Мелодійність української мови

Автор: Гутковська А. Ю.

Українська інженерно-педагогічна академія

Науковий керівник:

Ще в античному світі приділяли увагу милозвучності мови. Афіняни задумувались над

силою і красою мовленого слова, групували слова за характером їх звучання і музикальності, а славетний римський оратор Ціцерон говорив, що від мови повинен «зазнавати насолоди слух».[1, с. 31—32.]

Носії української мови підкреслюють передусім її милозвучність.

Милозвучність - приємний для слуху. *образно. Який видає приємні для слуху звуки [2, с. 524]

Те, що українська мова відзначається особливою милозвучністю, відомо здавна, і, здається, ніхто не сумнівається в цьому тепер, хоч найменше можуть про це судити самі носії української мови, оскільки для них мова знаряддя щоденного спілкування, а не об’єкт для спостереження. Але про красу й приємність звучання української мови є більш ніж достатньо усних і писемних свідчень, у тому числі загальновідомих, і звичайних іномовців, і видатних діячів, і фахівців, а з їхніх слів – і українців. Наведемо тут тільки декілька.[3].

Ще в середині минулого століття видатний російський мовознавець-славіст І.І.Срезневський звернув увагу на високу музикальність української мови. Він писав: “Сила людей переконана, що ця мова є одна з найбагатших мов слов’янських, що вона навряд чи уважить богемській щодо рясноти слів та виразів, польській щодо барвистості, сербській щодо приємності, що це мова, яка навіть і у вигляді необробленому може стати нарівні з мовами обробленими гнучкістю і багатством синтаксичним, мова поетична, музикальна, мальовнича”.

Подібно оцінив українську мову за її звучанням тогочасний поет і перекладач українських пісень німецькою мовою В.Боденштедт, який довго жив у Росії і багато подорожував по Україні. "Українська мова наймелодійніша й найголосніша поміж усіма слов'янськими мовами, з великими музикальними можливостями".

Спеціальну працю присвятив дослідженню одного аспекту милозвучності української мови - урівноваженню вокалізму з консонантизмом - поет В.Самійленко. У ній він писав: "Відомо було досі, що вкраїнська мова своєю доброзвучністю займає одне з перших місць (може, третє або четверте) між усіма європейськими мовами. Цю думку дуже легко пояснити фактами фонетики..."[4 С. 365 ].

"Одним мовам надає привабливості їх граматична стрункість, іншим – ясна будова слів чи своєрідна акустичність приголосних або голосних тощо. Українській мові, як здавна відзначають, краси й чарівності надає, поряд з іншими якостями, властива їй милозвучність... Чим, же зумовлена милозвучність української мови..? Насамперед урівноваженням приголосних і голосних звуків, відсутністю великого збігу однакових приголосних чи голосних, не тільки в складі того ж самого слова, а й на межі слів. Милозвучність, або евфонія, української мови досягається природним чергуванням у ній окремих голосних та приголосних звуків...", – пише М.А.Жовтобрюх.[5].

За Н.І.Тоцькою, милозвучність української мови забезпечує перш за все її висока вокалічність (або гучність, сонорність – "що майже те саме"). Голосні в мовному потоці складають 41,8%; посилюють вокалічність сонорні, які разом із голосними складають 70%. "Сприяє посиленню вокалічності система паралельних форм, що врівноважують вокалізм з консонантизмом (типу у – в – уві, і – й, од – від - -віді, з – із – зі, ж – же, -ся, -сь, -мо, -м, -ти, -ть). Також посилюють гучність відсутність редукції, загалом відкритий характер голосних та тяжіння до відкритого складу"[6]

«І все-таки поняття “милозвучність” у мовознавстві по-справжньому не визначене й не вивчене». Н.І.Тоцька.

Багато фактів вказує, що наша мова є однією з наймилозвучніших мов світу. Наведемо такий факт: На конкурсі краси мов у 1934 р. у Парижі українська мова зайняла третє місце після французької і перської. Більшого поширення набула думка, що наша мова за милозвучністю йде після італійської.

У словниках і наукових працях милозвучність, що ототожнюється з евфонією, має, по суті, два термінологічних значення. По-перше, вона визначається як “добре, приємне, з погляду фонетичних і лексико-стилістичних норм певної мови, звучання окремих мовних елементів – звукосполучень, слів і словосполучень”.

З другого боку, милозвучність – це звукові засоби “підсилення виразності мови художнього твору внаслідок досягнення гармонійного добору звуків у тексті. Цій меті служать звукові повтори різних видів, алітерації, асонанси, ритмічність мови, а також уникнення важких для вимови чи неприємних для слуху сполучень звуків у фразі”[7 с. 127].

Неважко помітити, що перше тлумачення милозвучності стосується мови в цілому й увага акцентується на тому, як сприймається її звучання: позитивно – негативно, як приємне – неприємне і передбачає порівняння спостережуваної мови з іншою чи іншими. Друге тлумачення характеризує милозвучність як стилістичний прийом, побудований на використанні звукових засобів у конкретному художньому творі даної мови. Вони прив’язані до його змісту, покликані увиразнити його. Крім того, милозвучність у першому розумінні визначається, або правильніше так сказати, регулюється, орфоепічними нормами як неодмінною ознакою української літературної норми, у другому значенні – зумовлюється бажанням і потребою автора увиразнити текст твору[8].

Уміти скористатися з тих можливостей для досягнення милозвучності, яка надає нам наша мова-важливий показник мовленнєвої культури.

Як підкреслює Б. Якубський, "найлегше, музично, евфонічно звучатимуть для нас ті слова, де кількість шелестівок <приголосних> і голосівок <голосних> однакова, й вони правильно чергуються, наприклад полетіла, гомоніли, нерухомо, заборона (відношення 1: 1). Ми повинні надзвичайно пишатися тим, що в нашій українській мові силу слів збудовано власне на принципі відношення шелестівок до голосівок (1: 1)". Дослідник наводить численні рядки з "Кобзаря" з таким співвідношенням: "Мені не весело було", "Коли по нашому не буде", "І покидаємо діла", "На чужині, на самоті", "Мережаю, вишиваю, – у неділю погуляю".[9]

З теоретичних аспектів проблеми милозвучності української мови логічно випливають і ті аспекти, що стосовні до навчального процесу.

Сучасні студенти навчаючись у різних вищих навчальних закладів не дотримуються правил милозвучності не лише на письмі, а і в усному мовленні. Це видається з першого погляду доволі дивним, але з рештою цілком зрозумілим. Це спричинене передусім інтерференційним впливом норм російської мови, якій милозвучне чергування й урівноваження приголосних і голосних загалом (за певними винятками) невластиве. [10]. Проблема співвідношення писемного й усного мовлення в аспекті евфонії може знайти висвітлення на матеріалі поезій Тараса Шевченка, де милозвучність – зокрема, рівномірне чергування приголосних і голосних, - виявляється як найяскравіше.

Використана література:

1. М. А. Жовтобрюх. Слово мовлене. К., 1969, стор. 31—32.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови/Уклад. І голов. Ред.. В.Т. Бусол. – К Ірпінь:ВТФ «Перун», 2001-1440 с.

3. Тоцька Н.І. Засоби милозвучності української мови// Українське мовознавство.-К., 2000.-Вип. 22.

4. Самійленко В. Твори: У 2 т. - К., 1958. - Т. 2. - С. 365

5. Жовтобрюх М. А. Слово мовлене.-К., 1969

6. Тоцька Н.І. Засоби милозвучності української мови// Українське мовознавство.-К., 2000.-Вип. 22.

7. Ганич І.Д., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів – К., 1985. – С. 127.

8. Джерело: http://www.slovoidilo.com/kultura/mylozvuchnist-ukrayinskoyi-movy.html.

9. Цитата за: Качуровський І. Фрніка.-Мюнхен, 1984.

10. Мосенкінс Ю.Л. Власні думки.

Дата добавления: 2015-10-24