Загублені орієнтири

Відколи існує людство, проблеми виховання завжди актуальні. Їх породжують нові соціальні умови, інтелектуальні стреси, переоцінка цінностей і т. ін. З огляду на них надзвичайно цікава й актуальна стаття професора Петра Щербаня „Аномалії сімейного і суспільного виховання“ в журналі „Рідна школа“ за січень 2001 р. Саме вона й спонукала мене взятися за перо. Спробую оголити деякі з проблем.

Повноцінний розвиток особистості передбачає не тільки фізичний, психічний духовний і соціальний розвиток, але й здатність дитини заглянути в майбутнє, уміння будувати свої життєві плани на основі власного „я“. Підґрунтям такого розвитку служить пошук ідеалу, наявність орієнтирів, щоб не загубитися у життєвому вирі. Україна зараз переживає інтелектуальну революцію. Комуністичні ідеали й орієнтири, коли комсомольці, піонери та школярі йшли „єдино правильним шляхом“, за дороговказом, який визначив Лєнін своєю бронзовою правицею, завалилися. Проте в більшості населених пунктів України він і надалі визначає шлях у… нікуди. В такому місиві проблем, думок, ідеалів, орієнтирів продовжуємо жити і навіть творити. Українська держава у першому десятиріччі незалежності так і не визначилася в українських пріоритетах. А хіба можуть бути не українські?

Попереднє комуністичне виховання базувалось на відриві дітей від батьків і плеканні „єдиного радянського народу“. Ланка ясла – садок – школа – група продовженого дня – піонерський табір поглибила прірву між батьками й дітьми. І наслідки не забарилися. Родинне, сімейне виховання втратило одвічний сенс. Духовність, мораль занепали. Батьки зі своїми повчаннями стали „забобонними“, яйця стали мудрішими за курей. Павлик Морозов як фальшивий ідеал піонерської молоді працював справно і безвідмовно. Батьки боялися власних дітей, щоб вони, бува, у школі не проговорились. Батьківський авторитет почав знецінюватися.

Зростає кількість тих, хто до батьків звертається на „ти“.

Доречними будуть деякі порівняльні статистичні дані, отримані за результатами опитування в Снятинській основній школі на Дрогобиччині. У 1975 р. в ній навчалися 226 учнів. З них на „ти“ до батька зверталися лише 4 учні, до мами – 7, до діда й баби – жодного. У 2000 р. в цій же школі спостерігалася зовсім інша картина. Із 265 дітей до тата на „ти“ зверталися 59 учнів, до мами – 60, до діда – 16, до баби – 17. (Петро Сов’як. Загублений орієнтир // „Снятинський Сокіл“, 2001 р.– № 8–9). Як бачимо, швидко прогресує поведінка невихованості. Не знаємо, куди так спішно? Чи за культурою на Схід, де в нашого сусіда немає звертання до батьків на „ви“, чи до розкріпаченого Заходу, де старші теж не мають поваги, бо їхніх дітей роз’їдає егоїзм. Хоч напоказ, на людях ніби все й гаразд.

Один із найсуттєвіших прорахунків сучасного родинного виховання полягає в тому, що на якомусь етапі знехтувані традиційні форми. Свідомо чи несвідомо нинішнє покоління відмовилося від усталеного й випробуваного досвіду і за це розплачується вульгарними написами на стінах, огорожах, деревах, панібратським „ти“ зі старшими й батьками та багато чим іншим. Дивуємося, гніваємося на такі витівки, звинувачуємо всіх, тільки не себе. А може, варто оглянутися на своє власне помешкання і задуматися: що взяла дитина у спадок і де їй навчитися, коли в хаті замість образів, портретів дідуся, бабусі виблискують різних форм і ємностей вази та чарки? Яке їхнє призначення, виховне спрямування?

Знати свій родовід, зберігати про нього нетлінну пам’ять означає любити свою Батьківщину, свій народ. Чи знають діти своїх предків? Скажімо, дідуся ще можуть назвати, а ось прадіда? Хизуємося, коли той чи той футболіст забив гол. А ось старий хрест, що сиротіє на околиці села, залишається поза увагою.

Для потвердження думки, що авторитет батьків невпинно зменшується, наведу деякі цифри. Так, на запитання, з кого ти береш приклад, будуючи своє життя, учні старших класів Снятинської школи відповіли: 45% – з батьків, дідусів, рідних, друзів. Проте більшість, а це 55%, обрали собі за кумирів героїв кіно, літератури. Отож не забуваймо про засоби масової інформації та книгодрукування. Бо той, хто володіє інформацією, той править світом.

Засоби масової інформації, особливо телебачення, відіграють чи не найбільшу роль у розтлінні душ підростаючого покоління. Найбільше це відбувається через російськомовні передачі, які просто-таки затопили Україну. Треба зазначити, що українськомовні м’якіші, але у відсотковому відношенні вони незначні і становища виправити не можуть. Але хай знають ті, що здійснюють дезінформаційну та ідеологічну диверсію, що в щирого українця російськомовні передачі натрапляють на своєрідну мембрану, або т. зв. український фільтр. І недарма наш сусід визнає: „Хохол не повірить, поки не попробує“. Тому лише незначна частка дурману проникає всередину. Правда, на дітей, у яких ця мембрана ще досить слабка, вплив величезний і призводить до згубних наслідків, викликає побоювання за їхнє майбутнє. Щоб не бути голослівним, наведу приклад з розряду „очевидне – неймовірне“.

Якось заходжу в знайому домівку. Всі дивляться у телевізор, ніхто не звернув на мене уваги. Сідаю і теж дивлюся. На мене – нуль уваги. Тим часом трирічне дитинча чоловічої подоби вилізло на ляльку жіночої статі як справжній чоловік.

Дивлюся на діда. Дід на мене. Мовчимо. Нарешті дід обізвався:

– Що з нього виросте, коли підросте?

– Те ж саме хочу запитати вас.

– Та в цій хаті керують діти!

– Але ж ви дід?

– Хто тепер слухає діда?

Де ж першопричина цього явища і навіть упослідження діда? Мабуть, колись дід, як ще був молодим батьком, потурав своїм дітям і тепер на старість розплачується такою ганьбою.

Звернімо увагу, як наші діти дивляться в телевізор. Він цілком поглинає їхню увагу. Вони переносяться в зовсім інший, уявний світ і, здається, немає жодної сили, яка б могла протистояти і відірвати їх від екрану. Попробуйте вимкнути його, як у них відразу пробивається злість. Телевізор стає винуватцем розбрату і причиною сварок. Батько хоче подивитися футбол, новини, мати – мелодраму, а діти кожен своє зокрема. Щоб у хаті запанував мир, дійшло до того, що в ній одночасно працюють кілька телевізорів. Ось який вихід знайшли батьки!

Один дід висловився в розмові зі мною про онуків: „Вони нічого не чують, до всього глухі – до людського горя, біди, немає в них співчуття, взаєморозуміння, взаємоповаги. Я, хоч старий і онуки мають мене за глухого, але, коли дивлюся в телевізор, то чую, як пес гавкне, курка закокоче, двері рипнуть, а вони – нічого. Пропаще покоління!“

Всупереч жевріючим національному, моральному, патріотичному, правовому вихованню ультрапедагоги і психологи, а особливо ЗМІ, виховують „вільну“ від будь-яких обов’язків перед сім’єю, колективом, громадою і Батьківщиною егоїстів, самозакоханих самолюбів-нарцисів. Виправдовується правомірність вільного сексу, громадянського шлюбу і навіть гомосексуалізм. Чисто, як у тому анекдоті. Повертається учениця старшого класу зі школи:

– Мамо, в школі була медкомісія і на цілий клас лише одна дівчина виявилась чесною!

– То, напевно, ти, моя донечко? Ходи-но я тебе поцілую!

– Ні, то не я, це наша класна керівничка!

Другий приклад на цю ж тему. В одному із сіл пропав учень десятого класу – не ночував удома. Розтривожені батьки вдарили на сполох. Почалися пошуки. Скоро пропалого віднайшли. Учень перебував у класної керівнички і не хотів повертатися. Відповів, що в неї залишився, бо йому тут дуже добре. Виявляється керівничка жила без чоловіка, або, як тепер називають, була мамою-одиначкою, мала доньку, яка вчилася в одному класі з цим хлопцем, часто впроваджувала різні педагогічні новації, тому була на доброму рахунку в районі. Серед тих новацій були учнівські „вогники“ у власній хаті. За її висловом, діти мають бути під наглядом. Чим він закінчився, ми вже знаємо. Та яке було здивування батьків, які хотіли з’ясувати причину, коли виявилося, що син побажав залишитися не з ровесницею, а з самою вчителькою! Ніхто не хотів роздувати справи, бо „що не може бути, того й не було“…

Це наслідок того, як виховання здійснюється засобами чужих кінобойовиків, кіножахів, насильств. Героями кіно і реального життя стають убивці, злодії, „круті“ хлопці, повії, за якими повіялися тисячі українських дівчат. Такі „твори“ обкрадають наш час, почуття думки, притуплюють пізнавальні, творчі можливості.

Діти часто „кукуються“ в групи, влучніше б сказати, в тваринні стада, якими править некерований вожак. Щось подібне відбулося в 2000 р. в м. Червонограді Львівської області, коли демонструвався американський фільм „Армагедон“. Діти тотально піддалися спокусі і, наче дике стадо, нехтуючи вказівками та настановами батьків, повалили на свою „тусовку“, „глоту“. Педагоги донині не дали вичерпного пояснення цього масового психозу.

Хлопчаки без сорому піднімають дівчаткам спідниці і навпомацки шукають орган ґвалту… Під час Андріївських вечорниць в одній зі шкіл молодь так розгулялася, що хлопці старшого класу зґвалтували однокласницю на очах у інших дівчат. Зґвалтування було не групове, а масове. Ніхто зі старших не хотів ганьби, тому не зробив оргвисновків. І знову – „чого не може бути, того й не було“.

Загалом, ми великі майстри завивати лайно в обгортки від цукерок. Невже в цьому й полягає наш „передовий досвід“?

Цікаво, що в час масової сексуальної розпусти зменшується народжуваність, катастрофічно збільшується кількість бездітників, появилися геї і лесбіянки. Хто колись чув про них?

Про такі аномальні явища прекрасно знають селяни, які ближчі до природи. Наприклад, коли серед курей появляється курій (курка, яка запіяла), її відразу вибраковують. Якщо селянка того не зробить, то самі когути заклюють цього курія. Коли появиться „каплун“(імпотентний півень) серед когутів, його задзьобають кури. Якщо збиковатіла корова, хто її буде тримати, коли від неї ні молока, ні потомства? А сучасне суспільство пропагує толерантність, терпимість щодо сексуальних збочень серед людей, навіть шлюби між одностатевими особами. Ось вам і мораль! То звідки взятися народжуваності?

Наведу анекдотичний випадок поінформованості наших підлітків з цієї проблеми. Навесні 2001 р. підійшов до мене учень п’ятого класу і поскаржився, що однокласник обізвав його „гомиком“. Спершу я хотів перевести на нерозуміння і почав:

– Це не так і страшно, є такі казкові маленькі люди, яких називають „гномами“. І ти маленького зросту!

– Ні! Я добре знаю, хто такі гноми, але він назвав мене „гомиком“!

– Що, це справді погане слово?

– Так!

– Тоді я з ним поговорю! – закінчив я.

– Ви справді не знаєте, хто такі „гоми“? Виходить, і ви не все знаєте!

Ось і „приїхали“…

До чого ми докотилися? Як знівелювалися поняття честі, моралі!

Собак і котів носять на руках і в пазухах, а тисячі бездомних дітей ночують у кущах. І ніхто їх не бачить, навіть ті, хто повинен це робити.

А які оголошення можна почути по радіо? Пропав кіт, пес, якої породи. Так їх описують, аж деколи дивуєшся людській видумці. А які винагороди пропонують за їх повернення!

Можливо, така прив’язаність зумовлена небажанням мати власних дітей? Ще донедавна до першого класу Снятинської школи йшли від 18 до 25 дітей. Але в 2000 р. пішли тільки семеро, а в 2001 р. – лише п’ятеро. Люди нарікають на життєвий рівень, бідність. Батьки тиняються за кордоном, а дітей виховує телевізор, в кращому разі – дід з бабою, яких діти не слухають. Та ми знаємо: були часи ще гірші, проте діти народжувалися. Мабуть, у цьому явищі слід звинувачувати егоїзм родинного виховання, коли в одну дитину батьки вкладають усе, перетворюючи її на своєрідну живу ляльку. Згадаймо народну мудрість: „Де дітей сім, там доля усім, а де одна, то і тій нема“. Відбувається щось подібне, як у тій байці, коли курка несла золоті яйця, а бабі було завжди мало, вона нарешті захотіла, щоб вона по двоє несла. Баба так її годувала, що курка здохла.

Однією з причин демографічного спаду слід вважати телевізійну сексуальну революцію. Свіжий приклад. Випадково заходжу до одної хати. Діти дивляться порновідеокасету. Ніхто не звернув на мене уваги, всі зайняті платонічною любов’ю, стогнуть. Йде масова колективна мастурбація. А коли вони підростуть, то вже не матимуть достатньої потенції. Звідси – жіноча фриґідність і чоловіча недостатність, звідси пошуки чогось нового. Так появляються ґеї і лесбіянки, велика кількість старих парубків, незаміжніх дівчат і бездітних сімей. За даними Інституту педіатрії, акушерства та гінекології, 70% київських дівчат та 60% хлопців матимуть у майбутньому проблеми з дітонародженням. (Петро Щербань. Аномалії сімейного і суспільного виховання// „Рідна школа“.– Київ, 2001.– Ч. 1.–С. 12).

А як вам подобається, коли жінка чи дівчина „гне триповерховим матом“, розмахує руками? Коли від неї віє диявольською силою, а на додачу ще й баском гуде чи говорить прокуреним, хрипким голосом? Емансипація дійшла до того, що жінка може все: лупати каміння, варити сталь, побити чоловіка, тільки мамою не може стати!

– Давай расслабімся, а потом пєрєпіхньомся!

Отаке довелося почути від учениці з м. Миколаєва (південного), під час Різдвяних відвідин нею нашого краю. Що це? Новий вияв емансипації? Розбещеність? Чи захисна маска? Можливо, особлива поза, щоб морально відштовхнути чистоплюя і привернути увагу подібного. А може, одне і друге. Коли з таких представниць роду людського стануть матері, що передадуть ці „ультрасучасні берегині“ своїм дітям? Жаль і сумно на цьому світі у вирі нерозв’язаних проблем. Виходить, робиться все ніби так: „Вам погано? Значить, добре, значить, проблема розв’язана“. Не вбачаємо в наших проблемах „проісков імпєріалізма“, але й не бачити підступності „декого“ також не маємо права.

Тривожить і підлітковий алкоголізм, який останнім часом різко прогресує. Цьому лиху сприяє ринок, байдужі батьки і, безперечно, школа своїми безконтрольними „вогниками“, „вечорницями“ і випускними вечорами, на яких учителі часто поводяться не на висоті. Не забуваймо, що й діти пристосувалися, змінили тактику. Часто стараються залишитися із „своїм“ вчителем, якому принесуть кави, заправленої коньяком чи якимось зіллям – і „гуляй, душа, без кунтуша!“ Наприкінці гульбиська ще й гостинця йому додому занесуть.

Працюючи вчителем, я ходив у турпоходи. Під час однієї з мандрівок у Карпатах оглянув дитячі речові мішки, наплечники. Побачене приголомшило. В кожному наплечнику знаходилось по дві пляшки спиртного.

– Діти! Якби ви це випили, що би з вами сталося?

Діти пояснили, що це трапилося випадково, через неузгодженість. Дві пляшки мали бути на всіх. А принесли кожен на всіх. Ох ця наша українська щедрість!

Цей факт доволі показовий і промовистий. Водночас не забуваймо, що діти вміють відбрехатися. Тут доречно нагадати байку, як жиди збиралися йти на гостину. Кожен мав принести пляшку вина і влити в спільний казан. Один з них подумав: якщо я принесу воду, то хто знатиме? Проте він забув, що в справі беруть участь тільки жиди, то ж кожен приніс воду в надії, що інші принесуть вино. Отож вони пили воду, хоч усі й запевняли, що принесли вино. Таке перетворення пояснили дивом. Нам би таке диво і трішечки подібного підходу до проблем!

Наведу ще кілька прикладів з життя стосовно алкоголізму. Якось зустрічаю учня, який на автобусній зупинці відкрив пляшку вина і з горла демонстративно п’є. Що мені залишалося робити? Насварити? Пройти мимо? Вдати, що не побачив? Чи виголосити лекцію про шкідливість алкоголю? Взяв учня за руку і привів до батьків. Хтось подумає: це ще надто добрий учень, що так чемно повівся. Так! Але це був учень лише шостого класу. Батьки були вдома. Поклав син недопиту пляшку на стіл. Я розповів, у чому річ. Від батька довелося почути таке одкровення:

– Я думав, що не знати що сталося? Це дрібниця. Я теж був не подарунком, але он яку хату вибудував!

Іншим разом на тій же зупинці біля „гадючника“ (це так називають наш Снятинський сільський бар) п’ятеро хлопців такого ж віку з горла дудлили по пляшці пива „Оболонь“. Хтось запитає, чому дітям продають? Продають, і нічого не вдієш! Але де ж дорослі, батьки? Та вони самі показують поганий приклад і дітей посилають, аби вони їм купили. Часто наші батьки дітей беруть на різні гостини, забави, весілля тощо і, як звикло в таких випадках, садовлять за стіл. Поганий приклад – заразливий. Та й підлітки бачать відмінність між нормами тверезого життя, які декларують дорослі, і їхніми власними „алкогольними“ традиціями. Їм здається, що дорослі їх просто задурюють, бо вони „ще маленькі“. З останнім висновком підлітки рішуче не згідні і демонструють симптом втрати контролю за кількістю випитого алкоголю, який ще є несправжнім симптомом хвороби, а результатом групового правила пити. Наслідування групових норм призводить до алкоголізму.

Коли взяти до уваги, що в кожній сільській хаті самогонка стоїть без нагляду як своєрідна наживка для дітей, що ледь не на кожному кроці є як не шинок, то корчма, а в кожній третій хаті невеличка власна ґуральня, то що буде завтра? На кожному кроці – спиртні напої самі просяться до покупця: „Щоб стояв у кожній хаті „Первак-Гетьман!“ Тільки руку простягни, і тобі все потрібне в рот запхають. Алкогольний „рай“, який утверджується з благословіння „вибраних“, призводить до непоправних наслідків. Дослідження свідчать: лише 8% громадян України ведуть тверезий спосіб життя, 30% п’ють у міру, 40% – пияки, а 22% – хворі на алкоголізм. Це середньостатистичні показники. То як повестися підліткам на таку провокаційну поведінку дорослих? Безперечно, наслідувати! І наслідують. За даними 2000 р., в Україні на офіційному обліку перебували 14 тисяч дітей-алкоголіків. Це ще надто занижені цифри. Ось що показало анкетування в Снятинській школі взимку 2001 р. В 5-А кл. із 16 учнів 4 – вже пили пиво, а 6 – вино. у 5-Б кл. із 17 учнів – 10 пробували пиво, вино аж 13 учнів, а 4 учні – навіть горілку. Одночасно шість хлопчиків вказали, що пиво вживають ледь не систематично. Найтривожніше в тій статистиці те, що із 19 учнів п’ятих класів, які пробували спиртні напої, десять це зробили з власної ініціативи, а дев’ять за дозволом батьків. Майже половина!

Як бачимо, в часи економічних негараздів в українському суспільстві відбувається багато чого незрозумілого. Як кажуть: тут без півлітра не розібратися! І п’ють! Дуже п’ють! Запивають свою безвихідь, безправність, меншовартість, ще більше скочуючись у болото і тягнучи за собою дітей. Бо тільки в алкоголі знаходять розраду й „порятунок“. Є така галицька мудрість: „Чому бідний? Бо не гідний! Чому не гідний? Бо дурний!“ Що у такому випадку може зробити вчитель? Багато! Але коли не уникатиме проблеми.

Аналіз показує, що найавторитетнішими для підлітків є батьки, а потім уже друзі. Авторитет учителя в порівнянні з двома першими групами – низький. Дорослішаючи, дитина обирає ідеали не тільки з найближчого оточення, але й зі значно ширшого кола і доходить до кіно, телебачення, літератури. Спостерігається така закономірність: що нижчий серед підлітків авторитет батьків, то вищий авторитет друзів і віртуальних героїв кіно. З віком вплив однолітків збільшується.

Підлітки часто здійснюють вчинки за наочним зразком, з яким найчастіше контактують. Недарма народна мудрість твердить: „З ким поведешся, від того й наберешся“. А якщо в його оточенні викривлене поняття моралі, то підліток також матиме негативні зміни в поведінці. Запобігти цьому явищу можна, змінивши соціальне оточення.

За останнє десятиліття істотно змінився учнівський контингент. Підлітки дуже розбещені, часто лаються. Їх пожирають пороки, яких ще 15 років тому не було помітно. Вони групуються в неформальні об’єднання, в законспіровані групи. Часто трапляються бійки, особливо групові. Зростає дівоча розпущеність, підліткова агресивність. Виросло нове покоління батьків, які часто приходять до школи тільки з однією метою – „щоб провчити вчителя“, тероризуючи його за оцінки.

Підкреслюю, велике значення у психологічному розвитку підлітків має їхня орієнтація на дорослих. Вона зумовлена розвитком самосвідомості, прагненням утвердити свої можливості. Створення образу власної дорослості і вияв своїх можливостей у цьому – характерна особливість підліткового віку. В разі неврахування вихователем потреби ставитись до підлітків по-дорослому вони ображаються, виявляють різні форми протесту.

Підліток діє так, а не інакше, тому що до цього його спонукають, хай навіть незрілі, особисті міркування і власний світогляд, які можуть часто не збігатися з вимогами дорослих. Та й самі дорослі іноді не підозрівають, що негативні вчинки підлітків є наслідком неадекватної реакції на різні провокативні подразники тих же дорослих. Вияви підліткового негативізму не слід розглядати як „зумисну дію“ підлітка. Це лише симптоми розвитку і становлення особистості і, безперечно, вияв негараздів у самому соціальному середовищі.

Пригадався мені один експеримент. Якщо покласти біля малечі гарячий предмет (праску) і говорити їм, що не можна торкатися, бо пече і таке інше, то почуємо дружне: так! Але скоро знайдеться сміливець, який все ж таки торкнеться. Після того крик, плач. Ніби всі переконалися, що пече, та ні! Наші намагання виявляються марними, бо досить скоро знову хтось попробує. Дійде до того, поки всі не перепробують і не переконаються. Ото саме життя їх вчить. Де ж вихід? Вихід один: або не ставити праску, тобто не робити провокативних дій та вчинків, або докорінно змінити соціальне середовище, щоб не було негативних подразників. А це можуть зробити революції або люди владні, вольові, які не бояться докорінних змін. Але таких, на жаль, нині немає.

Про позитивний вплив Церкви ще не можемо чогось конкретного сказати. Ніби й робиться велика робота, є уроки християнської етики, і священики навідуються до школи, але зрушення малі. Виходить насправді так, як у тому анекдоті. Зустрілися нещасливці і діляться своїми бідами й порадами: „А те пробував?“ – „Так!“ – „Як?“ – „Нічого!“ Всі варіанти перебрали і нарешті один запитав: „Ти хату молитвав?“ – „Ні!“ – „Тоді спробуй!“ Поспівчували один одному і розійшлися. Через деякий час знову зустрілися: „Ну як? Хату молитвав?“ – „Не вигнав священик біди з хати, а хіба її розізлив. Як помолитвав хату, то того самого дня від зятя дістав! Та хіба тепер священики“?…

Доводиться нарікати на підліткову молодь за відсутність у неї почуття обов’язку, переживань за доручену справу. В турпохід у Карпати йшли би всі. А щоб їм було цікаво, вчитель має перетворитися на блазня, паяца, масовика-затійника тощо. Якщо він не має таких здібностей, хай нарікає на себе. Ніхто з учнів не хоче нести спорядження. За їхнім принципом, це робить „найдурніший“ – хоч носильника наймай. Для наочності наведу факт із своєї практики. Одного разу під час турпоходу сідаємо їсти. Виявляється, немає нічого їстівного. Намагаюся з’ясувати. Довідуюсь таке. Оксана викинула картоплю, бо важко було нести. Марійка – консерви. За принципом: я що, гірша? Так викинули всі харчі. Проте залишилися з грішми. Того дня нас виручила одна дівчина, в якої виявився наплечник, повний плиток шоколаду. Семикласниця пояснила: „Вдома цього добра повно. Це мамі приносять“.

На противагу наведу приклад з цієї ж теми про обов’язок. Упродовж тривалого часу дорогою до школи я зустрічав жінку, яка спішила до Дрогобича з молоком. Якось вона продала молоко скоріше, і ми в село верталися разом: я в – Снятину, вона в – Залужани. Гуторимо. Я довідався, що вона носить молоко до однієї „російської пані“ безоплатно! Оповіла, як у 1947 р. її чоловіка забрали в МҐБ, де наші люди й пропадали. Зробила все, аби його викупити. Продала корівчину, бо й так забрали б до колгоспу, і знайшла жінку, яка пообіцяла допомогти. Більше нічого не могла дати. Тоді собі „вимовила“: поки буде жити, буде задарма носити молоко. І слова дотримала. Незабаром чоловіка випустили. Правда, його так побили, що через кілька місяців помер. А його жінка продовжувала носити молоко. Я обережно спробував переконати, аби перестала. На що вона:

– Ви не зрозумієте мене. Ми інакше виховані. Я собі дала обітницю і мушу її виконати.

Довго ми ще з нею зустрічалися. Аж у часи горбачовської відлиги моя вже старенька знайома повідомила:

– Пані більше не хоче брати молоко. Що я тепер робитиму? Корову продам і, напевно, буду вмирати…

Сорок років вона безоплатно носила тій „пані“ молоко! Є над чим задуматися: „Ми інакше виховані“.

На продовження теми наведу ще один приклад самопожертви, почуття обов’язку в ім’я найвищих ідеалів. Під час горбачовської перебудови в Дрогобичі довго не могли підібрати місце для пам’ятника Т. Шевченкові. Нарешті місце затвердили. Однак тепер уже проекту пам’ятника не могли підібрати (молодий чи старий, у кучмі або без неї). На місці монумента зранку побачили жінку поважного віку, яка ретельно прибирала територію, мила камінь. Ішов час. Вже й пам’ятник стояв, а вона справно виконувала свій обов’язок на подив двірників Дрогобича. Люди думали, ніби це – прибиральниця, за якою закріпили ту дільницю. Виявилося, то зовсім стороння людина, яка робила це безоплатно, за покликанням. Згодом влада запропонувала їй посаду двірника, аби компенсувати фізичні затрати. Вона відмовилася:

– Я так собі виповіла: поки зможу, буду заходжувати Шевченка, а грошей мені за це не треба!

Тривожить нас і стан психічного й фізичного здоров’я учнівської молоді. Наші діти дуже вразливі, перебувають на межі зриву, часто впадають у психоз, не плачуть, а голосять. Бояться найменших труднощів, все їм подавай у готовому вигляді. Найважливішим є те, що 30%, або кожний третій випускник має діагноз „невроз“ – психічне захворювання. Це зумовлено великою кількістю предметів, несприятливими, провокативними зовнішніми подразниками та морально-психологічним перевантаженням молоді. Виявляється із кожної тисячі дітей Дрогобицького району 247 хворіють, 179 із загальної кількості 9807 є інвалідами з дитинства, 671 школяр має проблеми із зором. („Галицька Зоря“.– Дрогобич, 3 липня 2001.– № 50). Однією з дуже важливих проблем сімейного і позасімейного виховання є те, що швидкими темпами втрачається таїнство святості і святковості, що часто призводить до конфліктів. Бабуся чи дідусь вчать одне, навіть лякають гріхами, а онук, всупереч усім настановам, порушує віковічні правила поведінки. І як велике відкриття констатує: „Ось бачиш, нічого не сталося, і світ не завалився“. Батьки в таких ситуаціях здебільшого займають нейтральну позицію, а по суті, потурають негативним вчинкам. Гоголівський герой Тарас Бульба убив свого сина Андрія за зраду. Тепер, навпаки, батьки витягнуть з-під самої шибениці.

Вседозволеність, нехтування старими звичаєвими нормами призводить до того, що діти ковбасу і паску їдять у Великодню суботу, не дочекавшись Великодня. Їдять не тому, що дуже запахла чи нема вдома що їсти, і не тому, що ковбаса була провокативним подразником на негативну дію. Ні! В них це зовсім по-простому: що з того буде? Правда, не тільки діти, але й доросле людство часто переходить межі дозволеності, знімаються всі табу і заборони з таких речей і понять, де вони мають існувати. І батьки не завжди подають добрий приклад, за що потім гірко розплачуються і нарікають: звідки воно таке взялося? Часто у Великодній піст, та навіть у Великодню п’ятницю, можна зустріти п’яниць. Виявляється, вони відзначали то чийсь день народження, то якусь премію, подорож, зустріч, вдалий торг тощо. Але ж те, що замішано на злі, злочинах, ніколи не принесе користі. Подвійна мораль – ось що є найбільшим злом. Підлітки це добре зауважують: ага, мовляв, проповідують одне, а живуть іншим! Якщо їм нічого за це не буде, то нам і поготів! Виходить, не поважаємо законів ні своїх, ні Божих, ні звичаєвих…

І ще й нарікаємо, ніби хтось винен у наших негараздах.

Кутю і святвечірні наїдки діти також уже нерідко споживають до Вечері. До святого столу сідати не хочуть, бо ситі. Одна мама зізналася, що на Святвечір вечеряли пізно, бо діти хотіли додивитися цікаві кінофільми. Що це? Невже нова інтелектуальна революція? Чи йде свідома руйнація того, що ще збереглося? В нас, у Західній Україні, Святий вечір – це щось більше, ніж свято. Душа вступає в гармонію з навколишнім світом, спілкується з душами померлих! Це суто родинне свято, на яке з’їжджаються і сходяться всі рідні, для цього долаються всі відстані й перешкоди. Для кожної сім’ї – це ще й своєрідне таїнство, і кожна по-своєму відзначає його. Так робили мій батько, мати, дід, баба і так з року в рік протягом сотень поколінь тягнеться цей ретязьок зв’язку. В цей вечір завершується один з біоритмічних циклів, вироблений протягом тисячоліть. Навіть медики стверджують, що в той день спостерігається найменша смертність у році. Адже кожна людина, навіть дуже немічна, хоче дожити до цього світлого дня.

Оповідають, що навіть сніжинки тільки в цей день, а не в інший, опускаються на землю з хрестиками. Духовне поле, віра, аура духовності якось впливають на природнє явище. А телебачення в цей день подає спокусу для наших дітей. А батьки вдіяти нічого не можуть. Що ті діти засвоять, що передадуть нащадкам? Скажуть, батьки були забобонні. Чи не так? Кожен з нас мусить усвідомити: будь-яка втрата є непоправною, вона збіднює в широкому значенні культуру народу, перетворює його на істоту з тваринними інстинктами. (Петро Сов’як. Коли ми покинемо місце над прірвою? – Дрогобич: Коло, 2000.– С. 17).

Нудне моралізування, готові рецепти, випитування і стеження за кожним кроком спричиняють ще більшу відчуженість дітей від батьків. Перед останніми постають два варіанти підтримування свого авторитету в очах дитини. Перший заснований на „моралі слухняності“і передбачає „відсутність недоліків“ в особистості тата чи мами. Тоді батьки перебувають поза критикою, свої вказівки майже не мотивують. Цей шлях хибний і неодмінно призводить до знецінення авторитету дорослих. Другим варіантом є завоювання авторитету на нових партнерських засадах. Батьки, в яких одна і друга альтернативи втрачені, не звертають уваги на своє чадо, їх виховує вулиця, суспільне середовище і випадковість. Часто такі батьки своїх дітей відсилають чим скоріше до школи, бо вдома вони їм ради не можуть дати, чекають на канікули, як на велику кару і просять Бога, аби вони скоріше закінчилися.

А що співають, слухають наші підлітки? Беззмістовну, монотонну й сіру, аморальну і безглузду поезію на кшталт „Єслі станєш ти розєткой, в тєбя штепселєм войду“. Пригадую, як у часи мого дитинства вперше почув живу російську пісню від російського однолітка „Я мать свою зарєзал, отця я зарубіл, сєстрьонку-гімназістку в г…є я утопіл“. Вона мене так вразила, що все всередині перевернула. Проте я відкинув ці „нові цінності“, які несла нова соціалістична влада. Спрацювала українська мембрана: це не наше – чуже! Хоч спокус ця влада несла багато.

Мені не раз доводилося спостерігати за дітьми під час мандрівок у Карпати. Вони, щоб виділитися, показати свою дорослість, тягнули з собою гітару, і лунала над Карпатами не в унісон з українською природою переважно російська пісня, і то не найкращого ґатунку. Коли я просив заспівати нашу, місцеву, вони, виконуючи замовлення „затурканого консерватора“, дублювали Мареничів, Оксану Білозір чи інших українських співаків. Проте місцевої, сільської, батьківської пісні так і не вдалося почути. А відвідаймо сучасну дискотеку, та хіба лише її! Послухаймо, що наша молодь співає. Ми жахнемося! Та підросли вже й батьки, які в часи свого дитинства були відірвані від української пісні. Іноді доводиться спостерігати трагікомічні ситуації, коли на весіллі „свахи“ не можуть виконати ладканку… Який приклад для наслідування вони передадуть? (П. Сов’як. Повернімо втрачені скарби! // „Снятинський Сокіл“, 23 травня 2000. – № 6–7).

Скільки в нас проблем! І кожна злободенна, актуальна, вимагає найшвидшого розв’язання. Інколи здається, що Україна – країна проблем і розкиданих каменюк для спотикання. Якої з них не торкнешся, кожна – мов старе рядно, що розлізається. Чи потрібні такі „українські“ світила, як боксери брати Клички, олімпійська чемпіонка Баюл, телемодель 2001 р. Качубинська, відомі футболісти та інші? Адже вони й слова по-українськи вимовити не хочуть. Зате як вони викаблучуються по-російськи! Між іншим, Клички швидко оволоділи німецькою, дасть Бог, що і „по-своєму заглаголять, як німець покаже“. А це ж не віртуальні, а реальні кумири української молоді. Пора, щоб і спорт став національним – українським. Хай спочатку спортсменів-патріотів буде мало, хай на міжнародні змагання їдуть одиниці, але з твердими переконаннями. Тоді й у світі про нас опінія буде кращою. Вони стануть добрим і здоровим зразком для нашої молоді. Не полетять на наживку – закордонного „хробака“. А поки що у Вавилоні проблем губиться ідентичність українського народу. Виходить таке: правдивий гуцул, але біда, що чорний! Отож окрім СНІДу завозять на Батьківщину ще й таких дітей як подарунок бабусям. А ще ж повертаються й каліками. Зустрічаю знайомого. Був, каже, у США три роки і повернувся інвалідом, бо там треба багато платити за лікування. Отож, рідна земле, лікуй усіх своїх калік!

Тривожить і схоластика викладання, чиновницькі настанови і далі надто пильна, дріб’язкова опіка контролювальних органів, що призводить до педагогічних перегинів. А що занадто, те нездорово. У 1998 р. трапився випадок на випускному іспиті з історії України в дев’ятому класі. Надійшла черга одного учня відповідати – і чути:

– Я не знаю.

Вчитель історії:

– Тоді тягни інший білет!

Скоро знову надійшла його пора відповідати, і почулися ті самі слова. Вчитель:

– Тягни ще й третій білет.

Але й він не допоміг. Не витримав учитель:

– Все, ти не склав! Можеш іти!

Тут втрутився голова екзаменаційної комісії (завуч школи):

– Признайся, скільки білетів ти знаєш?

– Ні одного…

– Я думав, ти хоч один знаєш, тоді я би дав тобі його, і ти б відповів…

– Якщо щиріше, то я насправді знаю всі, але трохи.

– Невже? Напевно, так, як ті три попередні?

– Ні, вони попалися якраз найтрудніші, бо на всі інші я можу щось відповідати.

– Так? Це змінює справу. Я дам тобі шанс навіть п’ятірку одержати. Назви мені п’ятьох українських гетьманів. Скільки назвеш, таку й оцінку отримаєш!

Вхопився учень за рятівну соломинку, очі блиснули вогником, а голова наповнилася розумом:

– Степан Бандера! Симон Петлюра! Михайло Грушевський! Мені більше не треба!

– Чому в того останнього таке прізвище?

– Бо він народився в селі Грушеві.

Це в нас на Дрогобиччині є таке село, а по сусідству – Воля Якубова, де народився Андрій Мельник, великий достойник нашого краю, тому вчителі на цьому часто наголошують.

– Ти робиш успіхи. Але ще на одне питання постарайся відповісти. Чи був в українській історії випадок, щоб жінка була гетьманом?

– Гетьманша?

– Так.

– Леся Українка!

За такі „одкровення“ учень одержав „стандартну державну“ трійку.

Що це? Незнання? Перегин у національному вихованні? Цинізм учня? „Стругання дурня“, породжені педагогічним перегином?

Пригадався інший випадок на випускному екзамені з історії СРСР, але в десятому класі. Це відбувалося ще в 1982 р., тобто в комуністичні часи. Одна учениця-відмінниця відповідала на тему „Переяславська рада“. Відповідь розпочала великим мітинговим компартійним пафосом, адже вона була ще й комсоргом школи. Подаю фрагмент її відповіді: „Богдан Хмельницький, разом з великим російським народом, під умілим керівництвом комуністичної партії визволив Україну від іноземних загарбників, і над Україною набагато скоріше від ліонських ткачів замайорів червоний прапор. Так здійснилася віковічна мрія українського народу і всіх трудящих бути навіки разом з великим російським народом“!

Мене дуже зацікавив революційний запал і підхід претендентки на золоту медаль до причинно-наслідкових явищ в історії. Довелося поставити кілька запитань. У котрому році і де вперше виникла комуністична організація? І т.д. Учениця відповіла на всі запитання з притаманним їй пафосом, відбила всі „атаки“ прискіпливого представника. Вчитель історії розцвітав і пахнув від широкого діапазону ідеологічного мислення своєї учениці і її єдиноправильного й вивіреного шляху, яким вона йшла.

Учениця, вловивши, що від неї хочуть, продовжувала: „Богдан Хмельницький за своїм характером, а особливо діями, був комуністом. Він скоріше зробив, ніж Ленін сказав, що „вільна Україна можлива тільки в союзі з великим російським народом, без такої єдності про неї не може бути й мови!“ Взагалі комуністична ідея виникла з появою людства, і лозунги рівності, братерства, справедливості завжди витали в умах передових людей. „Привид бродить по Європі, привид комунізму“, і всі сили об’єдналися, щоб цю прогресивну ідею вбити і навіть зараз є такі, яким ця ідея не подобається…“ На закінчення, процитувавши „Маніфест комуністичної партії“, вона підозріло глянула на мене. Тут я схаменувся, що далеко зайшов своїми запитаннями. Похваливши ученицю за „тверді ідеологічні переконання, громадянську позицію, пильність і добрі знання“, я ввічливо подякував за відповідь.

Отже, це вже у нас було, тільки в іншій іпостасі. А учениця – лише жертва тодішньої педагогіки, ідеологічної перевченості і збочення. Це радше було не знання, а діагноз, і не учениці, а всього суспільства. Правда, у відповіді учениці й ви відчуваєте щось знайоме? Хіба вона не нагадує вам виступи деяких народних депутатів у Верховній Раді незалежної України? Тепер знаємо, звідки вони беруться.

У чому ж причина ідеологічної закомплексованості наших учителів, які готують „іжеподібних“? Вона полягає в тому, що це найподатливіша і надто виконавча ланка старої компартійної системи, або, як ще донедавна казали, резерв компартії. І зробить усе, як звеліли. Сказали: „Хай живе незалежна Україна!“ Ну, і хай живе… Скажуть інакше – „Одобрям!“ О, лакейська наївність і глупота!

Сучасне вчительство, як привідний ремінь старої машини, свідомо й несвідомо, інколи зі злості через безвихідь закладає в дитячі голівки атомну бомбу сповільненої дії. Нерідко на уроках, у темах надто „проукраїнських“, патріотичних відчувається прихований цинізм, лунають іронічні репліки і перекреслюють усе добре, що до того було сказано.

У що виллється цей цинізм, інтелектуальна бомба сповільненої дії? Які духовні каліки появляться? Покаже майбутнє. Чорнобильська вже вибухнула. Тим часом Вавилон комуністичної перевченості, соціалістичних змагань, безпорадності і абсурдності все ще стоїть, не впав.

Тому сучасна школа в переважній більшості перетворилася із навчально-виховного у кращому разі в навчальний заклад, а ще точніше – передавача знань, настанов, методичних розробок і т. ін. Свого часу французький революціонер-якобінець Робесп’єр, коли ускладнилося становище у Франції контрреволюційними заколотами у Вандеї, сказав: „Щоб Франція могла жити, треба вбити Вандею!“

В Україні – подібна ситуація. Правда, Вандей значно більше. Що ж потрібно „вбити“ нам? Передусім – „непогрішного“ чиновника-бюрократа, а вже потім – гнучкошиєнка, підлизу, лакея, які у всьому догоджають цьому бюрократові і є плодючим ґрунтом для його існування і розмноження.

Як вам подобається, коли в незалежній Українській державі вас зневажає чиновник:

– Шо вам нада? Ти шо здєсь дєлаєш? Ступай вон!

Чи хтось звернув увагу, які викрики чулися із лав правоохоронців під час похорону в Києві патріарха Володимира:

– Проклятиє бендєровци!

І в тому ж дусі. Ось кого б’ють. Подібне можна було почути і в 2001 р. теж у Києві під час відзначення Шевченкових уродин. Потім відловлювали „бендєровцев“ за ознакою: хто говорить українською мовою. Яка історична паралель! Коли 9 лютого 1918 р. російська більшовицька армія Муравйова захопила Київ, були розстріляні п’ять тисяч українців! Критеріями відбору служили українська мова, вишиванка, козацькі вуса. Донині ніхто не дав пояснення терору в Україні 1919–1920 рр., коли були підступно вбиті сотні українських інтелігентів, в тому числі композитор Леонтович, помолог Лев Симиренко, художник Олександр Мурашко… Але ж тоді ще „бендеровцев“ не було, а були прості щирі українці. Невже це був денікінський терор? Ні, був злий, тупий, садистський і безкарний російський шовінізм. Не має значення, чи білий, чи червоний. Показовим у цьому трагічному ланцюгу подій стало побиття у Верховній Раді народного депутата Павла Мовчана нардепами Вітренко і Марченком. Тоді з їхніх уст теж неслося: „Нєдобітий пєтлюровєц!“ Ось і „маємо те, що заслужили“. А хіба не з тієї причини були вбиті композитори В. Івасюк, І. Білозір, як і інші „бендєровци“? Навіть напівгрузин Гонгадзе для таких є „бендєровцем“, бо чудово говорив українською мовою. Цей трагічний перелік можна продовжувати. Виходить, бути українцем – це ніби велика покута за ще більший гріх. І несуть покірні, терплячі українці український хрест на українську Голгофу. Доки? Може, вистачить?

Зовсім недавно, в січні 2001 р., лише за те, що директор музею ім. Лесі Українки у Ялті (Крим) Світлана Кочерга допомагає педагогам дістати підручники для української школи, проводить конференції, літературні свята, фестиваль „Лесина осінь“, її жорстоко побили. Та ще й пригрозили, що коли й далі буде так турбуватися про українську школу, то це для неї так не минеться. Такий бандитський почерк повзучого великоросійського шовінізму, бо він далі безкарний.

Хіба не з одного ланцюжка події: підпал відділу української бібліотеки АН УРСР в Києві працівником відділу марксизму-ленінізму цієї ж установи товаріщєм Погружальським, підпал хати Т. Шевченка, затоплення рукописного фонду І. Франка в Києві, викрадення шаблі Б. Хмельницького з Переяславського музею, підпал музею-садиби І. Франка в Нагуєвичах 23 лютого 2000 р. (звернімо увагу, коли – День совєтської армії), обстріляно з вогнепальної зброї погруддя кошового отамана Запорізької Січі Івана Сірка, хрест знищено, а ланцюги вкрадено. Показовим є й підпал українських церков. Не колись, за Петра I, а тепер.

Чи випадково, що церква у Франкових Нагуєвичах, де хрестили майбутнього письменника, згоріла в рік його 140-річчя, до того на Різдво? Вогонь поглинув Євангеліє, куплене для церкви батьком І. Франка, інші старожитності. Двома роками раніше спалено старовинну церкву в с. Дережичах біля Дрогобича. А в Дрогобичі у 1990-х роках згоріла старовинна дзвіниця церкви на вул. І. Франка. Сам храм уцілів, бо мурований.

Чи випадковість, що латунні літери напису „Борцям за волю України“ на пам’ятнику на честь 2000-ліття Різдва Христового в Дрогобичі зник через добу після відкриття? Як і те, що гранітні плити парапету дрогобицького пам’ятника Т. Шевченкові зловмисник зірвав саме в Шевченківські дні?

Промовиста деталь: у Дрогобицькому районі в часи Другої світової війни не згоріла жодна церква. Не горіли вони і в часи жорстокої війни з Українською Повстанською Армією. Аж після ліквідації Греко-Католицької Церкви храми, парохи яких відмовлялися перейти на російське православіє, чомусь почали палати, ніби у них вдаряла блискавка. Чи не правда, знайомий почерк „чєкістов“?

Влітку 1983 р. Західною Україною прокотилася хвиля обкрадання церков, нищення сакральних цінностей, підпалів храмів. У ніч з 3 на 4 червня 1983 р. в м. Самборі в закритій церкві згоріли старі книжки, ікони порізано, розбито люстру. Нібито було зловлено психічно хвору жінку. Хто? Чому? Невже тодішня руйнація була пов’язана з відвідинами Папою Римським Польщі, щоб відвернути увагу, притупити свідомість „упертих галичан“? Загалом, коли, здавалося б, українці (синонім – бандерівці) в Україні якимось чином давали про себе знати чи заявляли, хто має бути господарем, відразу отримували „стусана“. Наприклад, повернуть з московського патріархату кілька своїх же церков, як відразу ж чомусь горять повернуті, або ті, що ось-ось мали такими стати.

Тому нічого дивуватися, що коли Президент надіслав привітання першому з“їздові росіян України в 1999 р. через віце-прем’єра, який спробував зачитати його українською мовою, його мало не розшматували. Бач, який нахаба! А що ж влада? А нічого! Промовчала, як покоївка, якій пан після зґвалтування дав ляпаса. Чи щось подібне можливе в національній державі?

Отож виходить по-давньому: „Хай живе Україна і кацап у ній“. Саме таке знущання з боку „рускоязичних“ мені, „бендєровцу“, довелося вислуховувати під час служби в інтернаціональній совєтській армії ще в 1964 р. Відтоді нічого не змінилося. Безперечно, що такі негативізми, які ніхто не намагається усунути, накладаються на психіку людей. Найстрашніше, що вони закріплюються і стають нормами поведінки.

Україна залишилася країною парадоксів. Влада ставиться до українського, як до ворожого. І навпаки, все антиукраїнське вона леліє. Щоб „засвітити“ деякі негативізми в українському суспільстві з вини людей чиновних, зішлюсь на власний досвід. Пригадую, як у комуністичні часи я, вчитель історії, що відповідав за ідеологічну підкованість педколективу, здавав річний звіт про роботу одного з громадських університетів. Директор школи, вчитель російської мови і літератури, прочитавши його, примусила переписати: „Вам треба клопотів? Надто чиста українська мова. Повставляйте російські слова – і порядок!“ Саме той „порядок“ донині в усьому продовжує існувати. А ті „вкраплення“ – як тавро на тілі рабів, і годі їх позбутись. Найгірше, що вони закріпилися у свідомості.

Ще один приклад. Як знаємо, всі підручники готувалися в Москві і національними мовами лише перекладалися. Тому в них зустрічаємо: „Переклад здійснено з першого.., десятого і т. д. російського видання“. В четвертому класі вивчалися „Оповідання з історії СРСР“. Коли взяти російські видання і порівняти мову перекладу з наступними українськими перевиданнями, то побачимо, як здійснювалися ці „вкраплення“ на міністерському рівні. Ось заголовок теми в російському виданні „Нашествие Наполеона на Россию“, в українському варіанті „Навала Наполеона на Росію“. В наступних перевиданнях слово „навала“ заміняється на „нашестя“. Ось вам і „вкраплення“. Вчитель української мови й літературі в незалежній Україні на своєму уроці читає інтимну лірику Єсеніна: „Бо діти люблять“! Невже немає української любовної лірики чи, принаймні, того ж Єсеніна в доброму українському перекладі? Хіба це вина вчителя? Він же закладник старої машини! А де ж ті, що так пильно опікуються школою? Опустили руки, вдають, ніби нічого не бачать. Тобто сприяють роботі за старою методою.

А хіба не правда, що українські діти під час совєтського владарювання російську мову і літературу знали краще? Це не тільки тому, що їй приділялася більша увага. Вчителям цього предмета краще платили, був набагато ширший вибір літератури. Не забуваймо, що вчителі російської мови були значно краще фахово підготовлені. На цей тоді престижний предмет був великий конкурс, відбиралися найкращі абітурієнти. На українську ж ішли за „залишковим“ принципом. Не дивно, що таке становище маємо.

Для кращого зрозуміння того, як нівелювалися поняття, міліла душа, наведу ще один факт, свідком якого був. Мій однокурсник в Івано-Франківському педінституті, здібний випускник, член КПРС, після закінчення історичного факультету в 1970 р. вступав до аспірантури на спеціальність „Історія СРСР“. Хоч конкурс був шалений, він склав іспити добре, але не пройшов. Одночасно на „Історію УРСР“ не було жодного кандидата! Йому, як такому, що склав добре іспити, запропонували історію УРСР. Він не тільки відмовився, але й розсердився: „В чому моя провина? Ви що, збираєтеся мене посадити?“

Скільки років російська компартійно-совєтська пропаганда всіх і вся лякала „українським буржуазним націоналізмом“! Малювали його в сатиричному журналі „Перець“ як не з сокирою, то з закасаними рукавами і закривавленими руками. В яких „гріхах“ його не звинувачено! Українець у совєтському кіно завжди виглядав посміховиськом. Після такого аж не хотілося бути українцем! Дійшло до того, що тепер, уже в незалежній Україні появляються публікації, ніби не хтось інший, а саме українські націоналісти в 1941 р. знищили історичні пам’ятки Києва. Який треба мати цинізм і нахабство, аби дійти до такої безпардонної брехні! Не кажу вже, скільки бруду вилито на Т. Шевченка, інших наших світочів публікаціями чорнопіднебінних бузин! Читаю в одній з газет, ніби й цікаву статтю про Олексу Довбуша. Та одна фраза, де його названо „першим українським рекетиром“ перекреслює все. Подібну публікацію читаю про Степана Бандеру. Стаття справляє враження: ніби патріотична, ніби й реалістична, ніби й життєва, ніби й цікава. Але, виявляється, і Бандері були не чужі земні забаганки. Отже, нібито він не такий уже й „святий“? Там попаді, там попадянка, там дитина, там друга – і виходить аморальний, сексуальний маньяк. Ось вам ще раз „вкраплення“ – цвяхи у душу. А що ж у такому випадку робить „твердий націоналіст“? Мовчить і лише кліпає очима, бо, мовляв, не личить „розхитувати власну державу“. Невже наші діти не відчувають цієї наруги, подвійних підходів? Як поставляться вчителі до таких публікацій?

Подвійні стандарти завжди розкладають і гублять суспільство. Звернімо увагу на вивіски на крамницях. Це ж суспільний глум над Україною, її мовою! У вічі впадають різні „хотдоги“, „гамбургери“, „шопи“, „секенд-хенди“… Ось крамниця „Едем“, а не „Рай“, адже це слово – давньоєврейське. Росіяни читають по-своєму – „Едєм“. І „поєхалі, випілі, закусілі“. Величезними буквами закликає магазин „Дерби“. Якщо цю вивіску читати по-російськи, то це слово означає кінні змагання. Але ж в українця ця назва асоціюється зі словами „дер би“, „здер би“, тобто де „добре здирають“. Назва банку „Аваль“ в діда Івана має свій підтекст – Авель, і хочеться запитати: де ж тоді Каїн!

Ці не завше вдалі запозичення і мовні покручі тяжіють над нами, пригнічують душу, тиснуть на психіку. Розкладають національне єство. Що з них візьмуть наші діти? Для дорослих вони – зіпсута наочна агітація, а для дітей – очевидна наочність безграмотності й тупості, до якої вони звикають.

Виходить, як у тій бувальщині. Розмовилися старий дід з ультрасучасною „берегинею“. Не вдаватимуся до тонкощів їхньої інтимної розмови, як тут дід запитав:

– Як ваша донька називається?

– Оклахома!

– Гарно, дуже гарно. Колись були імена Оксана, Катря, Мотря, Параня. Та де їм до нинішніх! А чоловіка маєте?

– Я мама-одиначка!

– Це ще гарніше. Колись таку називали просто курвою!…

Ось так існує наша Україна, як мама-одиначка, з перевертнями, покручами, байстрюками. Тому й закономірно в Українській державі банкрутує саме банк „Україна“. Як казав дід: „Колись дідько сидів у старій грушці, дуплавій вербі, під мостом“. Коли його запитали, де вони поділися, той відповів: „Розгулялися по людях, в людських душах“! Отож із кожного з нас треба вигнати маленького „більшовичка“.

Знущання з українців переповнило чашу терпіння. Тут доречно згадати солдатський анекдот-бувальщину.

– Старшіна, хахлов прівєзлі!

– Ну, дай ім сєна!

– Да оні же люді!

– Раз любят, добавь єщо!

Ось так донині хохол „жуйот сєно“. А Іванушка-дурачок сидить на печі і надіється зловити за хвіст „жар-птіцу“. На превеликий жаль, усе наведене мною – не лише мої болі. Це наші болі, це є ніяке не перебільшення, а типове явище нашого життя і виховного процесу. Українська нація в незалежній Україні опинилася перед загрозою зникнення. Виховання, освіта, просвіта – це велика політика. Малої тут не буває.

І все ж хоч яка б складна ситуація була, немає нерозв’язаних проблем. Потрібні тільки бажання і тверда політична воля. Держава, парламент, уряд мають стати національними. Це природне прагнення кожного політично розвиненого народу. В Українській державі мусить бути й українська національна школа, про яку говорено вже давно. Українською вона має бути не за назвою, а за суттю. Виховання в ній має здійснюватися на українській національній ідеї. Загалом, у державі, суспільстві, у всьому повинна витати українська ідея.

На жаль, влада ігнорує проблеми українського відродження. Приїзд Папи засвідчив, що у його виступах звучала українська національна ідея. Хіба його звернення „Український народе!“, „Українська молоде!“, „Українці!“, його вишукана українська мова не засвідчили того? Чи ми щось подібне почули хоч раз від наших можновладців? Їм би набратися мудрості Апостольського престолу!

Як ви гадаєте, хто в Києві виступав проти приїзду понтифіка? Наш затурканий і забембаний хохол! Треба було зуміти довести народ до такого стану і в тих крепах продовжувати його тримати! Хоч справжні „педагоги“ цього „виховного“ процесу десь за лаштунками, результати їхньої діяльності – на кожному кроці. Москва, наші „рускоязичнікі“ бояться українського національного, економічного, духовного Відродження, як чорт кадила. Бо тоді розсиплються імперські устої, її фундамент – Київська Русь. Адже міць і слава Росії трималися на хохлі. Воєнні невдачі в Чечні, Середній Азії, найрізноманітніші аварії найбільше й пов’язані з тим, що немає свіжого „хохлацького допінгу“, немає „лучшего сєржанта совєтской армії – українца“.

Тому-то совєтська влада і совєтське виховання, ніби космополітичне, а насправді проросійське, існують, тільки в завуальованому вигляді, наче лайно, загорнуте у модний папір. Продовжує рухатися стара будьоннівська тачанка, а тягне її ошаліла гоголівська „трійка“, якою править недолугий проводир. Хоч тачанка й розсипається, але біда в тому, що на ній атомна бомба.

Що робити? Це запитання ставив перед собою ще Чернишевський, ставимо й ми. Що робити, коли загублені орієнтири, коли проводир п’яний, а віжки віддано в чужі руки?

Одна надія, що головні коні самі зупиняться. Тобто що наша корумпована, бюрократично-чиновницька тачанка сама розсиплеться. Маємо задуматися над порушеними проблемами, об’єднати свої зусилля і взятися за облаштування власної хати, в якій „своя й правда, і сила, і воля“, дати відсіч усім бідам, котрі роз’їдають українське суспільство. З цією великою місією можуть справитися тільки національно свідомі державні мужі, батьки і такі ж учителі. Бо зварити український борщ може кожен, але краще від українця ніхто не зуміє…

01.09.01.

с. Старе Село Дрогобицького р-ну Львівської обл.

Богдан ШКІЛЬНИК

Народився 13 вересня 1976 року в м. Трускавець, вул. Воротнянського, 3/7. Закінчивши Трускавецьку СШ № 1, вступив на навчання в Дрогобицьке державне музичне училище на фортепіанний відділ. Брав активну участь у конкурсах, був переможцем, нагороджений грамотою „Таланти твої, Україно“ (1989 р.).

Після музичного училища, вступив до Дрогобицького педінституту на музичний факультет. Брав участь у фестивалях, неодноразово виступав на сцені Жовтневого палацу України як акомпаніатор і автор пісень. Обробляє мелодії, аранжує твори.

Працює в Трускавецькій школі мистецтв вчителем, акомпаніатором. Одружений, має донечку. Бере активну участь у громадському житті міста. Виступав на фестивалі „Марія“, неодноразово публікувався в місцевій пресі. Автор слів і музики пісень „Колискова“, „Матері“, „До Івана Франка“ та ін.

Вірш „До Івана Франка“ декламував на святкуванні 146-ї річниці Івана Франка в с. Нагуєвичі.

Родич Івана Франка, який був вуйком (маминим братом) прабабці Богдана – Анни Багрій (Шкільник).

Дата добавления: 2015-10-28