«Українська історія ІКС» (роман) 7 страница

Того самого дня Тимко з матір’ю пішли за зазначеною адресою.

Тимофій навіть гадки не мав, що передвіщає сьогоднішня зустріч з лікарем. Може, зараз його визнають хворим за всіма статтями і він, може, навіть до армії не піде служити. Було б, у принципі, не погано. Погано лиш те, що хворий. Обличчя Тимкової матері було вельми заклопотаним. Жінка була неприємно схвильована несподіваним сюрпризом. По-перше – це дуже небезпечно. Ходити по лікарях, котрі прописують ліки, котрі нічого не лікують. Добре, якщо вони хоч не зашкодять. А от синові одного знайомого, Андрія Стороженка, вуха закапали якимись не тими краплями, і оглухла дитина. Решетніков закапав, дитячий лікар. Повісити мало. А скільки випадків було в хірургії. Зашивали і бинти, і забували трубки ставити, та потім робили зайвих три операції ще одному знайомому. Словом, Світлана Дмитрівна була вельми наляканою. А по-друге – дорого. Суховії не були заможною родиною, тому їм ніколи б не було вчасно хворіти. Занадто вже дороге задоволення.

Лікар мав вельми заслужену виразку, а тому досить часто повинен був харчуватися, щоб шлунок не встиг зголодніти. За поглинанням кефіру його й застали Світлана Дмитрівна і Тимко. Хоча жінка й постукала перед тим, як увійти у двері, увінчані представницькою золотистою табличкою, на котрій було вигравіровано напис: «Маєтний Ю.В. Лікар-терапевт», - лікаря застали зненацька, і здивувався він цій події не менше ніж тій прикрій обставині, що в його доньки почав рости живіт, а на весілля навіть ніяких натяків не надходило. Справа в тім, що він не встиг відповісти тим, хто стукав, бо саме жував, а Світлана Дмитрівна була швидка на прийняття рішень, і тому не стала дочікуватися особливого запрошення.

Лікар елегантно, дещо наспіх, витер рукавом сорочки вимащені кефіром, неначе в кота сметаною, пишні вуса.

- Доброго дня… - жінка вимушено тримала паузу, не знаючи, як звернутися до розгубленого служителя клятві Гіппократа.

- Юрій Валентинович. Мене звуть Юрій, ням-ням, Валентинович, - доковтуючи субстанцію, відповів на привітання лікар. – Будьте й ви здорові. Присядьте, будь ласка, - кивнув він у бік зграйки стільців.

Жінка, а за нею й хлопець, присіли на старенькі лаковані стільчики. Світлана Дмитрівна в подробицях виклала ранкову розмову з лікарем зі швидкої і розповіла про логічні причини прибуття її і Тимка до поліклініки. Тиміш сидів сиднем, і тільки коли його питали про симптоми, він жестами креслив уявного ножа, простромлював ним повітря, провертав і витягував.

- Добре. Голову ми можемо просвітити; втім і черевну порожнину також, принаймні на предмет наявності там пухлин. Це називається «УЗІ». Це назва по-російськи, до котрої вже всі звикли, а правильно буде «УЗД».

- «УЗІ» - це як ізраїльський автомат, - проговорив невідомо до чого Тимко, котрому зовсім не важлива була різниця між однією чи іншою назвами.

- Так, - потер вуса Юрій Валентинович. – Саме як ізраїльський автомат.

Тимкова матір пішла платити доброчинно-примусові благодійні внески, без котрих лікарі відмовлялися приймати пацієнтів. Лікар увімкнув свою апаратуру, вона зловісно загула низькими частотами.

- Роздягайся. Вішак у кутку.

Лікар побачив певні вагання з боку Тимка, коли той, уже скинувши із себе футболку, дивився на ремінь штанів.

- До пояса, - уточнив він, чим заспокоїв Тимофія остаточно. – Ми ж голову світити будемо і черево, а не статеві органи.

Тимко роздягнувся, і вони підійшли до металевих дверей.

- Лягай на спину, на кушетку.

Хлопець слухняно влігся. До того часу вже прийшла його мати і принесла чек. Лікар вдяг товсті окуляри і скрупульозно дослідив написане на папірці.

- Добре.

Він поклав папірець на стіл, після чого повернувся до матері.

- Даруйте, як я до вас можу звертатися?

- Світлана Дмитрівна, - спішно відповіла жінка.

- Світлано Дмитрівно, голубонько, та ви не стійте, сідайте. Ось на цей стілець сідайте біля кушеточки.

Мати всілася поруч із сином і всілася вельми вигідно - їй видно було екран, а на екрані Тимка, от тільки вже із середини. Лікар помастив живіт її сину невідомої природи слизом і почав, притискаючи до нього якийсь предмет, робити ним хвилеподібні рухи. Прослідкував по всьому периметру черева і сказав:

- Дивно, але я тут нічого не бачу. Від чого там могли бути такі жахливі болі, я навіть не розумію. Може виразка? – немов сам до себе під ніс проговорив Маєтний. - Але чому тоді одночасно боліли і живіт і голова? Зараз пройдемо в сусідній кабінет і просвітимо голову.

Але навіть просканувавши голову, лікар не дійшов нічого путнього. Тиміш добре чув, як лікар пояснював матері:

- Ніяких пухлин я там не бачу, і взагалі, немає там ніяких відхилень. Це цілковито здорова дитина. Якщо хочете, можете ще піти зонд ковтнути; зробити фіброгастроскопію. Ковтнете шланг, і вам покажуть ваш шлунок.

Жіночка тихенько подякувала лікареві. - Ходімо, синку.

Вони ще битих три години вешталися по поліклініці, по лікарні і по різним закуткам, де смерділо медициною, але так ні до чого й не прийшли. Всі в один голос заявляли, що хлопчик абсолютно здоровий. Тимко і його турботлива матінка вже самі почали в це вірити, але…

Наступної ночі напад повторився. Все в чіткій послідовності. Починаючи зі сну, де дід Іван і Андрій намагалися десь відтягнути Тимка вбік з ліжка якнайдалі, потім могутній удар, і Тимкове тіло вигнуло напівдугою. Зуби стислися так, що ще б трохи і почали б кришитися. Долоні стислися в кулаки, а по ногах пройшлася отруйною змією судома. Тиміш злетів з ліжка, як з розпеченої сковороди. Невидимий, але достатньо відчутний у нутрощах ніж пристебнув його до підлоги. Тимко намагався не кричати, але трохи не вгадав – дикий, чималої сили крик залунав серед ночі. Це була ознака того, що ніж перемкнувся на голову. Там щось порсалося, її стискало в лещатах, кололо, розпирало зсередини наростаючим тиском – усе відбувалося поперемінно і з певною послідовністю та однаково до жаху боляче.

Усе повторювалося: швидка допомога, і лікарі, що розвели руками, і матір, котра притислася до батька, який втішав її і говорив, що все буде добре. Тимко не знав, кому з них гірше: чи йому, котрий був вимучений нічними жахіттями, болями, безсонням, висотаний, немов рештки цитруса після знайомства з витискачем соку, чи батькам, які дійшли висновку, що Тимка, мовляв, зурочили, і не просто зурочили, а навели справжнісіньку порчу. Зла відьма начаклувала на Тимосика усілякого магічного лиха і тепер він мучиться да безсиліє. Тимко спорчений. Його мати була в цьому абсолютно впевнена. Світлана Дмитрівна негайно пробила по своїх каналах, щоб знайти «бабок». «Бабок», у сенсі не грошей, а тих самих бабок, котрі в пасху цілують замка в церкві; тих самих бабок, що відробляють зурочення і роблять привороти. Інформація по запиту надійшла дуже швидко і оперативно. Однією бабкою виявився такий собі Анатолій, тесляр із села Стецівка, що не далеко від Ватутіного, а другою зовсім молода жіночка, що жила в селі Юрківка, котре з Ватутіним межує аж впритул. Світлана Дмитрівна відразу ж дізналася відгуки людей з приводу того, до кого з них краще їхати першим. Хто сильніший, так би мовити. Та хто переможе в цій битві екстрасенсів, буде відомо, мабуть, пізніше, але великий відсоток голосів на підтримку свого таланту отримав тесляр Анатолій зі Стецівки – Ви залишаєтеся в грі. Світлана Дмитрівна дізналася і про дні прийому людини, на силу і поміч котрого одразу ж понадіялася. Для матері усілякий спосіб прийнятний, а вже тим більше, якщо справа стосується її чада. Світлана Дмитрівна домовилася на наступний день, бо цього дня потрапити до знахаря було вже неможливо. Виявилося, що Анатолій не приймає пацієнтів після заходу сонця, а день уже невпинно підходив під самий кінець. Його було затрачено, як і купу грошей, марно; на консультації, «УЗД», зондування – всі ці дослідження результату ніякого не дали. В голові жодних плям виявлено не було, втім як і в черевній порожнині молодого майже дев’ятнадцятирічного чоловіка.

У двері родини Суховіїв подзвонили. Загавкав пес. Святославу Олеговичу потрібно було вийти на подвір’я, щоб глянути, кого там принесло проведіння. Дзвоник висів біля хвіртки, а вхідні двері в хату знаходилися з боку двору.

Святослав Олегович вийшов до хвірточки. Виявилося, що до Тимка прийшов Руслан.

- Доброго дня, а Тиму можна побачити? – запитав друг у вже сивого, але ще міцного дядька.

- Ні, Русланчику, ти вже вибач, але ні. Тимкові щось дуже зле останнім часом. Він зараз спить, - відповів Русланові батько і відразу ж зазбирався йти, але Руслан заголосив ізнову.

- Може я зможу його провідати пізніше?

- Дуже сумніваюсь, Русланчику, але обіцяю, що як тільки йому стане краще, він сам тебе знайде.

Потім Святослав Олегович підійшов ближче до огорожі, за котрою стояв Руслан, і довірливим тоном звернувся до нього:

- Ти не ображайся, Русланчику, але Тимкові дійсно дуже погано. Дай Бог, щоб він завтра-післязавтра очуняв і потім уже й зустрінетеся.

Тимковий батько розвернувся і поплентяв у бік ґанку.

- А що з ним таке? – крикнув Руслан навздогін.

- Якщо б я знав... – кинув батько через плече не обертаючись і не збавляючи ходи.

«Дивно це все, - подумалося Русланові, – дуже дивно».

Тимко прокинувся від дзвінка в двері. Вперше за тривалий час йому вдалося нормально відіспатися. Потягнувшись на ліжку, хлопець вирішив, що всі жахіття йому просто наснилися. Загра виявляється живий та як завжди зайде до нього під вечір і вони відчалять гуляти, як завжди без цілі, як завжди без мети, як завжди їм буде весело; що всі ці нічні хворобливі напади всього лише щось, навіяне туманом. Але все це тільки марилося, а марилося від того, що саме так Тимкові хотілося вважати.

Тиміш підвівся з ліжка, взув хатні капці і, не одягаючись, у плавках, подибав на кухню. Там він застав свою матір, котра готувала вечерю.

- Ой, Тимосику! Прокинувся. Ну що? Нічого не болить? – питала жінка турботливо.

Тимко мотнув головою і присів на стілець з маленькою подушечкою.

- Ой, може ти попоїстки хочеш?

- Так, дякую, мам, я не проти. У тебе тут так добре пахне.

- Що ж це з тобою могло трапитися? Хто ж це тебе зурочив? - перекинула тему Світлана Дмитрівна. Вона й не припиняла ні на мить думати про свого сина.

- Не знаю, мам. Мені в таке взагалі не віриться щось.

Жінка вимкнула газ на плиті, помила руки під краном і, витерши їх кухонним рушником, сіла навпроти сина.

- Ось дарма ти так, Тимосику, дарма. Це ж все правда: і Бог є, і Сатана, і відьми також є, хай їх чорт бере.

Тут вона встала – пригадала, що хотіла нагодувати сина. Жінка взяла глибоку таріль і насипала туди духмяного борщу. Намагалася виловити шмат м’яса побільше та посмаковитіше. Таріль поставила на заздалегідь приготований рушник прямо перед сином. Потім іншим рушником, що висів на плечі, протерла ложку і теж поклала її біля борщу, досерверовуючи належним чином стіл, а сама всілася навпроти нього.

Яка жінка не любить свою дитину? Мабуть таких або немає, або їх відчайдушно мало. Принаймні так хотілося б думати. Але в очах цієї жінки була любов усіх матерів одночасно і спрямована вона була безпосередньо на Тимофія. Вона сиділа і м’яла рушничок на колінах, а любов без кордонів, турбота і боязкість за благополуччя свого єдиного сина світилися з неї промінцями і вимальовувалися ледь помітним німбом над її сивіючою головою. Близько-близько крутилася гірка, як полин, думка про горе, що торкнулося її дитятка, але вона проганяла ту думку, як непрохану гостю.

Тим часом Тимко больбався ложкою в борщі і ліниво здував з поверхні пару, намагаючись прискорити процес охолодження.

- Ти пригадай, Тимосику, може тобі хтось гребінця свого давав покористуватися, речі твої якісь брав або проклинав тебе напряму. А? Не пригадуєш такого?

Тимкова ложка, котрою він розсікав у борщі хвилі немов справжнім веслом, зупинилася. Пам’ять з ясністю в сто відсотків розкрутила сюжет давниною майже в півроку. Оксанина матір, що шепотіла прокляття в дверну щілину Загриної квартири. Так ясно пригадався її зловісний шепіт, котрий налякав їх тоді, і ось уже зараз, коли він, Тимко, залишився один, коли Андрія вже немає, цей зловісний шепіт виплив з пам’яті і примусив вжахнутися, але він тримав таємницю під сімома печатками. Не міг же Тимко розповісти матері про те, що тоді трапилося. Коли б він розповів про відьму, довелося б розповідати і про Оксану, а себто про причину, внаслідок якої вони були покарані. Зміни в обличчі Тимофія зауважила і його мати.

- Що трапилося, синку? Знову щось болить?

Тимко трухнув головою, відмахуючись чи то від спогадів, чи то від материнської надлишкової опіки, котра часто набридала.

- Ні, нічого не болить. Так, дрібниці. Пригадалося.

- Що пригадалося? Скажи мені, – захвилювалася жінка.

- Та нічого, заспокойся. Ніхто мене не розчісував і не врочив. Завтра поїдемо до того тесляра в Стецівку, і він зайвий раз нас у цьому переконає. А зараз…

Тимко поглянув на борщ, і їсти йому перехотілося, незважаючи на всю апетитність і колоритність національного українського продукту. Бажання насититись маминим дивом пропало.

- А зараз я піду спати, – договорив він і брязнув ложкою об край тарілі.

Згаслі, бліді, як сланець, очі Тимофія заплющилися. На обличчя ніжно ліг рожевуватий відсвіт призахідного сонця. Спати було страшнувато. Вдень Тимко заснув спонтанно від знесилення і втоми. І вдень його недуги не турбували, а ось надворі вже вечір і чекати від того вечора чогось хорошого було марно. Він чув, як мати незадовільно щось бурчала під ніс про борщ, який не з’їв син, а потім понесла його виливати Джеку. У Джека і так стояла ціла миска вчорашнього борщу. Її Джек іще не чіпав, бо перевагу віддавав м’ясним стравам і наївно на них чекав щодня, а потім усе одно їв борщ. Святослав Олегович вийшов із спальні, своєї східної резиденції, і попрямував до дружини на кухню. Вони всілися на стільчиках один навпроти одного і зашепотілись. Далі Тимко вже нічого не чув. Затягана за два дурних дні свідомість провалилася у вирву, де на нього вже неодмінно чекали небіжчики Андрій і дід Іван, але спочатку примарилися йому не вони. Примарився йому чомусь Чорнобиль, чи то пак Прип`ять; десь там, біля річки Янтар або ще деінде, шкірилася крізь димку сну понівечена шрамами пика сталкера Мєченого, неодноразово опроміненого радіацією, від чого у нього щось попливло в мозку і він, як маніяк, почав вистежувати самого ж себе, з нав’язливим бажанням убити. Удачі тобі, Мєчений. Тимко собі пообіцяв міцно тримати за нього кулаки. Та на зміну Мєченому прийшли покійники, що переслідували бідолашного хлопця ось уже третю ніч поспіль. Сердега вже згрупувався і очікував на удари в голову, до яких, за волею обставин, устиг звикнути, але це йому не допомогло. Удар, як і завжди, був раптовий і болючий. Знову Тиміш отримав повний набір больових атракціонів у пекельному луна-парку, де кондуктором на вході стоїть волохатий дідько, а на кнопку старту натискає кістяк, з котрого смердючим дрантям звисає шкіра і одежа, що була на ньому востаннє. Тимко відразу ж впав на підлогу, обхопив голову руками, неначе це допомогло б йому врятуватися від невидимих променів хижої сили. Хлопець перекотився на спину, і тіло знову почало набувати дугоподібної форми, але цій формі не судилося розвинутися до досконалості – живіт різким рухом був прибитий до підлоги. Знову ніж намотує на себе нутрощі Тимка і намагається їх з нього висмикнути. Цього разу, мабуть для різноманіття, додалися болі в паху, немов його яєчка стискав металевий кулак і давила невідома за природою своєю сила. Потім біль перестав акцентуватись на якомусь окремому районі і все почало боліти водночас. Тимофій закричав так, що ледь не розірвав собі голосник. У голові, череві, паху навмання щедро гуляв проклятущий ніж. Цього разу швидку вже не викликали. Батьки просиділи з ним, усю ніч слухаючи Тимкове скимління, обіймаючи його і проливаючи над ним сльози. До ранку все минуло, немов рукою зняло. Тимко навіть трохи поспав, після чого його обережно розбудила матір і повідомила, що вже час їхати, на них чекатиме Анатолій.

Тимко нашвидку вмився й почистив зуби. За двором біля воріт уже стояв батьківський мотоцикл у повній бойовій готовності, матір зачиняла на замок ворота, а батько крутився біля двигуна. Перед тим, як зайняти позицію на задньому сидінні (Світлана Дмитрівна завжди надавала перевагу їздити в колясці), Тимко отримав шолом. Він не те щоб не любив шоломи, йому відверто не подобалися саме ЦІ шоломи. Червоний і зелений шолом епохи розвинутого соціалізму вже давно вийшли з моди і більше нагадували горщики для маминої розсади, але Святослав Олегович до криків моди не мав звички дослуховуватися і вдягав те, що було. Тож, нап`яливши на себе засоби безпеки, родина вирушила в путь.

До Стецівки було близько двадцяти п’яти хвилин їзди, а якщо б Святослав Олегович любив їзду прокататися з вітерцем і не любив Тимофійка зі Світланою Дмитрівною, то він доїхав би і за п’ятнадцять. Проминувши Юрківку, вони виїхали на першу і головну Стецівську вулицю. Це була найпаскудніша дорога з усіх, які тільки знав Тимко, а біля мосту ще й перекопали – там не так давно знайшли у болоті німецький танк і тепер по бережку та ще й на дорозі валялася купа річкового мотлоху і просто багнюки. Проте танка ніде не було видно, але всі чомусь були упевнені в тому, що він там неодмінно є. Натомість, тільки сміття навколо. Довершували, мов прикраси, це все неподобство знаки об’їзду.

Світлана Дмитрівна тримала в руках розмальований ручкою клаптик паперу. Немов пірат, вона орієнтувалася в цій карті, де хрестиком позначалося головне місце. Ось вона пальцем показує своєму керманичу, як досвідчений штурман, куди тримати курс. Ось кермо хилиться помалу праворуч, човен зупиняється і навіть складається враження, що ось саме зараз необхідно кого-небудь узяти на абордаж, але завойовувати, що природно, немає кого. Час виходити на берег, в’язати швартовий, все - кінець шляху, пригода скінчена. Висока добротна металева огорожа з малюнком за сільською модою. На огорожах, а саме на воротях, селяни зазвичай малювали хто що: одні оленів, інші квіти, треті зайчиків; ну а на цьому були сонце і місяць – таке символічне оформлення. У великих містах молодь, мабуть, відчуваючи свої корені і колорит нації, розмальовують зазвичай дещо інші речі, які справи мало стосуються, але це все одно цікаво, як ознака ментальності. Але не дизайн огорожі і міських стін більше хвилював Тимкову голову.Хвилювала його сама зустріч. Ось зараз, саме зараз йому стало від чогось тривожно і зовсім не по собі. Подумалося, що хазяїн будинку тримає в дворі великого собаку, бо дзвінок висів на воротях саме так, як і в них удома.

- Ну, з Богом, – мовила Тимкова мати і натиснула на кнопку дзвінка.

Пролунав копійований якимось невідомим шульгою крик дурного птаха, що в електричному варіанті лунав дещо фальшиво. Через півхвилини почулося шаркання, клацнув засув на хвіртці і вона відчинилася. Перед родиною Суховіїв стояв середнього зросту чоловік з високим чолом та глибоко посадженими всередину медового кольору очима, над якими нависали злегка насуплені брови.. Складалося враження, що він зовсім нікого і не чекав, і не був радий прибулим. Що це Анатолій було зрозуміло і без бейджика на грудях, з його пронизливого погляду. Хто знає, може сільський знахар піариться перед приїжджими, але погляд його тупішим не робився – він був гострий як вістря Д’Артаньянівської шпаги і готовий був проштрикнути кожного, кому заманеться порушити його спокій. Та зараз він нікого не проштрикнув, пожалів скоріше за все. Натомість буркнув:

- Проходьте. Ідіть за мною.

Розвернувся і пішов углиб двору. Суховії кілька секунд стояли заціпенівши, а потім почеберяли слідом. Усупереч Тимковим прогнозам собаки в дворі не виявилося. Вони пройшли за Анатолієм через двір, у якому все, здавалося, було на своїх чітко визначених місцях. Акуратизмом так і перло. Двір підметено, виноград скрупульозно підрізано і правильно заплетено, опале листя позгрібало докупи і чекало на ритуальне спалення, грядки заскороджено. Нічого зайвого, два гаражі, ворота, криниця і дерев’яний сарай пофарбовано в основний колір – зелений, хатинку вибілено і по фундаменту підведено чорною брівкою дьогтю, покрівлю видно, що недавно міняли. Анатолій підійшов до ґанку, зупинився й розвернувся до тих, хто плентався за ним по п’ятах.

- Ви, - він мав на увазі батьків. – чекайте тут. Він вказав на лаву, що стояла під ґанком. Дивлячись на Тимка, сухо промовив:

- Ти пройди за мною. А ви, - він знову тикнув на батьків, - в жодному разі не стукайте в двері і не галасуйте, доки я сам не вийду і не покличу.

Отже, порядок визначено, як у справжнього полковника. Батьки відразу ж всілися і, як і належить, почали хвилюватись. Хлопець же пішов слідом за володарем ідеального подвір’я і просто загадковою людиною. Маленька вітальня і виявилася кабінетом, у котрому Анатолій приймав своїх пацієнтів. Знахар жестом вказав Тимкові на липову зі спинкою лаву, застелену килимком. Тимко сів. По ліву руку від нього стояв стіл з цілим іконостасом. У християнстві хлопець розбирався не дуже, але ікону Христа Спасителя і Пречистої Діви Марії в стані був упізнати. Анатолій зупинився біля них і тихо помолився. Потім різко розвернувся до Тимка:

- Молитви знаєш? – тихо запитав він.

- «Отче наш», – відповів хлопець з надією на те, що не забув її в всує.

- Як тебе звуть?

- Тимофієм мати назвала.

- Читай про себе тричі, – наказав чоловік.

Поки Тимко виколупував з пам’яті всім доступний «Отче наш», Анатолій узяв дві зігнуті шпиці і вийшов з вітальні в залу (двері до неї були напіввідкриті і знаходилися якраз навпроти лави, на котрій сидів Тимко). Анатолій навстіж розчинив двері і зробивши декілька кроків углиб зали, зупинився спиною до Тимофія. Шпиці він узяв по одній у кожну руку, і хлопцеві було видно навіть з-за його спини, як вони обертаються. Так тривало близько п’яти хвилин. Потім Анатолій повільно розвернувся до Тимка обличчям, пройшов у вітальню і поклав свої шпиці на стіл, перехрестився перед образом і підійшов впритул до сердеги, що сидів ошелешений.

- Зараз ти можеш відчути дискомфорт у вигляді нудоти, жару або навпаки тремтіння, запаморочення, – сказав він і поклав йому долоні на голову.

І справді, у Тимка з’явилося легке відчуття того, що голова від нього тікала. Анатолій прибрав руки і глибоко позіхнув. Далі сталося несподіване – Анатолій сів прямо на підлогу навпроти Тимка, біля його ніг і подивився йому прямісінько в очі.

- По лікарях можеш не бігати – не допоможуть. Зроблено на совість. Зроблено на смерть.

Він сидів і дивився на Тимка своїм важким поглядом медового забарвлення і сканував його проблеми.

- Сьогодні твої нічні напасті припиняться, але здоров’я буде сильно погіршуватися. Це відьма.

Між кожним реченням він або позіхав, роблячи невеликі паузи, або, навпаки, силкувався не позіхнути, напружував вилиці, а потім знову продовжував говорити. Тимко просто мовчав і слухав, у яку халепу вскочив.

- Це не звичайна номерна відьма – це родова і дуже сильна. На тобі зроблено мішень. Вона десь знайшла твоє волосся, нігті, слину, будь-що; абияке твоє мумійо і зробила якісну мішень, що не дає збоїв.

Анатолій знову позіхнув. Потім відригнув повітря, але Тимка це вже не дивувало – він взагалі втомився дивуватися.

- Цю мішень вона роздирає своїми пазурами щоночі. Думаю, що скоріше за все вона її скоро поховає, відспіває, поставить свічки за упокій, замовить сорокауст і так далі. У твоєї мішені, а значить і в тебе, буде своя могила і навіть не сумнівайся, що могильна землиця тебе тягнутиме в свої лабети.

- Як це вона мене поховає? – незрозуміло перепитав хлопець.

- Як, як - на цвинтарі.

Анатолій був непробивний, як на три дюйми броня.

Чоловік почав позіхати ще дужче, неначе йому жахливо захотілося спати. Але попри те, він пильно стежив за Тимковими очима. Погляд Анатолія, котрий з-під косматих брів свердлив хлопця, був нестерпним. По Тимковому тілу пройшла дрібною судомою хвиля північного холоду, від котрої, здавалося, ось-ось почнуть стукотіти зуби. Тимофій, якому було вже несила витримувати на себі погляд знахаря, сховав свої очі, відвівши їх убік.

- Дивися мені в очі. Не ховай своє люстро.

Тимкові було важко, але він послухався. Проте хлопець не міг не сказати:

- Мені тяжко дивитися вам у вічі.

На що Анатолій відповів з ледве помітною усмішкою.

- Це не я винний у тому, що тобі важко, а той, хто тебе спортив. А спортили тебе майстерно. Мало того, що зроблено на смерть, зроблено ще й двічі. Це ж як треба ненавидіти… Як би тобі зараз не було погано, тобі треба дивитися на мене, інакше мені буде важко тобі допомогти.

Тиміш клюнув головою на знак згоди.

Знову почався процес і знову бідоласі ставало нестерпно важко. Холод змінювався жаром, у який, мов сліпого цуценя, кидало Тимка. Спина змокріла, футболка прилипла до неї неприємним вантажем. Анатолій почав щось мурмотіти. Щось не зовсім зрозуміле. Тимофій був далеко не в тому стані, щоб вихоплювати якісь окремі слова, але підсвідомо знав, про що йде мова, якою користується сільський чародій. «Раб Божий», щось про вогонь, про воду, яка не тече під каміння, своє ім’я чув Тимко кілька разів і те, що Анатолій просив у вищих сил відкрити йому щось. З-під пахов хлопця, неначе за командою, потекли струмочки солоного і їдкого на запах поту. Обличчя вкрилося вологою, і навіть долоні, котрі в нього ніколи не пітніли, теж стали вогкими. Анатолій і не думав зупинятися. Здавалося, що він увійшов у раж і от-от почне співати мантри. Підійшовши до Тимка, наказав йому схилити голову. Хлопець звісно-що скорився, і Анатоль почав робити руками паси спочатку вздовж голови, а потім над нею. Раптом чаклун замовк. Рухи його припинились. Він підійшов до столу з іконами, пошепки помолився і сів на великий стілець з високою спинкою, а-ля трон.З Тимка потроху почав спадати жар.

- Як я вже говорив тобі раніше, зробили тобі на смерть. Якщо я думав, що твою мішень невдовзі поховають і по ній, а себто по тобі, проведуть заупокійну службу, то я помилявся – це все вже зроблено.

- А можна щось вдіяти? – запитав Тимко з надією в очах, під якими з’явилися ледь помітні темні кола втоми.

- Можна. Вдіяти завжди можна, але це буде зробити дуже нелегко.

Анатолій говорив повільно, і складалося враження, що він щось або поки не договорює, або взагалі договорювати не хоче.

- Що задля цього потрібно? Може гроші?

Тимофій, говорячи про гроші, раптом подумав, що і грошей як таких він не має, але на всяк випадок продовжив питання:

- У такому разі, скільки?

- Заспокойся, - владно промовив Анатолій зі свого а-ля трону. – Мені не треба твоїх грошей, мало того – вони мене абсолютно не хвилюють. Тут інше. Мене більше хвилює те, що такий сильний випадок у нашій місцевості я зустрічаю вперше. Значить вона відьма не місцева – це зайда і зайшла вона на мою територію. Але може й таке трапитися, що вона раніше ворожила потроху, а ось лише зараз викинула всі козирі, що їх мала за пазухою.

Анатолій задумався і витримав невеличкий час в мовчанні. Потім із силою ляснув себе долонями по колінах і набагато добрішим тоном проговорив:

- Гаразд. Зараз я зроблю тобі захист і зворотний удар відьмі. Впродовж наступного дня, а скоріш за все під вечір, до тебе прийде просити щось у борг жінка. З хати, і взагалі нічого свого, ніяких речей, не можна нікому давати. Ні грошей, ні речей. Запам’ятай. Інакше буде важко її здихатися. Зрозумів мене?

Тимко кивнув.

- Добре. Далі я вирахую, на якому цвинтарі поховано твою мішень. У нас цвинтарів в окрузі три. Це буде не так важко. Коли я це зроблю, ми поїдемо туди, дістанемо цю ляльку і покараємо відьму. Розумієш, про що я тобі говорю?

Тимко знову кивнув.

- Сьогодні, - продовжив Анатолій, - ти спатимеш добре, але стеж за здоров’ям. Ну що, готовий до наступного етапу звільнення?

О так, він був готовий до всього на світі, аби тільки йому це допомогло в біді.

Потім Анатолій провів Тимка до кімнати, що була наступною після зали. Виявилася, що вона нагадує спеціально облаштовану лабораторію. За наказом чаклуна Тиміш улігся на кушетку, що стояла посеред кімнати. Анатолій запалив свічки і розставив їх по кутах, торкаючи магічними словами струни вищих сил. Він закликав навіть не одного Духа, а чотирьох: Адонаї, Вермана, Костела, Акіла. Просив їх зглянутися і допомогти. Читав їм молитви, щось на язичницький манер, але всі звертання закінчував християнським «Амінь». Потім накреслив захист у вигляді кола і сховав у ньому себе і кушетку, на котрій лежав хлопець. Молитви його стали гучнішими. Він почав запалювати по черзі різні трави і тримаючи в руках жмухи пахучих рослин, що диміли і чаділи, махав ними навколо Тимка, як птах крилами. Окурений чарівним зіллям, Тимко почав впадати в безсвідомий стан. Молитви Анатолія переливалися співом. Це було схоже на мантри, коли шаман б’є в бубон і видає гортанні звуки. Тимофій лежав увесь спітнілий і горів роздмуханим попелом. Дихати ставало важко. Все довкола розпливалося і здавалося запамороченому хлопцеві, що він навіть відірвався від кушетки на кілька сантиметрів. Підлетів, як у фантастичних фільмах. В’яла слабкість заволоділа ним. Навіть важко було поворушити рукою. Він тільки невиразно бачив, як Анатолій ходив навколо нього колами, то в один бік, то в інший, при цьому час від часу підпалював нові і нові трави. Ходив і співав, потім переходив на мурмотіння молитов, слова яких почали безкінечно відлунюватися в голові хлопця. Кожен звук розщеплювався на друзки звуків, а промовлені речення перетворювалися на мільйон речень, що переривалися і накладалися одне на інше. Складалася якась музика. Дивна, негармонійна, але надто хвилююча. Мов туман біля річки трохи зійшов, відступив назад і викреслив своєю безплотністю розмиті обриси людей. Люди сиділи на стільчиках і тримали інструменти. Цілий оркестр на березі річки. Кожен з учасників цього химерного оркестру виконував свою осібну музику і намагався грати гучніше за інших. Кожен з них грав для Тимка. Вся їхня нескладка какофонія могутніми вибухами відлунювала із свідомості хлопця назад, у туман, а оркестр лихоманило від насолоди.

Дата добавления: 2015-08-28