Смола на плиті швидко почала нагріватися і випускати їдучий чад. Леся зменшила вогонь, узяла ложку і спробувала нею перемішати субстанцію. Виходило важко. Смола встигла розтанути тільки знизу, там, де гріло сильніше. Нарешті зверху вона почала м’якшати і ложка пройшла вглиб пекельної маси. Як тільки Леся побачила, що лід зрушив з місця, вона прихилила якомога ближче голову до банки, що чаділа немов старовинний паротяг, і почала шепотіти для людського звичайного вуха незрозумілі слова. Це були заклинання. Впереміж польські, українські, латинські – всі ці слова белькотіли, не затинаючись, бурхливим струмком. Вона заклинала смолу словами, які звичайний навіть для простого будівельника матеріал перетворювали на інструмент магії, на потужну зброю. Дівчина відчитала два магічних вірші. Смола вже добряче розтанула. Леся відчинила шафку і дістала звідти маленьку скляночку з сумішшю трав. Хутко відкрутила кришку і недбало кинула її на підлогу. Кришка дзвінко цокнула об кахельну підлогу і відлетіла, торохкотячи вже десь під столом. Вміст склянки миттю всипала в густу смолу. Склянка стала непотрібною і відлетіла слідом за кришкою. Кахель ніколи не міг вибачити склу його крихкості, і друзки від розбитої склянки були зайвим тому підтвердженням. Коли суміш трав потонула в густині смоли, то смола почала просто безбожно чадіти. Леся відразу ж ритмічно запрацювала ложкою, роблячи колоподібні рухи проти часової стрілки в жерлі банки-вулкана. Коли чад трохи розсіявся, відбулися певні метаморфози. Смола змінила колір з чорного на відверто червоний. Навіть з’явилося якесь неявне випромінення. Червона смола припинила чадіти і смердіти, а тільки булькала, від чого уподібнилася справжнісінькій магмі. Леся знову схилила голову над масою і зашепотіла невідомою мовою. Шепотіння її було пристрасним, а очі відстороненими і страшними, навіть демонічними. Ох, бачив би Тимофій ті очі, коли вперше зустрів Лесю. Він нізащо б тоді не те щоб не підійшов – він би навіть не наблизився до неї на відстань польоту гарматного ядра. Мало того, він розвернувся і побіг би геть звідти – ось наскільки вони були відьмацькими і викликаючими потойбічний осторог.
Леся завершила справу і відразу ж, не втрачаючи ні секунди, швидко побігла в кімнату. Шафа для одежі на одне відділення стояла на балконі, а матрац, на якому спала, Леся попередньо витягла в коридор. Сама кімната була цілковито порожньою. В ній не було нічогісінько, і коли Леся щось говорила вголос сама з собою, або коли зачитувала молитви, щоб заговорити приміщення, то слова її відгукувалися луною, яка буває в порожніх приміщеннях. Відьма скинула з себе всю одіж і зібгавши її жужмом, відчинила двері на балкон та викинула його туди. Потім знову вийшла в коридор і дістала з комори перемотаний ниткою паперовий пакунок. Папір злетів просто на підлогу, а в руках у Лесі опинився добрий десяток товстих чорних свічок і скіпка, від котрої вони неодмінно повинні бути запаленими. Вона пройшла до кімнати і обережно склала весь цей скарб під стіну, а потім знову побігла до смоли. Швидко натягла рукавички і не вимикаючи газ схопила банку з плити. Пронесла її в кімнату, де планувалося продовження таїнства, і поставила на підлогу. Знову побігла на кухню. Босі ноги смішно ляпали по підлозі, справна фігурка рвучко рухалася по квартирі і розкидала вже не потрібні рукавички навсібіч, а шалені очі шукали щіточку, спеціально заготовлену для цього випадку. Щіточку зроблено з верби, а ворса з волосся семирічного чорного цапа, котрому вона сама перерізала горлянку жертовним ножем у час, коли місяць йде на спад. Леся обережно обмастила щітку в рідині і намалювала зведені між собою рівні смуги, що на кінцях утворили гострі кути. Кутів вийшло рівно п’ять. Це зірка. Біля кожного кута Леся намалювала знак, і помолившись на кожен, поставила свічку, але не запалила її. Ще рано. Ще не час, хоча вже дуже скоро… Вона знає і відчуває, що «ЦЕ» відбудеться майже зараз. Натомість вона перебирається до стін і малює на них літери, знаки, обличчя, а то й просто жахливі морди. Вона захопилася роботою, нічого не чує, окрім того, що повинна чути, і нічого не бачить, окрім того, що бачити необхідно, вона – це знання, Таємна Темна Тінь Тиші. Вона – сила мороку.
Як тільки перша тінь ночі падає на вроду дня, десь з-за плеча лунає хриплуватий голос. Ми віримо голосу, як власній матері, і робимо то, що він наказує. Потім, коли мара минає, ми виявляємо себе біля стіни, а в обличчя наше спрямовані десять стволів гвинтівок, котрі нізащо не схиблять.
Тимко знервовано закурив. День наближався до вечора, а потрібну могилу він так і не відшукав. Узагалі: цвинтар, лопата, ліхтар, що валяються приховані в кущах, хаотичний пошук свіжої могили – все це викликало у хлопця подвійне відчуття. З одного боку, йому хотілося кинути це все, просто побігти додому, пірнути з головою у власне ліжко і уявити свою ковдру непробивною бронею американського танку «Абрамс». Дійсно, так було б зробити найлегше. А з другого буку інша його половина, хоч і дещо невпевнено, та все ж таки обома руками голосувала за те, щоб продовжити пошук і знайти те, що він шукає. Тимкові стало відверто начхати на всі моральні аспекти актів вандалізму і навіть на те, що він до одного з них, хоч і потенційно, але вже причетний. Нехай навіть це все поки-що в думках, але не мають таїти сумнівів ані Бог ані Сатана, що він стоятиме за своє життя аж до самого того моменту, допоки воно не скінчиться, а значить, до перемоги. Він вириє клятого небіжчика і витрясе з нього бісову мішень, за допомогою якої йому пороблено. Та хоч Тимко і розмірковував так бадьоро та сміливо, але невідомо звідки й узявся зусман, трусив Тимкові литки і мошонку, чим і доводив хлопцеві, що все навпаки, і треба боятися. Анатолія дуже шкода. Ой, як же це все дивно. І так несвоєчасно. Може, відьма виявилася сильнішою і подолала сільського мага. У будь-якому разі – Анатолія безумовно жаль. Та й не зайвим би він був тут зараз. Тимофієві не вистачало підтримки.
- Ось, - вигукнув Тимко мимоволі і відсахнувся, коли почув свій власний голос. У цю секунду, коли вигук залунав, озвучений імпульсом думки, навколо все завмерло: жодного зайвого шорохкотіння, птахів стало не чутно, навіть вітер десь сховався і стулив свою пельку, щоб не порушити мертвої тиші. Здавалося, що весь світ почув цей крик. Тимко злякався свого злочинного голосу.
Після майже півтора годин активного пошуку він, хотілося так вважати, нарешті знайшов свого мерця. Про це похмуро інформували свіжі чорні стрічки на вінках, що збереглися на злегка розмитому дощем могильному горбику: «Дорогому Тимофію Івановичу від колег і товаришів», «Коханому чоловіку і дорогому батьку», «Від вдячних учнів, Тимофію Івановичу». Поруч була вже стара могилка жінки. Це була дружина Тимофія Івановича, про те свідчило спільне прізвище: Хоменко. Тепер-то вони разом. Цікаво подумати… адже це, як друге весілля, от тільки зараз не так уже тут і весело.
- Він, що, вчителем був? – здивувався Тимко, але стимул, що розпалював жагу до життя, був відповідальним за прийняття важливих рішень – він, цей стимул, стверджував, що все це маячня і немає про що хвилюватися. Ким би цей чоловік не був раніше – все одно, бо зараз він лише мовчазний обранець смерті, а от Тимко, що рятував свою душу як міг, намагався бути цинічним представником життя.
Сонце зайшло за пагорб, і надворі вже явно починало сутеніти. Тимко озирнувся. Не так далеко від нього пройшла парочка пенсіонерів. Вони його не помітили. Хлопець присів біля могили, ховаючись, і подумав про те, що українські пенсіонери, це не просто соціальний прошарок – це взагалі окрема нація. Це люди, котрі завжди з’являються у тих місцях, у яких їх менше за все очікуєш побачити. Вони, як японські нінзя, немов з-під землі з’являються і бачать усе найцікавіше. Ні для кого не секрет те, що левовий відсоток авторства свідчень у кримінальних справах належить саме сусідським бабуськам. Ще Тимофій думав про те, що знаходиться він на цьому цвинтарі вже близько двох годин і нікого за цей час тут так і не зустрів, окрім згаданої вище пари суб’єктів похилого віку. Вирішивши не дочікуватися повної темряви, він поспішив до кущів, де залишив лопату і ліхтар.
Тремтіння і нереальний жах відчув Тимко, коли торкнувся найбільшого вінка, щоб відкинути його з могили. Але йому допомагали прийняті недавно рішення, йому посміхалася лопата, котрою він мав викопати свою гризоту, якось хижо скалився ліхтар, адже більше ніхто, тільки він повинен був освітити виправданий злочин Тимка. Хіба що вранці, коли випадковий перехожий наткнеться на вириту збезчещену могилу і повідомить про це тим, кому слід. Випадковий перехожий! Цей чолов’яга міг з’явитися тут прямо зараз. Він міг об’явитися в цьому місці, де зараз рятував себе Тимко, оскверняючи могилу, переступаючи через усі закони, святині, таїнства.
Сонце сіло, але Тиміш ліхтаря так поки і не засвітив. Він уже давно зазначив прямокутну геометричну фігуру, в межах котрої і відчайдушно копав.
Тимко працював з максимальним фізичним навантаженням. За рахунок виснажливої праці прагнув позбутися думок і моральних напучень нав’язливого сумління.. Тимко копав, не відволікаючись на перекури. Він з першого доторку лопати з цвинтарною землею вирішив не перериваючись дійти до кришки труни. Обличчя його спітніло і з чола та кінчика носа розліталися краплинки нечистої праці. Волосся стало мокрим і спина прилипла до сорочки так, неначе це був її останній прихисток.
«Усе, що не робиться, – робиться на краще» - повторював подумки як заклинання, немов зациклений. Ці магічні слова мали його врятувати від відплати за зруйнований кордон між світом живих і мертвих. Каламутний розум відшліфовував кожен звук до блиску.
Несподівано лопата вдарилася об тупий дерев’яний, судячи зі звуку, предмет. Тимко почав руками розгортати землю. В голову до відчайдушного юнака прийшла несвоєчасна думка про те, що він не попіклувався ще про одну проблему: він не взяв інструмент, щоб піддіти кришку, прибиту цвяхами до самої труни. Бігти додому тепер було безглуздо. Нехай навіть у темну пору доби, але він повинен був йти по освітлених вулицях і людних місцях, а це було небезпечно. Тимкове обличчя потемніло від землі і потьоків поту, світла сорочка забруднилася і це було видно навіть без освітлення, а штани значно погрубшали, ввібравши в себе земляний пил і вологу. У такому вигляді йому натурально не можливо було відходити від місця, де вершилася його доля, інакше він ризикував туди не повернутися. Він уявив, як його затримала міліція і дізналася про природу забруднень на його тілі і одягу. Він би отримав в місті репутацію збоченця і цвинтарного вандала, і це ганебне звання приклеїлося б до нього разом з порчею, що була на нього наведена минулої суботи. Не здихавшись порчі, попастись на злочині, котрий він тільки й здійснив, щоб її позбутися. Парадоксальність у непередбачуваному кінці розв’язки його лякала сильніше, аніж мрець, котрого Тимкові передбачалося обшукати.
«А якщо взяти і проломити кришку багнетом лопати?»
Оскільки інших доцільних міркувань не спало на думку, Тимко ухопився обома руками за держак лопати, замахнувся нею і щосили вдарив по кришці труни, на котрій стояв. Лопата вп’ялася ребром в підгнившу кришку, як сокира. Кришка почала піддаватися. Водночас хлопець відчув млосний різкий запах. Сморід від тіла, що розкладалося, вдарив в ніс набагато ефектніше, ніж це зробив Петько Довгий на прізвисько Бик у п’ятому класі. Якщо після того удару Тимковий ніс заюшився кров’ю, а потім не вловлював запахів ще кілька днів, то зараз задушливі удари трупного смороду могли відправити Тимка в нокаут будь-якої миті. Спочатку Тиміш затулився рукавом сорочки, а потім, розуміючи, що так йому працювати буде важко, скинув з себе сорочку і футболку. Сорочку вдягнув назад, а футболкою обмотав обличчя так, щоб видно було тільки очі. Дихати ставало дедалі важче, але неприємний запах суттєво притлумився і відчайдуз знову взявся до справи. Він зробив ще кілька могутніх ударів, і дошки розкришилися остаточно. От тепер він гостро відчув потребу в освітленні. Засвітив ліхтар, встановив його позад себе. Тимко рубав отвір десь на рівні грудей небіжчика. Як він думав, так і вийшло. Присвітивши ліхтарем, побачив складені руки мерця. Зап’ясток однієї з них було розрубане вістрям лопати. Видовище вжахнуло, але Тимко поки що тримався молодцем. Його більше хвилювало те, що хто-небудь побачить світло від ліхтаря або почує звуки вторгнення Тимка в останню обитель людини - могилу. Якщо це відбудеться – Тимко пропав. Доведеться або ще одного трупа тут залишити, або попасти під статтю. Щоб менше шуміти, хлопець відклав лопату вбік і почав розширювати отвір руками. Перші ж спроби принесли йому кілька травм – він уразив шкіру долоні і кількох пальців. Рани по-зрадницьки почали кровоточити, але Тимофій намагався не звертати на них уваги. Дошки натужно тріщали. Удача усміхнулася, і йому вдалося відірвати значний шмат гнилої кришки. Тепер він переставив ліхтар так, щоби той не звалився, але й не заважав йому. Рух за рухом зривав частини кришки. Уламки її він викинув з могили геть. Перед ним відрився мрець в усій його красі. Тимка аж заціпило від страху, але, опанувавши собою, почав огляд. Потемніле, брезкле обличчя, запалі очниці, уже запалий гострий ніс, і гострий кадик, що стирчав догори. На шкірі проглядалися чи то ямки, чи то маленькі отвори. Можливо, це були сліди від трапез могильних хробаків. На чолі у тезки була пропускна печать, котрою його запечатали, тим самим відкриваючи йому вхід у царство потойбічне і закриваючи прохід у світ живих – це була паперова стрічка з неясним зображенням. Пропускну він чіпати не збирався, його більше цікавило те, що під небіжчиком. Мішень могли сховати тільки під ним: під рукою, під ногою, під боком, під подушкою врешті-решт.
На момент роздумів Тимкові стало зле. Він швидко зірвав з обличчя футболку, що постійно спадала, і наблював просто на штани небіжчика. Може то відбулося на нервовому ґрунті, але це не має значення. Скінчивши, хлопець судомно хапав повітря. Після блювоти йому здалося, що трупний запах уже був не такий сильний, тож закриватися футболкою не став. Витерши масні губи рукавом, узявся за ноги мерця і підняв їх якнайвище. Продовжуючи їх утримувати в такому положенні, притис їх лівою рукою до своїх грудей, а правою взяв ліхтар і освітив те місце, де були ноги. Нічого немає. Недбало кинувши ноги, Тимко переставив ліхтар і пересилюючи напади нудоти, ухопив труп за піджак на плечах плечей та потягнув на себе. Давалося важко, але він зробив це. Прохідна печатка зсунулася з чола, руки розкидалися в боки і тіло зігнулося. А вірний ліхтар освітив те, що під ним. Пусто. Тимко дупою притис тіло так, щоб воно не повернулося в початкове горизонтальне положення – вийшло так, що юнак ніби сидів на його спині, а мрець був зігнутий удвоє. Тимко ухопив подушку – під нею теж нічого, крім білої тканини, котрою була оббита вся труна. Почав обмацувати подушку.
«Може в ній?» - промайнула думка і Тимко вивернув її з наволоки. Заглянув всередину – пусто. Спробував рвати подушку – вийшло з першого разу,.Відсиріла тканина рвалася легко. В подушці був складений у декілька разів тонкий шар поролону. Більше нічого. НІЧОГО! Тимофій сидів на небіжчикові зверху і думав, що ймовірно потрапив не в ту могилу. Він помилився. Як? Як він міг так схибити? Анатолій сказав, що це старий цвинтар, могила повинна бути неодмінно свіжою і ще одна обов’язкова умова – небіжчик має бути з Тимком тезкою. Анатолій пояснив, що уявляє із себе мішень. Нічого схожого Тимко в домовині не виявив. Злість, образа, відчай, страх – усі ці відчуття тиснули, як по команді на своїх телефонах кнопку виклику істерики. Сльози потекли по брудних щоках, залишаючи патьоки на перемазаному могильною землею обличчі. Не злазячи з небіжчика, юнак різко почав здирати обшивку з внутрішньої частини труни. Потім він знову підняв йому ноги і зірвав обшивку в східній частині, куди всі християнські мерці спрямовані ногами. Нічого не виявивши, почав порсатися в кишенях брюк небіжчика. Порожньо. Потім, схопившись за комір, Тимко потягнув піджак через голову трупа. Вийшло. Він зняв його диким зусиллям, вивернув наспід, відірвавши при цьому рукав. Ні-чо-го! Те, що цікавило Тимка, в могилі не виявилося.
Не забираючи лопати і ліхтаря, Тиміш, розчавлений морально, ледве видряпався з могильної ями. І всівшись просто на курган, котрий він власноруч насипав, дістав цигарку з сірниками і закурив.
«От скотина! Вона мене провела і тут! Це однозначно її хитрощі. Або вона запудрила своєю магією мізки Анатолієві, або він з нею взагалі був у зговорі. Чим же я заслужив таке знущання над собою? Що ж вона за людина така, що може собі дозволити такі вольності над іншою людиною, та ще й безкарно. Сидить собі, курво, вдома зараз і п’є чай, а може, навіть і чаклує за старою звичкою. Ні! Я це просто так не залишу! Мені втрачати більше нічого. Я й так уже переступив через святе – вліз з ногами до чужої могили. Яке я мав право? Я повинен бути за це покараний. Але ні, не суд мене покарає, я сам це зроблю, але перед тим я заберу життя у цієї потвори. Уб’ю відьму і помщуся за себе і за Андрія – задушу її своїми ж руками».
Закінчивши думку, Тиміш викинув недопалок у могилу, підвівся і заспішив у бік п’ятиповерхівок, де й жила Леся. Йти потрібно було близько десяти хвилин, але Тимко подолав цю відстань значно швидше. Так сильно він прагнув звершити свій суд над Лесею, що сам того не помітив, як опинився біля її дверей. Не розмірковуючи, він натис на ґудзик дзвінка і не відпускав його, допоки в дверях не почав провертатися ключ, віщуючи про найшвидше їх відчинення. Двері повільно рухалися. Тимко цього дня вже отримав кілька вибухових стресів, але на нього чекав ще один. Леся стояла перед ним абсолютно голою. Хлопець від здивування вирячив очі і навіть на деякий час забув, навіщо прийшов. Вона ж відійшла вбік, пропускаючи його в квартиру. Тимофій увійшов, і Леся відразу ж зачинила за ним двері. В квартирі робилося казна-що: в тісному коридорі валялися матрац, банка з-під фарби, вимащена в щось червоне щітка і ще купа всілякого мотлоху. Повітря не набагато поступалося трупному запаху в могилі, з котрої Тимко кільканадцять хвилин тому як виліз. Смерділо не чимось одним певним. Багацько запахів переплелись, і ні один з них не був приємний. Двері в зал були зачинені, і хлопець не міг бачити того, що робиться там, хоча підозри були, що там не на багато краще.
- За віщо? – спершу поставив він запитання Лесі.
Вона цієї миті була у нього за спиною.
Леся не поспішаючи обминула його і мовчки пройшла на кухню, хитаючи апетитними сідницями. Та Тимка зараз не хвилювала спокуса, що могутньо розливалася водою з її зухвалої наготи, і він щосили штурхнув її ногою в спину. Леся влетіла в кухню і вдарилася головою в стіл.
- ЗА ВІЩО?!! – загорлав Тимко оскаженіло.
Леся на диво спритно підвелася і схопила зі столу ніж. Волосся її розсипалося по плечах і грудях, прикриваючи їх від лютих очей Тимка, а він вхопив матрац і склав його вдвоє. Спорудивши собі щось на манер щита з цього випадкового предмета, він посунув на Лесю як сталінський танк. Леся, не розмірковуючи, кинулася на нього, намагаючись вразити ножем хоч яку-небудь частину мішені, котрою став для неї месник. Але Тиміш, хоч і змучений цвинтарними роботами, виявися спритнішим і прийняв удар на матрац. Ніж з тріском увійшов у матрац, розпоровши його. А Тимко, користуючись тим, що зброя зараз знаходилася не у вигідному для Лесі положенні, штовхнув її ще раз, а потім навалився на дівчину і між ними опинився лише матрац. Тимко придавив її так, що Леся гухнула від болю. Тим часом хлопець швидко підскочив і вже зверху з розмахом вдарив її ступнею ноги, цілячись у груди. Леся знову глухо гухнула. Тимко нахилився, і схопившись рукою за край матраца, відкинув його вбік. Ніж лежав поруч. З подачі ноги, ніж відлетів під стіл.
- Вставай, курво! – рикнув він на Лесю.
Очі Лесі були ледь розплющеними. Вона в’яло поворушила рукою. Вигляд у неї був такий, ніби вона от- от втратить свідомість. - Не придурюйся. Все одно не повірю. – говорив Тимко, переводячи подих.
Леся лежала як лежала. Юнак подумав про те, що непогано було б привести її до тями. Не так хотілось йому вбити цю відьму, як дізнатися, за що ж вона з ним таке ось виробляла. Тимко був упевнений, що причина є. Причина просто не мала права бути відсутньою, інакше все втрачало резон. Хлопець став на коліна біля оголеного і без усіляких сумнівів бездоганно красивого тіла Лесі. І тільки-но хотів її ляснути долонею по щоці, як несподівано вона кинулася на нього з нечуваною силою. Немов копіюючи рух у рух епізоди з фільмів про вампірів, котрі встають з домовин, Леся різко зігнулася в тулубі, приблизно на дев’яносто градусів. Вона блискавично схопилася за зап’ястя ошелешеного Тимка і вп’ялася в нього зубами. Тимко завив по-звірячому і інстинктивно вдарив її кулаком в обличчя. Леся знову впала. Він відскочив назад і почав роздивлятися відбиток зубів на своїй руці. Як на карті хвороб у дантистів були видні напівкола, залишені міцними здоровими зубами. «Санації в стоматолога тварюка не потребує», - подумалося Тимкові. Поки він оговтувався, Леся скористалася моментом і хутко підвелася з підлоги. Вона одразу ж кинулася до кухонної шафки. Щось взяла в руку і розмахнувшись, кинула йому в обличчя. Сама ж миттєво вибігла з кухні і зачинила за собою двері. Це був порошок. Порошок дуже дивний, і дивний він був саме тим, що гірчичним своїм кольором почав заповнювати простір кухні і невдовзі заповнив його повністю, створюючи непрохідну завісу. Тимкові порошок потрапив до легенів, і він відчув палючий біль, котрий навіть після того, як він затулив ніс і рот рукавом, обпалював його на кожному подиху. Ноги стали важкими, неначе їх, як термостійкі форми, залили свинцем. Хлопець заточився і впав на коліна, але цього він не відчував. Тіло його кілька разів добряче сіпнулося, а потім і зовсім впало та повалилося набік.
- Ссссссссссука! – видихнув він і, збліднілий до синя, знепритомнів.
Від ненависті до кохання…
Від майбутнього до минулого…
Від чорного до білого…
Від забуття до пам’яті…
Той самий крок, котрий ми робимо щодня: йдучи в магазин, на роботу, гуляти, на побачення, до церкви.
Так, виявляється, просто.
- Люба ти моя, кохана. Пташечко моя. Якби моя воля…. Якби бодай хоч крихту керунку мати мені над своїм життям, то жили б ми з тобою якнайдалі від брязкоту усіх тих шаблюк і бердишів та гуркоту гарматного. Милувалися б одне одним і тішилися навіть тільки з того, що тіла наші з одного тіста зліплені, очі одного кольору, що розмовляємо ми однією мовою, а волосся наше сплітається в один вузол, коли ми разом. Нічого б нас не турбувало навкруги. Насолоджуватися присутністю щирого відчуття, що дароване нам нашими серцями – се найбільше щастя, яке тільки може спіткати на смертного. Зозуленько моя…
Він говорив тихо, але голови їх лежали одна до одної, і від того їй було чутно кожне його слово, кожен його подих. Вона ж увесь час мовчала, уважно прислуховуючись.
Його рука, змозолена від шаблі, груба і бува безжальна, зараз набула інакшої форми. Вона, немов вугор, пірнула їй під нічну сорочину. Дівчина не боронилася, а відгорнувши ковдру, поклала йому свою руку на плече, виказуючи тим безперечну згоду. Вони полинули на крилах чарівного раювання. Дихання чоловіка стало неритмічним. Він торкнув її молоді пружні груди і обережно стис їх. Вона не відсахнулася від нього, як то робила раніше, бо після тих слів, що мовив він, відштовхнути міг тільки злочинець. Злочинцем вона не була. Хіба вона могла вчинити лиха їхньому спільному коханню? Ні, звісно-що. Навпаки, вона всією своєю дівочою ніжністю і всім своїм безмежним бажанням виказувала невпинну жагу до тієї любові.
Його рука поповзла нижче по її оксамитовій шкірі живота, повільно і не зупиняючись. Знаючи, куди достеменно прямує жагуча пристрасть, Леся перед рукою розіпнула рівненькі ноги, тим самим не те щоб не завдаючи їй перешкод, а тільки припрошуючи, обережно так, трохи цнотливо, але досить впевнено, сподіваючись на вогонь і вибухи. Рука пройшла між ворітьми раю і зникла внизу. Дівчина заплющила очі, повіки її засмикалися, а груди видихнули стогін насолоди і збудження. Рука його то підіймалася догори, то знову злітала вниз, і вся увага була прикута до неї. Пальці чоловіка вогким теплим клеєм були нагороджені за ласку і увагу. Його ніздрі вхопили той солодкий запах. По міцному тілу козака, немов лагідною дніпровською хвилею, прокотилася п’янка судома. Дівчина зіп’ялася на ліктях, а він, узявши за поділ сорочини, стягнув її їй через голову. Тепер вони були на рівних. Обидва молоді, красиві і оголені перед коханням, що заповнило їх немов мед велетенські цебра, і розпарені від почуття не могли прийти до тями, чи тут вони знаходяться, чи зовсім відсутні. Дівочі рученята перетворились на кігті орлиці, і ними вона вчепилася в спину скелі, що нагромадилася над нею. Вона підвела свої мармурові коліна, і з її пересохлих вуст пролунав стогін. Розплющивши очі, вона наштовхнулася на погляд свого обранця і побачила в ньому надійність, підтримку і затишок. В її ж очах окрім бажання віддати йому все, що берегла лише для нього, був природній острах перед чимось невідомим. Щось підштовхувало Лесю… примушувало зректися своїх заблуд, але сумніви її потонули в довірі до нього. Її серденько гулко билося, немов тулумбаси, що гуркотом своїм вели запорозьке могутнє військо до бою. Її особистою війною був він – Тимко Дим. Козак, шляхетний лицар, сильний чоловік – вона могла його назвати кожним з цих звань, проте для неї він був чоловіком, хоча й незаконним, і батьком, котрого в неї давно вже не було. Ці дві якості підіймали його заввишки з курган, де він стояв над усіма вищий і гордовито роздивлявся довкіль, знаючи, за що йому даровано таку довіру. З кожним поцілунком вона немов випивала баклагу меду і кожен наступний ковток скрушно, ніби мушкетним випалом, стріляв по здоровому глузду й лишав свідомості.
- Я кохаю тебе, чуєш? Кохаю тебе… Кохаю… - шепотів він їй на вухо. Вона рухалась у відповідь на його рухи, їй здавалось, що її власне тіло роздробилось на сотні, ні, тисячі маленьких шматків і залишились тільки відчуття. Біль, що повільно перетворювався на солод. Відчуття того, що все зробила правильно. Кров стукає в скронях, гарячий червінь проступив на вилицях. Вона була не просто жінкою, знаряддям насолоди, яко більшість у ці неспокійні часи, а коханою. Ви чуєте? КОХАНОЮ!!!
Тимко ж волів би загубитися в ній назавжди без права на її щирість, без перепустки на повернення. Йому захотілося бути з нею несказано ніжним, таким ніжним, якими тільки бувають пелюстки бразолі, вкриті вранішньою росою… Він почав осипати її короткими поцілунками: обличчя, шию, груди… Тіло її напружилось, а з вуст її зірвався тихий обережний стогін. Неначе фіжа влетіла в їхні душі хижою завірюхою, що вчинила там цілковитий веремій, розкидаючи все зі своїх звичних місць і ставлячи все шкереберть. Раптом фіжа змінилася палаючою квіткою і внизу живота хляснула батогом тягнучої і пульсуючої судоми. Темрява була свідком того, що разом вони спонукалися до кохання, разом прийняли рішення, одним спільним диханням була задута свічка і в одну на двох мить вони заплющили очі і одним рухом перейшли поріг солодкого сну.
Дим вийшов на ґанок і потягнувся на весь зріст. На подвір’ї пас травичку стриножений Вітер – кінь курінного отамана. Вірний друг уже котрий день тинявся по двору без діла, але це йому подобалося. Він надто чітко пам’ятав бранки, в котрих його дужа кінська сила вже готова була схилитися до полону і стати вічним бранцем тиші. Йому нічого вже не хотілося, окрім спокійно пощипати конюшинку та спочити від усіх тих стрімких брязкань у тихих яслах. Проте він завжди тримався, за що й мав постійну шану від Тимка, котрий часто частував його їжею просто зі своєї тарілі. Вітрові рани від бусурманських або ляших шабель іноді свербіли на дощ, і сам Вітерець, молодий лошак, у стайні дрижав та хвилювався. Такі випадки помічав кілька разів козак Дим, що колись самотужки лікував ці порубини бальзамами й смердючими відварами. Дим підходив до вороного, говорив до нього своїм низьким голосом, чесав йому гриву і обережно погладжував Вітра по його бойових шрамах.
Розумний кінь побачив, що Дим вийшов з хати одягнений у знайомий каптан і при шаблюці да пістолях, підійняв голову і відразу ж допетрив, що привалля скінчилося і зараз же треба буде збиратися в путь. Тимко узяв сідло і пішов сідлати гриватого товариша.
Коли вже козак від’їжджав з подвір’я Лесі, вона обережно вийшла на ґаночок і подивилася йому услід. До того вона просто сиділа біля вікна і дивилася, як за прозорими шибками її коханий, немов граючись, розтриножив коня, підтягнув паски, стрибнув верхи і дзвінко ляснувши Вітругана по крупові, галопом з місця погнав коня на шлях, полетів у бік Січі. Вона витерла сльозинку, що необережно зірвалася з її блакитних очей. Тиміш заборонив їй виходити на двір, щоб провести його, бо, мовляв, люди можуть побачити, а потім з козаками пересудів не оберешся. В нестерпному розпачі вона заламувала руки. Які люди? Леся і так жила на краю села. Біля неї недалечко стояло кілько хат, але то були хати зимівників і зараз вони стояли порожніми, нікого й стерегтися. І цей ще закон січовий, що козакові шлюбитися дзась – дурня бісова. Бог дав чоловікові жінку для чого? Вже ж для того, щоб у парі жити, а не ховати її від братчиків своїх. Постояла Леся, посумувала, та й пішла до хати.
Ніхто ще не смів так говорити з нею і наказувати їй з тих самих пір, як вона, батько і матір ще жили разом. З тих самих пір, як батька, зв’язавши сирицею, татари погнали у неволю, а матір татарва, побачивши її сиве волосся, просто вбила серед двору, пірнувши поганською кривою шаблюкою їй під груди. Хату спалили, а Лесю минули, бо навзнак лежала непритомна і в крові Степана, батькового служки, що вибіг із серпом боронитися від нелюдів та так і був зрублений, навіть не встигши заподіяти шкоди лютим ворогам. Леся мов крізь мару все те бачила. Все пливло в синяві непевного липкого туману. Чіткішим за туманну явність виявилося, як не дивно, саме навіяне. Вона бачила дивне… Неначе вона місячним кам’янистим шляхом простувала десь до неба, але невідомо як опинилася на дні прірви. Повногруді кілкасті скелі нависали над нею з обох боків, а поміж ними лягла встелена бутовим пласким камінням рівна дорога. Але не було змоги їй братися шляхом далі, бо перед нею немов з повітря з’явився великий камінь і на камені тому, склавши по-розбійницьки руки, сиділа жінка, яка до крику схожа була на пікову даму з колоди бабусиних карт. Леся ізблизилася з дивним маревом і почула: - Я на тебе тут давно чатую. Чи далечє зібралася, невінчана? – запитала жінка з смолянистого кольору волоссям.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 110 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |