Читайте также:
|
Філософія доби Відродження
1. Філосо́фія епо́хи Відро́дження — напрям європейської філософської думки XV—XVI століть. Віддзеркалює соціальний та ідейний рух Відродження (Ренесансу), започаткований в Італії в ХІV ст., що в ХVІІ ст. стає загальноєвропейським явищем. Головна відмінність філософії Відродження — антропоцентризм та гуманізм.Термін «відродження» свідчить про бажання людини повернуте щось втрачене, віднайти в минулому відповіді на суттєві світоглядні питання.Передумовами філософії Ренесансу була криза феодалізму, криза офіційної ідеології Середньовіччя — католицької релігії, а водночас і схоластичної філософії, які зумовили певні соціально культурні трансформації, пов'язані з капіталізацією суспільства.Головними рисами, які відрізняли філософію Відродження, були антропоцентризм і гуманізм.Людина стала центром філософських досліджень не лише як результат Божественного творіння, а й космічного буття, її аналізували не з погляду взаємодії з Богом, а з погляду її земного існування.
Основні характерні риси
Філософія Відродження характеризується також появою нової натурфілософії, інтересом до держави, індивідуалізмом, формуванням ідеї соціальної рівності та опозиційністю до церкви.
Гуманістичний напрям(ХІV — ХV століття)
У філософії Відродження гуманістичний напрям зливався з літературою й набував художньо-образної форми.
У центрі гуманістичних сентенцій стояла людина й пов'язані з нею проблеми природи, історії та мови. Саме поняття «гуманізм» походить від назви духовної течії «studia gumanitatis» («вивчення людської природи»), що була орієнтована на античне розуміння людини. При цьому гуманістичний контекст вивчення людини мав прагматичну мету — виховати нову людину з новими якостями, високим рівнем духовних та естетичних цінностей, багатогранністю проявів особистої культури. Рівень освіченості людини був показником її морального самовдосконалення.
Неоплатонівський напрям (середина ХV — кінець ХVІ століття)
Засновником неоплатонівського напряму епохи Відродження вважають Ніколу Кузанського, одного з найвідоміших оригінальних тогочасних мислителів. Нікола Кузанський вважав, що можливість пізнання світу дарована людині Богом, а сутність самого Бога є непізнанною. Наше знання є кінечним, а Бог — безкінечним, кінечний світ природи людина може пізнати, а безкінечного Бога пізнати неможливо. Пізнання без Божих істин веде, зрештою, до «вченого незнання». Бог є найвищою істотою, максимумом Всесвіту. Бог є у всьому, а отже, водночас він є й мінімумом всесвіту. Оскільки людина є творінням Бога, то вона об'єднує в собі як максимум, так і мінімум задля єднання з Богом. Споглядальний спосіб життя не сприяє руху людини до Бога. І навпаки, активний спосіб життя наближає до Бога через прагнення пізнати його в повсякденному житті й індивідуальній творчості.
Натурфілософський напрям (ХVІ-ХVІІ століття)
Натурфілософський напрям репрезентований насамперед геніальним представником епохи Відродження Леонардо да Вінчі. Одним з головних своїх завдань Леонардо да Вінчі вважав створення нового методу пізнання, в основі якого лежали досвід і практика. Він критично ставився до релігійного фанатизму, магії та містики, які заперечували закони природи. Але попри все Бог для Леонардо да Вінчі був «великим художником», творцем прекрасного барвистого світу. Створена Богом людина має душу, яка прагне через красу й гармонію поєднатися з Богом. Згідно з Леонардо да Вінчі, гармонія світу існує поряд з дисгармонією(темрявою і трагізмом), що віддзеркалюються в суперечностях людського життя. Бог дає людині свободу волевиявлення,щоб вона самотужки обирала шлях до ангельського існування всупереч повсякденному примітивному (тваринному) способу життя.
Реформаційний напрям (ХVІ-ХVІІ століття)
Широкий анти католицький та політичний рух, який охопив майже всі країни Європи. Реформація віддзеркалила глибоку кризу католицизму й стала показником того, що феодальне суспільство не досягло соціальної мети — подолати надмірну гріховність людей і підготувати їх до приходу Царства Небесного. Реформаційний напрям мав на меті здійснити якісні перетворення в консервативній католицькій ідеології згідно з потребами капіталізації суспільства й створити новий рівень взаємовідносин між віруючими, церквою, державою й суспільством загалом.
Політичний напрям (ХV-ХVІ століття)
Політичний напрям філософії Відродження репрезентував Нікколо Макіавеллі. На думку вченого, філософія соціального життя повинна доповнюватися філософією людини. Він уважав, що держава в процесі управління суспільством головним об'єктом обирає людину(конкретну особу), яка має низку негативних якостей, які необхідно враховувати будь-якому чиновнику. На думку Макіавеллі, вирішення проблем політики не повинно лежати в площині релігійного права та моральних норм. Завдяки Макіавеллі, політика набула права самостійного існування й вивчення як окремий предмет небогословського дослідження.
Утопічно-соціалістичний напрям (ХV-ХVІІ століття)
Утопічно-соціалістичний напрям реперзентували Томас Мор, Томаззо Кампанелла. Осмислюючи трагічну долю обездоленних англійських селян, Т.Мор як альтернативу пропонує фантастичну модель створення ідеального суспільства, в якому всі його громадяни мають право на працю й можливість усім однаковою мірою користуватися результатами цієї праці. У цьому суспільстві не повинно бути влади грошей і золота. Мета життя утопійців — створити в суспільстві рівні умови для всіх людей в отриманні задоволення від життя. В Утопії дозволені будь-які релігії, але забороняється атеїзм, який призводить до занепаду моралі. Головна модель способу життя утопійців — це повна уніфікація поведінки, цінностей, одягу тощо.
Особливості мистецтва доби Відродження. Художній ідеал людини в живописі. Творчість як основна категорія для інтерпретації ролі мистецтва в епоху Ренесансу. Вираження в мистецтві Відродження філософського постулату Піко делла Мірандоли про творчі можливості людини: «Людина може стати такою, якою вона захоче». Поліфонізм як символ Ренесансу.Розроблення теорії та практики перспективи, художнє освоєння анатомії людського тіла в його віковій, статевій і динамічній визначеності. Виникнення понять пропорції, композиції та світла.Нова концепція ролі особистості художника у творчому процесі. Поняття ренесансного реалізму. Феномен творця в культурі Відродження. «Творець ніщо — святе його творіння» (Р. Роллан).Титани високого Ренесансу — Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Тіціан.Створення та розвиток музеїв. Ставлення Ренесансу до традиції та новації.Культура Ренесансу, її місце й значення для формування ментальності людини Нового часу та подальшого розвитку європейської культури.
Гуманізм як ідеологія Відродження. Секуляризація культури. Поворот від теоцентричного до антропоцентричного розуміння світу.Виклад засад нового гуманістичного вчення про людину у філософських трактатах Данте. «Божественна комедія».Трактування поняття «гуманізм». Специфічні риси гуманізму. «Перший гуманіст» Франческо Петрарка.Розуміння humanitas як культури у творчості К. Салютаті та Леонардо Бруні. Протиставлення людськості-людяності не божественному, а дикому та неосвіченому — нове явище в самосвідомості епохи. Поняття християнського гуманізму. Марсіліо Фічіно та Піко делла Мірандола. «Похвала глупоті» Еразма Роттердамського Характерні періоди в еволюції філософських поглядів — гуманістичний (середина XIV — середина XV ст.); — неоплатонічний (середина XV — перша третина XVI ст.);натурфілософський (друга пол. XVI — поч. XVII ст.).Орієнтованість на омолодження та регенерацію часу — характерна риса культури Відродження. Образне сприйняття епохи середньовіччя як осені. Реалізм Сервантеса, Рабле, Шекспіра.Уявлення про матерію як активну динамічну безкінечну субстанцію в працях Бернардіно Телезіо, Джордано Бруно, Томмазо Кампанелли.Геліоцентрична система світу Міколая Коперника, його робота «Про обертання небесних сфер». Учення про безкінечні величини Джордано Бруно. Розвиток національних монархій. Обґрунтування абсолютизму — нагальна потреба XVI ст.Макіавеллі — виразник теорії «героя та натовпу» — абсолютно активного героя та пасивного, порочного натовпу. «Государ» Макіавеллі.Особливості та зворотний бік титанізму. Поняття титанізму. Титанічна особистість. Естетичний аспект титанічної особи. Титанізм Відродження — творчий титанізм. Титанізм як універсалізм. Універсалізм особистості у творах В. Шекспіра.Вияв зворотного боку титанізму в аморальних учинках — убивствах, зраді, розпусті, космополітизмі, безпринципності військових найманців тощо. Мотиви, що зумовлюють прояв зворотного боку титанізму.Трагічна загибель титанізму. Феномен незавершеності (насамперед творчості).Вияв у творчому титанізмі прагнення особи Ренесансу до цілісності та нероздвоєності.Розквіт інквізиції — дисонанс на фоні розквіту мистецтва та наук. Індекс заборонених книг.
2. Для плеяди блискучих письменників, філософів, публіцистів, художників Відродження характерні тверда переконаність у невичерпних висотах людського духу, вимога, щоб людина все знала, все вміла, все могла. По суті, в цей час виникає те розуміння світу, яке ставить людину в центр всесвіту. Чудово передав цей новоєвропейський антропоцентризм італійський гуманіст Піко делла Мірандола. У його трактаті "Про гідність людини" творець звертається до Адама з таким напученням: "Не даємо тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов'язку, щоб і місце, і обличчя, і обов'язок ти мав за власним бажанням, згідно з твоєю волею і рішенням... Я ставлю тебе в центр світу, щоб звідти тобі зручніше було оглядати все, що є в світі. Я не зробив тебе ні небесним, ні земним, ні смертним, ні безсмертним, аби ти сам... створив собі той образ, який ти вважаєш за краще".
Так уперше була виражена ідея самоцінності і самодіяльності людського життя. Ця ідея не була можлива ні в античну епоху з її уявленням про універсальне значення світового космосу, ні в середньовіччя, де особистість людини повністю підкорилася божественній волі. Філософ Лоренцо Валла став на боротьбу за повне виправдання мирського життя у всіх його сферах, виступаючи проти будь-якого аскетизму. Його полеміка зі стоїками, його сатиричні виступи проти ченців, його трактат "Про насолоду" виходять з тези, що з рук Бога вийшла вся людина, її душа і тіло; ніщо в людині не належить дияволу. Найглибший зміст різкої, пристрасної полеміки філософа — у заклику до природи, яка живе і мріє в нас, яка божественна і проти якої грішать ті, хто калічить і душить її.
Людина у багатьох філософів Відродження набирає всесвітнього розмаху, вона є центром, стрижнем світу. У своїх пристрасних висловлюваннях вони майже перетворюють людину на Бога. Всі історики відзначали у людях Відродження формування нового складу розуму, розрив з усіма середньовічними догмами щодо релігії, авторитету, батьківщини, сім'ї.
Міркування про людину — загальне русло тодішньої літератури. Найчастіше людській "нікчемності" середньовіччя протиставляється Homo sapiens та Homo faber (Людина розумна і Людина діяльна) у всьому її "благородстві". Віра у природу людини, особливо в її творчі сили грунтувалася на тому, що з усіх живих істот тільки людина здатна доповнити існуюче іншою реальністю, створеною нею самою, її руками, її працею і талантом, реальністю мистецтва, культури, громадських інститутів і цінностей. То був по суті гімн епосі з її творцями, її успіхами, її правителями.
Однак це не був хор голосів, які звучали в унісон. У ньому ми чуємо найрізноманітніші сольні партії, хоча всі вони про Людину. Італійський гуманіст Леон Баттіста Альберті (1404—1472 pp.) — архітектор, геометр, астролог, музикант, але і філософ — так висловився про драму людства: "Людина людині вовк". І ще: "Людина не задовольняється поневоленням інших, але терзає і мучить сама себе." В Альберті захват перед "іскрою Божою" в людині тьмяніє в променях співчуття людським мукам, у скорботі про несталість людського буття ("Все живе смертне!"). Його творчість не зводиться до звичайних схем. У трактаті "Про сім'ю" людина — це "щасливий смертний бог", який розкриває земні таємниці і "створений для пізнання й захоплення красою та багатством небес...", який "пізнає і діє з допомогою розуму і доброчесності". В іншому творі Альберті — "Теодженіо" — людина є вираженням розпаду, розколу і бунту: "Чи є тварина лютіша?" Зруйнувавши (хоч і попередньо віддавши йому належне) дорогий для гуманістів образ, Альберті передбачив, до чого призведе тріумф людського розуму, передбачив, якою буде доля світу, позбавленого цінностей. Щось подібне пророкував і Леонардо да Вінчі, змалювавши картину пануючої на землі смерті: коли суха і безплідна її поверхня перетвориться на попіл, це буде кінцем земної природи. Піко делла Мірандола твердив: саме тому, що людина має нічим не обмежену свободу, вона творець свого власного образу і здатна піднятися на один щабель з самим божеством; вона ж владна і впасти, тобто спуститися до рівня нерозумних тварин. Але Піко вірив: "...якщо з допомогою моралі пристрасті будуть напружені до відповідних розумних меж, так, щоб вони погоджувалися між собою у непорушній гармонії, якщо з допомогою діалектики ми будемо розвивати розум, то... тоді... станемо тим, хто нас створив".
У філософії відроджується античний матеріалізм і стихійна діалектика; відбувається гостра критика схоластики, софістики, релігії; створюється нова картина світу на основі геліоцентризму – заперечення геоцентричної системи Птоломея.
На розвиток філософії в цей період значний вплив мав відомий італійський філософ, теолог, географ, механік, астроном і математик, кардинал римської церкви – Микола Кузанський (1401 – 1464).
Микола Кузанський добре знав вчення античних філософів і багато в чому поділяв їхні погляди. Так, він стверджував, що світ нескінченний, що Земля є одним з багатьох небесних тіл і подібно до них сама рухається і не є центром всесвіту; руху Землі ми не помічаємо, тому що сприймаємо його у порівнянні з чимось нерухомим. Наша Земля обертається навколо своєї осі і здійснює повне обертання протягом доби. В цьому відношенні Микола Кузанський був одним з попередників Коперника. Істина, на думку філософа, досягається не в схоластичних, пустопорожніх дискусіях, а в процесі практичного досвіду, експерименту, вивченні природних явищ. При цьому він віддавав перевагу математичним методам пізнання. Важливе місце у творчості Кузанського займали питання діалектики, яку він спробував відродити. Він доводив, що всі речі у світі мають зв’язок між собою і знаходяться у вічному русі і змінах, що “всі речі складаються з протилежностей” і що вони мають реальне існування.
М.Кузанський був кардиналом католицької церкви, але мав своєрідний погляд на сутність бога, відмінний від офіційного тлумачення цього. Він був пантеїстом, тобто вважав, що “бог в усіх речах як всі вони в ньому”, що природа – від бога, але сама вона має божественні атрибути – нескінченність у просторі і часі. Це тоді, коли канонічна, теологічна точка зору полягала в тому, що світ кінечний в просторі і в часі його творіння богом. Філософські ідеї М.Кузанського мали в цілому прогресивне значення. Видатний вклад в розвиток культури, живопису, науки і філософії епохи Відродження зробив геніальний італієць Леонардо да Вінчі (1452 – 1519). Він був великим художником, механіком, інженером, математиком, астрономом і філософом.
Леонардо да Вінчі – автор знаменитої картини Мони Лізи (“Джаконди”), котра нині зберігається в Луврі (Париж). Йому належать ідеї створення парашута, літального апарату, багатьох технічних винаходів тощо. Як філософ, Леонардо да Вінчі близько підійшов до матеріалізму, визнавав вічність і нескінченність природи, захищав матеріалістичні ідеї Геракліта, Демокріта, Епікура стосовно руху, зміни речей і явищ, можливості їх пізнання, закономірностей їх розвитку. Явище природи, стверджував мислитель, ґрунтуються на об’єктивних законах природи. “Необхідність – наставниця і пестунка природи. Необхідність – тема і винахідниця природи, і узда, і вічний закон” – це все думки Леонардо. Його поглядом притаманні елементи стихійної діалектики про перехід матерії з одного стану в інший. Так, вода перетворюється в пар, а пар в воду, остання стає льодом, а лід стає знову водою і т.п. Тут висловлена глибока здогадка про плинність, біжучість природних явищ. І далі: речі, котрі є у природі, безперервно вмирають і знову безперервно народжуються. Якщо будеш замішувати те, що руйнується за день, то знову буде народжуватися стільки, скільки витрачається. Варті уваги і погляди да Вінчі і на процес пізнання. Вони теж є матеріалістичними, близькими до вчення Демокріта. “Все наше пізнання починається з відчуттів” – стверджував італійський філософ. Це – серйозний елемент, котрий стосується матеріалістичної теорії пізнання.
У процесі пізнання Леонардо да Вінчі акцентував увагу на ролі досвіду, експерименту, на встановленні причинних зв’язків між явищами. Останнє є важливим завданням науки.
Істина – одна і належить вона не релігії, не теології, а науці, чільним провідником якої він був сам. Філософ боровся проти релігії, схоластики, алхімії, астрології. Леонардо відкидав уявлення Птоломея про те, що Земля – центр всесвіту, і, таким чином, ставив під сумнів один з основних церковних догматів.
І насамкінець слід підкреслити, що, як митець, Леонардо да Вінчі, мав величезний вплив на розвиток мистецтва не лише в епоху Відродження. Його естетичне вчення, реалістичне за своїм змістом і прекрасне за своєю формою, є неминущим надбанням світової культури.
Корінний переворот в уявленнях про всесвіт, про рух планет, про Сонячну систему, здійснив видатний польський астроном Микола Копернік (1473 – 1527) – творець геліоцентричного вчення (“геліос” – грец. сонце). Він наніс найвідчутніший удар по теології, її догматам. В 1543 році у своїй праці “Про оберти небесних сфер” М.Копернік встановив, що не Земля, а Сонце є центром нашої планетної системи і, таким чином, цілком відкинув, птоломеївську теологічну концепцію як неспроможну. Глибокі філософські роздуми стосовно походження природи, матеріальності світу, його об’єктивності, нескінченності і нестворенності, ми знаходимо у творчості видатного італійського вченого Джордано Бруно (1548 – 1600). У молоді роки Джордано Бруно був монахом. Однак за свої погляди, котрі суперечили релігійним догматам, був звинувачений у єресі і відлучений від церкви. Не відмовившись від своїх переконань, у лютому 1600 року спалений живцем на центральній площі у Римі.
1. Філософські вчення утопія відродження
Однією з форм суспільно-політичної модифікації Ренесансу був утопізм. Утопізм не був настільки яскравим явищем, як доктрина Макіавеллі. Проте риси ренесансного самозаперечення тут цілком помітні. Вже одне те, що створення ідеального суспільства приписувалося вельми віддалених і цілком невизначеним часи, досить яскраво свідчило про невіру авторів такої утопії в можливість створити ідеальної людини негайно і в результаті цілком елементарних зусиль людей поточного часу. Тут майже нічого не залишалося від возрожденческого стихійно людського артистизму, який доставляв таку неймовірну радість Возрожденчеській людина і примушував його знаходити ідеальні риси вже в стані тодішнього суспільства.
Найбільше, що було в цій області до цього часу, - це впевненість у ліберальні реформи поточного і найближчого теперішнього часу, яка і викликала ілюзію стихійної самоствердженні реального тодішнього людини. Утопісти ж відсували все це в невизначене майбутнє і тим самим виявляли своє повне невіра в ідеальний артистизм сучасного їм людини.
а) Перший утопіст епохи Ренесансу - це Томас Мор (1478 - 1535), вельми ліберально налаштований англійський державний діяч, прихильник наук і мистецтв, пропагандист віротерпимість і яскравий критик тодішніх феодальних і зарождавшихся капіталістичних порядків. Але він залишався вірним католиком, виступав проти протестантизму і після відходу Генріха VIII від католицької церкви був нещадно страчений за свої католицькі переконання. У цілому його діяльність відноситься або до громадянської історії, або до історії літератури. Нас може цікавити тут лише один з його творів, яке вийшло в 1516 р.. під назвою "Золота книга, настільки ж корисна, як кумедна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопії", оскільки вся естетика Ренесансу заснована на стихійному самоствердженні людської особистості в тій державі, яку сам Мор вважав ідеальним.
Насправді зображення утопічного людини у Мора представляє собою химерну суміш всякого роду старих і нових поглядів, часто ліберальних, часто цілком реакційних, але, мабуть, з одним основною відмінністю: від яскравого возрожденческого артистизму в утопічному державі Мора, можна сказати, рівно нічого не залишилося. Вимальовується людина досить сірого типу, мабуть, керований державою все-таки досить абсолютистські. Всі повинні займатися фізичною працею по державному розподілу, хоча науки і мистецтва зовсім не заперечуються, але навіть звеличуються у Мора, особливо музика. Суспільство розділене на сім'ї, але сім і ці розуміються швидше виробничо, в силу чого приналежність до тієї чи іншої сім'ї визначається не тільки природним походженням членів сім'ї, але в першу чергу також і державними декретами, в силу яких члени родини можуть бути перекладаються з однієї сім'ї в іншу заради виробничих або інших державних цілей. У шлюбні справи держава у Мора теж втручається найістотнішим чином, і багато чого в них визначається просто державним декретом. Релігія, взагалі кажучи, допускається будь-яка, включаючи язичницьке поклоніння небесним світилам. Потрібна повна віротерпимість. Священики повинні обиратися народом. Діяльність атеїстів досить обмежена, оскільки відсутність релігійної віри заважає моральному стану суспільства. У всякому разі, відкриті виступи атеїстів забороняються. Крім того, вищою релігією все-таки визнається християнство чи взагалі монотеїзм.
Сім'ям рекомендується харчуватися не окремо, але у загальних їдальнях. Крім деяких окремих випадків, і одяг повинна бути у всіх однакова. У цьому ідеальному державі раби теж грають не останню роль. Не тільки стверджується самий інститут рабства, але показується навіть і вельми вигідним як для держави, що одержує в особі рабів дешеву робочу силу, так і для всього населення країни, для якого раби опиняються прикладом того, чого не потрібно робити. Матеріальні задоволення зізнаються. Однак у Мора ми читаємо: "Утопісти особливо цінують духовні задоволення, їх вони вважають першими і пріоритетними, переважна частина їх виходить, на їхню думку, з вправи в чесноті і свідомості бездоганну життя". Іншими словами, яскрава і блискуча артистична естетика Ренесансу зведена тут тільки на моралістіку, яка і оголошена вищим "духовним задоволенням".
Впадає в очі звеличення виробництва в порівнянні зі споживанням. Разом з тим у Мора випирає на перший план зрівнялівка у працях і обов'язки, а також примат держави над будь-якими громадськими організаціями й над родиною. Ясно, що всі такого роду риси утопізму Мора були пов'язані з дитячим станом тодішнього буржуазно-капіталістичного суспільства. Але для нас важливіше те, що це є модифікованим Ренесансом і що модифікація ця спрямована у Мора в бік ліквідації стихійно-особистого й артистично-суб'єктивного індивідуалізму класичного Ренесансу.
б) Інший представник возрожденческого утопізму - Томмазо Кампанелла (1568 - 1639). Це великий письменник і громадський діяч свого часу, постраждалий за підготовку антиіспанського змови в Неаполі і провів 27 років у в'язниці, чернець і переконаний комуніст раннього утопічного типу. Риси раннього утопічного комунізму виступають у Кампанелли набагато яскравіше, ніж у Мора. У своєму трактаті 1602г. під назвою "Місто Сонця" Кампанелла висуває на перший план вчення про працю, про скасування приватної власності й про спільність дружин і дітей, тобто про ліквідацію сім'ї як первинної громадської осередки. У яскравій формі нічого цього не було у Мора. Говорили про вплив на Кампанеллу ідей раннього християнства. Однак уважне вивчення ідей Кампанелли свідчить про те, що цей вплив майже дорівнює нулю. А що, безсумнівно, вплинуло на Кампанеллу, так це, звичайно, вчення Платона в його "Державі".
В ідеальному Державі Сонця Кампанелли, як і у Платона, на чолі стоять філософи і мудреці, споглядальники вічних ідей і на цій підставі керуючі всією державою не стільки світські правителі, скільки самі справжні жерці і священнослужителі. Вони - абсолютні правителі рішуче всієї держави і суспільства аж до найдрібнішої побутової регламентації. Шлюби здійснюються тільки в порядку державних декретів, а діти після вигодуваних грудьми негайно відбираються у матері державою і виховуються в особливих установах не тільки без всякого спілкування зі своїми батьками, але навіть і без всякого знайомства з ними. Чоловіків, і жінок зовсім не існує як таких. Вони є такими лише в моменти декретованої співжиття. Вони навіть не повинні знати один одного, як не повинні знати і своїх власних дітей. В античності це ослаблене почуття особистості взагалі було явищем природним, і у Платона лише доводилося до своєї межі. Що ж стосується Ренесансу, то людська особистість була тут вже в усякому разі на першому місці. А тому те, що ми знаходимо у Кампанелли, є, звичайно, відмова від ідей Відродження.
Тим не менш, сказати, що Кампанелла зовсім не має ніякого відношення до Ренесансу, теж не можна. Він не тільки проповідник позитивно витлумаченого праці; вся його утопія, безсумнівно, носить на собі сліди возрожденческий поглядів. Тому точніше буде сказати, що тут перед нами саме модифікований Ренесанс і саме Ренесанс, що критикує сам себе в суспільно-політичному відношенні.
Що стосується окремих деталей, то утопісти Кампанелли знущаються над такими правителями, які при злучені коней і собак дуже стежать за їх породою, а при злучені людей жодної уваги на цю породу не звертають. Іншими словами, з точки зору Кампанелли, людське суспільство має бути перетворено в ідеальний кінний завод. "Начальник дітонародження", підлеглий правителю Любові, повинен входити в такі інтимності статевого життя, про які ми тут не вважаємо за потрібне розповідати, причому астрологія застосовується в статевих справах в першу чергу. Найчистішої наївністю є вказівки на те, що люди вдень повинні ходити все в білому одязі, а вночі і за містом - в червоних, причому вовняних та шовкових, а чорний колір забороняється зовсім. Такого ж роду поради про працю, торгівлі, плаванні, іграх, лікуванні, про вставанні вранці, про астрологічні прийомах при підставі міст і багато інших. Катів при здійсненні смертної кари не годиться, щоб не оскверняти держави, а забиває злочинця камінням сам народ, і в першу чергу обвинувач і свідки. Сонце шанується майже на язичницький манер, хоча справжнє божество вважається все-таки вище. Коперніканство відкидається, і небо визнається в середньовічному значенні.
У Кампанелли вражає змішання поганських, християнських, возрожденческий, наукових, міфологічних і цілком забобонних поглядів. Тим самим естетично модифікований Ренесанс змальований в цій утопії найяскравішими рисами. Головне ж - це ігнорування того стихійно людського і артистичного індивідуалізму, яким естетика Ренесансу відрізнялася від самого початку. Якщо ми скажемо, що тут ми знаходимо самокритику і навіть самозаперечення Ренесансу, то в цьому ми навряд чи помилимося.
Дата добавления: 2015-10-28; просмотров: 167 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Дѣти дорогія, помяните любившаго васъ до конца жизни!.. | | | Види і обсяг перевірних робіт |