«Українська історія ІКС» (роман) 2 страница

- Хм, у баку закінчився бензин, - сказав я впевнено, пригадавши ту обставину, котра спричинила тяганину Гришком даного мотоцикла.

- Де ж зараз взяти того пального? – спрямував до неба запитання Андрій.

Мої ідеї знову кинулись атакувати той відділ мозку, що відповідає за логічність моїх вчинків, і, власне, думка зблиснула.

- Юрко! – вигукнув я.

- Що Юрко? Де Юрко? – заквохкав Загра.

- В сараї у Юрка стоять два мопеди, і в одному з них обов’язково повинен бути бензин, - сказав я, тому що знав достеменно, що в обов’язковому порядку один з мопедів Юрась експлуатував щодня.

Юрка я недолюблював, бо був битий ним усе моє свідоме дитинство. Лише кілька разів я його добряче відлупцював, і то розсердившись неабияк, а решту він мене нещадно бив, хоча, за умовчанням, Юрко вважався моїм приятелем. Ми з ним постійно їздили рибалити і до його бабусі по шовковицю, вишні і черешні. Юрко кохався у техніці. У нього було кілька мопедів радянського виробництва і він турботливо їх порав. Був саме сезон дач і Юрась постійно катався на дачу, тому я не мав сумнівів стосовно того, що бензин у Юрка таки є.

Сарай знаходився неподалік, рішення ми приймали швидше за блискавку, і тому через п’ять хвилин, залишивши мотоцикл у густих кущах, ми з монтировкою на підхваті крутились біля Юркового сараю і, як спецназ «Альфа», готувались до прориву в середину. «Хрусь». Крутимо головами навсібіч. «Хрусь» - відчинено. Тихенько поскрипуючи дверцятами, як нишпорки пробрались всередину. Вимикач світла намацав відразу ж – я був у цьому сараї раніше багато разів. «Клац». На столі одразу ж була знайдена порожня пластикова каністра. Потекла горюча суміш, але якось уже надто повільно. Ми поцікавились вмістом бензобаку і виявили, що він повний. Щоб зекономити час і виявити кмітливість, я перекрив кран, а у відповідь на Загрине запитання, що прочитувалось в його погляді, підхопив зі столу рожкового ключа і взявся відкручувати єдиний, як виявилось, прогонич, що кріпив бак до рами. Загра зацінив мій беззвучний гумор, зраділо хитнув головою і взявся обома руками за бак з таким виразом, буцімто мені це дуже допомогло.

Ось уже все скінчилось і бачок в мене під пахвою. Ми, як миші, потайки і зажахано озираючись, поквапливо залишили обкрадений сарай. Я навіть не думав про те, що Юрко коли-небудь дізнається про те, що ми накоїли. Ми не переймалися тим, що ми повинні будемо нести відповідальність за свої вчинки, якими б вони не були. Ми думали, що будемо вічні, такими ж вічними, як наша вдача, наш талан, котрі на повірку, в подальшому, виявляться не такою вже сталевою опорою, а дзеркально навпаки – сопливою фундацією неіснуючих замків на піску.

Кущі, на котрі ми поклались в якості охоронця транспортного засобу, що став вже трішечки навіть нашим, не підвели – «Явуха» біліла з-під листя дикої породи.

Під зрадницьким для злодія сяйвом, котре било білим фосфором місяця, мотоцикл здавався якимось зловісним, але, звичайно, це аж ніяк не зупинило веселих і безтурботних друзів, тобто саме нас з Загриком. У ножа теж є смак, але не всякий його знає, поки не спробує.

Бензин було залито в «явину» горлянку, а бензобак мопеда, що виявився непотрібним, було викинуло у високу траву.

Я відкрив краник, натиснув кнопку «підсосу», увімкнув акумулятор, вимкнув «стоп двигун», смикнув заводною лапкою…

- Завівся!

- Чорти-біси він завівся!

Отриманого щастя від життя їм інколи не досить розуміти.

Вони жорсткі, як не в міру, відчайдушні і не знаючі пощади.

Від краю в край кидає ними, як експериментальним м’ясом безпорадним.

Але, насамперед – це наші з вами непочуті діти.

Не усвідомлюючи граней, не знаючи покарань, ми робили не просто те, що хотіли. Скоріш за все ми вишукували щось небезпечніше, робили це з викликом. О, ні, у цьому не було того благородного виклику, з яким ми звикли асоціювати це слово. Виклик – це лицарі на конях і зі списами в руках; мушкетери короля і гвардійці кардинала; це Пушкін і Дантес; Ленін і буржуазія; нахабні бабці в метро і молодик, який сидить у навушниках із заплющеними очима; Ізраїль і Палестина. У нас виклик більше скидався на звичайну підліткову дурість. Але, як би там не було, а відповідати за те, що ти прийняв виклик, потрібно. За це люди йшли на смерть або ув`язувалися в такі роздачі, що ледь цілими виходили з них. Ми ж штучно утворювали собі проблеми, мабуть, тільки тому, що треба було кудись себе подіти і подіти якомога героїчніше, щоб було що переповідати потім мемуари. Я вже, певно, тоді якимось десятим відчуттям розумів, що писатиму автобіографічну прозу.

- Про що ви думали? – питав старший лейтенант міліції, ім`я котрого і прізвище я з переляку забувся. – Гицелі чортові, якщо вам себе не шкода, то пожалійте хоча б своїх матерів. Вони тут до чого? Ви на той світ відправитесь, і до біса вам подальший сюжет розвитку подій, а вони по вас убиватися будуть.

Ми з Загрою сиділи на дерев`яних стільчиках, як обісрані перед лікарем у військкоматі, і не знали, що йому казати у відповідь на ці справедливі напучення.

- Ми не думали, що все це…

Загра не встиг договорити те, що хотів на своє виправдання. Це за нього зробив офіцер міліції.

- Звісно, що ви не думали. Якщо б ви думали хоча б трішечки, то - я впевнений - такого б не відбулося. За вас дупа ваша думала на той момент, коли вам думка стрельнула сісти на цей мотоциклет.

Ми лупали на нього очима. Міліціянт поправив кашкета на голові, кашлянув і почав щось писати.

- Коротше, хазяїн «Яви» на вас заяву не писав, при ДТП ніхто, окрім вас, придурків, не постраждав, себто і складу злочину я не бачу. Вільні! - гаркнув міліціянт і протягнув пальцями по кришці стола дві перепустки. Ми взяли їх, а він розкрив якусь папку з документами і почав, підсліпкувато примруживши очі, досліджувати чиїсь безперечно кримінальні справи, тим самим підказуючи нам із Загоруйком, що розмову вичерпано, а ми йому зовсім уже не цікаві.

- Дякую, - брякнув Загрик, коли вже виходив у двері з кабінету.

Незрозуміла мені Загрина вдячність скоріш за все була незрозумілою і для лейтенанта. Лейтенант не підіймаючи голови буркнув собі під ніс:

- Котися звідси, поки я не передумав.

Ми вийшли з міліції з настроєм відшмаганих бурсаків часів Сагайдачного (тоді сильніше били). Гіркоти до такого душевного стану, вже, здавалось, ніщо не може додати, але ж ні, може,

– ми надто грубо помилялись. Трохи подалі, метрів за сто від наших скоцюблених постатей, біля перехрестя рівнозначних доріг, стояв Гриша і ще його троє друзяк, перекачаних кремезних злодіюг. Я їх добре роздивився. Одного з тих бешкетунів я знав. Знав навіть про те, що у нього була історія в міліції. Це була відома історія. Він відбирав гроші в колядників. Колядники поскаржилися батькам, що недалечко патрулювали своїх дорогоцінних діточок. Батьки подужали бугая і заламавши його прямо на городі того подвір'я, де й відбувалося таїнство колядки, натовкли йому пику. Хотіли лінчувати, та той дуже просився. Батьки задумалися, а потім пожаліли. Натовкли писка ще раз, так, для виховання, і відвели до міліції. Його називали Петро Бик. Зовнішній вигляд цілком відповідав його найменню, а тих, хто був з ним в команді, називали Биківцями. Людьми вони були без принципів. Вони просто товаришували з тим, хто сильний або багатий. Більше для них не було авторитетів. Підійнятися за рахунок слабшого, щоб решта боялася – ось була їхня позиція. Слабшого опустять, а другий уже, хоч і сильніший, а міркує собі, що не варто зв`язуватися, та й мовчить на образу, а биківці відчуваються тузами в цьому покері життя. Тож, як ви розумієте, й нам не дуже хтілося з ними мати щось більше, аніж просто погляди, котрими ми обмежувалися в часі нашого співіснування в одному місті.

Виникало нездоланне бажання зробити вигляд того, що ми Гришка зовсім не пізнали, що він, гад такий, багатий буде, а за сим, що ми його не впізнали, розвернутися і злиняти зовсім в іншому напрямку, але Гриша почав дертися на всю горлянку:

- Є-є, є-ге-гей, придурки! Сюда!

Він махав нам руками, як одинак-Робінзон з острова пропливаючому кораблю. Я, до кінця удаючи з себе дурня, закинув від здивування бровки догори, а вказівним пальцем штрикнув себе в груди:

- Ми? – тоненьким голосом маленького мишачого очечка голосно пропищав я Гришкові.

- А тут що, ще десь є придурки? – прокричав Гриша у відповідь в’їдливо і зловтішно, а злодії-биківці моторошно заіржали.

Ти чекаєш на слово з вуст печального світлого Бога.

Твій тінейджерський світ, що застиг назавжди у часах.

Це пройшло все – замінилась болотом дорога

Між народженням сонця і смертю його в небесах.

Персональне життя; персональна роса на обличчі.

Пахне сім’ям, серійним душі ґвалтуванням.

І воронами ноти чорніють; сидять на деревах сторіччя,

А ти пестиш життя, а ти звеш чорну жабу коханням.

Зацвіла і розкинула ноги прекрасна весна.

Березневим проліссям пестить, ніжить себе грайливо.

Далі Вересень в черзі за контрацептивом.

Далі темно. Не видно ні верху, ні дна.

… Ява завелася, але пропрацювавши декілька секунд холостим ходом, що збивався і кашляв, як хронічний курець – заглухла.

- Знаєш що? – звернувся до Загри таким тоном, немов, щонайменше, вигадав ще один знак до таблиці Мендєлєєва.

- Що? – зачаровано прошепотів Загра.

- Знаєш що? – повторив я. - Треба виштовхати його туди, - я махнув рукою в бік проїжджої частини, - і там легенько з ним пробігтися. Штовхнути. Андестенд?

- Ну, давай, - погодився Андрій. – Давай штовхнемо.

Ми ввімкнули ближнє світло, притопили поплавок в карбюраторі, я торкнув першу швидкість, витиснув щеплення і ми побігли.

- Д-а-а-в-а-а-й, - проґикав Загра, що біг і штовхав ззаду, впершись обома руками у багажник.

Я вимкнув щеплення. Ш-ш-ш-ш-ш-ш. Мотоцикл проскріб колесом по асфальту - воно так і не провернулося.

- Важна компресія, - віддихуючись прорік я. – Мотоцикл занадто легкий. Фуф. Я, виходить, штовхаю збоку, ти ззаду, а він пустий. Його маси недостатньо для того, щоб зачепитися з дорогою. Потрібно, щоб в той самий час, як я відпущу ручку щеплення, ти, Андрію, масою свого худого тіла ліг на багажник. Ця дія притисне колесо до асфальту сильніше, і воно вже не буде волочитися, а навпаки… що? – питаю, як учитель на уроці.

- Поїде, - відповідає Загра радіючи, що розгадав загадку.

- Прокрутиться, придурок. Фізика. Ну, то що? Згода?

Загра трухнув головою на знак взаєморозуміння.

Тут Андрій запнувся:

- А… може, потрібно з другої передачі починати штовхання? - запитав він.

- Я що, по-твоєму, тормоз? Я знаю, з якої потрібно. Ми з Юрком мопеда його штовхали з першої, - гриманув я на друга.

- Так то ж мопед, а це мотоцикл…

- Один чорт, - зробив я висновок, і Загра з почуттям громадянського обов’язку мовчки взявся за багажник та приготувався до нового спринтерського забігу.

Ми повторили нашу спробу в тій самій послідовності, але з невеликими нововведеннями, котрі я описав вище. Коли Загра знову крикнув своє «давай!», я вимкнув роботу муфти щеплення. Він уже майже сидів на багажнику. Диґ-диґ. Колесо прокрутилося, може, й один раз, а може, й тільки наполовину, але це не важливо, бо звернути увагу маю намір до того факту, що мотоцикл, коли завівся (а він все ж таки завівся), стартонув з місця, як спритна зебра, в сідницю котрої влучив спис малодосвідченого мисливця одного з африканських племен.

- А-а-а-а!!!……

Рефлексія спрацювала далеко не на мою користь. Пальці рук намертво вхопилися в штурвал, а права рука, доки я незграбно цибав збоку, імітуючи біг, поруч із зеброю, накрутила гриву ручки газу так, що не кожен каскадер собі дозволяє такого екстриму. Загра, котрий відчайдушно притискав своєю масою багажник, десь швидко загубився позаду, а мене понесло, як фрегат на рифи, прямісінько на дерева. Я колінами, невимушено так, відчув твердиню бордюрної бровки, а потім з усього розмаху розцілував перше, яке трапилось мені на шляху, деревце (здається, каштан).

Тиша. Мама накриває на стіл попоїсти. Пахне свіжим, щойно звареним борщем. Ми з батьком сідаємо за стіл. Перед нами ще поки порожні тарілки. Дійство відбувається у нас на подвір`ї, і мама виносить з дому каструлю, повну червоного гарячого борщичку. Батько сидить в голові продовгуватого столу, а я з його боку. Мама підходить до мене зі спини і ополоником насипає мені з каструлі густину - як я і люблю. Матуся дивиться на мене і говорить якимось чужим голосом:

- Що з тобою?

Через короткий проміжок часу вона повторює проказане раніше, і тут я розумію, що голос моєї мами належить… Загрі?! Знову тиша. З цього часу картина змінюється кардинально. Перед очима розпливаються різнокольорові дивні кола і без форми та сутності фантасмагоричні плями, що вилітають прямо з мене і випаровуються в чорне нічне літнє небо. Колір картина має надзвичайний і невизначений для моєї свідомості. Я гублюся в часі. Не всі навіть кольори мені відомі. Може, космос?

- Де я? В космосі? – питаю, і голос мій лунко озивається десь удалечіні, а потім знову до мене повертається і гицає мене прямісінько в мозок хвилею підвищених децибел. Відчуваю струс усередині себе. Раптом чую відповідь:

- Да, блядь, ти в космосі, а де ж іще.

- Я прийшов до вас з миром, - слабко і повільно кажу та намагаюсь здійняти руку догори на знак привітання.

- Фуф, - чую голос гуманоїда, – живий. Я вже думав, що тобі, того… капець вже.

У голові важко, але прояснюється. Лежу на землі, наді мною схилилося прищувате обличчя Загри, а рука його обережно підтримує мені голову. Я починаю ворушити кінцівками, суглобами: руки, ноги, ребра, спина – все на місці. Болять коліна. Пригадую бордюрне каміння. Починає пульсувати і неприємно набрякати пекуче обличчя. Пригадую клятий каштан, що став мені на шляху.

- Курво! Що з мотоциклом? – питаю в товариша.

- Нормально. Я дивився. Трохи замизканий в болото і обід фари погнувся. Дрібниці, - констатує Загра.

Піднявся з землі. Хитнуло в бік. В очах замерехтіло. В обличчя війнуло гострим передсвітанковим холодом. Коліна печуть, але стояти цілком можливо. Дідько його бери, штани розірвав! Нові штани! Мати тиждень тому купила. Вона мені дасть… мотоциклів… зебр… биків… і неодмінно іспанську якісну кориду.

- Може поставимо мотика назад? – вкрадливо питає Андрій.

- Взяв м`яч… – хуяч, - кажу йому, і цим висловом швидко заспокоюю друга.

Загра не був боягузом. Просто з нас уже трохи вийшов хміль і голова почала щось кумекати. Все вже не здавалося таким простим і безтурботним. Виявлялося, що страх, ще годину тому притлумлений страх, існує. Не просто страх побитися чи висловити свою точку зору (що, за принципом, одне й те саме), а страх перед тим, що щось у житті може піти не так. І не тільки у тебе все може змінитись. Мова йде про добре ім`я батьків, котрі все життя були чесними трудягами, котрі жодного разу не повадилися на чуже добро. А тут ти, сцикун малий, не нюхав ще нічого, міцнішого ніж сигарета, яку ти купив за ті самі батьківські гроші; і ти, впевнений у собі пацан, береш чиюсь річ без дозволу, розбиваєш її, розбиваєш себе, ризикуєш здоров`ям свого друга і ще маєш добрий відсоток бронелобої впертості, щоби не відступитися, щоби продовжувати розпочату брудну справу.

Ми поставили мотоцикл, котрий, судячи з усього перелякався не менше за нас. Я ногою оббиваю болото, що поналипало на двигун та на ніжки, потім відводжу завідний важіль назад і смикаю ним – завівся. Бурчить досить задоволено. Вивів «Яву» на дорогу, перекинувши ногу всівся зверху і жестом запропонував Загрі зглянутися на мою пропозицію стосовно посадки. Він секунду розмірковував і, як і завжди, погодився. Сідає ззаду, і ми плавно вирушаємо в путь.

Вітер приємно охолоджував розбите лице, котре я, те й діло, витирав від крові рукавом сорочки. Двигун працював рівненько, це мені дуже подобалось, і просив ще швидкості, але розігнати мотоцикла я не міг. Поворот на повороті. Це була не траса і навіть не столична дорога, а справжнісінька що не на є провінційна, з роздовбаним асфальтом, полатана і коротенька. Проїхавши три невеличкі вулиці, ми опинились перед загринським будинком. Сигналити під вікном і демонструвати, що ми, мовляв, ось приїхали, дивись на нас весь народ і Віта зокрема, я не став. Не хотілося зайвий раз бути поміченим.

- Йди за Вітою, я почекаю тут.

Андроїд кивнув головою і погнався.

Я заглушив двигун і закурив.

«Треба ж такому трапитися, – думав я гірко. – Що ж мені сказати Гриші за зрадницьку фару? Може подати все так, наче Джек, коли вилазив з буди, зачепив своїм ланцюгом мотоцикла, а той взяв та й впав. Ось! Точно! Так і скажу. Я ж тут не винний? – питаю сам у себе і себе ж заспокоюю: - Не винний. Гриша знав, на що йшов, коли залишав мотик біля Джекової буди? – підіймаючи брови догори і уявляючи, як я це все говоритиму Гриші, питав я та знову відповів: – Знав! Ну, тоді нехай винними робить усіх кого схоче, от тільки не нас із Джеком. Ну… може, трохи Джека. Але Джека я скривдити не дам. Може таке сталося, що собачка почув злодіїв і зайняв оборонну позицію, а тут його довбаний мотоцикл на дорозі. Коротше: ніхто не винний, фара погнута, Джек радісно лиже яйця, Гриша котиться туди, звідки з`явився, я лікую коліна і морду та латаю штани. Здається, що кожен при своїх інтересах. Все наче сходиться. Нема чого хвилюватись. Фуф, навіть настрій поліпшився.

Очікування Загри і Віталіни, як, власне, і мої роздуми, підпливли до фіналу. Вони з`явились з-за будинку, як привиди. Віта підстрибувала і усміхалася. Це було видно навіть у передсвітанкових присмерках

- Ну, як будемо розсаджуватися? – поставив питаннячко Андрій.

- Я можу запропонувати поодиночне катання, - оголошую я перелік послуг смертельного атракціону. А можемо і всі одразу. Тобто втрьох. Ну як?

Мені теж хотілося Віти. Загра був не одинокий у цьому бажанні, але хвороблива гордість сільського самця не дозволяла мені нормально, без вибриків дати Віті зрозуміти про свої наміри. Звісно, що мені хотілося, аби вона приповзла до мене на колінах, а перед цим закидала мене любовними листами, з півмісяця хоча б. Мабуть, для того й влаштовувався увесь цей цирк з мотоциклом. Мені хотілося бути тим, ким я не був. Себто: мачо, котрий просто не тямить себе без небезпеки, котрий просто так робить такі речі, від яких паморочиться навіть у найкрутіших з найкрутіших. Я переоцінив свій образ. Мо` був схожий на хирлявого підлітка в драних штанях, з розбитою мармизою і переляканими очима, але не на відчайдуха, котрому море по коліно, а небо по плече. Але, попри все, мені хотілося прокатати Віту; хотілося, щоб вона торкнулася мене, обхопила руками мою спину, притислася до неї обличчям і боялася. Щоб вона в цю мить залежала тільки від мене і сама то все розуміла. Але Загра кайфоломив.

- По черзі якось нудно, - занив. – А давайте разом. Віта сяде посередині, я ззаду, а ти за кермом.

Ха, я утямив, куди цілить рудий хитрун Загоруйко. Він завжди підлаштовувався під ситуацію, але коли від нього бодай граминочка успіху залежала, ніколи не втрачав нагоди встромити свого носа. До речі, ця непогана і до всього ще й аргументована версія «Не загубити Віту по дорозі, бо дуже швидко їздити будемо», посадивши її посередині, насправді і копійки не коштує в базарний день. Андрій побудував стратегію і заглядав далеко вперед. Він всядеться ззаду (позад Віти) і неначе вберігаючись від падіння, ніжно обійме її за талію, помне її під час їзди, намацає все, що треба, сосочки там покрутить чи ще чого гляди більше, а потім вони щасливі і сп`янілі від адреналіну викликаного швидкісною їздою, підуть до нього додому і будуть кохатися до втрати свідомості або поки мама Андрюшкина не явиться. Ох і жук цей Загра, ой і жучило.

- Добре, - кажу лукаво, дивлячись другові в очі, нехай буде так. Займаємо місця згідно з купленими квиточками.

«Зараз я вас прокатаю» - подумав я зловтішно. – Зараз ви обоє будете від мене залежити».

Всі вмостилися. В тісноті, та без образ; і хто-хто, а вже точно не Андрій. Я хвицонув ногою в важіль – мотоцикл слухняно завівся.

Я подумав про те, куди ж ми поїдемо, і дійшов висновку, що про краще місце, де можна розігнатися, ніж траса за містом, годі було б і мріяти. Значить треба їхати в той бік, звідки ми щойно приїхали. А тому: потрібно зробити на колі розворот, увімкнути світло і летіти назустріч вітру. Я почав виконувати маневр. Закінчив розворот і дав газу чимдуж, так, для ефектності. Мотоцикл несподівано підняло «на козу». А оскільки «на козі» я їхав уперше в житті, то з керуванням мені, від вражень, навіяних цими парнокопитними відчуттями, впоратися було важкувато. Ми нахилились вбік і на швидкості приблизно 45 км\год, просто йобнулися на тому самому місці, де щойно й сідали. Що й говорити: безталанний верхівець випав із сідла.

Коли всі трохи отямилися від афективного стану, викликаного падінням, на моїх товаришів напала якась нездорова говірливість. Я почув багато неприємних слів на свою адресу. Ці вивергнення паскудностей лунали як від Андрія, так і від Віталіни. А сам я думав, придурок, про те, що Загра так і не встиг помацати Вітиних цицьок, і зловтішався. А інакше, якщо б намацав, то не був би таким злим і знервованим або ж навпаки, може, він саме за них вхопився, аж тут аварія, а Загра рефлекторно з усієї сили стис її манчжуйські сопки. Ну, тоді це пояснює Віталінину обурену поведінку. Більше я причин гніватися на мене не бачив. Ну… хіба що розбиті коліна. В кожного, блядь, ліве.

- Гаразд! Всі заспокоїлися і стулили писки! - гримнув я на товариство. Вони від такої нахабної несподіванки і справді зашнурували пельки. Дивилися на мене, як цуцики, і тільки оченятами кліпали.

- Даруйте мені, - продовжив я, фальшиво театралізуючи покаяння мімікою обличчя, жестами рук та підвищенням голосу, - це трапилось випадково. Краще поміркуємо, що робити тепер.

- Так, - погоджуючись підкреслив Загра, справді. Ситуація – гімно.

- Угу, і мотоцикл вже на Джека не спишеш. Побитий дуже. Джек мій, навіть якби мав чорний нашийник з карате, і при найбільшому своєму собачому скаженому бажанні вряд чи міг такого лиха наробити.

- Який Джек? – здивувався Загра. – До чого тут Джек? Тебе що, контузило?

І він почав робити паси руками вздовж моєї голови і клацати пальцями як досвідчений психолог.

- Е-е, ти свідомий? – питав він у мене.

Віта сиділа на бордюрі, плювала на кінчик свого платтячка і терла ним розбите коліно. Губи її шепотіли щось нерозбірливе, але точно отруйне. За виразом обличчя і сердитому бубнінню під ніс, навіть у цю темну пору доби чітко простежувався її настрій. Дивлячись на неї і спостерігаючи за рухами її вуст, мені чомусь не хотілось знати, про що вона там собі під ніс шепоче. «Придурки, блядь…» - вихопив я чітко фрагмент отруйного шепоту.

Ми підняли мотоцикл з дороги і трохи його відкотили до обочини.

- Світи, - кажу Загрі.

- Чим? – питає в мене цей нещасний.

- Залупою, - кажу роздратовано. Потім уже м`якіше додаю, - в тебе запальничка в кишені. То кого з нас контузило?

Андрій світить та примовляє:

- Я, принаймні, про Джека не марю.

- Світи-світи і поменше патякай.

- Дивіться, щось тече, - зауважує Віта, котра до цього моменту обмежувалась лише мурмотінням матюків у мій та Загри бік. Вона тицьнула пальчиком на підозрілу калюжу.

- Так, - констатує Загра, - точно, щось тече.

Від вогника, котрий труситься в Загриних руках, стає зрозуміло, що акумулятор розбився, а електроліт, що був у ньому, майже весь витік на асфальт.

- Трястя його мат-тері!

Раптом від вогника запальнички, котру Андрій, по необачності, підніс занадто близько до мотоцикла, спалахує поролон під карбюратором і «трястя його матері» збільшується як мінімум удвічі. Я відчуваю, як на голові та грудях сивішає волосся. Зазвичай від такого навантаження в простої пересічної людини голова відгвинчується від плечей, але моя ще поки трималася. Скажена ніч була літньою та дуже спекотною, а по тому випари бензину, що теж розлився по мотоциклу і дорозі, набули більш сприятливих умов і підло спалахнули. Відразу ж після карбюратора зайнявся шланг, що веде в бензобак. Я, обпікаючи руки, намагаюсь це багаття гасити, але бензин – це надто займиста речовина, і полум`я розростається в геометричній прогресії. Я озирнувся і раптом зрозумів, що перебуваю на місці злочину сам, сидячи верхи на палаючому мотоциклі, себто з речовим доказом у руках, а точніше, між ногами. Придивляюсь і бачу, як по погано освітленій електричним сяйвом квартирних вікон вулиці, незважаючи на розбиті коліна, змагаються на випередження мій найкращий друг Андроїд та легковажна дівчина Віталіна. Дуже швидко до мене доходить, що їм, в їхній гонці, відверто не вистачає третього, для утворення рівноцінного ланцюжка-трикутника – мене. Ловлю себе на тому, що біжу спритно і невдовзі рівняюсь із своїми приятелями. Як гідний конкурент на перемогу не відстаю ні на крок. Ми біжимо, як молоді собаки: висолопивши язики набік і зацьковано хекаючи, але фінішу ще не видно. Не видно, то й не видно – довелося його вигадувати.

- Все! Гаразд! Прибігли! Досить! – кричу, хапаючи повітря, як викинута хвилею на пісок риба.

Громада зупиняється, інтенсивно відсапуючись. Ми ще не усвідомлюємо до кінця, в яку халепу вскочили. Ми просто перелякані і стеряні; ми просто перенасичені враженнями за маленький проміжок часу; ми просто діти.

- Ми кілометра три пробігли, - одхаркуючись заявляє Загра.

- Якщо не більше, - підіймаючи вказівний палець догори, відверто в Загриних підрахунках сумніваючись, додає напівзігнута Віта.

Я мовчу і думаю: «Що ж буде?», і відразу ж приходжу до висновку: «кому-кому, а мені стовпової смерті не минути».

…………………..

- До дідька все. Нам стовідсотково не пощастить, - кажу я Загрі, обережно прикладаючи до його ока пакетик з потрощеним льодом, котрий ми надовбали з холодильника.

- Ці придурки далеко підуть, - скривившись каже Андрій.Він крекче, як стариган. На нього напала приємна млість від доторку холодного компресу до ушкодженого місця. М’яка втома виповнювала його якимось захисним теплом. Він відчував себе зараз у безпеці, а тому так вільно сварився.

– Суки. Це вони мені поки одне око підбили, - приказує він кумедним голосом старого буркотуна, - а взавтра знайдуть (а ці знайдуть!) і неодмінно підіб`ють друге. Що буде потім? Ноги почнуть ламати? Ребра? Зуби виб’ють? Квартиру підпалять? Ні, не підпалять, - відганяє скорботні думки підбитий льотчик. – П`ятий поверх все ж таки. Ну, хіба що двері мої якось вночі спалахнуть, та так, що й квартира згорить, - все-таки повернувся до хвилювань за свою нерухомість Андрій і майже кричма продовжив: - А сенс?! Який сенс?! Грошей, щоб віддати за клятий мотоцикл, все одно немає.

Андрій раптом схаменувся:

- А чому вони саме мене віддухопелили, а не тебе? Чого саме я терпів страшенні екзекуції, хоча я тут персона, принаймні, епізодична? За сценарієм – це ти коріння зла, і саме ти винний в крадіжці Гришкової власності. Саме з твоєї подачі «Ява» поїхала кататися. І морда, до речі, саме в тебе розбита. Так що всі докази вини на лице.

- Ну, - кажу йому, як ріжу, - не тільки в мене вона тепер розбита.

Андроїд мовчить, тільки ображено сопе.

- Може, від того, що вона в мене розбита, - розмірковую я вголос, - а в тебе на той час була ні, то вони вирішили створити між нами гармонію. Так що тепер ми навіть стали трохи схожими.

- В них це вийшло.

Загра крізь пульсуючий біль посміхається.

- От придурок, - думаю я.

- От урод, - неодмінно подумав Загра, - всі шишки мені, а йому… ну… йому теж є трохи.

Ми зовсім не очікували такого розгортання подій. Я з притаманною мені наївністю гадав, що вигадаю щось. Оптиміст. Не вигадав. Мо` тому, що не було чого вигадувати. Тут усе було безумовно ясно. Ми були винними і хотіли втекти від правого суду. Андрій був святою людиною у відношенні до дружби. Він ладен був пережити що завгодно, але ідеалів своїх він би не зрадив. Навіть не знаю, чи зміг би я так. Звісно, він сварився на мене, проте я не відчував від нього ворожості. Ми знали, хто винен. Без слів знали, що я утяв дурницю, але Андрій не докоряв мені в тому. Я був йому за це дуже вдячний; був упевнений у своєму другові більше, ніж у собі самому і, я сподіваюсь, ви зрозуміли, що це не метафора, а пряма мова.

Загрина мама, несподівано, як сонце серед ночі, увійшла в квартиру після триденних «гостей» у дядька Івана і, важко дихаючи, почала скидати з себе взуття. Замість привітання повернулася до нас спиною і нахилилася, розшнуровуючи кросівки і продемонструвала нам свою здоровенну, визначну дупу. Ну, що робити, була у неї така особливість. Вона вважала, що привітатись можна й потім. Дивлячись на такі дупи, як у Андрюхиної мами, я завжди починав ставитися до голодних негрів в Африці зі співчуттям і глибоким розумінням – в інший час я був до них цілковито байдужим. Навіть не знаю чому. Просто асоціативне мислення.

- Привіт, хлопчики! Як у вас справи?

Загра дурнувато реготнув, демонструючи чималого пісюна під оком, а я за нас обох відповів:

- Нічого, тьотя Тома, живі-здорові. А ви як?

Тьотя Тома, коли побачила Гришин автограф, так відповісти і не змогла – вхопилась рукою за свої старі, але велетенські перси і міцно стисла їх.

- Хто? – прохрипіла вона не своїм голосом. - Хто те скоїв?

Загрине «Нехай не лізуть» пролунало непереконливо, і Андрій, як і робив завше в таких випадках, узяв і чесно розповів своїй мамі в усіх подробицях, що з нами трапилось. Я сидів поруч і тільки хитав головою в особливо відповідальних моментах. Після сповіді вона нарешті відірвала руку від серця, глянула на нас з-під брів і рішуче сказала:

Дата добавления: 2015-08-28