IV. Культурний туризм та його виникнення. Факультет театрального мистецтва

ФАКУЛЬТЕТ ТЕАТРАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА

КАФЕДРА ОРГАНІЗАЦІЇ ТЕАТРАЛЬНОЇ СПРАВИ

РЕФЕРАТ

СТУДЕНТА ІІІ КУРСУ БАБІНСЬКОГО О. В.

ОРГАНІЗАЦІЯ КУЛЬТУРНОГО ДОЗВІЛЛЯ

м. Київ

Література, що використовувалась при написанні даного реферату:

Ліманська О. В. «Календарне свято як складова української обрядової культури»

Закович М. М. «Культурологія: українська та зарубіжна культура»

Гарбар Г. А. «Культурний туризм в контексті масової культури»

ЗМІСТ:

І. ВИКОРИСТАННЯ НАРОДНИХ ОБРЯДІВ У СУЧАСНИХ УМОВАХ

ІІ. КОНЦЕПЦІЯ КУЛЬТУРИ

ІІІ. СКЛАД КУЛЬТУРНО-ДОЗВІЛЛЄВОЇ ПРОГРАМИ ТА ЇЇ ФОРМИ

IV. КУЛЬТУРНИЙ ТУРИЗМ ТА ЙОГО ВИНИКНЕННЯ

І. ВИКОРИСТАННЯ НАРОДНИХ ОБРЯДІВ У СУЧАСНИХ УМОВАХ

Обрядова культура – традиційна культура народу, сформована в процесі його історичного розвитку обрядовою практикою, що утвердила культурні стереотипи – норми, звичаї, традиції, ідеали, які визначають зв’язок поколінь.

Календарні свята та обряди - складний культурний комплекс, в якому поєднуються практичний досвід і релігійно-магічні вірування, естетичні традиції та звичаї, спрямований на інтеграцію, репродукування та примноження духовних цінностей суспільства.

Свята виникають на основі існування духовних зв’язків між людьми і сприяють осягненню ідеального в житті, формуванню відчуття гармонії буття і завжди позначені життєстверджуючим характером. У зв’язку з цим актуалізуються поняття: «святковий час», «святковий простір», «святкове світосприйняття», знакові для розуміння функціонування традиційного свята.

Свято – соціально значуща, донесена традицією або встановлена по-дія, що має розгалужене художнє оформлення і пробуджує емоційні переживання учасників для підтвердження її ціннісно-ідеологічного значення в суспільстві.

Календарне свято – соціально значуща, донесена традицією художньо оформлена подія, органічно включена в календарно-господарський цикл, у якій первісний сакральний зміст трансформований в образно-поетичну форму колективних дій, що відтворюються кожною наступною генерацією.

Обряд — це сукупність умовних, традиційних символічних колективних дій, призначених для фіксації важливих подій суспільного й особистого життя, який актуалізує й закріплює у певному суспільстві ідеї, норми, ідеали, цінності, надає їм емоційного забарвлення художнім оформленням всього його комплексу.

Обрядова культура – традиційна культура народу, сформована в процесі його історичного розвитку обрядовою практикою, що утвердила культурні стереотипи – норми, звичаї, традиції, ідеали, які визначають зв’язок поколінь.

Протягом віків православна обрядово-звичаєва сфера трансформувалася, набуваючи нового змісту й соціального забарвлення. Християнський культ став зовнішньо-символічним утіленням системи високих моральних цінностей, нівелюючи еротико-прокреативну символіку язичницьких святкувань.

Радянська святкова культура багато в чому успадкувала дореволюційні масові церемонії та ритуали, залишаючись десакралізованою як за формою, так і за змістом. Усе це позначається і на способі життя людей, які втратили віру у світоглядні зразки і поведінкові стереотипи, стверджені обрядовою культурою українців. Занепад традиційних релігійних вірувань сприяв і занепаду традиційних календарних свят з їх високими художніми зразками творчості.

Урбанізація культури, політичні та соціокультурні зміни, стрімкий розвиток технічних інформаційних засобів комунікації – процеси, що останнім часом відбуваються в українському суспільстві, призвели до динамічних перетворень у галузі святотворення.

В Україні велика кількість традиційних свят календарного циклу майже вийшли з повсякденного життя, втратили своє суспільне значення, зазнали змін самі форми і характер проведення окремих свят. Найемоційніші художні форми календарних свят, корінням заглиблені у давньоруські релігійні вірування, поступово трансформувалися у явища народного мистецтва, святково-розважальні дійства, продовжуючи залишатися найпотужнішими репрезентантами календарно-святкової культури. Основними чинниками трансформації традиційної обрядової культури в процесі її еволюції стали: християнізація, секуляризація суспільства, розвиток транспортної мережі, і пов’язана з цим міграція населення, геополітичні зміни. Якісні зміни в духовній, політичній, побутовій сферах життєдіяльності українського суспільства визначили і корективи народних свят і обрядів. як у минулому, так і нині спостерігається екстраполяція функцій язичницьких богів на постаті Ісуса Христа та його послідовників-мучеників, на-дання язичницькій звичаєвості християнської інтерпретації та символічності, цілеспрямоване синтезування різних святкових феноменів: Різдва Христового з Колядою, Купайла – зі святом Іоанна Хрестителя тощо. Особливістю тут виступає насамперед привабливість художньої форми обрядів. У систему сучасної інтерпретації народних свят закладено так званий «генетичний код» у вигляді набору натуральних обрядових художніх засобів, атрибутів.

У процесі відродження народних календарних свят великого значення набувають місцеві особливості їх побутування, специфіка регіональних виявів художнього оформлення традиційної обрядовості. Зокрема, текстура сучасних сценаріїв свята Купала містить інформацію про залучення персонажів Купала й Марени та маніпулювання ними за допомогою усталених ритуалів (прикрашання, хороводи й потоплення), що супроводжується їх озвученням, реалізацією як цілісно-го культурного тексту (завдяки використанню у текстах обрядових пісень кодових звуко- і словосполучень, наприклад, «На Купала, на Івана…»). Наприклад, сценарій фольклорного свята «Сьогодні – Івана, завтра Купала» у с. Сковородинівка Харківської області, передбачає проведення конкурсу «Марен», які репрезентують різні села зі своїми особливостями. Конкурс на кращу обрядову їжу, що, можливо, пов’язано з символічними проводами обрядової ляльки, але у більш сучасному вигляді. Тобто, спостерігаємо трансформування магічного контексту в дії розважально-ігрового плану.

Структура традиційного свята відзначається синкретизмом, первинною неподільністю на окремі художні елементи, що дає можливість учаснику святодії «жити» в ньому. У структурі сучасної інтерпретації традиційного свята, навпаки, зміст складають самостійні види мистецтва – музика, танець, художнє слово та ін. Можна сказати, що сучасна модель народного свята провокує пробудження у глядачів пам’яті про первинну сутність обряду на автентичному матеріалі, що відтворюється аматорськими фольклорними колективами.

Отже, сучасні календарні й християнські свята перетворились на загальнонародні свята в Україні (Різдво Христове й Новий Рік, Великдень, Масляна, Трійця, Покрова тощо), кожне з них міфологічно заглиблено в архаїчну культуру і набуває нині вторинно міфологізованого змісту.

ІІ. КОНЦЕПЦІЯ КУЛЬТУРИ

Антропологічна, або функціональна концепція культури представлена в працях видатного англійського етнографа і соціолога Б.К. Малиновського (1884—1942), французького етнолога і соціолога К. Леві-Строса (1908—1991), американського етнографа А. Кребера (1876—1960) та багатьох інших. Сутність цієї концепції полягає в тому, що виникнення й розвиток культури пов'язується з потребами людства. Б.К. Малиновський потреби, що обумовили виникнення культури, ділить на первинні, похідні та інтегративні. Первинні потреби спрямовані на продовження роду і забезпечення його життєдіяльності, їм відповідає розвиток знань, освіти, житлових умов. Похідні потреби спрямовані на виготовлення і вдосконалення знарядь праці. Їм відповідає розвиток економіки і культури господарювання. Інтегративні потреби проявляються в необхідності згуртування і об'єднання людей, в потребі авторитету. Задоволенню цих потреб відповідає політична організація суспільства. Відмінність між культурами обумовлена різними способами задоволення потреб.

Серед різних концепцій культури вагоме місце посідає соціологічна. Вона представлена в працях багатьох вчених, зокрема П. Сорокіна (1889—1968), Г. Маркузе, Т. Адорно та ін. Сутність соціологічної концепції полягає в тому, що культура розглядається як цілісне утворення, складна ієрархічна система культурних і соціальних систем. Так, відомий соціолог культури Питирим Сорокін (російський вчений-емігрант, згодом — президент американської соціологічної асоціації) сформулював теорію суперсистем культури. Він виділив три основних типи культури, що лежать в основі суперсистеми. Серед них чуттєвий тип, для якого властиве чуттєве сприймання навколишнього світу; ідеаціональний тип, для якого характерний раціональний підхід до дійсності; та ідеалістичний тип, що грунтується на інтуїтивістському методі пізнання. Кожна форма культурної суперсистеми, зокрема мова, мистецтво, мораль, релігія, філософія тощо, має свою першооснову, яка складає матеріальне й ідеальне начала. Саме ці начала визначають тип культури і відповідний йому світогляд. Культурну систему П. Сорокін розглядає як вихідний і вирішальний фактор соціального розвитку. "Саме культурний фактор, — пише він, — здійснює визначальний вплив на появу, існування і структуру соціальних груп (систем), а не навпаки..."

Сорокін відкидає концепцію локального розвитку культур, відстоюючи принцип історичного коловороту суперсистем. Культура одного народу взаємозв'язана з культурою іншого. Контакти між культурами були завжди і стають тепер більш інтенсивними. Характеризуючи соціальну і культурну динаміку, Сорокін пише: "Зрозуміло без слів, що соціокультурні феномени міняють свої позиції як у фізичному, так і в соціальному просторі. Вони неперервно мігрують, циркулюють і пересуваються з місця на місце, від однієї групи до іншої, від одного класу до другого, назад і вперед, згори вниз в різноманітному стратифікованому соціокультурному універсумі. Автомобіль і ленінський комунізм, безрукавки, короткі зачіски, ванни і радіо, джаз і губна помада, теорії революції і симфонії Бетховена, захисні тарифи і теософія — всі ці практично культурні об'єкти і цінності рухаються із Сполучених Штатів у Китай, з Відня в Сідней і Калькутту, з Детройта в Москву, від вищих класів до нижчих, з міст до сіл, від аристократів до пролетаріату і навпаки".

Розвиток науки, філософії, моралі, релігії, мистецтва, як правило, пов'язаний з досягненнями культури минулого. Вся історія соціокультурного світу, на думку П. Сорокіна, проявляє себе як завжди нова, невичерпна у своїй творчій здатності, різноманітності, перетвореннях і відмінностях у будь-який момент свого існування. У будь-якій сфері культури часто нова система замінює віджилу. "Певні стилі у мистецтві, наприклад готична архітектура, — пише вчений, — виникли, розвивались, досягли повного розквіту і тоді, вичерпавши свої можливості, зупинялись або муміфікувались в епігонських повтореннях, або гинули, давши простір новому стилю". Це саме властиве й іншим сферам культури, в тому числі й економічній політиці, соціальній організації суспільства тощо.

Аналізуючи динаміку культури, П. Сорокін ставить питання: в якому напрямку відбуваються зміни у цій сфері людського буття? На його думку, нинішня пануюча матеріальна суперсистема поступово замінюється релігійним, ідеалістичним типом культури. Занепад сучасної західної культури створює можливість появи іншої культурної системи. Прихід нової суперсистеми, зумовленої дією "принципу іманентних змін", означатиме народження нової культури, що здатна виправити, якось оновити "ту систему культури", що деградує. Цикл культурних процесів відбувається у власному колі, проходить "у холостому русі", відірвано від суспільної практики. В кінцевому підсумку, на думку П. Сорокіна, одні ідеї породжують і замінюють інші ідеї.

Значного поширення набула марксистська концепція культури. Її основоположниками були К. Маркс (1818—1883) і Ф. Енгельс (1820—1895). Вона грунтується на принципі, що визначальним у походженні і розвитку культури є матеріально-перетворююча суспільна діяльність людей, яка спрямована перш за все на задоволення матеріальних потреб, а також на формування висококультурної людини як суспільного суб'єкта діяльності. В системі культури марксизм виділяє два рівні: матеріальну і духовну культури. Особливістю матеріальної є те, що вона не рівнозначна виробництву і матеріально-перетворюючій діяльності людей. Матеріальна культура характеризує діяльність людей з точки зору її впливу на розвиток людини, виявлення того, в якій мірі ця діяльність сприяє розвиткові обдарувань і творчих здібностей особи, наскільки вона реалізує її сутнісні сили, сприяє вдосконаленню людини. Духовна культура спрямована на перетворення духовного світу людини і його соціального буття. Її цінності існують не лише в опредмеченій формі, але й в різних видах діяльності, що зв'язані з процесом духовного виробництва (гра актора на сцені або в кіно, лекція викладача вузу або урок вчителя в школі, діяльність художника або письменника і т.д.). Для духовних цінностей властива довговічність існування. Матеріальні цінності обумовлені рівнем задоволення потреб (скажімо, потреба в їжі, одязі, побутових умовах і т.ін.). В духовній сфері, наприклад, насичення знаннями, естетичними цінностями не знає ніяких меж. Безмежність споживання духовних цінностей обумовлена перш за все пізнавальною, моральною, естетичною, творчою діяльністю людей. Перше місце в духовній культурі посідає творча діяльність.

Згідно з марксистською концепцією поділ культури на матеріальну і духовну має умовний характер, оскільки між ними існує діалектичний взаємозв'язок. Вони активно взаємодіють між собою; в епоху науково-технічної революції їх інтеграція значно посилилась. З одного боку, зросла роль матеріальної культури в духовному житті суспільства в особі засобів масової інформації і пропаганди, а з другого — через виробничу естетику, розвиток культури виробництва, перетворення науки в безпосередню виробничу силу тощо. На межі матеріальної і духовної культур виникають такі соціальні явища (архітектура, дизайн, наукові дослідження, виробниче навчання і т.ін.), які одночасно є матеріальними і духовними. Все це — свідчення цілісності й системності культури.

Вагомий вклад у розвиток концепцій культурно-історичного процесу внесли українські вчені. Їхня суспільно-політична і філософська думка була тісно пов'язана з науковими надбаннями Заходу і Сходу. Вони створили ряд оригінальних концепцій культури, основною тезою яких була ідея самоцінності національної культури і її взаємозв'язку з культурами інших народів.

Належний вклад у розробку феномена культури зробила українська культурологічна думка в XVI ст. У козацьких літописах та працях К. Саковича було висунуто оригінальну теорію розвитку культури, яка грунтувалася на виділенні іманентних рис українців (героїзм, волелюбство, товариськість, лицарська вірність, почуття гідності), що нібито були успадковані "козацьким народом" від могутнього племені сарматів та хозар.

Своєрідна концепція Г.С. Сковороди (1722—1794) грунтується на теорії трьох світів. Перший світ — це природа, або "макрокосмос" (всесвіт), другий світ — це суспільство і людина, або "мікрокосм", третій світ — це Біблія, або "світ символів". Кожний із світів, на думку Г. Сковороди, має двояку природу, "дві натури" — зовнішню, видиму, або "матеріальну натуру", і внутрішню, або "духовну натуру". Аналізуючи культурно-історичний процес, мислитель вдавався до алегоричного пояснення біблійних оповідей і міфів. Внаслідок цього вчений створює теорію "світу символів", або третього світу. Значення символів може бути різним, навіть протилежним щодо їх справжнього смислу. Наприклад, Біблія може символізувати добро і лукавство, спасіння й загибель, істинність і хибність, мудрість і безумство. Все залежить від того, який основний принцип береться за основу тлумачення. Сковорода вважає, що все в світі, включаючи Біблію, має подвійну природу: "Все миры состоят из двух естеств: злого и доброго". Людина також включає в собі два протилежні начала — "вічність" і "тлінність", піднесене й нице. У ній живе два ангели або демони — світлий і темний, добрий і злий, мирний і буйний, хранитель і губитель. На думку вченого, філософська наука повинна розкривати істинний смисл предметів і явищ символічного світу, допомагати людині пізнати саму себе, свою духовність. На основі теорії "трьох світів" і "двох натур" Сковорода дійшов висновку, що вся природа "макросвіту" переломлюється і продовжується в "мікросвіті", в людині. Для філософа Бог — це внутрішня сутність речей, закономірність світобудови, тому шукати "новий світ" і "нову людину" необхідно в самій людині, "в плотській нашій тіні", тому що "він в тобі, а ти в ньому". Все неживе і живе на небесах і на землі підпорядковане єдиним природним закономірностям. В історії української науки Г.С. Сковорода вперше заклав основи розуміння культури як окремої, специфічної сфери буття, в якій все божественне перебуває у символічних формах. Принцип символізму й інтерпретації Біблії філософ поширив на сферу духовної культури, її історію та форми прояву, зокрема дохристиянську, християнську та світську.

У науковому відношенні більш вираженою була культурологічна концепція Кирило-Мефодіївського братства, таємної політичної організації, яка висунула ідею звільнення слов'янських народів від ярма гнобителів і створення федеративного "Союзу слов'янських республік" із столицею в Києві. Ідеї братчиків про соціально-політичну перебудову суспільства включали багато цінних думок про розвиток національної культури, що були висловлені у працях М. Костомарова (1817—1885), П. Куліша (1819—1897), Т.Г. Шевченка (1814—1861) та ін. Це передусім положення про державну самостійність слов'ян, вільний розвиток національної культури і мови, про характерні риси ментальності українців, зокрема — природний демократизм, прагнення до волі, поетичність, віротерпимість, відкритість у спілкуванні, дружелюбність тощо. Братство мало свої філіали в різних місцях тодішньої Росії. Понад 100 чоловік на Україні, в Польщі, Росії, Білорусії, Литві, Чехії підтримували тісні зв'язки з товариством. (Наприклад, в Галичині відома діяльність славнозвісної "Руської трійці" — М. Шашкевича (1814—1843), І. Вагилевича (1811—1866), Я. Головацького (1814—1888).) Члени братства проводили велику просвітницьку роботу, активно виступали за навчання українською мовою, були організаторами видавничих проектів. Просвітницька діяльність Кирило-Мефодіївського братства сприяла формуванню і розвитку національної свідомості українського народу.

ІІІ. СКЛАД КУЛЬТУРНО-ДОЗВІЛЛЄВОЇ ПРОГРАМИ ТА ЇЇ ФОРМИ

Форма культурно-дозвіллєвої програми – це точка зору фахівця на проблему, структура, що утворюється на основі організації матеріалу і аудиторії. Форма не може бути реалізована без змісту, без сенсу.Якщо трактувати всю цю проблематику в інших термінах, то можна представити форму культурно-дозвіллєвої програми як один з художніх способів моделювання, за допомогою якого можна проектувати справжню дійсність, минулу і майбутню, «в термінах суб’єктивних переживань якоїсь реальної або вигаданої особи, з якою глядач, слухач має можливість ототожнюватися в процесі сприйняття відповідного змісту». Можна зробити вивід про те, що форма культурно-дозвіллєвої програми трансформується в продукт, коли творчий процес завершується створенням гостросюжетного твору, в реалізації якого в зв’язаному ланцюзі виступів, дій, зорових образів розкривається та або інша тема, де немає однозначного ділення на виконавців і публіку. Звідси, культурно-дозвіллєва програма – це найбільш універсальна і всеосяжна форма художнього моделювання, що «розігрується перед публікою, звернена до всіх здібностей плотського сприйняття, така, що допускає у відомих ситуаціях безпосереднє залучення публіки до сценічної дії самого життя, де кожен індивід виступає одночасно і як актор, і як глядач». Культурно-дозвіллєва программа, створена з самих різних виразних засобів (зображення, слова, музики і так далі), здатна володіти цілісністю, гармонійністю частин, пронизаних єдиним авторським початком.

Драматургія культурно-дозвіллєвої програми включає наступні обов’язкові елементи: мета як очікуваний ефект від організованого спілкування учасників; характеристику відповідного методичного принципу (або принципів); логіку використання форм, засобів і способів організації діяльності учасників; набір умов її ефективної реалізації. Тоді в структурному відношенні кожен сценарій культурно-дозвіллєвих програм може відповідати вимогам ціннісно-орієнтованого, активно-діяльнісного підходу до цілісного технологічного процесу в установі культури.\І тут обов’язковими компонентами драматургії є кількісні та якісні показники, які володіють наступними характеристиками:- актуальність культурно-дозвіллєвих програм з позиції поточних суспільно-політичних, соціально-економічних, культурних завдань, що стоять перед суспільством;- спадкоємність і послідовність в їх підготовці і проведенні, що виражаються в органічному зв’язку попередніх і подальших програм як в організаційному, так в педагогічному і художньому аспектах;- жанрова різноманітність програм, можливість модифікації однієї і тієї ж програми. Драматургію культурно-дозвіллєвої програми можна розглядати як унікальний організм, як галерею живих осіб. А сценарна майстерність характеризується наявністю у фахівця художнього мислення як основи сценарної діяльності. Специфіка драматургії визначається художньо-виразними засобами культурно-дозвіллєвої діяльності, методикою роботи над сценарієм, його сюжетно-композиційною побудовою і сценічним втіленням програми.

Дата добавления: 2015-10-28