Уміння — зумовлена знаннями і навичками готовність людини успішно досягати свідомо поставленої мети діяльності в мінливих умовах її протікання.

У зарубіжній науці не існує чіткого розмежування між умінням та навичкою. Вітчизняні психологи вважають, що прикметною ознакою вміння є використання правиль­них прийомів і способів діяльності в нових чи радикаль­но змінених умовах шляхом свідомого і цілеспрямовано­го застосування відповідних знань у процесі виконання завдань.

Фізіологічною основою вміння є структура умовних зв'язків, яка складається зі зв'язків другої сигнальної си­стеми, в якій представлено знання людини, і міжсистемних зв'язків, завдяки яким комплекси збуджень, викликані словом, можуть динамічно передаватись у першу сиг­нальну систему.

Якщо в навичках знання використовуються лише на етапі формування, а потім дія виконується на основі сте­реотипу, то для вмінь характерним є застосування знань і на етапі функціонування.

Уміє той, хто знає, як виконувати певну діяльність, і володіє відповідними технічними прийомами (навичками). Формування вміння може відбуватися двома шляхами. У першому випадку людині дають певну систему знань і ставлять перед нею завдання. Вона повинна сама знайти шляхи його виконання. Вдаючись до різних спроб і допу­скаючи помилки, людина шукає необхідні орієнтири, спо­соби опрацювання інформації, прийоми діяльності. Такий підхід здебільшого реалізується в умовах шкільного на­вчання, хоча він є недостатньо ефективним. Другий шлях полягає в тому, що наставник (учитель) дає учню певне за­вдання і керує його психічною діяльністю так, щоб він са­мостійно здобував і застосовував наявні знання. Такий шлях називається проблемним навчанням.

Отже, залежно від поставленої мети основні засоби ді­яльності (навички і вміння) формуються по-різному. Ви­робляють і закріплюють навички шляхом повторення в незмінних умовах діяльності, а для формування вмінь умови діяльності слід увесь час змінювати.

4. Основні види діяльності

Свідома активність людини формується і виявляється в діяльності, яка відбувається в певній системі відносин з іншими людьми. Результати діяльності впливають на світ, що оточує людину, долі інших людей. Діяльність формує особистість людини, яка виражається знову ж таки в ді­яльності. Життя людини — це постійна зміна різних ви­дів її діяльності. З усієї їх різноманітності три види ма­ють найбільший вплив на розвиток особистості. Це гра, навчання і праця. Генетично змінюючи одна одну, вони співіснують протягом усього життя людини.

Гра. Вона є найпростішим видом діяльності. У грі роз­починається формування людини як особистості, суб'єкта ді­яльності. Це форма прояву активності дитини. Метою гри є сам процес, а не практичні результати. У психічному розвит­ку дитини вона є засобом, що дає змогу в доступній формі оволодіти способами діяльності дорослих. Заміщуючи реаль ні об'єкти певними символами, предметами, дитина імітує ді­яльність, щоб урешті-решт самій стати її суб'єктом.

У перших іграх помітною є керівна роль дорослого. Він розкриває функціональну роль іграшки. Наслідуючи дії дорослого, дитина починає гратися самостійно. Згодом ініціатива гри переходить до дитини.

З розвитком дитини змінюються також її ігри. Про­тягом перших двох років життя вона опановує рухи і дії з предметами, що її оточують, — так виникають функціо­нальні ігри. У них дитина відкриває нові, незнайомі їй властивості предметів і способи дій із ними. Важливе зна­чення при цьому мас оволодіння мовою.

Складнішими є конструктивні ігри, в яких дитина по­чинає осмислювати значення предметів та їх зв'язки. Функціональні та конструктивні ігри належать до розря­ду маніпулятивних.

На третьому-четвертому році життя з'являються сю­жетно-рольові ігри, за допомогою яких дитина включа­ється в колективні стосунки. У цих іграх, виконуючи пев­ну роль, вона привчається діяти за правилами, що розви­ває дисциплінованість, витримку, наполегливість тощо. У грі розвиваються і її психічні властивості. Підбираючи ігри, можна цілеспрямовано впливати на розвиток різних психічних якостей — уваги, сприймання, пам'яті, волі та ін. Сюжетно-рольові ігри полегшують перехід до ново­го типу ігор — ігор за правилами, де поведінку регламен­тують уже абстрактні вимоги.

На п'ятому-шостому році, перед вступом дитини до школи, особливо важливими є дидактичні ігри, за допо­могою яких дорослі поступово залучають дітей до про­цесу навчання.

Навчання. Це активний процес спрямування діяльно­сті й поведінки дитини на опанування нею суспільно-історичного досвіду людства. Його виділення в самостій­ний вид діяльності відбулося внаслідок ускладнення люд­ської праці, застосування засобів виробництва, що постійно вдосконалювалися, для використання яких було потрібно багато знань, навичок і вмінь. Навчання є підго­товкою до трудової діяльності і водночас — провідним видом діяльності школярів, студентів, аспірантів.

Навчання не є простим передаванням знань від учи­теля до учня. Це процес активного оволодіння знаннями, навичками і вміннями під керівництвом наставника. На­вчання повинно мати розвиваючий характер. Повідомля­ючи учням знання, вчитель має навчати їх спостерігати, порівнювати, аналізувати, виражати свої думки за допо­могою мови. Так учні навчаються самостійно мислити і здобувати нові знання.

Життєвий досвід свідчить, що, переходячи від навчан­ня до практичної діяльності, і в науці, і на виробництві людина утримується на рівні вимог часу, якщо вона по­стійно працює над собою, тобто весь час навчається само­тужки.

Праця. Це вид діяльності, метою якого є створення сус­пільно корисного продукту. При цьому не суттєво, чи по­трібний людині вироблений нею продукт. Важливо, щоб він був потрібний суспільству. Це означає, що цілі діяльності людини визначають не особисті, а суспільні потреби. Отже, трудова діяльність за своєю природою є суспільною: її фор­мують і спрямовують потреби суспільства.

Будь-яка діяльність є суспільною і за своїм характе­ром. Завдяки поділу праці жодна людина не виробляє всьо­го того, що їй потрібно, майже ніколи не бере участі у ви­робництві продуктів від початку до кінця. Тому потреби людини задовольняються не її власною працею, а працею всього суспільства. Характер їх задоволення визначає сис­тема виробничих відносин, що панують у суспільстві.

Отже, виникнення і розвиток різних видів діяльності у людини є складним і тривалим процесом. Перехід від одного виду основної діяльності до іншого зумовлений зміною суспільного становища людини.

Запитання. Завдання

1. У чому принципова відмінність діяльності людини від складних форм поведінки тварин?

2. Дайте характеристику взаємозв'язків між основними компо­нентами діяльності.

3. Як співвідносяться зовнішні (предметні) й внутрішні (розумові) дії в процесі їх становлення?

4. Здійсніть графічне зображення процесу засвоєння навички.

5. Яку роль відіграє свідомість при формуванні навичок і вмінь?

6. Чи існує взаємодія вмінь?

7. Чим відрізняється вміння від навички?

8. Встановіть риси схожості і відмінності, які існують у грі дітей і діяльності дорослих.

9. Відома давня легенда про майстрів, які зносили каміння на місце майбутнього будівництва. Коли одного з них запитали, що він ро­бить, той сказав: «Хіба не бачите, я тягаю каміння». Другий на це запи­тання відповів: «Я стараюся заробити собі на хліб». Третій відповів: «Я будую дім. де житимуть люди». Поясніть причину відмінностей у відповідях майстрів. Чим зумовлене це явище?

10. Підберіть із переліку ознаки, властиві кожному з трьох понять — «діяльність», «дія», «рух»: пізнавальний, теоретичний, перцептивний, імпульсивний, практичний, трудовий, розумовий, навчальний, предметний, природжений, вольовий, ігровий, цілеспрямований, гро­мадський, реальний, внутрішній.

Література

Абульханова-Славская К. А. Деятельность и психология личности. — М.. 1980.

Давыдов В. В. Проблемы развивающего обучения. — М., 1986.

Давыдов В. В. Нерешенные проблемы теории деятельности// Психо­логический журнал. — 1992. — № 2.

Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1982.

Милерян Е. А. Психолог ия формирования общетрудовых политехниче­ских умений. — М.. 1973.

Никуленко О. А. Некоторые проблемы теории деятельности// Вопро­сы психологии. — 1984. — № 4.

Степанов О. М. Перенос знань і вмінь як проблема педагогічної пси­хології// Наукові записки Тернопільського педуніверситету. Серія «Педаго­гіка і психологія». — 1997. — № 1(3).

Франкл В. Человек в поисках смысла. — М., 1990.

Эльконин Д. Б. Теория игры. — М., 1972.

ТЕМА № 5

СПІЛКУВАННЯ

План

1. Сутність спілкування.

2. Функції та структура спілкування.

3. Спілкування як обмін інформацією.

4. Спілкування як міжособистісна взаємодія.

5. Спілкування як міжособистісне розуміння.

Спілкування належить до базових категорій психо­логії. Його соціальна функція полягає в тому, що воно є засобом передавання суспільного досвіду. Завдяки спіл­куванню утворюються спільноти людей, в яких налаго­джується взаємодія і виробляються соціальні норми пове­дінки.

1. Сутність спілкування

Наприкінці XX — на початку XXI ст. у психологіч­ній науці посилюється увага до методологічних, теоретич­них і експериментальних проблем психології спілкування. Це спричинено тим, що без глибокого наукового розу­міння процесу спілкування неможливо створити загальну теорію формування психіки людини та її розвитку як особистості, розробити науково обґрунтовані методичні рекомендації для практичної роботи у сферах навчання і виховання, праці, дозвілля, охорони здоров'я. Тому спіл­кування є базовою категорією психологічної науки.

Люди постійно взаємодіють між собою, що є необхід­ною передумовою задоволення їх потреб. Жодна людська спільнота не може ефективно діяти, якщо індивіди, які до неї належать, не встановлять між собою контакт і не до­сягнуть належного взаєморозуміння. Вся історія людства є історією взаємодії людей. Однією з найважливіших форм такої взаємодії є спілкування.

Спілкування — процес взаємодії між двома чи кількома особами, що полягає в обміні інформацією пізнавального чи емоційно-оцін­ного характеру.

У спілкуванні реалізується потреба однієї людини в іншій. Через нього люди організовують різні види теоре­тичної та практичної діяльності, обмінюються інформаці­єю, досягають взаєморозуміння, взаємно впливають одне на одного, формують свій світогляд. У спілкуванні вони розвиваються фізично і духовно, формуються як суспіль­ні суб'єкти.

Діяльність і спілкування. Поширеним є розуміння спілкування як діяльності. Про це свідчать такі часто вживані вирази, як «комунікативна діяльність», «діяль­ність спілкування», «спілкування як вид діяльності» то­що. При цьому на процеси спілкування намагаються по­ширювати теоретичні твердження, розкриті при вивченні предметно-практичної діяльності.

Проте аналіз спілкування тільки в системі понять ді­яльності має труднощі. Так, одним із найважливіших чинників діяльності є мотив. Коли розглядати навіть най­простіший варіант спілкування між двома індивідами, то виявляється, що кожен із них, вступаючи в спілкування, має свій мотив. Ці мотиви, як і цілі, не збігаються. Вини­кає питання: чий мотив стає мотивом їх спілкування? Від­повідаючи на нього, слід врахувати, що мотиви і цілі в спілкуванні можуть як зближуватися за змістом, так і віддалятися. Отже, вже із самого початку виявляється не­можливість аналізувати спілкування в поняттях діяльно­сті. Не менші труднощі виникають і при визначенні су­б'єкта і об'єкта. Ось чому спілкування як процес є не то­тожним діяльності і потребує специфічного підходу.

Виконуючи спільну діяльність, індивід об'єднується з іншими людьми, спілкується з ними, добивається взаємо­розуміння, повідомляє якусь інформацію, одержує повідомлення від інших. При цьому спілкування є частиною дія­льності, її інформаційним аспектом, комунікацією. Це спілкування першого роду.

Але, створивши продукт (машину, пісню, книгу), куди ввійшло спілкування як комунікація, людина через нього представляє свою індивідуальність іншим людям, продов­жує себе в інших. Створений предмет одночасно є і пред­метом діяльності, й засобом утвердження людини в сус­пільному житті, бо його виготовили для інших людей. Він опосередковує стосунки між людьми: спілкування стає ви­робництвом спільного продукту — у ньому втілюються частини Я виробника й споживача. Це спілкування дру­гого роду. Якщо спілкування першого роду було части­ною спільної діяльності, то щодо спілкування другого ро­ду ця діяльність є істотним аспектом. Отже, спілкування і діяльність утворюють нерозривну єдність.

2. Функції та структура спілкування

Потреба у спілкуванні є первинною потребою людини. Завдяки спілкуванню відбувається згуртування людей, виробляються норми поведінки, узгоджуються спільні дії, передається суспільно-історичний досвід. Щоб повніше оцінити вплив спілкування на розвиток суспільства, вчені намагаються встановити його функції, виділити і вивчити окремі його аспекти.

Функції спілкування. Найважливіші функції спілку­вання виділяють, аналізуючи його роль на індивідуаль­ному рівні суспільного буття людини. У характеристиці спілкування здебільшого виділяють три класи функцій: інформаційно-комунікативні, регулятивно-комунікативні й афективно-комунікативні.

До інформаційнокомунікатавннх функцій належать процеси формування, передавання і прийняття інформа­ції. Під час формування вирівнюються відмінності у вихідній інформованості людей, що вступають у спілку­вання. На етапі передавання значень спілкування є інформуванням, інструктажем, навчанням тощо. На рів­ні прийняття реалізується прагнення індивідів зрозумі­ти один одного. Тут спілкування спрямоване на оціню­вання досягнутих результатів (згода, незгода, порівняння поглядів).

Щодо цього класу функцій існує багато ще нез'ясованих питань. Наприклад, як відбувається трансформація сприйнятого зорового образу в мовне повідомлення, і на­впаки, як у людини, що сприйняла мовне повідомлення, ця інформація трансформується в зоровий образ.

Регулятивно-комунікативні функції безпосередньо по­в'язані з регулюванням поведінки. Завдяки спілкуванню людина має змогу регулювати не тільки свою поведінку, а й поведінку інших людей, разом із тим відчуваючи регу­лятивні виливи з їх боку. Відбувається взаємне узгодження дій. У взаємному регулюванні формуються і виявляються властиві спільній діяльності особливості (сумісність людей, їх узгодженість у діях), взаємно стимулюється і коригується поведінка. З цим класом функцій пов'язано наслідування, навіювання, переконання та ін.

Афективно-комунікативні функції характеризують емоційну сферу людини. Усе багатство емоцій людей ви­никає і розвивається в умовах їх спілкування. Потреба в спілкуванні часто виникає у зв'язку з бажанням змінити свій емоційний стан. Специфічною особливістю спілку­вання є груповий емоційний стан.

Аспекти спілкування. Оцінити важливість спілку­вання у житті й діяльності людей неможливо без виявлен­ня і вивчення його окремих аспектів. На основі класів функцій сучасний російський психолог Галина Андреева (нар. 1924) запропонувала розглядати комунікативний (обмін інформацією), інтерактивний (міжособистісна вза­ємодія) та перцептивный (сприймання один одного парт­нерами по спілкуванню і досягнення взаєморозуміння) ас­пекти спілкування.

Залежно від характеру діяльності, в процесі якої від­бувається спілкування, від сфери громадського життя і дистанції спілкування між індивідами може переважати якийсь один аспект. Кожен із них характеризується пев­ним набором прийомів. Проте існують й універсальні прийоми спілкування, застосування яких є ефективним у різних сферах життєдіяльності людини: привітність, так­товність, щирість, почуття гумору значущі для будь-якого виду спільної діяльності. Це означає, що соціально-психологічна підготовка людей повинна бути спрямована передусім на розвиток саме універсальних складових спі­лкування. Однак ці прийоми є необхідними, але недостат­німи для успішності спілкування. Труднощі в задоволен­ні потреби в спілкуванні через незнання адекватних кон­тексту прийомів можуть сприяти появі шкідливих звичок, наприклад куріння, вживання алкоголю, як засо­бів, що ніби знімають напруженість.

Структура спілкування. Спілкування є структурно складним, багаторівневим феноменом, в якому виділяють макро-, мезо- та мікрорівень.

На макрорівні спілкування розглядають як найваж­ливіший аспект способу життя індивіда. Цей рівень пе­редбачає вивчення розвитку спілкування протягом жит­тя людини, виявлення основного змісту діяльності, кола осіб, з якими переважно вона спілкується, соціальних груп, до яких належить, тощо. Цей рівень є основним у дослідженні особистості, спрямованості її діяльності, мо­тиваційної сфери і міжособистісних стосунків.

На мезорівні реалізуються контакти, в які вступають люди при виконанні певних завдань чи спілкуванні на певну тему. Реалізація теми може потребувати одного контакту чи декількох зустрічей. Спілкування в межах певної теми обмежене у часі: воно має початок і кінець, тобто є процесом. Залежно від завдання чи обраної теми загальна картина спілкування виявляється дуже своєрід­ною за формою і способами.

Мікрорівень охоплює окремі акти спілкування, які є йо­го елементарними одиницями. Таким актом спілкування може бути «питання — відповідь», потиск рук, багатознач­ний погляд — мімічний рух у відповідь та ін. За допомо­гою елементарних актів реалізуються теми, з яких склада­ється вся система спілкування особистості в певний період її життя.

3. Спілкування як обмін інформацією

Існує дуже багато засобів передавання інформації пар­тнеру по спілкуванню. До них належать мовлення, паузи в мовленні, якість голосу, тональність, жести, міміка, пан­томіміка, сміх, контакт очей у візуальному спілкуванні та ін. їх поділяють на дві групи — вербальні (словесні) й невербальні.

Вербальна (словесна) комунікація. Одним із основ­них засобів людського спілкування є мова — система сло­весних знаків, які використовуються як форма існування, засіб засвоєння і передавання суспільно-історичного до­свіду людства.

Володіючи мовою, люди обмінюються думками, розу­міють одне одного і взаємодіють. її розуміє як комунікатор (той, хто повідомляє інформацію, кодуючи їїв словах), так і реципієнт (той, хто приймає повідомлення і декодує його). Якщо комунікатор і реципієнт використовують рі­зні системи кодування, вони не можуть добитися взаємо­розуміння і налагодити спільну діяльність. Типовим при­кладом такої неспроможності є біблійна легенда про ва­вилонську вежу, яку не вдалося побудувати через «змішування мов».

Як засіб нагромадження і передавання суспільного до­свіду мова виникла в процесі праці ще в період становлен­ня людини. Для передавання інформації спершу вживали членороздільні звуки, за якими закріплювалося певне зна­чення. Нині завдяки мові люди мають змогу обмінюватися найрізноманітнішими думками й опановувати найскладні­ший досвід.

Процес практичного використання мови для спілку­вання називається мовленням. Мовлення — вербальна комунікація, засобом якої є слова.

За рівнем екстеріоризації мовлення буває зовнішнє і внутрішнє.

Зовнішнє мовлення охоплює всі різновиди усного і пи­семного мовлення.

Усним називають звукове мовлення, що сприймається іншими людьми за допомогою слуху. Його різновидами є діалог і монолог.

Діалог — найпростіший вид усного мовлення. Він розгортається як розмова між двома чи кількома осо­бами. Це мовлення не планують. Кожна вимовлена фраза є відповіддю на репліку співрозмовника. Особливості цьо­го мовлення залежать від рівня взаємовідносин і взаємо­розуміння між партнерами. Діалог є скороченим мовлен­ням. У ньому широко використовують немовиі засоби, оскільки предмет розмови відомий співрозмовникам. Зна­чний вплив на його зміст мають особливості ситуації (контекст).

Монолог — мовлення однієї людини у формі розпо­віді, доповіді, лекції. Зміст повідомлення планується за­здалегідь. Монолог може відбуватися перед аудиторією і без неї. Монологічне мовлення без слухачів, глядачів є складнішим, бо в такому разі в мовця немає інформації про те, як сприймає повідомлення аудиторія. Монологіч­не мовлення вимагає ретельного добирання слів, чіткої побудови речень, строгої логіки та композиційної завер­шеності. На відміну від діалогу монолог потребує спеціа­льної підготовки.

Писемне мовлення — процес спілкуватися з відсут­нім співрозмовником за допомогою писемних текстів.

Воно сформувалося значно пізніше за усне, внаслідок по­треби в спілкуванні людей, що перебувають на відстані і рознесені в часі. Писемне мовлення виникло з піктогра­фії (малюнкового письма) і кіпу (вузликового письма). Подолавши стадії ідеографічного письма (повідомлення передавалось за допомогою символічних малюнків) та звукового письма цілими словами чи складами, воно пе­ретворилося на буквене письмо, яким користуємося нині. Писемне мовлення є найзручнішим і найдосконалішим засобом передавання нагромадженого досвіду наступним поколінням. Тому йому пред'являють особливі вимоги. Оскільки читач сприйматиме написаний текст пізніше (можливо, через століття), то писемне повідомлення повинно бути розгорнутим, а думки в ньому викладені чітко, точно, логічно.

Внутрішнє мовлення є видозміною зовнішнього. Складність людської діяльності породжує потребу зазда­легідь усно чи письмово її спланувати, вибудувати її зміст у голові. Внутрішнє мовлення є засобом внутрішньої під­готовки до діяльності, механізмом мовного мислення. Оскільки людині відомий предмет її думки, внутрішнє мо­влення дуже скорочене, в ньому рідко використовують іменники.

Змістовий аспект спілкування реалізується за допо­могою певних засобів — знакових систем. Основним за­собом спілкування у людському суспільстві є мова. Оскі­льки будь-яке повідомлення не залишає людину байду­жою, то в спілкування завжди включені емоції. Емоційне ставлення, що супроводжує мовленнєві висловлювання, утворює особливий, невербальний аспект обхміну інформа­цією — невербальну комунікацію.

Невербальна комунікація. До невербальних засобів комунікації належать зовнішність людини, міміка, жести, просторове розміщення співрозмовників, сміх, сльози, об­мін поглядами, шкірно-м'язовий контакт, обмін предмета­ми, фотографіями, малюнками та ін. Ці знакові системи доповнюють, а іноді й замінюють слова. Невербальні засоби широко використовуються для спрямування і підсилення мовленнєвого висловлювання.

Неабияке значення в спілкуванні має зовнішність лю­дини, яку утворюють фізіогномічна маска, одяг, манери.

Фізіогномічна маска — основний вираз обличчя, який формується протягом життя під впливом думок, що пе­реважають, почуттів, ставлень. її коригують зачіскою, кос­метикою тощо.

Одяг нерідко є свідченням професійної належності. Стиль одягу викликає у партнера по спілкуванню очіку­вання певної поведінки. Так, військова форма є підставою для сподівання, що партнер — дисциплінована людина. При встановленні контакту зовнішність людини має вели­ке значення. На її основі складається перше враження, яке часто визначає подальший розвиток стосунків.

Динамічний аспект спілкування виявляється в міміці та жестах.

Міміка — динамічний вираз обличчя в певний мо­мент спілкування.

Жест — соціально сформований рух, що передає певний психічний стан. Він з'явився раніше, ніж вербальні засоби. Уже маленька дитина за допомогою жестів виражає свої потреби, бажання і ставлення.

Жести людини дуже різноманітні. Вони бувають ко­мунікативними (замінюють мовлення у спілкуванні і мо­жуть виконувати самостійну функцію, наприклад підні­мання при зустрічі руки задля привітання); жестами під­креслення (супроводжують мовлення і посилюють його вплив); модальними (слугують для вираження оцінки чи ставлення до ситуації, наприклад вертикально піднятий великий палець руки означає високу оцінку).

Міміка і жести розвиваються як суспільні засоби ко­мунікації, хоча деякі елементи є природженими. Суспі­льна залежність їх виражається в тому, що в різних культурах ті самі жести і вирази обличчя мають різне значення. Наприклад, вертикальне похитування головою українець сприйме як ствердження, а болгарин — як за­перечення.

На результат спілкування впливає міжособистісний простір, тобто дистанція між партнерами, їх розташування. Виявилося, що чим тісніші стосунки між людьми, тим на меншій віддалі один від одного вони розташовуються в процесі спілкування. Дистанція спілкування залежить від національності, соціального статусу, віку партнерів тощо. Дуже близька, як і надто віддалена, дистанції негативно позначаються на спілкуванні.

У американській психології виділяють чотири дистан­ції спілкування між партнерами: інтимна (до 0,5 метра), міжособистісна (0,5—1,2 метра), соціальна (1,2—3,7 мет­ра) і публічна (3—7 метрів і більше). Змінюючи дистан­цію, можна посилювати чи послаблювати вплив на парт­нера. Правильно обрана дистанція створює сприятливі умови для спілкування.

4. Спілкування як міжособистісна взаємодія

Спілкуючись, людина не тільки обмінюється інформа­цією з іншими людьми. Вона звертається до них із про­ханням, запитанням чи вимогою, ставить собі за мету вплинути на співрозмовника, добитися потрібної відпові­ді чи виконання доручення. У таких випадках спілкуван­ня виступає як інтеракція — сукупність зв'язків і взає­мовпливів людей, що складається у спільній діяльності.

У процесі свого розвитку суспільство поступово вироб­ляє певні зразки поведінки, які визначають правила взає­модії та взаємовідносин між людьми і функціонують як соціальні норми. Ці норми в різних спільнотах можуть суттєво відрізнятися. їх порушення включає механізм со­ціального контролю, який реалізується як схвалення чи несхвалення, осуд, покарання, що коригують поведінку то­го, хто від них відхиляється. Діапазон соціальних норм дуже широкий: від чітко встановлених вимог трудової дисципліни до правил ввічливості у спілкуванні.

Кожна людина у будь-якій ситуації грає якусь роль. Роль — нормативна поведінка, яку оточуючі очікують від кожного, хто виконує певні соціальні функції. Та сама лю­дина в різних ситуаціях виконує різні ролі: вдома це може бути глава сім'ї, у транспорті — пасажир, у лікарні — па­цієнт, на підприємстві — робітник і т. ін. Соціальний кон­троль у процесах взаємодії зумовлюється соціальними очі­куваннями такої поведінки від людини, яка б відповідала ситуації і обраній ролі. Наприклад, від військового очіку­ють, що він виявлятиме дисциплінованість, зібраність у критичній ситуації, сміливість, рішучість і розсудливість.

Спілкуючись, кожна людина намагається так вибудува­ти свою поведінку, щоб вона відповідала рольовим очіку­ванням партнерів. Попри це нерідко рольова поведінка створює особливі рольові бар'єри, що перешкоджають вста­новленню довірливих стосунків між людьми чи навіть призводять до виникнення міжособистісних конфліктів. Соціальна значущість конфліктів різна і залежить від цін­ностей, які покладено в основу міжособистісних стосунків.

У спільній діяльності конфлікти виникають внаслідок предметно-ділових суперечностей і розбіжностей в особи­стих інтересах. Конфлікт, який виникає на основі предме­тно-ділових суперечностей, як правило, не спричиняє роз­риву міжособистісних стосунків. Причиною неприязні або ворожнечі між людьми можуть бути суперечності у сфері особистих (прагматичних) інтересів або невдало підібрані засоби спілкування з партнером. Психологи роз­робили вже багато програм, спрямованих на попереджен­ня і вирішення конфліктів та використання їх як джере­ла конструктивної активності.

Взаємодіючи, люди послуговуються різними способами впливу на партнерів. Найпоширенішими серед них є зара­ження, навіювання, наслідування і переконання.

Зараження — передавання суб'єктом свого емоцій­ного стану іншому індивіду. Воно спостерігається під час паніки, масових психозів.

Навіювання характеризується вибірковим впливом на конкретну людину, яка некритично сприймає інформа­цію.

Наслідування виявляється в повторенні людиною зразків поведінки, що демонструє її оточення. Прикладом наслідування є дотримання моди.

Переконання — вплив на партнера по спілкуванню за допомогою доказів і аргументів.

Ефективність спілкування залежить не тільки від за­собів впливу на партнера, а й від стилю спілкування — характерного способу встановлення і розвитку контактів. Найпоширенішими є авторитарний, демократичний і су­перечливий стилі. Авторитарний стиль характеризуєть­ся ігноруванням думки партнера і нав'язуванням своїх поглядів. Демократичний стиль пов'язаний із застосу­ванням таких засобів спілкування, які викликають у співрозмовника позитивне ставлення до повідомлення. Суперечливий стиль — це нестійка тактика спілкування, що містить елементи різних стилів. Суспільна практика свідчить, що найбільшого впливу на співрозмовника дося­гають за демократичного стилю спілкування.

5. Спілкування як міжособистісне розуміння

Процес сприймання, розуміння і оцінювання людиною інших людей, себе, груп, тобто будь-яких соціальних об'єк­тів, називають соціальною перцепцією. Цей термін обґрун­тував американський психолог Джером-Сеймур Брунер (нар. 1915) для позначення явища соціальної зумовленості сприймання, його залежності не тільки від об'єкта, а й від минулого досвіду суб'єкта, його цілей, намірів. Пізніше його було поширено і на сприймання соціальних об'єктів. Сприймання соціальних об'єктів відрізняється від сприймання предметів, бо індивід, якого сприймають, не пасивний і не байдужий до суб'єкта, який сприймає. Біль­ше того, спілкування можливе лише тоді, коли люди, які вступають у взаємодію, можуть оцінити рівень взаєморо­зуміння і встановити, яким саме є партнер по спілкуван­ню. Тому учасники спілкування намагаються відтворити у свідомості внутрішній світ один одного, зрозуміти по­чуття, мотиви поведінки, ставлення до значущих об'єктів. Пізнаючи один одного, люди мають змогу краще і надій­ніше оцінити перспективи спільної діяльності.

Для побудови образу партнера використовують такі засоби, як ідентифікація і рефлексія.

Ідентифікація (лат. identicus —- однаковий, тотожний; лат, facio — роблю) — спосіб розуміння людиною іншого індивіда через усві­домлене чи неусвідомлене уподібнення його характеристикам.

Припущення щодо внутрішнього стану, намірів, моти­вів і почуттів іншої людини ґрунтуються на спробі поста­вити себе на її місце. Ідентифікація тісно пов'язана з емпатією — здатністю проникати в емоційний стан іншої людини шляхом співпереживання. Проте це не те саме. Людина може ідентифікувати себе з партнером, подумки поставивши себе на його місце, але не обов'язково пере­живатиме його емоційний стан.

Суб'єкту спілкування важливо зрозуміти не тільки сво­го партнера, а й взяти до уваги, як той буде сприймати і розуміти його самого. Цей процес називається рефлексією.

Рефлексія (лат. reflexio — відображення) — усвідомлення суб'єк­том того, як його сприймає партнер по спілкуванню.

Чим глибше людина розуміє іншого, тим повніше і об'єктивніше оцінює себе. Якби людина мала повну інфор­мацію про партнера по спілкуванню, то вона б могла без­помилково обирати тактику взаємодії з ним. Але на прак­тиці ніколи такого не буває. Це змушує «приписувати» іншим причини їх дій і вчинків, тобто витлумачувати їх, вдаючись до каузальної атрибуції.

Каузальна атрибуція (лат. causa — причина, attributio — припису­вання) — причинне пояснення вчинків партнера шляхом «припису­вання» йому почуттів, намірів і мотивів поведінки.

Найчастіше це буває за дефіциту інформації про парт­нера, що змушує орієнтуватися на «гарну» чи «погану» лю­дину. Як правило, каузальна атрибуція здійснюється не-усвідомлено — на основі ідентифікації партнера з якоюсь знайомою людиною або шляхом віднесення його до певної групи осіб, про яку вже є певні уявлення. У таких випад­ках люди можуть робити безпідставні висновки, ґрунтую­чись не на причинно-наслідкових відношеннях, а на випад­кових асоціаціях. Наприклад, усіх осіб з великим лобом вони вважатимуть розумними, огрядних — добродушними, тих, хто має жорстке волосся, — хоробрими тощо.

На правильність сприймання партнера по спілкуван­ню суттєво впливає установка — попередньо сформована готовність сприймати іншого під певним кутом зору. її дією можна пояснити ефект ореолу — приписування по­зитивних якостей особам, до яких суб'єкт сприймання ставиться позитивно, і негативних — тим, хто йому не подобається.

З установкою пов'язано і явище стереотипізації.

Стереотипізація (лат. stereos — твердий; гр. typos — відбиток, фор­ма) — привнесення в образ партнера рис, якими наділяють пред­ставників певної професійної чи національної групи.

Стереотипізація виникає внаслідок узагальнення вла­сного досвіду суб'єкта, до якого він приєднує відомості, одержані з інших джерел. Ці відомості бувають сумнів­ними або й хибними, тому й узагальнення можуть бути помилковими.

На формування образу сприймання людини може впливати і атракція.

Атракція (лат. attractio — притягування) — привабливість одного партнера по спілкуванню для іншого.

Формами атракції є симпатія, дружба і кохання.

Отже, у ситуації спілкування образ партнера виникає як результат комунікації, що регулює процес спілкуван­ня. Партнер постає не тільки як людина певного віку, ста­ті, а і як особистість, що має лише їй властиві інтелектуа­льні, емоційні та вольові риси. їх пізнання є головним завданням міжособистісного розуміння.

Запитання. Завдання

1. Чиможна використовувати внутрішнє мовлення для спілкуван­ня з іншими людьми? Поясніть свою думку.

2. Як пов'язані між собою діяльність і спілкування?

3. Охарактеризуйте роль невербальних засобів спілкування.

4. Як здобути прихильність партнера по спілкуванню?

5. Які ви знаєте механізми сприймання і розуміння людини люди­ною? Охарактеризуйте їх.

6. Поясніть, яку роль відіграють паузи у мовленнєвому спілкуванні.

7. Чому люди з різних культур відчувають труднощі у виборі засо­бів невербального спілкування?

8. Чому люди при зустрічі потискують один одному руку?

9. Для встановлення ділових відносин у вас намічена зустріч із партнером. З чого ви розпочнете її підготовку?

Література

Бодалев А. А. Личность и общение. — М.. 1995.

Выготский Л. С. Собрание сочинений: В 6 ти т. — М., 1982. — Т. 2.

Кан-Калик В. А. Учителю о педагогическом общении. — М., 1987.

Карнеги Д. Как приобретать друзей и оказывать влияние на людей. — М.. 1989.

Леви В. Искусство быть другим. — М.. 1981.

Ломов Б. Ф. Методологические и теоретические проблемы психоло­гии. — М.. 1984.

Обозов Н. Н. Межличностные отношения. — Л., 1979.

Общая психология/ Под ред. А. В. Петровского. — М., 1986.

Парыгин Б. Д. Основы социально-психологической теории. — М., 1971.

Щекин Г. В. Как читать людей по внешнему облику. — К., 1992.

ТЕМА № 6

Дата добавления: 2015-10-28