Українська світська рукописна книга XVII - XVIII століття в науковому доробку О. Апанович

Дослідження української світської рукописної книги XVII - XVIII століття і досі залишається маловивченим явищем в сучасній українській історичній науці, тому в нашій науковій розвідці ми спробуємо дати аналіз творчого доробку однієї з найбільш авторитетних дослідниць в цій галузі знань - О.Апанович, яка довела, що рукописна книга є важливим джерелом у вивченні історії України XVII -XVIII століття.

Як вказувала відома дослідниця М.Дмитрієнко: "Якщо перша любов Олени Михайлівни - Запорізька Січ і козацтво, то друга, безумовно, - рукописна книга з її невичерпним джерелом інформації, неповторним колоритом епохи, з сотнями імен велетів духу народного, з неповторністю суджень і думок [12, с.21]." Слід зазначити, що в більшості своїх наукових публікацій і в монографії з приводу розвитку рукописної справи в XVIII ст. Олена Михайлівна виділила три головні напрямки досліджень: історія створення історичних рукописних збірників, їх зміст і читацьке середовище того часу. На наш погляд, соціальний аспект прослідковується в кожному з цих напрямків. Процес дослідження цих збірників проводився О.Апанович в розвитку і в зв'язку з історичними умовами їх утворення і існування. Але досліджувалися вченою історичні збірники, пов'язані з Лівобережною і Слобідською Україною, не включаючи в коло наукових зацікавлень латино- і польськомовні збірники Правобережної і Західної України, що, на нашу думку, є звичайно прогалиною, оскільки, оцінка лише історичних збірників Оленою Апанович згаданих територій, не дає уявлення нам про розвиток рукописної справи на всій території України у XVII-XVIII ст. Хоча, звісно, це не применшує величезний вклад дослідниці у вивчення рукописної книги, історичних збірників XVII-XVIII ст. для сучасної української і зрештою російської історичної науки.

Дослідниця вивчала пам'ятки рукописної книги кінця XVII-XVIII ст. На наш погляд, будучи нерідко синтезом словесного і образотворчого мистецтва, рукописна книга вважалася пам'яткою мови, писемності, літератури, історіографії, живопису, графіки і одночасно слугувала джерелом вивчення для багатьох спеціалістів - літературознавців, мовознавців, мистецтвознавців, палеографів, текстологів, поліграфістів, а також, власне, письменників і художників.
Крім того, в своїх наукових студіях О. Апанович аналізує історію вивчення проблеми розвитку і поширення української світської рукописної книги XVII-XVIII ст., оскільки і до неї, і після неї ця проблематика цікавила широке коло науковців. Зокрема, вона вказує, що ще до Великої Жовтневої революції російські вчені-філологи - О.Пипін, Ф.Буслаєв, М.Тихонравов, О.Веселовський, М.Нікольський, П.Житецький Є.Карський та інші залучали до своїх досліджень твори з рукописних збірників, вивчаючи і публікуючи їх тексти [8, с.27].

Але, слід відмітити, що український матеріал в таких творах і публікаціях був присутній дуже рідко і частіше всього не виділявся з загальноросійського матеріалу.
Велику роль в дослідженні українських рукописних збірників О.Апанович відводить відомому українському письменнику Івану Франку. Зокрема, його твори в цій царині зіграли визначальну роль в розвитку українського літературознавства кінця XIX- початку XX ст. На погляд дослідниці, Іван Франко був одним з перших в Україні, хто звернув увагу на важливе джерелознавче значення записів на книгах [24, с 149].

У 20-30-х pp. XX ст. вивчення пам'яток писемності в минулому, які були відображені в рукописних збірниках XVII- XVIII ст. ще більше розширилась; з'явилися нові публікації, твори. Зокрема, О.Апанович тут значне місце приділяє таким дослідникам, як В.Перетпу і М.Сперанському, які займалися виданнями цих творів, хоча відмічає, що великі комплекси світських рукописних збірників були залишені ними позаувагою [23, с 159].
Крім того, в Україні вивченням українських рукописних книг займалися філологи - А.Білецький, М.Гудзій, О.Назаревський, В.Резаков, С.Гаєвський, М.Геппнер, С.Щеглова, Ф.Колесса, Н.Кістяківська [9,с.8].

На думку О.Апанович, велике досягнення в дослідженні рукописної книги зробило нове покоління українських філологів-істориків у 50-70-х pp. XX ст.- В.Колосова, В.Крекотень, Л.Махновець, В.Микитась, Г.Сивоконь, Ф.Шолом - вони присвячували свої дослідження питанням давньої української літератури [9, с 89]. Ці дослідники вперше опублікували деякі оригінальні українські твори, які знаходилися в рукописах, або ж перевидавали в більш повному об'ємі і на більш високому археографічному рівні тексти літературних пам'яток. Публікації супроводжувалися просторовими характеристиками і коментарями, а в ряді випадків - текстологічним аналізом і описом збірників, в склад яких входили твори, які видавалися.
З впевненістю можна сказати, що важливу роботу, як дослідник рукописної книги, проробила й сама О.Апанович, працюючи старшим науковим співробітником відділу рукописів ЦНБ АН УРСР протягом 1970-1980-х років. Як наслідок цієї роботи, вийшла її фундаментальна монографія з даної проблематики і ряд публікацій, що були поміщені в періодичних і неперіодичних виданнях України і Росії. [9].

Головною особливістю дослідження О.Апанович історії рукописної книги було те, що вона вивчала головне традицію створення саме історичних збірників, які існували, як книги для читання ще в далекому минулому - з часів Давньоруської держави. Щодо самого терміну "історичні збірники", то розкриттю цього поняття чимало уваги в своїх працях приділяють російські дослідники рукописної книги С.Лупов [17;18], М.Кожин [15], Н.Розов [20;21], які вказують, що цим терміном прийнято позначати рукописну книгу, яка складається з двох і більше самостійних статей. Саме історичні збірники стають головним об'єктом творчих пошуків дослідниці. [9, с.5].

Згідно з дослідженнями О.Апанович, рукописні збірники створювалися в результаті підбору представниками різних соціальних прошарків суспільства найбільш цінних, з їх точки зору, історичних, літературних, наукових і інших матеріалів. Таким чином, дослідниця вважала, що книги не просто переписувалися, а відбувався свідомий творчий відбір текстів різноманітного змісту, нерідко робилися виписки і компіляції з різних друкованих і рукописних джерел відповідно смакам і творчим зацікавленням автора [4, с 159]. Тому, і як наслідок, рукописний збірник міг поповнюватися і іншими текстами. Відповідно до поглядів О.Апанович, в склад рукописних збірників, особливо XVIIIст., включалося близько десяти різного роду творів. Такі збірники нерідко являли собою своєрідну мікробібліотеку в одному томі. Рукописні книги, в тому числі і збірники, зіграли значну роль в суспільно-політичному і культурному житті України XVIII ст. В силу тих історичних умов більшість творів, які були створені в Україні в XVII- XVIII ст., не були видані, і переписування залишалося одним з головних способів їх розповсюдження. "Не наділені щастям до видання, - відмічав великий український письменник Іван Франко, - а тому не могли мати такого впливу, яке мали б, будучи надрукованими... [Вони] зберігалися по курним хатам мужицьким і дьяковським" [25, с.210]. В пам'ятках письменності XVII - XVIII ст. відбувався синтез літератури, історії, фольклору, мистецтва. Така багатожанровість і велика тематичність мали своїм результатом те, що, наприклад, літописи і хроніки цього періоду являлися першоджерелами і пам'ятками історії, одночасно будучи пам'ятками літератури і мовознавства, тобто ставали предметом дослідження не стільки істориків, скільки філологів. Специфіка аналізу і синтезу такого виду джерела, як рукописна книга, в сучасному джерелознавстві ще не визначена, вказує О. Апанович.

Заслугою дослідниці є те, що вона в процесі вивчення даної проблематики розробила принципи класифікації і типологізації історичних збірників XVII - XVIII ст. українського походження у відповідності з їх загальними ознаками, хронологічними періодами, а також - по змісту збірників, їх формі, функціонального спрямування і використання [9, с25-27]. Відомо, що різноманітні списки одного і того самого твору входять в зміст декількох збірників, або ж являються окремими рукописами. Відповідно, комплексний і порівняльний опис всіх списків із врахуванням їх різночитань є надзвичайно важливим для характеристики змісту збірників. В результаті підбору всіх списків, встановлюється творча історія тексту кожної складової частини історичного збірника, а також встановлюється еволюція читацьких інтересів. В більшості своїх наукових студій, О. Апанович аналізує локалізацію історичних рукописних збірників XVIII ст. українського походження. На основі власних досліджень, вона робить висновок, що більшість з них зберігалися в рукописних зібраннях бібліотек і архівів Києва і ряду інших міст України, а також Москви і Петербургу, куди вони потрапили ще до Жовтневої революції [9, с.52]. Також в XIX - на початку XX ст. значна кількість рукописних зібрань, що й не дивно, знаходилася в монастирських і церковних бібліотеках, в книгосховищах духовних академій і семінарій, для яких, на нашу думку, традиційним джерелом поповнення були пожертви чи пожалування, що вважалося "богоугодною справою", як пише М.Возняк [11, с571]. На погляд О.Апанович, комплектувалися такі бібліотеки шляхом широкого закуповування книг [9, с54]. Безумовно, вони включали не тільки рукописні зібрання церковно-службових книг, житійних і патристичних пам'яток, але й твори світської літератури - наукової, історичної, художньої і т.д. Приватні ж колекції рукописних книг, як і інших письмових пам'яток, створювалися різноманітними шляхами. Фамільні архіви, книжкові колекції українських дворян і козацької старшини являли собою комплекс матеріалів по загальній і вітчизняній історії, літературі, медицині і іншим галузям науки на слов'янських, грецькому, на латині і інших мовах. Часто, як твердить О. Апанович, в їх склад входили підбірки документів, які пов'язані були з генеалогією роду, сформульовані іноді в окремі рукописні книги [7,с.57]. Як пише дослідниця, серед приватних колекцій і зібрань зустрічалися колекції рукописних і друкованих книг, які були осмислено і системно складені. В них велике місце відводилося науковій літературі, історичним і художнім творам минулого, які входили в склад різноманітних збірників. Наприклад, книжковим зібранням, яке видавалося у XVIII ст. вважалася бібліотека українського шляхтича, депутата Комісії для створення нового уложення 1767 р. при Катерині II Григорія Полетики. Збереглися окремі рукописи з бібліотек представників козацької старшини - Якова Марковича, Якова Козельського, Афанасія Шафонського, Петра Іскрицького і ін. Можна також прослідкувати за творчістю О. Апанович те, що вона чимало уваги в своїх наукових студіях приділяла розвитку освіти України XVIII ст. [9]. Але слід сказати, що пов'язувала вона розвиток української освіти з російською, очевидно, віддаючи належне офіційному постулату про позитивний вплив "старшого брата". Тим не менше, дослідниця вказувала, що найкращим розвиток освіти був на Лівобережній Україні, де існувала низка церковно-приходських шкіл, а вчителями часто виступали дяки, або "мандрівні" дяки, яким належала велика роль у переписуванні рукописних збірників XVIII ст. [5, с87]. О. Апанович твердить також, що переписувачі книг інтегрувалися із числа студентів середніх навчальних закладів - колегій, яких на Лівобережжі було декілька - в Чернігові, Харкові, Переяславі, деякий час в Новгород-Сіверську і Полтаві. Таким чином, Олена Апанович пов'язала розвиток освітньої справи в Україні з рукописною традицією [9, с59].

Вивчивши наукову спадщину О.Апанович щодо української світської рукописної книги, ми робимо висновок, що в загальній масі світських збірників, які були створені в Україні у XVIII ст., історичні збірники кількісно перевищували літературні. Змішані ж історико-літературні збірники зустрічалися в одиничних екземплярах. О.Апанович подає власну класифікацію історичних збірників, виділяючи їх типи і види, відповідно характеру створення і функціональному призначенню збірників: значна частина збірників, як твердить дослідниця, створювалася переписувачами для власних цілей і потреб. Як правило, це були представники низів чи середніх прошарків козацтва, старшини, міщанства, селянства і духовенства, які переписували в збірники ті твори, які їх особисто цікавили з друкованих і рукописних книг. Так, наприклад, як пише О.Сидоров, писар Погарського сотенного управління Іван Рибаковський в 1732-1733-х pp. переписав в "зошити" з друкованих видань "Синопсис", який був першою книгою з історії України і Росії XVII- XVIII ст. і "Апокрисис" Христофора Філарета (1680). Збірник цей писар створив для себе, про що говорять записи на листках тих творів, які були переписані [22,с.21].
Другий тип збірників, на думку дослідниці, складають книги, переписані на замовлення або по завданню. На замовлення книги переписувалися декількома людьми, робить висновок О.Апанович. Наприклад, 26 почерків знайдено в історичному збірнику 60-х pp. XVIII ст. На полях збірників зустрічаються також помітки замовників, які дають певні розпорядження переписувачу - "Отселе писать", "Есть" [5, с.89].

Але найважливішим типом збірників, за твердженням вченої, був такий, коли переписувачі створювали збірники не "для себе", ні на замовлення, а для інших читачів, ставлячи, на нашу думку, очевидно просвітницькі цілі, про що, як правило, вони оповіщали в своїх передмовах до збірників. Фактично, переписувач таку книгу зберігав у себе, але, ми гадаємо, що він надавав її для прочитання і переписки іншим [9, с.60]. Очевидно, що такий тип збірників, які переписувалися для багатьох читачів з ціллю популяризації історичних знань, розповсюдженню історичних творів, представляють собою особливу джерелознавчу і історіографічну цінність, оскільки переписувачі в передмовах подавали власні погляди про цілі і методи написання історичної праці, а також про своє відношення до історичних подій. Таким чином, переписувачі книг робили ніби власні рецензії на переписані ними книги. Такі випадки зустрічалися, як вказує О.Апанович, ще в XVII ст. Зокрема, Михайло Лосицький, який переписав Густинський літопис у 1670 p., написав передмову, в якій говорив про важливість історичних знань. Вже у середині XVIII ст. військовий канцелярист Григорій Покас переписав два історичних твори, даючи своєму збірнику власну назву - "Две гистории о казацком народе" і написав до збірника передмову - "К читателю" [9, с.62]. Ще більше ясності в цей збірник вніс також військовий канцелярист Олексій Дівович, який через п'ять років переписав ці твори і дав ґрунтовну "рецензію" на передмову Г.Покаса.
Рукописні книги, які складалися з т.зв. діаріушів (щоденників) і "журналів", які фіксували діяльність Генеральної військової канцелярії, О.Апанович вважає, що їх можна також умовно віднести до історичних збірників [9, с63]. Дослідниця також підкреслювала важливість створення самих рукописних збірників і читацьке середовище, в якому вони знаходились. Вона поділяла осіб, які мали стосунок до рукописної книги, на дві основні категорії - авторів (переписувачів), а також читачів (власників-читачів) і вказала, що в рукописних збірниках, частіше, ніж в інших видах рукописної книги, проходило поєднання цих категорій [9, с.78].

О.Апанович твердила, що дуже мало інформації містили в собі збірники про їх авторів, часто, такі відомості були відсутніми. Тому дослідниця дуже часто змушена була вдаватися до текстологічного, мовного аналізу, щоб визначити хоча б приблизне соціальне положення автора збірника. Зокрема, Олена Михайлівна зробила висновок, що про національну приналежність авторів рукописних збірників свідчить широке використання, власне, української лексики (українська літературна мова перебувала тоді в зародковому стані), заміні нею церковнослов'янізмів і одночасно більш часте, ніж в російських текстах, вживання латини і польських слів [7, с57]. Крім того, в залежності від соціального, суспільного і службового положення переписувача, текст набував відмінних рис, наприклад, він використовував трафаретні канцелярські обороти і штампи, якщо належав до числа професійних писарів, або ж релігійну фразеологію, якщо він був представником духовенства. Інші прошарки населення, які О.Апанович умовно називає "демократичними", при переписуванні особливо активно привносили елементи живої розмовної народної мови [6, с.94].

Дослідниця поділила переписувачів на дві категорії. Перша група переписувачів збірників виконувала свою роботу, очевидно на замовлення і робили це механічно, без жодних змін, часто з багатьма помилками. Інша група, за словами О.Апанович, була більш освіченою, оскільки вносила певні зміни до збірників, писала передмови до них; очевидно, володіли вони також латиною, іншими західноєвропейськими мовами - така група переписувала збірники "для себе" [2, с.69]. Так, наприклад, переписувач збірника, який включав історичний твір - "Краткое описание Малороссии", а також документи, проявляє певну ерудицію. Все говорить про те, що текст переписувався ним не механічно. Відхилення від найбільш раннього списку тільки покращує твір, не порушуючи змісту і надаючи йому емоційну наповненість. Інколи заміняючи при переписуванні окремі слова чи фрази, переписувач підбирав більш яскраві вислови.
Аналізуючи науковий доробок О.Апанович можна зробити висновок, що ще однією досить важливою особливістю рукописних збірників, створених на більш-менш високому професійному рівні є наявність, інколи у великій кількості, записів переписувачів на полях, приписів на початку і в кінці книги, а також окремих поміток, що свідчило про активне творче відношення до процесу переписування. На наш погляд, на поля виносилися заголовки до тематичних частин тексту у вигляді цитати, переказу події або навіть певні оцінки. Отож, активне, творче ставлення переписувача до тексту ставить його в становище не простого компілятора, а своєрідного співавтора.
Ще одна проблема, яку підіймає в свої наукових студіях О. Апанович - це датування рукописних збірників. Як виявилося ця справа була не менш складною за іменну атрибуцію рукописних книг. Час створення збірників, за словами дослідниці, тільки в одиничних випадках визначався на основі прямих, безпосередніх даних, які можливо було отримати з передмови, післямови, записок автора, власника, читача. Більшою мірою дату приходилося встановлювати приблизно - половина чи чверть століття, десятиліття - за певними даними: палеографічними ознаками, філігранями, текстологічними особливостями [9, с.71]. Свідчення про час написання матеріалів, які вважаються частиною збірника, як твердить дослідник українських літописів XVII ст. Ю.Мицик, і прилягаючі до цього дані допомагають дослідникам встановити крайні дати, в орбіті яких один з цих етапів може бути пов'язаний із створенням збірника. Звісно, що становлення, таким чином, часу створення збірника має приблизний характер, але, тим не менше, являє собою можливість стверджувати - "не пізніше", "не раніше" [19, с.317].

Крім цього, О.Апанович в одній зі своїх монографій, вводить поняття "збірний рукопис", тобто рукопис, який вміщував в собі декілька рукописів різного часу написання [4, с 159]. Отже, поряд з книгами, переписаними однією особою, були також збірники, в створенні яких брали участь декілька десятків чоловік. Вони могли писати одночасно в різних "зошитах" чи послідовно один за одним.
Олена Михайлівна стверджує, що українське книжне письмо XVIII ст. мало свою власну специфіку. З цим твердженням не погоджуються ряд російських вчених, які вважають, що українські писарі перейняли традиції російського книжного письма. Зокрема, як відомо, напіву став "затримався" в українській книжності до початку XIX ст. і в цьому його відмінність від актового письма. З ділової документації напіву став зник ще до XVIII ст., за виключенням царських грамот і інших "святкових актів" [1, с84].

О. Апанович вказала, що для творів, які входили в склад збірників XVIII ст. характерна спільність і схожість джерел, які можна класифікувати на чотири групи.
Перша група- вітчизняні джерела. Для висвітлення історії Давньоруської держави (теж зрадянізований термін), включаючи період феодальної роздробленості, використовувалися переписувачами давньоруські літописи. Друга група джерел включала твори античної літератури, а також історичні і публіцистичні праці середньовічних європейських авторів, в тому числі, твори з церковної історії і візантійських хроністів. Звісно, що ряд українських авторів отримували античну літературу не самостійно, а через польських хроністів, як пише О. Апанович, що становило третю, дуже багаточисельну групу джерел - творів польської історіографії XVI- XVII ст. - Длугоша, Бєльського, Кромера, Стрийковського і ін. Власне, четвертою групою джерел, були власні спогади, спогади очевидців подій, місцеві легенди і думи. Таким чином, О.Апанович твердить, що існували і рукописні збірники XVIII ст., які включали в себе твори минулого століття і рукописні збірники, в основі яких лежали козацькі літописи Самовидця і Граб'янки [10].
Слід також відзначити пильну увагу О. Апанович до інформації такого маловивченого джерела, як маргіналії - рукописні замітки на полях рукописної книги, що несуть не тільки величезне інформаційне навантаження, а й інтелектуальний та психологічний заряд, своєрідно відбиваючи духовний світ власників, читачів, переписувачів книг [14; 16]. Статті О. Апанович, присвячені маргінальним записам, дали поштовх розвиткові досліджень у галузі окремої спеціальної історичної дисципліни-маргіналістики, яка перебувала ще у фазі становлення [3;5;6]. На погляд О.Апанович, найбільш активною частиною читацького середовища XVIII ст. в Україні були самі переписувачі рукописних збірників [8, с.26-35]. Як пише в своїх статтях М.Дмитрієнко, двадцять відомих тоді науці списків козацького літопису Григорія Граб'янки Олена Апанович доповнила ще тридцятьма, розшукавши їх в рукописних книгосховищах і архівах Києва, Москви, Одеси, Харкова та Санкт-Петербургу, реконструювавши декілька списків з літератури. Також слід відмітити, що Олена Апанович знайшла і познайомила читачів з неопублікованим списком Чернігівського літопису, збірниками з літописами Самовидця та Граб'янки й створеними на їх основі працями [12, с.78].

Таким чином, можна зробити загальний висновок про те, що Олена Михайлівна Апанович належить до найбільш плідних дослідників української рукописної книги. Вона дослідила історію створення збірників, розповіла про їх переписувачів і власників, класифікувала за походженням їх складові частини, вивчила читацьке середовище України того часу, а також історичні твори, написані в Україні впродовж XVIII ст., що потрапили до збірників наступного століття.

Джерела та література

1. Апанович О.М. Відображення суспільно-політичних поглядів українського народу в історичних піснях XVIII ст. // УІЖ. -1968. - №5.-С 75-85.
2. Апанович Е. Книговедение и его задачи в свете актуальных проблем советского книжного дела /В кн.: Проблемы рукописной и печатной книги. - М., 1976. - С. 158-167.
3. Апанович О. Вкладні, володільницькі, дарчі записи і приписки переписчиків XVI-XVIIIct. на рукописних книгах ЦНБ АН УРСР // История книги и издательской деятельности. - Ленинград, 1977. - С. 45-60.
4. Апанович Е. Книговедение и его задачи в свете актуальных проблем советского книжного дела /В кн.: Проблемы рукописной и печатной книги. - М., 1976. - С. 158-167.
5. Апанович О. Історичні записи на стародруках і рукописних книгах IIУІЖ. - 1979. - №2. - С. 86-98.
6. Апанович Е.М. Летопись Грабянки и ее список в Тихомировском собрании ГПНТБ СО АН СССР // Сибирское собрание М.Н. Тихомирова и проблемы археографии: Сб. науч. тр. -Новосибирск, 1981. - С. 85-96.
7. Апанович О. Полемічні записи на полях Харківського примірника Острозької Біблії II Фёдоровские чтения. - М., 1981. - С. 56-71.
8. Апанович О. Читацьке середовище України XVIII ст. II Радянське літературознавство. - 1983. - №5. - С.26-35.
9. Апанович Е.М. Рукописная светская книга XVIII в. на Украине. Исторические сборники. - К., 1983. - 208с.
10. Апанович О. Козацькі літописці: Самовидець-Ракушка - Романовський, Самійло Величко, Григорій Граб'янка // Неопалима купина. - 1995. - №3/4. - С.28-34; 21-32.
11. Возня кМ.С. Матеріали до історії української пісні і вірші. Тексти і замітки в 2-ох тт. - Львів,1914. - Т.1. - 579с.
12. Дмитрієнко М.Ф. Жіночий портрет в історичному інтер'єрі // Історія українського середньовіччя: Козацька доба: 36. наук. пр. На пошану історика лауреата Державної премії ім. Т.Г. Шевченка Олени Михайлівни Апанович. У 2-ох чч. - К, 1995. - 4.1. - С 5-28.
13. Дмитрієнко М.Ф. 80-річчя від дня народження О.М.Апанович// УІЖ. - 1999. - №5. - С.70-86.
14. Запаско Я.П. Орнаментальне оформлення української рукописної книги. - К.,1960. - 349с.
15. Кожин Н. История русской рукописной книги XVIII - XIX вв. / В кн.: Проблемы рукописной и печатной книги, - М., 1976. -С. 185-203.
16. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2-х тт. -К., 1994. - Т.2. - 528с.
17. Лупов С. Книга в России в первой четверти XVIII века. - Спб., 1973. - 216с.
18. Лупов С. Рукописная и печатная книга. - М., 1975. - 323с.
19. Мыцик ЮА. Украинские летописи XVII века. - Днепропетровск, 1978. -412с.
20. Розов Н. Зачем, кому и какая рукописная книга была нужна в XVI-XIX в.в. // Вопросы истории, 1970. - С. 210-217.
21. Розов Н. Русская рукописная книга: Этюды и характеристики. - Ленинград, 1971. - 329с.
22. Сидоров А. Советская история книги//Книга: Исследования и материалы. - М., 1967. - С. 14-29.
23. Сперанский М. Рукописные сборники XVIII века. -М., 1963. -280с.
24. Франко І.Я. Кінцеві записки в староруських рукописах IIЗНТШ. - 1906. - Т.74 - С. 145-14

Дата добавления: 2015-11-04