Закономірності публічного адміністрування

Закони відображають найбільш важливі, необхідні, сталі та повторювані зв'язки явищ і процесів, які допомагають розкрити їх природу, сутність та внутрішній зміст.

Закономірність – це здатність об’єкта, процесу або системи відповідати певним законам. Закономірність забезпечує відповідність між змінами та причинно-наслідковими зв’язками, коли за одних і тих же обставин зміни системи будуть відбуватися визначеним чином, коли існування одних і тих же причин викликатиме однакові наслідки.

Закономірності, на яких будується публічне адміністрування як функція публічного управління, стосується соціальних систем, а отже, значною мірою підпадають під суб’єктивізм процесу управління.

Закономірності публічного управління більшою мірою враховують обставини реальної діяльності, тому частіше всього вони набирають характеру загальних тенденцій або рекомендацій щодо вибору обґрунтованих дій чи поведінки, які можуть наблизити практику управлінської діяльності до того ідеального зразка, що змодельований в теорії управління.

Проте виконання адміністративних функцій суб’єктами публічного управління має враховувати загальні закономірності, притаманні розвитку всіх об’єктів, що мають системний характер.

Безумовно наділені волею і свідомістю, люди виступають при цьому і в ролі керуючих, і в ролі керованих. Вони одночасно є і джерелами управлінського впливу, і об’єктами, які відчувають цей вплив на собі. Люди формують інформаційні потоки, оцінюють ефективність впливу, визначають цілі та завдання управління, приймають рішення, реалізують управлінські команди.

Іншими словами, управління у соціальних систем знаходить прояв у свідомо-вольових зв’язках людей, які матеріалізовані у конкретних діях індивідів колективів, у взаємовідносинах між ними.

Найбільш характерними закономірностями розвитку соціальних систем, які мають бути враховані в публічному адмініструванні є їх здатність до самоорганізації та саморозвитку. Самоорганізація – це процес упорядкування внутрішньої структури системи, матеріальних, інформаційних, фінансових та інших потоків, що через неї проходять.

Самоорганізація забезпечує стійкість внутрішніх зв'язків системи при зміні стану зовнішнього середовища, тобто такі зв'язки між елементами системи, які зберігають її цілісність протягом тривалого періоду зміни стану системи. Найбільше значення мають такі прояви самоорганізації системи: єдність принципів управління для всіх ланок та ступенів системи управління; спорідненість організаційних форм елементів системи; взаємозалежність основних функцій і методів управління.

У зв’язку з цим має бути забезпечена раціональна відповідність між елементами всередині керівної та керованої підсистем; наявна спроможність суб'єкта за своїм потенціалом та організаційно-технічним забезпеченням оперативно виконувати функціональні завдання, враховуючи зміни у стані об'єкта.

Саморозвиток – внутрішньо необхідна трансформація (зміна) системи, викликана її протиріччями.

У публічному управлінні при прийнятті адміністративних та інших рішень має бути враховано, що вказані закономірності функціонування систем є суперечливими, якщо самоорганізація спрямована на упорядкування системи, забезпечує її стійкість, то саморозвиток сприяє зміні певних характеристик. Отже, здійснюючи управлінські функції в соціальній сфері, представники публічної влади повинні розуміти, що рішення, спрямовані на забезпечення якісних змін об’єкта управління (наприклад, щодо диверсифікації джерел енергопостачання) неминуче приведуть до порушення стійкості не лише енергетичної, а й усієї економічної системи. У зв’язку з цим мають бути передбачені відповідні компенсатори, як-то: розроблена мотивація до енергоощадження, виділені кошти на закупівлю технологій, запроваджена економічна підтримка населення тощо.

Процес накопичення змін у соціальних системах та їх перетворення (організаційне, структурне, функціональне тощо) має ґрунтуватися на певній енергетичній основі, яка частково може формуватися за рахунок потенціалу самої системи, а частково – за рахунок притоку енергії ззовні (ресурси, технології, кваліфіковані працівники, грошові кошти тощо). Отже, ще однією закономірністю функціонування соціальних систем є їх відкритість, яка забезпечує притік енергії (інформації) ззовні та обумовлює здатність до розвитку.

Врахування в публічному адмініструванні цієї закономірності існування систем має виражатися в тому, що, по-перше, всі соціальні утворення (групи) як-то: сім’я, робочий колектив, партія, громадська організація, адміністративне утворення, країна тощо повинні мати інформаційний і матеріальний обмін із зовнішнім середовищем, а по-друге, вони повинні взаємодіяти між собою таким чином, щоб підсилювати взаємодію, а не руйнувати її. Звідси: усі адміністративні заборони, що стосуються перетину кордону товарами, робочою силою тощо, ембарго, розрив торгових і дипломатичних відносин є перешкодою для розвитку системи.

Такою перешкодою можуть виступати також: імперативний мандат, який стримує свободу висловлювань всередині партії, закритість професійних об’єднань, створення елітних клубів, шкіл тощо за майновим або іншим цензами, кастовість (клановість) суспільства. Політика, що сприяє формуванню закритості, породжує конфлікт інтересів, інколи антагоністичний, а це приводить до втрати цілісності системи. Згідно вказаної закономірності поступово формуються й такі принципи публічного адміністрування як прозорість і відкритість.

Будь-які зміни, проте, не повинні порушувати динамічну рівновагу системи, що є ще однією закономірністю. Динамічна рівновага системи (незмінність у часі її базових характеристик) забезпечується лише при певному рівні основних показників. Зміна у часі одного з параметрів системи має супроводжуватися адекватною зміною інших параметрів таким чином, щоб між ними зберігалося певне співвідношення. Так, для того, щоб забезпечити зростання реальної заробітної плати, необхідно, щоб темпи збільшення номінальної заробітної плати перевищували темпи інфляції. Вказану закономірність відображає застосування в публічному управлінні системного підходу, який означає, що управлінський вплив на певний елемент системи не повинен приводити до погіршення стану інших елементів.

Слід наголосити, що публічне управління (таке, що стосується суспільних справ) є соціальним управлінням, тобто у цій сфері і суб'єкт, і об'єкт управління представлені людиною. Отже, в управлінських системах, що функціонують у соціальному середовищі, головним є людський фактор, який визначає характер управління, його мету, завдання, механізми і методи здійснення. Антропосуб’єктність і антропоцентризм публічного адміністрування є закономірністю соціального управління, яке має ряд ознак:

1) соціальне управління завжди присутнє там, де виникає спільна діяльність людей;

2) головне призначення соціального управління полягає у здійсненні регулятивного впливу на поведінку учасників спільної діяльності;

3) функції соціального управління (координація, узгодження, планування, контроль, нагляд, примус) реалізуються в рамках певного типу суспільних відносин;

4) внаслідок соціально-управлінських впливів виникають суспільні відносини владно-вольового характеру (підлеглості, насильства, розпорядництва,підзвітності тощо);

5) соціальне управління характерне лише для людської діяльності.

Соціальне управління – це вид вольової діяльності, вираженої у цілеспрямованому й організуючому впливі, здійснюваному з метою забезпечення узгодженості й упорядкованості спільних дій людей та їх колективів в інтересах ефективного розв’язання завдань, що стоять перед ними.

Громадські рухи у публічній сфері за своїм управлінським впливом дещо вирізняються з-поміж інших суб’єктів управління.

Громадське управління, як правило, не підкріплюється примусовою силою держави в обсязі, характерному для державного управління. Діяльність основної маси недержавних організацій має головним чином морально-організаційний характер.

Відмінності між державним і громадським управлінням не перешкоджають зростаючій взаємодії органів держави і громадських організацій, в якій держава відіграє провідну роль.

Превалюючи роль державного управління у розв'язанні завдань, що стоять перед суспільством, – об'єктивна закономірність і одна з найважливіших умов реалізації волевиявлення народу.

Розвиток народовладдя пов’язаний із децентралізацією державної влади, що є відображенням закономірного ускладнення соціальних систем, трансформація яких здійснюється у напрямі від простого до складного, від нижчого до вищого.

Терміном децентралізація позначають передачу функцій управління від центральних органів влади місцевим органам, розширення сфери повноважень органів управління нижчого рівня за рахунок органів управління вищого рівня.

Децентралізація державної влади як універсальне явище відображає процеси розподілу повноважень між органами державної влади та місцевого самоврядування і може бути охарактеризована з різних сторін:

– децентралізація державного управління в широкому розумінні характеризує відносини держави з громадянським суспільством та людиною, а у вузькому – між органами влади, що знаходяться на різних ієрархічних рівнях;

– децентралізацію в державному управлінні необхідно здійснювати комплексно, тобто одночасно увідносинах держава-громадянське суспільство, органи влади - людина, державна виконавча влада – місцеве самоврядування, керівництво установи - структурні підрозділи, керівник - підлеглі;

– процес децентралізації має охопити виконання загальних і конкретних функцій, усі етапи процесів прийняття і реалізації управлінських рішень;

– практичне досягнення оптимального співвідношення централізації і децентралізації потребує ретельного обґрунтування змісту управління певними сферами життєдіяльності суспільства.

На думку вітчизняних і зарубіжних фахівців, для здійснення децентралізації необхідний ряд умов, а саме:

– самодостатність органів місцевого самоврядування, тобто їх економічну та організаційну готовність перебрати на себе функції центральних органів влади;

–; готовність до партнерської взаємодії, що означає налаштування на співпрацю з іншими суб’єктами публічного управління, здатність до компромісу. Відсутність такої готовності є передумовою узурпації влади, але тепер уже не на центральному, а на місцевому рівні;

– вміння виявити та оцінити потреби населення, готовність до врахування інтересів усіх суспільних груп, утворених на території певної адміністративної одиниці;

– розвиненість громадської свідомості, наявність дієвих громадських організацій, яким також можуть бути передані певні функції з публічного управління, зокрема йдеться про процеси самоорганізації населення, волонтерські рухи тощо.

Дата добавления: 2015-11-04