо:

- Вставай.

Тимкові нічого іншого і не залишалося, як заспокоїтися і встати.

Вийшов у коридор, помахом руки мовчки привітав батька, котрий саме виходив з кухні, і повернув у ванну кімнату.

Зажурно музика звучить.

Струна, затиснута припухлим пальцем, дзвенить стурбовано.

Вінки і чорні стрічки з останніми побажаннями.

Останньому удача першим бути дана, але першим ставши, він лідерство втрачає. Життя…

Бар «Ювілейний» був кабаком п’ятого сорту. Чим зірок на готелях і ресторанах більше, тим вище вони підіймають рейтинг даного закладу. Так можна їх взяти і порахувати від нуля, але тільки у зворотному напрямку – донизу. Оббиті дешевою «вагонкою» стіни з пожовклими опіками від недопалків у деяких місцях говорили про те, що це паскудне місце навіть п’ятисортним кабаком назвати було б безсердечною брехнею. Все було набагато гірше. Важкі дубові столи, на кришках котрих різаними шрамами були старанно видряпані надписи: «Тут була Аська Жирная», «Коля + Валя = Любов!» та інші коментарі, які більше відношення мають до печерних малюнків дикунської спільноти часу мамонтів, птеродактилів і відсутності туалетного паперу як показника культурного розвитку. Побиті плафони і полагоджені чиєю умілою рукою стільці обережно вказували на те, що прошарок суспільства, котрий коротає тут вечори, а часто і життя, навряд-чи чув про таке витончене слово, як «культура» і про її (культури) значення. Але все це, звісно, було ніщо в порівнянні з тим, що це все дійство відбувалося тут лише на честь пам’яті Андрія.

«Хто я? - подумалося Тимкові в цю мить. – «Такий же смертний, як і всі ті, що живуть життя. Я усвідомлюю це в повному обсязі. Свідомість людини – це, як велике місто в країні великих міст. Усвідомлення життя, довічно ув’язнене в одному з містечок цієї країни. Ми в’їжджаємо в це місто з якоюсь особливою для нас назвою. Ми верхи на коні, і потрапляємо на головну площу через браму Народження. Ми бажані гості на святі життя. Але! Настає час прощатися, і ми, лежачи на підводі і закутані в поховальний саван, залишаємо це чудове місто, що прийняло нас у собі, – ми полишаємо його через браму Смерті. Чия голова вигадала початок і кінець? Ми звикли до того, щоб бачити вишитий чорними нитками на простирадлі сторічних роздумів образ дами в чорному балахоні і з нерозлучною косою в своїх кістяних руках. Цього разу правиця її стиснулася в кулак і, викинувши вперед обгризений собаками вічності вказівний перст, тикнула ним на вибір. Так, навмання, я вважаю. Так, заради розваги Андрій опинився мішенню кривого пальця величної господарки, і це безапеляційна стріла випущена в серце його».

Після того, як Тимко увійшов до приміщення, він почав очима намацувати кого-небудь із знайомих і відразу ж виявив Руслана, Костика, Віту і Тетянку. Чвалаючи в бік трапезного столу, Тиміш роздивлявся тих, хто сьогодні зібрався. Їх було близько двадцяти душ - небагато. Багато збирається тільки після похорон, а сьогодні були лише найближчі. Тітка Тамара стояла з якимось жінками, одна з яких обличчям та й фігурою була із Загриною мамою дуже схожа. «Сестра», - здогадався Тиміш. Хлопець повів поглядом далі, і його немов під лопатку струмом вразило - він побачив Лесю. Несподівано жовтими були її черевики і це з її то костюмом, кольору воронячого крила. Це дуже пасувало її світлому, мов пшениця, волоссю, що неслухняними пасмами лягало на плечі. Незмінно елегантна, на цей раз чорна, як і все її вбрання, рукавичка лише зайвий раз підкреслювали Лесину таємничість. Вона дивилася прямо на нього. Тимко ввічливо кивнув їй, вітаючись, але не підійшов, а пройшов повз і причалив до столика, де сиділи друзі і на котрому палахкотів галасливий напис «Галька - сука». Руслан відсунув важкий стілець і жестом запропонував другу сісти. На столах стояли миски з їжею, але на перше було звісно колово –варена пшениця з медом. У християнському вченні зерна під час поминання символізували воскресіння, адже щоб дати плід, вони повинні опинитися в землі і стліти, тим самим народжуючи нове життя. Мед же означав духовний солод, блага вічного життя в Царстві Небесному. Таким чином страва ця являла собою очевидне вираження упевненості живих у безсмерті мертвих. З алкоголю на кожному столі стояло по декілька пляшок саморобного вина. Тітка Тома хотіла, щоб поминки були поминками, а не перетворилися в балаган, як це інколи трапляється. Старші люди поклали руки на стіл і зосередивши очі або на тарілці, або заплющивши їх взагалі, ледве чутно почали читати «Отче Наш». Хто не знав про цей звичай – просто повторювали процедуру мов папуги. Тимко, Руслан, Костя – всі, хто сидів за столиком, заходились молитися. Костьмолитви не знав, а тому просто бубнів собі під ніс щось непевне. Коли молитва скінчилась, тітка Тома взяла велику миску з коловом, зачерпнула звідти одну ложку і обережно поклала її собі до рота. Миску передала далі. Колово пройшло по колу. По пластикових скляночках розлили червоне вино. Почувся голос тітки Томи, що звучав не гучно, але й не тихо – саме так, щоб чули всі:

- Упокой Господи душу раба Твого новопреставленого Андрія і прости йому всі його пригрішіння вільні і невільні, і даруй йому Царствіє своє Небесне.

Зазвичай на таких церемоніях обмежуються «нехай земля йому буде пухом», але таких слів тітка Наталя не промовляла і в подальшому, а ось упокоїти душу Андроїда у Господа вона просила кожен раз, коли товариство приступало до нової страви, котрих було всього чотири. Трапеза продовжувалася тихенько, ледь гомінливо. За кожним столиком про щось перемовлялися, люди пригадували Загру, але про саму смерть і про те, як він помер, ніхто не говорив. За столом друзів теж назріла невеличка бесіда, і то серед дівчат. Тетянка розповідала Віталіні, яким Андрій був чуйним завжди і ніколи не відмовлявся вислухати друга, коли той потребував цього, як вона йому виклала свої таємниці й іншу маячню, котру Загра вислухував і давав Тетянці поради. Але Тимко перекинув з Тетяни увагу відразу ж, як помітив, що Леся покрадьки вийшла з «Ювілейного». «Може перекурити» - подумалося Тимкові. Він, відразу ж, нічого нікому не кажучи, витер губи серветкою, кинув Руслану навіть не дивлячись на нього: «Зараз прийду», вибіг за нею вслід. Виявилося, що Леся вийшла зовсім не на перекур. Її струнка постать уже на чималу відстань віддалилася від феєричного закладу. Тимко не кликав дівчину, він наздогнав її і, переводячи дихання, легенько торкнув за плече.

- Далеко зібралася?

- Не можу довго бути на таких печальних заходах. Вони на мене наганяють неприємні роздуми, – млосно відповіла Леся.

- А з тобою можна? Бо мені теж трохи ніяково.

- Пішли, – з байдужістю запропонувала дівчина і розвернувшись пішла геть, усім своїм виглядом натякаючи на те, що човен – саме вона, а пловцем, який хоче дістатися до бажаного човна, має стати Тимко. Вони пішли просто по вулиці без особливої цілі і вели пустопорожню балаканину. Хоча… Тимко постійно намагався дізнатися, хто ж вона така, ця Леся, чим же вона дихає. Та Леся була відсторонена і про себе розповідати не поспішала. Вигляд у неї цього дня був якимось хворобливим. Ще в барі Тимофій зауважив, що Леся не пила спиртного, лише кілька разів торкнулася вустами склянки, а коли всі читали молитву, її губи були стиснуті, немов лещата.

- Ти була на похороні? – без емоцій, якось невиразно спитав Тиміш. Він узагалі весь час намагався бути спокійним.

- Так, була, – відповіла вона йому в тон.

І кілька десятків кроків вони пройшли мовчки.

- Його ж не відспівували? – знову запитав він.

- Самогубців не відспівують. За винятком особливих випадків. Наприклад, при неповній свідомості того, хто покінчив з собою. Але й це відбувається лиш тільки за благословенням церкви. Я знаю, що тітка Тома щось писала чи патріарху, чи архієрею, чи ще комусь про те, що Андрій був не сповна розуму, от тільки їй відмовили.

- Ясно, – сказав Тимко, даючи зрозуміти, що тему вичерпано і все, що називається ясним, часто буває всуціль темним. - Чому ти постійно така задумлива? – запитав він, беручи її за ту руку, що була без рукавички.

- Скажи мені, Тимофію, наскільки розвинуте в тобі відчуття інтуїції і самозбереження? – спитала вона, тим самим примусивши хлопця знітитися.

- Добре! – Тимко на секунду замислився – Я відповім на твоє питання, але взамін хочу почути відповідь і на своє. Згода?

- Так, добре. Потім запитаєш.

Леся говорила м’яко, але голос її лунав досить сміливо.

- Узагалі, твоє питання досить риторичне, щоб на нього ще й вигадувати відповідь. Думається мені, що ти жартуєш.

Тимко посміхнувся.

- Хіба таким жартують? – підняла брови Леся. – Я про життя і смерть! Про інтуїцію, яка рятує від небезпеки, коли здоровий розум спить. Хіба тобі не страшно?

- Чому мені має бути страшно?

- Тому, що я становлю пряму для тебе загрозу.

«Оп-па, - подумав Тимко, - що ж це в біса значить? Може це якось пов`язано з наговорами, прокляттями та іншим тим, від чого мене зараз лікують? Може це просто така специфічна форма залицяння? Я таке раніше бачив по телевізору, в американських фільмах, що їх пропонує нам українське телебачення. Дівчина викобенюється перед хлопцем, а той натомість перед нею. Кожен з них вдає з себе, буцімто їм начхати одне на одного. Вони ніби роблять послугу тим самим, що вже звертають один на одного увагу. Вона говорить, що для нього стосунки з нею є дуже небезпечними, а він говорить, що пристрелить її в разі необхідності. Вони посміхаються якось флегматично. І ніби все нормально; і ніби все це називається фліртом. А може, це вона так завуальовано погрожує через те, що я наважився узятися за її кінцівку. Може відпустити руку!»

Тимко вирішив руку не відпускати. Що буде те й буде. Двічі не вмирати.

- То що там з інтуїцією?

Леся спробувала відштовхнути руку Тимофія, але в цю мить він досить спритно відвернув її увагу якоюсь цікавою подробицею своєї розповіді. Про руку ніби забули, і вона залишилась там, де була. Леся посміхнулася. Вона йшла поруч, тримаючись за Тимкову руку. Вона була не на багато нижча за нього і навіть стан і одежа їх були дещо однаковими. Словом, вони йшли, і дивлячись збоку, можна було назвати їх ідеальною парою. Але це здавалося тільки збоку. Призахідне сонце було свідком того, що між ними клекотіло дещо ще не зовсім зрозуміле.

- Інтуїція, – оголосив ніби питання в білеті Тиміш. – Інтуїція в мене розвинута дуже сильно.

І він хотів сказати ще щось про свою інтуїцію та про її міць, але Леся його нахабно обірвала:

- Інтуїція твоя – повне лайно. Інакше б ти не побіг за мною. – Її лице раптом розпогодилося зовсім - вона розсміялася, зводячи свій висновок на жарт.

І навіть не важливо, що поганого сказала вона, але її сміх, у смішка… Яка в неї гарна була усмішка! Тимофій мимоволі замилувався нею, тим більше, що вона показала свої рівненькі зуби вперше. І це було знаком того, що виникло почуття. Ця усмішка була печаткою, що закріпила їхній перехід до наступної стадії розвитку стосунків. У ній вони вже не брали участі кожен окремо. Спільний театр подальших душевних хвилювань бачив у Тимофієві і Лесі своїх найкращих акторів. На напівкруглій сцені вони стояли, увійшовши в роль, притиснувши вуста до вуст і забувши про глядача, вони настільки вірили в те, що відбувається, що все решта втратила свій сенс. Але театр розтанув, і сцена, і глядачі розплилися, немов олійні фарби сповзли з полотна від розлитого на них розчинника. Натомість вималювалася вулиця, центр міста і головна його площа, перехожі, кілька магазинів і кіосків.

- Я зараз повернусь, – сказав Тимофій, усміхаючись, не звертаючи увагу на її питання, що чітко прострілювалося в блакитних очах світловолосої Лесі, Тимко розвернувся і пришпарив у бік універмагу. Вона, власне, не встигла отямитися іподумати про те, що ж відбулося, як Тимко вже вертався назад, тримаючи в руках якийсь предмет. У міру того, як хлопець біжучи наближався – предмет у його руках збільшувався і Леся зрозуміла, що це – справжні келихи.

- Для вина, – відрапортував весело Тиміш, а з-за спини, немов клоун цукерку для дитини, дістав і саме вино.

- А ти оригінал! Я собі тебе чомусь саме таким і уявляла, – зачаровано промуркотіла вона.

Тимко, не втрачаючи слушної миті, дівочого захоплення, швидко наблизився до Лесі і поцілував її в губи. Якщо в неї спочатку і було якесь бажання його відштовхнути, то, упивавшись хмелем поцілунку, те бажання само собою відпало.

- А ти мене собі вже уявляла? – відсмоктавшись від дівчини, рвучко запитав Тимко, не даючи паузам права на існування.

Тимка здивувала та обставина, що дівчина про нього ВЖЕ думала. Не просто думала, а задавалася конкретною думкою – хто він і що він таке є. Це все вже видавалося серйозним. Якесь бараняче щастя оволоділо Тимком. У морі житейському хвиля звідти б’є, звідки вітер дме, а вітерець, скажу я вам, дмухнув відчутно. Принаймні так здалося Тимофієві. Його, бідолаху, аж хитнуло від такого напору.

- Так, уявляла. Після нашої невеличкої розмови в дворі щось мене просто штовхало в твій бік. Штовхало вперто і до більш тісного знайомства. І ось… Поцілунок. Для мене це вже багато значить. Я просто так не цілуюсь ні з ким. Для мене поцілунок – це завжди початок.

- Так! - підхопив Тимофій, розганяючи думку далі. – Це початок Тебе і Мене в чомусь новому.

Тимко обережно передав посуд для пиття Лесі, а сам дістав з кишені невеличкий металевий штопор, і вперши пляшку дном просто в землю, заходився її відкупорювати. Леся розсміялася.

- Ти надзвичайно запасливий і передбачливий. Вино, фужери, штопор… І все це просто посеред вулиці.

- Штопор? – перепитав Тимко, кривлячись мармизою від недопалка, що чадив йому в ніс і в очі. – Так, запасливий. Я купив його в бакалійному відділі разом з фужерами в універмазі.

Його поза від зусиль, що їх прикладав до відкорковування пляшки, була трохи кумедною. Корок з характерним звуковим супроводом видалено і разом зі штопором викинуто на смітник, яким зрештою і було все місто, де відбувалася ця історія.

- Фужери! – урочисто вигукнув Тимофій як професійний гусар, що кожного дня тамадує на веселих сабантуях і йому ті фужери підставляють цілими оберемками, по можливості намагаючись не розбивати.

Леся прислужливо простягнула обидва фужери.

- Хоч і кажуть, що коли тара не на столі, то наливати не можна, але ми це зробимо. Час руйнувати стереотипи, – задав бадьорий тон, передчуваючи приємну насолоду вином, Тимко.

Рідина розлилась рівно по половині в кожне скло.

Він прийняв один фужер з рук Лесі і, піднявши його на один рівень з обличчям, промовив:

- Одні люди залишають нас, ми за ними сумуємо, але це не привід забувати про життя та про інших людей, котрі присутні в ньому поруч. За тонку ниточку наших почуттів один до одного. З кожним ковтком, рівно як і з кожним днем воно буде зміцнюватися. Хочу випити за товстий і ворсистий канат, що зв’яже нас, якщо на те воля Божа. За нас!

- Чудовий тост! Вип’ємо. – І Леся першою надпила виноградний нектар.

Тиміш також випив. Випив навіть набагато більше, ніж Леся. Може в силу того, що ротова порожнина його була більше, а може, й завдяки патологічній закоханості чоловічої статі в алкоголь, а може, навіть від слабохарактерності і бажання наблизити ефект сп’яніння і стати більш розкутим на словах і вчинках відносно гарненької дівчини Лесі. Цей маневр не минув повз Лесину увагу, на що вона відреагувала з усмішкою і пропозицією:

- Долий собі ще. І може пішли? А то стояти тут не дуже хочеться.

Тимко долив вина, хвацько бовкнувши з пляшки в фужер.

- Пішли, – сказав він.

І Леся, взявши його попід руку, в котрій він тримав фужери, потягнула за собою. Вони пішли по проспекту Ватутіна в бік старої давно зачиненої лазні. Вони не поспішали і поступово зникли в тіні центральної алеї, яка ще з часів комунізму мала ліхтарі, але, на жаль, світили вони в надзвичайно ексклюзивних випадках. Ось і сьогодні ліхтарі стояли по обидва боки алеї і сором’язливо помовчували, чи то від того, що вони не підживлені струмом, а значить – бідні, чи то від того, що під ними часто гуляли закохані. Солодким парочкам, серця яких пробиті стрілами Амура, просто життєво необхідний був такий морок, котрим під покровом якого вони виробляли на тих алеях бознащо. Вони відбивалися від юрби своїх друзів і із задоволенням обкутувалися тим приємним мороком, таким надійним і затишним. Тимко і Леся йшли по алеї, де дерева по обидва боки потроху починали набувати обрисів осені. Перші пожовклі листяні діти, що не зуміли утриматися на своїх кострубатих матерях, –уже лежали на нерівному асфальті і були притоптані ногами численних парочок.

- Я розумію, що цією романтикою і веселощами ми паплюжимо пам’ять про Андрія. Проте Загра був завжди людиною веселою, і якщо б судилося йому побувати на моїх сороковинах, то він би теж спом’янув мене, а потім пустився берега. Та годі про це. Поговоримо про щось інше… Наприклад: де ти жила до того, як приїхала сюди? Ти ж недавно тут живеш, чи не так?

- Так, я народилася зовсім не в цьому місті. Я приїхала сюди з Кракова три роки тому.

- Але… Краків – то Польща. Ти полячка? – здивувався Тимко.

- Так, я полька, але в мене українське коріння і тому мене все життя тягнуло на цю землю. Нарешті мрія моя в недавнішньому минулому здійснилася. Я зустріла людину, котра мені допомогла поїхати звідти і повернула мене до моїх первісних джерел.

- Так, багатьох поляків тягнуло на українські землі свого часу, - усміхнувся Тимко сподіваючись на те, що гумор отримає вирок: «Невинний!».

Вона обірвала розмову і пригубила вино. Потім зупинилася біля лави і, не питаючи свого кавалера, чи хоче він зупинитися на спочинок чи ні, присіла сама. Тимко на лаву не сідав, а просто примостився біля її ніг навприсядки.

- Мій батько, – говорила вона, – він був далеко не в захваті від того, що я хочу їхати в Україну. У нього з цією країною свою рахунки, але мені було глибоко плювати на його види. Батько сприймав своє життя, та й моє, як належність, як хронометраж за певними правилами. Він дотримувався цих правил завжди, і мене зобов’язував це робити. Якоїсь миті…

Дата добавления: 2015-08-28