«Українська історія ІКС» (роман) 6 страница

Тимко вже витирався рушником, а Руля, дуркуючи, цівкав в його бік зі шлангу, отвір якого він затуляв пальцем для посилення тиску струменю. Поруч лежала одежа. І раптом в її нетрях заспівав телефон. Тимко обережно, щоб не забруднити ноги, перебрався з дошки, на якій стояв, в свої пантофлі. Підійшов до речей і витягнув з кишені штанів свій вірний чимдуж галасуючий і істерично вібруючий мобільник.

- Слухаю! Так, Костик, привіт! На об’єкті зараз. Ось миємося з Русланом після роботи. Що то за новина?

Тимко усміхався. Однією рукою підпер бік, а іншою тримав телефона - він був надзвичайно радий дзвінку друга. Аж ось усмішка злетіла з його обличчя, неначе її там і не було ніколи. Неначе він досі ніколи не усміхався взагалі. Тимко стояв знічений, і в нього поволі почало тремтіти підборіддя.

- Як? Коли? – вигукнув схвильовано. – Костю, ти це серйозно?

Смутними очима, в котрих блищали сльози, Тимофій поглянув на зніяковілого Руслана, котрий не міг зрозуміти, що трапилося з товаришем. Тимко немов обм’як і просто сів на сиру землю, не піклуючись про щойно вимите тіло. Щось він почув таке, що вмить збайдужів до всього, що відбувалося довкола.

- Добре. Дякую, що подзвонив. Бувай, - закінчив телефонну розмову Тимко механічним голосом.

Руслан інтуїтивно відчув щось недобре.

- Щось трапилося? – запитав тривожно.

Тимко випустив з рук мобілку. Та приречено ляпнула в багнюку. Сльози дзюрком бризнули з його очей.

- Загри більше немає, - пробліяв він, вібруючи від хвиль емоційності, що накотилися на нього, як всі моря одразу.

- Як немає? – здивувався щиро по-дитячому Руся. – А де ж він? Що з ним трапилося? – запитав він якось нервово і відклав усе ще вируючий водою шланг у бік.

- Він розбився. Зі свого балкону вилетів. Розумієш? З п’ятого поверху. – Тимко розвів руки і звівши брови вигукнув: «Розумієш? Його немає. Немає з ким тепер…»

Тимко не зумів договорити. Сльози знову затопили його. Руслан також, дивлячись на друга, схлипнув кілька разів і почав витирати солону воду зі щік.

- Не може бути. Я не можу в таке навіть повірити, - говорив Руслан, закурюючи цигарку.

Потім у Руслана майнула думка:

- Так він що, сам вистрибнув чи його викинули, чи він випадково впав? Що?

- Я не знаю, - пробубонів в забитий ніс Тимко, що сидів як зачарований, тручи обличчя. – Кость мені нічого не сказав.

Несподівано Тимофій підскочив.

- Дідько його забирай! Це все могла наврочити Ксюхина мати. Я точно пам’ятаю, що вона там шепотіла в дверну щілинку. Чітко все пам’ятаю, - процідив він крізь зуби, а потім примружив праве око і стиснув кулаки так, що з його вигляду ставало зрозумілим, ніби він зібрався помститися, і якби Оксанчина мати зараз була б поруч, то Тимко, без сумнівів, кинувся на неї і придушив би без суду і слідства власними руками. – Вона сказала, що вона нам «зробить». Зробить! Ти розумієш, про що я.

Тимко почав говорити голосніше і вже майже кричма голосив. З вагончика висунулась голова дядька Івана.

- Що тут трапилося?

- Іди нахуй! – гаркнув на нього Тимко і з-під лоба просто розстріляв старого своїми темно-карими очима. Ображений дядько Іван не знав, як йому краще зробити: чи стягнути з Тимка труси і виховати його доброю лозиною по сраці, щоб знав, як розмовляти зі старшими, чи поговорити з ним потім, бо з хлопцем щось негаразд. Очі заплакані, трусить усього, видно, що на взводі.

- Чого стоїш, наче тебе заціпило? - не міг вгомонитися хлопець і напирав на чоловіка.

Старий Іван обрав варіант другий і вирішив потім провчити невігласа. Він рвучко розвернувся і почвалав під три чорти. Тимко натомість розвернувся до Руслана і продовжив розмову:

- Андрію вона вже зробила. Курва нечиста.

Руслан сидів і думав, на скільки людина може бути адекватною після отримання такої жахливої новини, а Тимко бігав на нервах з боку в бік, кусаючи пальці і торохкотів тихенько:

- Це вона. На сто відсотків вона.

- Це ти про той випадок з Оксаною і про тарен? – зацікавлено спитав Руля.

- Так, про нього.

- Я чув, що вона взагалі загубилася у фантазіях своїх. З глузду кажуть з’їхала. Весь час якусь тьотю Галю шукає, розмовляє з кимось невидимим.

- Ой, Руля, натворили ми справ з Андрієм. Ось він зараз уже приставився і відповідає за свої злочини перед Господом Богом, а мені, я так відчуваю, дуже скоро це також належить зробити.

- Що ти себе накручуєш постійно? Що тобі там належить? – схаменувся Руслан, котрому вже трохи набридло слухати Тимофіїне скиглення і попер на нього, щоб хоч якось струсонути друга від депресійного накруту. – Може це взагалі випадковість? Ти ж знаєш Загру; він як вип’є зайвого, так на вікно і лізе. Пам’ятаєш, коли дівки з медичного училища до нас у гості приходили, то він теж геройствував? Може й цього разу було щось подібне. Заліз п’яний, не втримався і гепнувся на дитячий майданчик.

- Ото дітки здивувалися, - тихенько під ніс нервово промимрив Тимко, а Руслан, ніби не чуючи його, продовжував:

- Хлопця, звісно-що, дуже шкода. Він мені, як і тобі, був близьким другом. Але, вибач мені, те, що ти вигадав – дурниця. Яка така магія? Які порчі? Часу вже минуло не так мало. Якщо б Ксюхина мамка хотіла б вас спортити, то давно б уже це зробила, а не чекала б, доки ти в Київ поїдеш. Теж мені вигадав…, - гмикнув Русик. Звісно, його ціллю було трохи заспокоїти Тимофія, бо він бачив, наскільки справи кепські, і що Тиміш уже майже стоїть на порозі тривкого психозу.

- Дякую тобі, Рулю, за підтримку, от тільки я думаю, що не просто так він здійнявся в небо, не просто так.

- Бригадир, когут старий, ні на похорон, ні на дев’ять днів не відпустить. Єдиний варіант – це звільнитися, - припустив Руслан таку здогадку.

- А за який чорт ми додому доїдемо? У нас же ж ані копійчини немає грошей. Бригадир, мудак, бабла не дає на руки до закінчення терміну. Навіть цигарки видає, щоб ми в магазин за територію не виходили. Впряглися, мовляв, на два місяці – два місяці тут і батрачте.

- Що ж, - видихнув Руля. – Видно, що не фарт. Поїдемо вже на сорок днів. Може потім його матері хоч допоможемо грішми.

Тимко повільно підійшов до свого одягу і почав натягувати на себе футболку. Раптом він спинився.

- У Григоровича є пляшка. До нього вчора жінка приїжджала. Давай попросимо, а в зарплату віддамо. На душі геть погано.

Руслан мовчки кивнув головою на знак згоди, теж підняв свої речі та почав вдягатися.

У подальшому інтенсивна робота трохи рятувала від поганих думок, хоча все одно вони копирсалися в голові і остаточно спокою не давали. Якщо Руслан хвилювався з приводу втрати друга, то в Тимка голова боліла ще й за себе. З дому звісток більше не було. Та Тимко і не хотів більше нічого чути. Він навіть на кілька днів узагалі вимкнув телефон, але потім таки довелося увімкнути – зв’язок із сім’єю підтримувати було щонайменш необхідністю. Для себе він вирішив, що це діло він так не полишить і йому варто в ньому розібратися належним чином. Але хто з ким буде розбиратися, переповість історія в подальшому.

Найперше по приїзді до Ватутіного друзі зайшли не до своїх батьків, щоб привітатися та обійняти рідних, а попростували прямо до матері Андрія, тітки Тамари.

Дивним відчуттям зустріло їх парадне Загриного будинку. Не відчували вони ніяких радощів, як раніше, коли приходили сюди до свого, нині вже покійного, друга. Ще тоді, коли Загра був живий, кожна сходинка, що підіймала догори, до самого його п’ятого поверху, дарувала веселий і шальоний настрій ще навіть тут, у парадному. Що вже тоді говорити про те, які почуття чекали на друзів у нетрях самої квартири. Ці почуття були особливими, це було більше ніж просто дружба – це були виняткові стосунки. Друзям ніколи не було сумно навіть за обставин цілковитого штилю в житті. Вони сміливо пускали дупами на відкритий вогонь запальнички смердний дух молодості, наївності, безглуздого підлітківства, бажаючи спалахувати напалмом веселощів і відчуттям чогось постійно нового і безкарного. Вони думали, що «манікюр» і «педікюр» - це французькі філософи. Вони завжди ламали касові апарати офіціозу, котрі намагалися видати фіскальні чеки на них самих, сим же тавруючи їх під гребінку сірої буденності, видаючи це все за дійсність. Та це залізним апаратам виявлялося зробити вельми важко, бо друзі кожного божого дня приймали пологи в анархії відчуттів, безглуздого розуміння світу, безпечного ставлення до всього правильного і логічного. Абсолютна підкора тому що заманеться без усіляких заборон відбитками лягала на свідомості з кожною сходинкою, по яких крокували ноги Тимка і Руслана. Вони йшли урочисто мовчки, і кожен з них згадував Загру, кумедні й трагічні ситуації, що були за його участі.

- Добрий день, тьоть Тома! Як ви? – зі скорботою в голосі запитав Тимко в жінки, коли та відчинила двері.

Мати Загрика, з принишклим і опухлим від сліз обличчям, поправила чорну мереживу хусточку і відповіла:

- Та так… Як бачиш Тимоша, маюсь. Добре, що хоч Максимко залишився.

Вона, підвиваючи, заплакала і затулила очі долонями. Руслан підійшов до неї і обійняв.

- Ну… тьоть Тома… ну не плачте. Ви ж сильна жінка. Заспокойтеся.

Вона легенько відштовхнула Руслана, витягла з кишені хусточку. Витерши сльози, гучно висякалась.

- Та що ми стоїмо на порозі. Заходьте в квартиру.

Вона запросила їх жестом руки. Хлопці увійшли в середину. Нічого не змінилося з того часу, як друзі останнього разу були тут, от тільки запах був трохи не той – не смерділо недопалками (окрім Андрія і його друзяк, що частенько до нього забігали, з домашніх ніхто не палив). Ще люстро було завішане рушником і під цю пору. Тітка Тамара відразу ж витягла із шафи запечатану пляшку горілки і полізла до холодильника за чимось споживчим. На підвіконні лежала пачка цигарок, видно, ще Загриних, і стояла склянка з водою або горілкою, на котрій лежав від часу покручений шматочок хліба. Від спогадів сльози знову навернулися на очі. Загрина мати дістала домашньої ковбаси, товченої картоплі в каструлі, вареників і, зібравшись усе це розігріти, забігала по кухні. Поки тітка Тамара готувала попоїсти, Тимко з Русланом вийшли на балкон перекурити. Зіпершись на перила, поверхом нижче Тимко побачив Лесю. Леся – сусідка Андрія. Тимко з нею практично ніколи не спілкувався. Та й Андрій, власне, також - у них був більш дистанційний контакт. Часто просто через балкон. Він жартував до неї зверху зі свого п’ятого поверху, а вона віджартовувалася зі свого четвертого.

- Будь обережною, коли виглядаєш з балкону, - казав він їй застережливо і двозначно, а потім уточнював, - тут небезпечні голуби.

- Хай спробують. Куплю пневматику і тоді загроза цей будинок буде минати ще довго, - говорила вона сміючись.

Балкон її знаходився не безпосередньо під Андрієвим, а в сусідньому ряду балконів. Леся була в світлій футболці. Тимко без рукавів її ніколи не бачив, а тому побачене його вразило. Він аж сіпнувся. Ліва рука у Лесі була жахливо спотворена до самого ліктя. Чи обварена водою, чи обпалена, зараз було сказати важко, але те, що вона скалічена високою температурою, можна було сказати достеменно. Тиміш хитнувся від враження. Така гарна приємна дівчинка і таке жахіття. Тимофій кивнув Русланові, вказуючи на неї.

- Поглянь, яка штука, - тихенько прошепотів Тим.

Руслан глянув, і повіки його сахнулися, але потім зорієнтувався, знизав плечима: «що, мовляв, зробиш. Таке життя». Леся дивилася десь перед собою, в одне й те саме місце і не відривала погляду. Так дивляться люди, які замислилися, і зір для них вимкнувся на деякий час. Вона тримала в пальцях однієї руки тонку сигарету, а в іншій горнятко з пахучою кавою, запах котрої бомбив ніздрі Тимофія. Несподівано різко вона повернула лице і поглянула прямо в бік хлопців, але очі її зустрілися лише з Тимковими очима. Спочатку обличчя її було серйозним, але потім вона ледь помітно повела кутиками вуст догори і осміхнулася, а тією рукою, в котрій тримала цигарку, помахала на знак привітання.

- Привіт, Лесю! – поздоровкався Тимко, розуміючи, що й на помах потрібно відповідати, коли хочеш бути ввічливим.

- Привіт і тобі, Тимко, - промурчала вона, не звернувши абсолютно ніякої уваги на Руслана. Але навіть не це було дивним, а те, що вона взагалі не могла знати Тимофія на ім’я. Він кілька разів, ось на цьому самому балконі, був присутнім при нетривалих розмовах покійного Андрія і Лесі, і вже абсолютно точно пам’ятав, що його імення там не фігурувало за жодних обставин. Може Загра розмовляв з нею про нього за його (Тимка) відсутності?

- Чим займаєшся? – запитала вона якось без особливого інтересу своїм ніжним грудним голосом. Узагалі в неї завжди розмова була тихою і м’якою.

- Зайшов з Русланом тітку Тому провідати. Ми у відряджені були і раніше не мали змоги приїхати, - відрапортувався Тиміш.

- Зрозуміло.

І вона відвернулася від хлопців та знову витріщилася в невидиму точку, чітко даючи зрозуміти, що розмову завершено.

Тепер Руслан кивнув Тимкові у напрямку Лесі, мовляв: «ну, що ти думаєш про неї?». Що про неї думати, Тимко не знав, а тому відповіддю його послужив скомбінований рух плечей і брів догори, що знаменував тривіальний вираз: «кат його зна».

Почувся тупіт ніг за спиною – друзі розвернулися і побачили тітку Тому.

- Йдемо до столу, хлопчики, - тихенько промовила вона. – Вже все готово.

Стіл був сервірований, що називається – в українських традиціях. Навколо пляшки на столі розмістилися і огірочки, і помідорчики, і ковбаска, й холодчик, вареники, картопля, сало, аджика. Дивно було те, що за такий короткий термін жінка все це привела до їстівного стану. Не дарма кажуть, що в Україні найкращі в світі господині, але зараз не про це.

- Ну, земля йому пухом, - сказав пароль Руля і всі троє, не цокаючись чарочками, випили.

Руслан смачно захрумтів огірком, а Тимко, з дозволу хазяйки, не закусюючи закурив.

- Ви мені вже пробачте, що я таке питаю, але як це відбулося насправді? Що трапилося, бо нам ніхто так до пуття нічого й не розповів.

Тимко намагався допитуватися обережно, щоб не травмувати і так досить розгойданої психіки літньої жінки, а вона, натомість, розуміла, що все одно їй треба розповісти хлопцям, хоча б з тієї причини, що вони були добрими друзями Андрія, майже побратимами.

- Ой, Тиміше, він за два дні до цього випадку сам не свій ходив. Мені те було не зрозумілим. Я намагалася допитуватися, але Андрій відмахувався, дратувався на мене і я на свою цікавість отримувала лише облизня. Спати він почав погано. Крутився вісні, бурчав щось, не розплющуючи очей, кричав декілька разів. Це ж уночі трапилося, - раптом пригадала вона.

- Як уночі? – сіпнув Тимко очима.

- Так, Тимоше. Увечері він влігся спати раніше ніж зазвичай. З ним давно такого не траплялося. Він же ж у мені опівночник. Постійно на кухні до самого ранку засиджувався. А це ще до серіалу, котрий я дивлюсь, спати ліг…

Вона просльозилася, а хлопці терпляче чекали на подальшу розповідь жінки, що кріпилася і ніби намагалася зусиллям волі втиснути свої сльози назад у помережені червонуватими жилками материнські очі. От тільки саме від того, що вони материнські, їй це зробити було дуже важко.

- Я в нього питаю, - говорила вона, намагаючись вирівняти голос, що безповоротно похитнувся і тепер схвильовано дрижав, як полум’я свічки. – Андрію, сину, не захворів ти часом?

Не витримавши, вона знову розплакалася. Хлопці не зронили жодної сльози, хоча гіркий жмух не вперше за цю зустріч підкочувався під горло. Одначе вони терпіли, щоб не засмучувати жінку ще дужче, і чекали, поки вона вгамується і знову витре обличчя.

- Я прокинулася від того, що гупнули двері на балкон. А ніч була місячною, зорями обсяяною. Дивлюся, його силует на балконі. Бачу, що він на перила підіймається. Я йому «Андрію», а він…

Вона вткнулася головою в руки, що навхрест лежали на столі, і її затрусило. Руслан підійшов до неї ззаду і поклав їй руки на плечі.

- Не кричав нічого… Тільки чула, як тіло гупнулося об землю, - вичавила вона крізь потік сліз.

- Ви нас вибачте, ми ні на самий похорон, ні на дев’ять день приїхати не змогли. На сороковини прийдемо обов’язково, а поки-що візьміть ось це. – І Руслан кивнув головою Тимкові.

Той витягнув з нагрудної кишені сорочки конверт, складений удвоє, і поклав на стіл.

- Тут дві тисячі. Це все, що ми можемо на теперішній момент.

Тітка Тома заплакала ще дужче і гіркіше. Думалося, що вона от-от зійде сльозами.

- Спасибі вам сердешне, дітки. Дай вам, Боже, здоров’я і красної долі.

- Ви вже нам вибачте, але потрібно в путь.

Хлопці обережно вийшли в коридор і почали взуватися. Мати Андрія вийшла за ними і вкотре вже за сьогодні витирала очі.

- Приходьте… Приходьте, хлопчики, в четвер, будуть сороковини. Я на «Ювілейній» домовилася за столову. Людей не багато буде, але квартира все одно маленька і всіх не вмістить, от і довелося винаймати приміщення.

- Так, тьоть Тома, прийдемо обов’язково.

Хлопці вийшли, і за ними тихенько причинилися двері. Дивлячись на страждання цієї жінки, чомусь думалося не про те, що вона побивається за життям свого первістка, а про те, що вона ніколи не простить своєму безпутному синові те, що він її покинув.

Як тільки вони вийшли надвір, Тимофій відразу ж запримітив Лесю, що сиділа за вкопаним у землю столиком і ліниво пускала дим у повітря. В тонких пальцях вона тримала slims, що як ароматизована паличка, постійно чаділа. Леся вже встигла накинути на себе легеньку білу курточку, в котрій Тимко бачив її кілька разів раніше. Ліва рука її була вдягнена в оксамитову білу ж рукавичку, щоб приховати потворство. Коли її руки не було видно, Леся була схожа на янгола, а з цигаркою в руках на янгола дуже сексуального і з певними вадами, що додавало їй ще більше епатажності. Леся дивилася, не відриваючи очей, прямо в Тимкові очі. Хлопець знітився і втягнув голову в плечі. Відчуття нашіптували кат знає що, і в нього з’явилася неподоланна тяга до Лесі і потяг був настільки сильним, що Тимофій сказав Русланові тихенько:

- Йди, я наздожену тебе.

Руслан упіймав невидиму нитку поглядів поміж очима майже парочки і майже голубів, одразу ж усе зрозумів і непомітно підморгнувши Тимкові, неквапливо задріботів у бік проспекту генерала Ватутіна, до алеї. Тимко ж, на манер затятого мачо, підійшов до столика і перекинувши ногу через лаву, всівся якраз навпроти Лесі. Повільно дістав цигарку з пачки і теж, як і вона, ліниво закурив. Вона на те не промовила нічого. Просто сиділа, дивилася на нього з-під напіврозплющених повік і німувала.

- Чому ти на мене так дивишся? – набрався сміливості Тимко, спробувавши розіп’яти тишу хоч якимось звуком.

- А якщо я скажу, що ти дуже нагадуєш мені одного дуже близького мені чоловіка, ти повіриш?

Тимофій зробив губи качечкою, підняв брови і хитнув головою, мовляв: «а чому б і ні?».

- То було давно, - говорила вона, муркочучи своїм грудним голосочком, що пестив слух Тимкові. – Але та людина мені була дійсно дорога.

- Це погано чи добре, що я тобі нагадую цю людину?

- Це ні так, ні інак. Це те, чого не можливо уникнути. Це те, що я повинна прийняти.

Тимка здивували її слова, але на виду він того не виказав, конче хотілося бути мачо до самого кінця, себто витримувати стиль.

- Твої очі – це точна копія його очей. Неймовірно! Від того я так безперервно в них і дивлюся. Губи, підборіддя, волосся. Ти значно молодший, хоча…

Вона закусила нижню губку і немов питаючи дозволу очима, рукою повільно доторкнулася до голови хлопця. Вона пестила Тимкове волосся, а він натомість сидів, як у сливах, і хотів зрозуміти, що це все може значити, але не міг. Сидів отетерілий, як стерильний бинт: без жодних ознак життя.

- Це його волосся, - ледве чутно проспівала Леся.

- Знаєш… а чим ти сьогодні ввечері займаєшся?

Голос Тимка був трохи тріснутий від хвилювання.

Вона прибрала свою руку до кишені.

- Ми з тобою обов’язково, Тимофію, побачимося, я тобі обіцяю, але не сьогодні. Ми побачимося тоді, коли ми обидва до цього будемо готові, а зараз йди, на тебе чекає твій друг.

Говорила вона останні слова так упевнено і навіть зверхньо, дещо владно, що Тимко без зайвих слів підвівся і вийшов з-за столу і, не дивлячись в її блакитні очі, котрі, без сумніву, свердлили йому потилицю, пішов геть.

Руслан сидів на лавочці і по недопалках, що валялися біля його ніг, можна було вирахувати, що він докурював четверту цигарку. Біля нього крутилися якісь цигани – всі жіночої статі. Гладкі неакуратні жінки з засаленим волоссям, в якихось домашніх халатах і бузкового кольору літніх гумових пляжних капцях. Така вже їхня циганська мода. Завжди, коли Тиміш бачив бузкові пляжні капці, він згадував циган.

Не дочікуючись, поки Тимофій дійде до лави, Руслан підвівся і пішов йому назустріч. Вони пішли по алеї в бік центру. Цигани дещо розчаровано провели друзів очима. Мабуть, поворожити хотіли, а спіймали лиш облизня.

- Ну, що Лесюня розповідала? – з іронією в голосі запитав Руля.

- Та, незрозуміле щось. Побачимося, мовляв, тоді, коли будемо обидва до цього готові. Маячня якась.

- Чому ж маячня? Здається, тьола на тебе запала. А вона зовсім навіть ще й нічого. Старша правда. Їй років тридцять на вигляд. Досвідчена.

- Точно, - відмахнувся від друга Тимко. – Досвідчена.

- Так ти не вагайся. Бери її на абордаж.

- Ти її очі бачив? – глянув Тиміш на Руслана. – Вона сама кого завгодно на абордаж візьме, й не видряпаєшся потім.

У таких, і подібних до них, сальних розмовах хлопці дійшли до центру, де зустріли Костика, Івана і ще кількох знайомих. Зупинилися поговорити. Говорили, звісно-що, про Андрія, а потім серце не витримало і Руля побіг до кіоску по горілку. Закускою там не торгували, і йому довелося купити банальної солодкої води.

Друзі гинуть не щодня. Тимко не міг зрозуміти взагалі, як це ТАК, Андрія немає. Він витискав мідним кліше відбитки на білому простирадлі своєї фантазії – утворювалися образи. Це ніч. Загрині очі; червоні, наче запалені, в тоненьких прожилках – вони майже не бачили сну ось уже три доби. Очі розплющені навіть тоді, коли Загра лежить і намагається спати. Раптом він розуміє, що життя – то химерна річ і його триматися не треба; що треба припинити, обірвати шлях. І от він саме зараз розуміє, щоб обірвати шлях, треба закінчити цю повість довжиною у двадцять чотири роки. Андрій вирішує видихнути повітря востаннє саме зараз. Його більше не хвилюють ані друзі, ані мати, ані молодший брат Максимко. Не хвилює Андрія і він сам. Голова його знаходиться в акурат між молотом і ковадлом. У голові гулким пульсом відбиваються удари пекельного коваля. Очі Андрія вибивають ритм серця. Він вирішує вийти просто в небо. Тепер він не Андрій, а нікчемне створіння, нещасне, зневажене. Він відчиняє дверцята на балкон, вилазить на перила і вже відштовхнувшись чує голос матері, але назад уже повернутись ніц. Натомість він знає, що світ цей настільки погано створений, що смертю все не може зупинитися. Саме такими Тимко побачив останні хвилини життя свого друга.

Отже: пластмасові стаканчики, солодка вода, горілка, мовчать, не цокаються, випивають – день вийшов паскудний від тих траурних зустрічей, вечір безцільний від п’янства, а ніч приготувала (особисто для Тимка) ще один сюрприз.

Тимкові наснився його дід по батьковій лінії, що помер ще в шістдесятих роках, а разом з ним Андрій. Обличчя діда Тимофій знав з фотокарток і тому не було жодних сумнівів, що це саме він. Вони обоє підійшли до Тимка, що спав міцним сном, узяли його під руки і спромоглись підвести з ліжка. Зрозумілим було те, що вони намагаються його кудись тягти. Вони би й підвели його і, що навіть можливо, кудись повели, але Тимко раптом прокинувся, чим і відігнав від себе недобре сновидіння. А прокинувся він від гострої наростаючої болі в черевині. Тимко згорнувся калачиком у ліжку і тихенько застогнав. Відчуття було, немов живіт проштрикнули списом, накрутили на вістря його кишки і намагалися їх звідти висмикнути. Стогнав, але терпів. Тимофія настільки поглинув біль, що він не давав собі звіту в тому, скільки часу вже триває сам напад. Годинник для хлопця зупинився, а якщо й не зупинився, то пішов надзвичайно повільно. Надалі терпіти не було сил, і Тимко завив як дика тварина, котрій мисливська пастка роздробила лапу: протяжно і жалібно. Автотомію зробити не виявлялося можливим, і від цього робилося ще гірше, бо безсилля – це ще гірше від втраченої кінцівки. Тимко завивав хижою хуртовиною, але біль старий біль у череві йому довелося трохи під забути, бо з’явилася нова, свіжа. В голову неначе загнано цвяха, а потім вийняли, а потім забивали наново. Тимко звалився з ліжка на підлогу і, взявши голову в обидві руки, кричав від болю. На його крикиприбігла, в нічній сорочині, мати, а за нею і батько в самих трусах. Вони негайно ж кинулися до свого сина, турботливо розпитуючи, що з ним трапилося.

- Тимосику, синочку, що з тобою? Що болить? Кажи мамі.

Але біль, мов ватою шпари в вікні взимку, заглушив свідомість. Тимко кричав як несамовитий і вперемішку з лайкою просив допомогти йому хоча б чим-небудь.

- Дайте знеболювальне, - сичав він, зціпивши зуби.

За знеболювальним ніхто не побіг. Святослав Олегович вибіг у коридор і набрав номер швидкої, а Світлана Дмитрівна спробувала підійняти Тимофія та вкласти назад до ліжка. В неї це виходило з перемінним успіхом. Тимка скрутило в дулю, і від того тіло його зробилося неповоротким. Вона змогла висадити його на постіль лишень до половини. Тимко вткнувся обличчям у матрац, а коліньми продовжував стояти на килимку перед ліжком. Підбіг батько і допоміг їй. Він підхопив худу Тимкову дупу і закинув його туди, звідки він звалився.

- Скоро будуть, - сказав він матері, яка була в паніці. Вона, рівно як батько, такого ще не зауважувала за Тимком ніколи. Батьки розгубилися. Хотілося зробити щось, щоб одразу припинити цю незрозумілу напасть, що невідомо звідки впала на їхню родину. Завжди здоровий хлопчик, і навіть зуби в нього не боліли ніколи, що вже казати за нутрощі. А це така дивина, та ще й посеред глупої ночі.

Несподівано для всіх біль почав вщухати, і Тимофій навіть зміг розплющити очі, ніби прочнувся з тривожного напівсну. У вікні маячив світанок і голосно та виразно проспівав мамин улюблений півень Пєтя. Прокинувся ранок. Біля воріт будинку, в котрому жила родина Суховіїв, завищали, як вологою рукою по шкільній парті, гальма. Під’їхала машина швидкої допомоги. Загавкав собака, і Святослав Олегович кинувся зустрічати «гостей». Собацюра був злий, і що, мабуть, більше лякало, великий, а тому лікарі мали реальні шанси на те, що будуть лікувати не тільки юного пацієнта, а ще й себе на додачу. Голова сімейства заштовхав гавкуна до буди, і невдовзі в коридорі почувся гуркіт черевиків. Як усім відомо, лікарі ніколи не вважають за потрібне роззуватися перед тим, як увійти до приміщення. Під ту пору Тимкові зробилося набагато ліпше. Він лежав на своєму ліжку, витягши ноги та втупившись поглядом у стелю. Біля нього сиділа, і не відійшла б від нього за будь-яких обставин, Світлана Дмитрівна. Коли зайшли лікарі, вона трохи відсторонилася вбік, даючи їм доступ до хворого, але руки Тимкової все одно не випустила.

Вусатий лікар міряв блідому хлопчикові тиск, питав про хвороби, про те, на що хворіють батьки і був надзвичайно здивований тією обставиною, що хвороб ніяких за цією адресою немає, а тиск у Тимка абсолютно в нормі.

- Дивно, - вдумливо промовив він. – Все добре.

- Але ж йому було так боляче, що він навіть з ліжка долів скотився.

- Звісно ж я вам вірю, - муркнув він, поглянувши на Світлану Дмитрівну. – В мене взагалі немає підстав вам не вірити. Хіба, може, мене трохи дивує те, що цей юнак не створює враження хворого і нещасного, а отже, підстави для сумнівів таки є.

Лікар підпер долонею правиці підборіддя, а іншою рукою взявся за лікоть тієї правиці і пройшовся повільно до вікна. Не розвертаючис,ь він запитав неначе в самого себе:

- Може щось наснилося?

Святослав Олегович вступився за свого сина і за його чесність.

- Нічого собі наснилося. Я такого не бачив ніколи і навіть подібного до цього. У нього, це чітко було зрозумілим, боліла голова.

- Як вона в тебе боліла? – запитав Тимофія лікар, котрому це трохи вже набридло, а тому звертався неохоче. – У скронях стріляло, в районі лоба, потилиці? Що?

- Відчуття якогось гострого предмета, що проштрикнув голову, накрутив на себе мозок - і смикає його і витягти хоче. Те саме відбувалося і з черевом.

- А хлопчик із фантазією, «…і смикає його і витягти хоче…».

Лікар говорив театрально і міг би образити всіх своїм тоном. Але ж він був потрібен. У ньому відчували потребу, а тому і ображатися на нього ніхто покищо не поспішав.

- З черевом? – здивувався лікар, полишивши свої скетчі. – Ну, це вже взагалі на голову не налазить. Однакові симптоми в двох місцях, діаметрально протилежних за функціональністю. Це вже натурально якісь аномалії.

- Так і було, - рішуче повторив Тимко, - голова і живіт.

Лікар нервово клацнув язиком і, дістаючи ручку та папірець з нагрудної кишені, сказав:

- Ось тобі направлення. Прийдеш за цією адресою, ось у цей кабінет, там тебе обстежать. Це третій поверх поліклініки. А мені вже час йти. Ви вже мене вибачте. Ніч сьогодні важка і так була. Поножовщина на Кірова, наркомани, алкоголіки, семидесятирічна бабка, а тут ще й ви наприкінці зміни. Не ображайтесь, але просто така специфіка роботи. Нерви…

Лікар не розшаркуючись пошвендяв до коридору. Батько зірвався його наздоганяти, пригадавши про існування Джека як небезпечного елемента.

Дата добавления: 2015-08-28