Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

«Українська історія ІКС» (роман) 9 страница



Раптом Леся розкришила думку ще на стадії зародку і обірвала на півслові. Вона пощулилася якось знітилася, неначе їй зненацька стало холодно, і відразу ж полізла до кишені.

- Не звертай уваги. Я здається застудилася.

Вона дістала з глибин кишені пігулки, видлубала три. Леся притулила долоню з ліками до напіввідкритого рота і різко закинула голову. Відразу ж запила все це гіркотне діло солодким вином. Усі ці жести, її очі, безсумнівно прекрасні, але без почуття щасливого єства; хвороблива її задумливість говорили - вона самотня, зацькована людина, що надто довго мовчала про свій біль. Тимофію здавалося, що в цієї дівчини висока душа. Певно, що є чим пишатися, коли пануєш над таким серцем.

- А не шкідливо зі спиртним змішувати? – запитав стурбовано Тимко.

Леся проковтнула комбінацію лікувального і небезпечного. Секунду посиділа, розкривши широко очі і дивлячись просто в землю. Нарешті оговталася і відповіла:

- Мені все одно. В мого життя не існує якоїсь певної дієти. Життя – це засіб, даний мені, щоб дійти до цілі. Якщо я дійду до неї, а це – я впевнена – буде достатньо скоро, то все інше просто немає важливого значення.

- І навіть я? – обурився Тимко, але зробив це в дуже спокійній формі і мить якось жалісливо, чим став схожий на Чебурашку з відомого мультика.

- А що ти таке? Цяця велика? – Леся вп`ялася в очі Тимофія, котрий був здивований таким відхиленням від курсу. Натомість Леся продовжувала. Вона перейшла з особистостей на більш загальний рівень. - Що таке ми? Мурашник. Щось собі придумуємо, наділяємо змістом, навіть глобальним сенсом. Чваньки. Один перед одним хизуємося своїми можливостями, набутками. Насправді – ми просто тварини.

- Але ж це не так, - голосом, сповненим розчарування, промовив Тимофій. Він трошки оговтався і вирішив подати голос.

- Звісно, що так. У нас є звичайні базові інстинкти, яким ми вигадуємо інші імена і ховаємо їх за нібито благородними цілями. А насправді ми тварини. У нас є інстинкт територіальності, продовження роду і самозбереження. А ще у нас потенційна жадібність. Неважливо навіть до чого: грошей, слави, знань. Правда?

Леся поглянула на Тимофія. Він сидів ошелешений і не знав, що й сказати на таке.

- От ти… ти хочеш дітей? – спитала Леся з ноткою виклику і вигнула брови.

Видно, що вона очікувала на позитивну відповідь. Хоча, якщо б Тимко відповів негативно, то вона теж знайшла б що сказати.



- Ну, хочу.

Тимко не намагався їй догодити. Він і справді хотів дітей. Більше, мабуть, хлопчика.

- А чому ти хочеш дітей? У тебе є відповідь? Ні! – відразу ж пояснила Леся, - не та відповідь, коли кажуть різні рожеві соплі на зразок: ой, це квіти життя; або хочеться, щоби хтось успадкував твої набутки. Скоріш за все діти – це інвестиції. І, як багато людей думають, вельми вигідні інвестиції. Себто, коли ти станеш старим, то тебе має хтось доглянути. А якщо ти виховав собі помічника, нормально до нього ставився все життя, підіймав його на ноги, то цей помічник стане тобі надійною опорою в той час, коли твої роки стануть для тебе тягарем. Ну, ще, хіба що, це сублімація власних комплексів і образ. Але це вже збочення, бо тоді діти виростають теж досить проблемними людьми. А що тільки сказати з приводу того, що люди самі закінчуються тоді, коли дають комусь життя? Справа в тому, що психіка людини працює на утворення сенсу життя, себто цілі. В житті людини повинна бути ціль, бо таке життя буде просто безцільним. Воно розіб`ється. Якщо твоєю ціллю є щось творче: ти хочеш побудувати міст через таку діру, через яку ще нікому не доводилося; намалювати таку картину, щоб вразити себе самого, написати вірш, щоби стати потім класиком, спроектувати беззвучний вертоліт, машину часу, вмонтувати запальничку в телефон, вигадати шкарпетки з парашутом. Але! Щоб це зробити – цим потрібно жити! Коли у людини є ціль – вона нею живе. Їй більше нічого не потрібно і вона більше ні на що не розмінюється. Коли у людини немає своєї цілі – вона переймає загальні цінності суспільства. То є народження нащадків. Весела справа, скажу я тобі. І невдячна. Бо якщо творча людина дозволить собі народити нащадка, то вона на цьому закінчується. Треба просто ставити на собі хрест і жити для своєї дитини. Жити для того, щоби потім хтось жив. Теж ціль. Але не для мене. Я хочу жити для себе. Я маю на це право. Якщо людина хоче щось зробити в житті цінне, то не обов`язково для цього народжувати ще когось на світ. Можна зробити справжню користь, але вже за допомогою свого розуму, а не члену.

Тимофій не мав що сказати. Лесині аргументи видавалися настільки переконливими, що він задумався, а може, й справді все настільки… просто? Ні, не просто. Зовсім не просто. Це погляд з іншого боку. З того боку, з якого Тимко іще ніколи не заглядав. Інша точка зору. Доволі аргументована. А Леся не вгамовувалась. Здавалося, що вона мовчала багато років і ось нарешті їй дали слово. Вона говорила і розпалювалася від власного красномовства. Ніби це був не тільки філософський погляд на життя в цілому, а власне горе.

- Я б узагалі все це просто припинила.

- Чому? Як? – збентежився Тимофій.

- Просто б припинити народжувати і все. Безцільність існування людей просто вражаюча. Насправді люди діляться на дві глобальні частини: одна робить щось для розвитку, а інша цим користується. Одні народжують користувачів, а другі роблять умови життя більш цікавішими і сприйнятливішими. Усього-на-всього: один підвид активніший, а другий пасивніший. Уяви! Це ж сенс існування? Я б ще зрозуміла мотив існування, якщо б ми хоч якось гармонували з природою. А ми ніяким боком до неї не торкаємося.

- Як же не торкаємося? Ми – частина природи. Невід`ємна частина.

- Хе… от уяви, що в твоїй квартирі завелися таргани. Уявив?

- Ну, припустимо, що так, уявив.

- Що ти будеш з ними робити?

- Труїти.

- А чому?

- Ну, бо мені не подобається сусідство з якимись стрьомними комахами.

- Ти будеш їх труїти, бо вони паразити. Вони бридкі, вони розносять заразу і таке інше, і таке інше. – Леся помовчала. – Ми теж паразити. Тільки в нас є небезпечна зброя. У нас є інтелект. Хоч який там… але є. У нас є здатність запам`ятовувати наші набутки, і завдяки цьому ми маємо досвід. За великого бажання ми можемо підірвати всю планету до чортової бабусі, але ж тут нам на заваді стає той самий інстинкт самозбереження. Все взаємопов`язане.

- Щось мені не по собі.

- Що таке?

- Страшно від таких думок. Як ти можеш з ними жити?

Леся знизала плечима. Вона поводила себе дещо зверхньо. З тої секунди, як вона почала цю дивну розмову, а точніше спрямувала її в це русло, вона стала дивитися на Тимофія, як дивиться вчителька на учня, як сержант дивиться на солдата, як досвідчена самиця дивиться на молоденького хлопчика.

- Неважко усвідомлювати, що ти лайно, важко на останній межі розчаруватися в цьому.

- В сенсі, «на останній межі»?

- Ну, це моя теорія про смерть.

Леся закурила і повільно випустила дим. Сказала вона про смерть так, ніби говорила про те, що збиралася йти взавтра по магазинах - безтурботно.

- Розкажи.

Леся була гарною і загадковою. Трохи зарозумною, як для Тимка. Цього дня її зовнішність відлунювала якоюсь особливою красою; таємницею в суміші з хворобливістю. На Тимкових очах вона вже втретє пила ліки. Її чи морозило, чи кидало в жар і піт пробивав її прекрасне чоло. Вона все частіше пила пігулки, але видно було, що їй робиться дедалі гірше. Все це Тимко, звісно ж, бачив, але намагався не акцентувати своєї уваги на її нездужанні. Йому не зовсім знову хотілося чути розповідь про те, що життя їй не важливе, а сам Тимко має виконати щодо успіху її цілі якусь особливу місію. Тимофій уже вкотре підлив їй і собі вина.

- Розповісти тобі про теорію?

Вона усміхнулася. Очі її були вологими, але вона не плакала. Просто очі сльозились. Її ніби температурило.

- Я знала, що тобі неодмінно буде все це цікаво. Справа в тому, - почала вона захоплено, - що ти можеш жити так, як тобі заманеться. Проте ти неодмінно живеш якимись враженнями, а інакше б життя узагалі стало безбарвним. Продовж усього відрізку шляху, що тобі довелось прожити на цій планеті, ти до старості обростаєш певними досягненнями, родичами, словом, навколо тебе, коли ти наближаєшся до останньої межі, вирує ціле життя. Вже не твоє. Але! Ти вже його частина. І ось раптом ти розумієш, що з цим досвідом, з любов`ю до речей, для котрих ти є господарем з любов`ю до життя в цілому дуже важко прощатися. Ти починаєш усвідомлювати, що ти підеш, а ВСЕ залишиться. Себто, що називається: не можеш надихатися перед смертю.

Леся обірвала думку.

- І що ж робити? – запитав Тимофій якомога обережніше.

- Треба помирати ображеним на цей світ. Треба його ненавидіти, виклинати його останніми словами, з презирством ставитися до нього і бажати піти з цього світу. Просто рватися з цього життя.

- Дивно, я думав, що люди живуть для якогось добра. Якісь закони сповідують. Мораль врешті-решт. Потім нащадки це все успадковують і… словом, ми маємо йти до кращого, до чогось світлого. Чи не так?

- «До якогось… якісь… чогось». Справа в тому, що ти і сам нічого точно сказати не можеш. І такий от, як оце і ти, кожен другий. Ви просто не замислюєтесь ні над чим. Ви просто живете і все, бо вас навчили жити так. Ви не усвідомлюєте життя, а просто існуєте як сомнамбули. Ви – раби стереотипів. Обожнюєте свої ґрати. Ви, дивлячись на лікарів, вірите, що вони не хворіють, пожежники ніколи не спричинять пожежі, герої книжок і кінофільмів ніколи не пісяють і не какають. Ось тільки міліція викликає протилежні враження від тих, які мають складатися про них за умовчанням. Все – стереотипи.

- Ти хочеш сказати, що всі цінності, які у мене є, – це лайно? – У голосі Тимофія чітко наростав виклик.

Леся примружила очі і поглянула на Тимка.

- Ходімо пройдемося, - сказала вона, ніби хотіла втекти тепер від теми, котру розпалила.

- Ні, ти мені тепер все повідай. А то я щось не второпаю.

Алкоголь трохи вдарив Тимофієві по голові. Язик у нього почав трохи заплітатися,став більш охочим до розмов та до розборок, як це й буває з п`яними людьми.

Хлопець підвівся і сів біля Лесі. Взяв її за руку, але вона щось не розрахувала з фужером і він втратив підтримку її рівних гарних пальців та центр тяжіння. Фужер забалансував в її руках. Вона намагалася на рефлекторному рівні виправити ситуацію і впіймати його, але скло перевернулося і вміст вилився їй прямо на брюки.

- Ой! – тільки й вигукнула вона.

- Так. Ой, це точно, що ой, - підтримав її Тимко і відразу ж запропонував:

- Слухай, я живу тут у трьох хвилинах ходу. Підемо, я тобі хоч рушника винесу.

Падіння келиха трохи збило Тимковий запал. Натомість Леся підіграла, скроївши зі свого голосочка саму безпорадність.

- Це, звісно, дуже незручно, але я думаю, що твій рушник зараз дійсно знадобиться.

Тиміш узяв її за руку, і вони поспішили до його хати. Пройти потрібно було лише повз п’ять-шість будиночків.

- Добре, хоч речі не білі, бо тоді довелося б узагалі йти додому, - причитала Леся.

Від промови не лишилося й сліду. Тимофій не збирався на цьому заспокоїтися. Він зовсім не гадав, що ця розмова зникне так само несподівано, як і з`явилася. Хлопець збирався до тої розмови повернутися, але вже за кращих, більш сприятливіших обставин. Він, звісно, бачив, що Леся трохи недобре себе почуває. І Тиміш вирішив перечекати, поки дівчина одужає, щоб відновити сперечання, у якому він безперечно програв.

- Та що ти насправді… Адже вже вечір надворі. Хто побачить? Темно. Та й будній день сьогодні, на вулицях не так багато людей.

- Справді так, - відповіла вона, - але якось самій неприємно бути мокрою куркою.

Вони підійшли до будинку, що стояв на розі Калініна і Радянської. Тимко зронив:

- Я зараз, - і він випустив руку своєї чарівної супутниці. Йому навіть не довелося заходити до хати. Чистий, тільки-но сьогодні випраний рушничок він знайшов на тапчані, що стояв прямо на ґанку. Тимко зрадів, схопив рушничка і вибіг з ним до неї.

- Тримай.

- Дякую. Ти врятував мою честь, - усміхнулася Леся.

Через дорогу, навпроти Тимкової хати, стояла лава. На неї хлопець і запропонував всістися, щоб далеко не ходити.

- Так, залюбки, – погодилася вона на його пропозицію.

Леся притулила рушника до місця катастрофи, мабуть для того, щоб він всмоктав пролиту рідину в себе.

- Тимко, з тобою все нормально? – несподівано запитала вона, від чого збила хлопця з пантелику цілковито.

- Так... – якось невпевнено відповів він. - Досить навіть нічого. А чому тебе це взагалі цікавить?

- Та так, просто в мене склалося враження, що в тебе не все гаразд. Надто вигляд твій вимучений. Тобі щось, мабуть, заважає жити, - підсумувала вона.

- Де в чому ти, Леся, маєш рацію. Але ця розмова не для сьогодні.

- Чому ж? Скажи мені, що тебе турбує? – намагалася дізнатися дівчина, і при світлі місяця її очі робилися видимими. Вона пильно вдивлялася в обличчя хлопця. Тимко ж не давав торкатися своїх очей. Та нарешті його погляд припинив блукати по усюдах, уникаючи погляду Лесі, як пошарпаний долею біженець з Іраку. І ось раптом їхні очі зустрілися, мов вперше.

- То є річчю цілком неможливою. Я не можу тобі зараз нічого розповісти. Це таємниця навіть для мене. Й самому не зрозуміло, що відбувається навкруги і в мені зокрема.

Леся приклала пальці руки до гострого підборіддя і замріялася.

Тимкові здалося, що він засмутив Лесю своєю відповіддю, і бажаючи реабілітуватися в її очах хоч якось, запитав:

- Про що ти думаєш? Може, про те, що я не хочу тобі говорити про свою гризоту? Але це справді таємниця. Ти не думай, я цим мовчанням не хотів тебе образити.

- Я думаю зовсім не про те, - відгукнулася вона. - Мені просто здається, що тобі вже час йти.

- Як час йти? – не повірив її словам Тимко. Йому не хотілося вірити в те, що зустріч їхня з Лесею підійшла до кінця. Що вона просто зараз підведеться і от так піде собі геть і навіть, може, ніколи до нього не повернеться, і він ніколи вже не відчує тепло її руки, і губи Тимкові вже більше можуть не відчути Лесині солодкі вуста.

- Так, тобі вже час. Йди, будь ласка. Я посиджу ще хвилину, проведу тебе поглядом, а потім і сама піду.

- Леся, але чому саме так? Чому ти залишаєшся, а я повинен йти? – склавши брови будиночком, поцікавився наостанок Тимко.

- Я так хочу, - радикально відповіла вона. – Ти ж можеш поступитися дамі в її маленькому капризі?

Тиміш, що природно, споріднив цю примху щонайменше з дивним бажанням, але вона заслуговувала на таке бажання, тому що дівчина вона й справді «цікава», і він, Тимко, їй у цьому бажанні поступиться.

- Гаразд.

Він нахилив голову до неї і захотів поцілувати її на прощання в губи. Леся обережно відвернула обличчя; і не те щоб вона не дала йому зробити це – вона дала ясно зрозуміти, що поцілунок зараз не зовсім сходиться з її думками і настроєм. Тимка цей жест пригнітив, але він сприйняв усе як справжній чоловік і не став здіймати зайвого галасу, а просто встав і пішов додому не обертаючись. Залишаючи Лесю саму, таку гарну і нещасну, таку чарівну і інколи жорстоку, але САМУ, в дуельній парі зі своїми думками і бажанням подивитися Тимкові вслід та зникнути в павутинні провінційних вулиць.

Дивно, але люди завжди намагаються надати відблиск таємничого чомусь вельми ясному і зрозумілому. Проникливо і багатозначно промовляють деякі слова, роблять жести, зрозумілі тільки вузькому колу посвячених, навіть подарунки обгортають у папір для того, щоб заздалегідь ніхто не побачив, що ж там. Така вже, мабуть, людська природа і жага до незвіданого, що мало їм світових таємниць і вони штучно створюють загадки навколо себе.

Тимко відчинив двері своїм ключем і увійшов до хати.

«Добре. Дідько з ними, з цими бабами і загадками разом узятими. Анатолій сказав, що наступна ніч моя».

Місяць змінюється, і це найкращий час, щоб знімати порчі і привороти. Анатолій дав Тимкові координати. Це старий цвинтар. Тут уже давно не ховають людей, якщо тільки це не родинна могила. Тимкові Суховію здалося, що й цього разу все має бути саме так, як він гадав. Зі слів Анатолія, могила повинна бути неодмінно свіжою, а інакше ляльку туди запхнути майже неможливо. Значить треба шукати свіжу. Назавтра вдень Анатолій має приїхати, узявши магічні шпиці, і вони з Тимком підуть на старий цвинтар і відшукають там потрібне місце. Ще Тимкові було сказано, що померлий мав носити з ним одне ім’я, себто мав бути тезкою.

Хлопець, увійшов до будинку, і йдучи по коридору, наштовхнувся на матір, що саме виходила з туалету.

- Ну що синок, як сороковини? Все добре? – запитала жінка.

- Так, мам, все нормально. Я не пив багато і до кінця не досиджував. Вшанував Андрієву пам’ять і пішов.

- А де ж ти був увесь цей час? – здивувалася вона.

- З дівчиною.

- З якою?

- Я з нею нещодавно познайомився, - відповів син. Тимко не дуже полюбляв говорити з мамою на приватні теми, але привчений був змалку розповідати все батькам. І цього разу теж він не втримався і вже почав говорити «а», за котрою, як уже повелося, повинно слідувати «б».

- А що ж то за дівчинка? – виявила природну цікавість Світлана Дмитрівна.

- Ну… - зам’явся він. – Ти її не знаєш. Вона не так давно проживає в нашому місті і взагалі… давай припинемо цю розмову. Скажи мені краще, чи не давали ви що-небудь з дому? Ти? Батько?

- Ні, - категорично захитала головою жінка. – Я так точно нікому нічого не давала, а батько увесь день просидів біля телевізора і якщо б він кудись виходив, то я б побачила. Ні, - закінчила вона, - не давали.

- Добре.

Тимко залишився задоволений, але тут, немов у ділянку грудей раптовий самозвал відвантажив не менш як тонну льоду. Тимофія осяяло. ВІН давав! ВІН САМ, застерігаючи батьків від порушення заборони, знехтував безпекою. Він виносив рушника Лесі. Він його виніс і залишив лежати там, на лаві. Важезна, як товарний потяг, думка проповзла зі швидкістю в 45 км\год у голові: «Негайно забрати». Тимко, не звертаючи уваги на здивоване обличчя матері і батька, який саме виглянув із зали, чимдуж вилетів з хати, як куля з гвинтівки, так нічого й не пояснивши. Через п’ять секунд він уже стояв біля лави, на якійвони з Лесею щойно сиділи. Страх підступив до горла блювотою. Рушника не було на місці. Не було ні рушника, ні Лесі.

- Так, так, так, - стукотіли міріади думок, що розбіглися як миші при появі в коморі кота. Так, так, вона не могла ще дійти до свого будинку. Минуло близько п’яти хвилин. До будинку покійного Загрика всі десять.

Тимофій кинувся з усіх ніг найкоротшим шляхом.

«Наздогнати, відібрати попри всі закони пристойності» - дзвеніло в голові. Тимко біг і думав про те, як зараз усе це буде відбуватися. Ось він наздоганяє її на вулиці Франка, підбігає впритул і видирає рушника з рук. А що як вона його сховала під одежу, а то й узагалі у неї немає цієї клятої ганчірки? З якого пальця він висмоктав, що це саме вона? З якого такого пальця? Але ж ні… все логічно. Він, звинуватив її в тому і власне, біг, щоб їй про це повідомити з тої причини, що логіка була преамбульно-природною. Якби минула ціла ніч, а вже на ранок він, пригадавши, що рушника забув надворі, пішов би на його пошуки і не застав би там, де залишив, то це можна списувати на будь-що. За такий тривалий час цю річ міг узяти хто завгодно, а тут минуло лишень п’ять хвилиночок. Пропала Леся – пропав рушник. Прямі припущення. Хоча й докази не прямі, та все одно Тимко поґрунтував свої інсинуації саме на цьому аргументі.

Тиміш пролетів вулицею Франка, але Лесею там навіть і не пахло.

- Навіщо їй це? – увесь час гарячково шепотів засапаний від бігу хлопець.

Поступово до Тимка почало доходити, хто на нього навів смертельну порчу. Все сходилося. Рушник, що зник разом із Лесею, її недобре почуття, дивна лихоманка і три тонни пігулок «Спазмолгону», що вона їх прийняла – це тільки те, що він бачив. Вона рятувала себе від удару, котрий завдали їй Тимко і Анатолій. А якщо ще говорити про те, що Леся була ближньою Загриною сусідкою і могла влаштувати його погибель так само, як і Тимкові порчу, то ставало взагалі моторошно. Було тільки не зрозуміло, навіщо Лесі на нього чаклувати.

Авжеж, усе сходиться. Думки, хоч і бігали хаотично, але ні одна не наважилася протистояти такому жахливому відкриттю. Це вона – Леся зробила йому на смерть. З такими переконливими аргументами він підбіг до п’ятиповерхівки і забіг до парадного. Він би й біг до четвертого поверху, на якому мешкала Леся, але його збив хльосткий звук зверху – то зачинилися двері. Навіть чутно було, як провернулися у замку ключі під Лесиною рукою, рівно на два оберти. Відсапуючись, Тимко зупинився і вхопився рукою за перило.

- Піднятися та подзвонити в двері? – говорив він нечутно рухаючи губами, повторюючи чіткі думки, котрі раптово зібралися за круглим столом. – А якщо це не вона? Що я їй скажу?

Несподівано Тиміш прийняв рішення. Захист на підсвідомому рівні побив до крові всі норми порядності і власне саму симпатію до дівчини.

- До дідька ввічливість. Най буде, що буде.

Він обережно піднявся на четвертий поверх і підійшов до дверей.

Юнак глибоко вдихнув повітря, з шумом випустив його і тремтячою від хвилювання рукою натис на ґудзик дзвінка. Пролунала сирена в череві квартири. Тиша. Тимко затамував подих і прислухався. Він виразно почув розбірливе шурхотіння. Кроки, обережні кроки. Рипіння підлоги. Чутно було, як хтось підійшов до дверей і намагався ступати якомога тихіше. Тимко подзвонив вдруге. Знову тиша. Йому не відчинили навіть тоді, коли він зробив це втретє і вдесяте. Він приклав вухо до дверей і почув, як кроки віддаляються вглиб квартири.

- Курво, - розізлився Тимко, і в першу ж чергу сам на себе. За свою необачливість і легковажність. – Треба ж було так мене обвести навколо пальця, який тонкий розрахунок і знання людської натури! Ця відьма мене обдурила, доклавши мінімум зусиль, не більше, ніж відібрати у дитини іграшку, обставила мене як дурника, - безсило обурювався Тиміш, все більше і більше, приниженою постаттю наближаючись до свого будинку.

Уже лежачи в ліжку, в стані цілковитого розпачу, втішав себе лише тим, що Анатоль за нього взявся з якихось своїх намірів та розрахунків. «Може, він хоче позбутися конкуренції на своїй території, а може, він і насправді такий добрий, що із самаритянських переконань погодився допомогти стражденному. Але чи так воно було, чи інакше, та Анатоль оголосив відьмі магічну війну і, з усього видно, збирається вести ці бойові дії до кінця. Дав би Бог, щоб це була перемога. Наша перемога», - так думалося хлопцеві, а сон в цю мить накочувався на очі і глушив свідомість: як те, так і інше просто втомилися нормально сприймати навколишній світ і об’єктивно аналізувати його. Тимко навіть не крутився і заснув як дитя, щоб завтра бути сильним і готовим до всього – іншого виходу в нього не було. Тільки бій. Інакше буде йому непереливки.

Наступний день урочив Тимкові багато цікавого. По-перше, він повинен був чекати на дзвінок Анатолія вранці, і власне на його приїзд удень. Анатолій хоч і дав номер свого телефона, але за невідомих причин звелів Тимкові чекати на сигнал від нього персонально, а самому дзвонити тільки за надзвичайних оставин. По-друге, треба було випити якомога більше валеріанової настоянки, бо вечір обіцяв бути теж не менш хвилюючим.

Учорашня сцена з Лесею ніяк не давала спокою хлопцеві і всіляко наштовхувала його до різних думок думок. Йому все ж таки не хотілося вірити, що це могла зробити така дівчина, як Леся. Він не міг розгледіти причин, котрі змусили її вдаватися до таких титанічних зусиль, щоб остаточно подолати Тимка. Тимофій поставив чайник на плиту і взяв з полиці пачку батьківських цигарок. Витягнув звідти одну і насмердівши навколо сірниковим димом, запалив. Батьки поїхали на базар у Звенигородку, і допоки вони були в сусідньому місті, хлопець відчував себе вдома сміливим і вільним. Їх не повинно бути принаймні три години. Чайник на газовій плиті закипів швидко, і замотавши держало кухонним рушником, Тимко підхопив його і вилив окріп у горнятко з пакетиком чаю.

Цигарка була доброю, чай настоювався, тригодинна свобода без нагляду батьків – усе складалося чудово. Турбувало лише одне – чомусь не дзвонив Анатолій. Він збирався подзвонити зранечку, і Тимко навіть гадав, що Анатолій своїм дзвінком його розбудить, але розбудив його грюкіт у двері, коли батьки виходили з дому. Чародій мав приїхати, щоб зустрітися та піти ще за світлу пору доби на цвинтар.

Сам процес ексгумації…. Від самої лише думки про це хотілося жахно кричати, аж роздертись. Це ж був по суті справжнісінький акт вандалізму. Міліції і родичам людини, могилу якої збиралися розкопувати Тимко з Анатолієм, важко буде щось пояснити, що спонукало Тимка і його немолодого рятівника лізти в чужу могилу та більш-менш переконливо розказати про потаємний намір зловорожої відьми. спонукав.

Тиміш знову подумав про те, що не зайвим з боку Анатолія було б і подзвонити. Адже він сам говорив, що все потрібно зробити саме сьогодні вночі. «А раптом він зайнятий чимось важливішим?» Але цю думку юнак відігнав. Якщо б той змінював свої плани відносно нього, то він неодмінно попередив би про те, що не в змозі приїхати, і вже обов’язково пояснив би, що потрібно робити і яким чином шукати місце. Невідомість лякала Тимка чимраз більше, ніж знехтування домовленістю, що Тимкодзвонити не буде першим. Хлопець зняв слухавку з телефонного апарата і під німу диктовку клаптика паперу з номером Анатолія почав натискати кнопки з цифрами. Гудки виклику пішли, але слухавку ніхто знімати не поспішав. Тиміш вимальовував якісь нерівні кола ручкою в верхньому кутку того самого папірця - він дуже нервувався. Нарешті на тому боці почувся тривожний сполоханий жіночий голос:

- Слухаю. Хто це?

- Альо! – відповів Тимко немов пароль, і не кваплячись себе називати, поставив питання назустріч.

- Чи можна покликати до телефона Анатолія?

З того боку почулися якісь розмиті дивні звуки, що нагадували схлипування. Схлипуваннями вони й виявилися. Тимко це зрозумів після того, як жінка отямилася і почала говорити.

- Немає Анатолія.

- А де він? Поїхав?

У серці розгорівся вогник надії, що Анатолій не подзвонив з яких-небудь причин, а поїхав до Тимка на зустріч одразу, без попередження. Але надія на це була сильно схожа на вівцю, котра безпорадною стояла, а над її головою було занесено руку з гострим ножем логіки. Адже Анатолій навіть не знав, де Тимко мешкає. Хібащо, може, він збирався шукати місце його перебування за допомогою своїх шпиць, але це припущення досить абсурдне. Хоч, повторююся, надія була, але розпачливий голос був вельми підозрілим.

- Його немає, - повторила жінка. – Він загинув.

Тимко від такої звістки навіть не одразу відчув припікання затиснутого між пальцями недопалка, котрий, затиснутий між пальцями, був забутий і тлів самостійно; легені його не квапили.

- Як загинув? – не повірив хлопець.

- Хто ви? З ким я говорю? – все ж намагалася дізнатися жінка, що розмовляла з Тимком із будинку Анатолія.

- Мене звуть Тимофієм. Ми з Анатолієм повинні були сьогодні зустрітися з дуже важливого питання. Він повинен був подзвонити до мене вранці.

- Все, - хлюпала носом невидима тітка. – Не подзвонить уже. Звалився, сердега, в криницю донизу головою і утоп. Поліз мо` чистити й звалився. Сьогодні прийшла до нього рано, молочка принесла, творожку, а його нема ніде. Кличу – не відгукується. Двері в хату відчинені навстіж, а його немає. Дивлюся, відро в криницю спущене. Ну, думаю, впало. Почала крутити, йде дуже важко, ледь пупа не зірвала, але крутити не кинула. Ну, а як відро з води стало видно, я ногу й побачила…

Тут її розповідь обірвалася. Жінка ридма закричала. Потім, істерично підвиваючи, ледь вимовила:

- Він там ногою зачепився, брючиною.

Мабуть, вона далі не мала сили говорити. Тимко дійшов такого висновку, судячи з коротких гудків, що залунали зі слухавки. Повільно поклавши слухавку на важіль, хлопець міцно задумався і рефлекторно сів на стільчик посеред кухні.

- От такі справи, - тільки й подумав. – Ну так чудеса.

Перейти межу не так складно, як може здатися. Тре лише крок. Треба просто зробити один крок. Не так багато, правда? Та існує противага сій простоті – то є безкомпромісна відповідальність. Відповідати треба перед власним сумлінням, людьми і Богом. То є завжди так. Якщо хочеш жити по уму, то одного розуму для цього не достатньо.

Коли зійдуться гріховні хмари в праведних очах; коли торкнуться білії руки чорної смоли; як тільки вуста оберуть замість німбу роги – назад шляху немає. Церквою стає не серце, а розум, а тому і значить, що Бог вже не в надхмар’ї, але в тобі.

Не поспішаючи підійшла до комори; Леся відчинила двері і дістала звідти банку з написом «Чорна фарба. Дніпропетровський лакофарбовий завод». Банка була з потьоками на стінках. Леся взяла її сміливо, не боячись забруднити руки. Рукавичку вона в домашніх умовах не носила, а для рук, якщо вони забрудняться, у неї був завбачливо припасений «Уайт-спіріт», котрий дуже ефективно відчищає від подібних казусів. Вміст банки і напис на ній не відповідали одне одному. Всередині була не фарба, а смола, яку Леся мала намір зараз розтопити. Вона запалила газову квітку на плиті і поставила туди посудину. Заздалегідь підготувала кухонні рукавиці для того, щоб не обпалитися об гарячий метал, коли буде знімати. Розуміла, що зараз смола почне задимлювати приміщення, ще й чад зіпсує стелю і стіни, його буде видно з вулиці і чутно на запах. Ці обставини не засмучували дівчину. Вона була твердою і непохитною в своїх діях. Вона знала, що робить.


Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 129 | Нарушение авторских прав







mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.027 сек.)







<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>