Церковний тать 7 страница

Я спробував кивнути, але подивився на Фумеро, який боровся з ножем, який пришпилив його руку до стіни. Нарешті йому вдалося висмикнути ножа, й інспектор упав навколішки, тримаючись за поранену руку, яка стікала кров'ю.

— Іди, — кинув мені Каракс.

Фумеро сидів на підлозі й дивився на нас. Засліплений ненавистю, він тримав кривавий ніж у лівій руці. Каракс повернувся до нього. Тут я почув швидкі кроки, що наближались до нас, і здогадався, що це Паласіос, занепокоєний пострілами, поспішав на допомогу своєму шефові.

Перш ніж Каракс устиг вирвати ніж із рук Фумеро, Паласіос увійшов до бібліотеки з револьвером у руці.

— Відійдіть назад, — попередив він.

Він глянув на Фумеро, який докладав неабияких зусиль, щоб підвестись на ноги; потім подивився на нас — спочатку на мене, потім на Каракса. Я бачив сліди страху й сумніву на його обличчі.

— Я сказав — назад.

Каракс зупинився, потім зробив крок назад. Паласіос холодно оглянув нас. Він прикидав, що йому робити далі. Його погляд зупинився на мені.

— Ти, геть звідси. Це тебе не стосується. Йди.

На деяку мить я засумнівався. Каракс кивнув.

— Ніхто не вийде з цієї кімнати, — відрізав Фумеро. — Паласіосе, дай мені свій револьвер.

Паласіос нічого не відповів.

— Паласіосе, — повторив Фумеро, вимогливо простягаючи закривавлену руку.

— Ні, — прошепотів Паласіос крізь зуби.

Фумеро кинув на нього божевільний погляд, повний зневаги та люті, вихопив револьвер та сильним ударом відштовхнув Паласіоса вбік. Я швидко подивився на Паласіоса. Я знав, що зараз мало відбутися. Фумеро повільно підвів пістолет. Його рука затремтіла, на револьвері заблищала кров. Каракс задкував, шукаючи тінь, але втекти було неможливо — цівка револьвера переслідувала його.

Коли я побачив смертельну гримасу Фумеро, побачив, як він облизує губи, наче божевільний, мені ніби ляпаса затопили, і я прокинувся. Кожен м'яз на моєму тілі горів люттю. Паласіос дивився на мене і мовчки хитав головою, та я не звертав на нього уваги. Каракс непорушно стояв посередині кімнати, очікуючи на постріл.

Фумеро не звертав уваги на мене — для нього тієї миті існував лише Каракс і його, власна, Фумерова_, закривавлена рука, що тримала револьвер. Я стрибнув на інспектора. Відчув, як мої ноги відірвались від землі. Усе, здавалося_, завмерло у повітрі. Наче десь удалині почув звук пострілу, ніби відлуння шторму, що вщухає.

Я не відчув жодного болю. Куля пройшла крізь ребра. Спочатку був сліпучий спалах, потім відчуття, ніби мене вдарили металевою палицею, і я пролетів кілька метрів. Я не відчув, як упав, хоча мені здалося, що стіни рухаються і на мене з шаленою швидкістю падає стеля_.

Чиясь рука підняла мою голову. Я побачив обличчя Хуліана Каракса. Я побачив Каракса саме таким, яким уявляв його, ніби вогонь не спотворив його обличчя. Я помітив жах у його очах, побачив, як він поклав руку на мою грудну клітину. Цікаво, що за рідина тече між його пальцями?..

Ось тоді я відчув той пекельний вогонь у грудях. Ніби у мене всередині палало вугілля. Я намагався закричати але нічого не виходило. Я впізнав обличчя Паласіоса сповнене каяття й відчаю. Підвів очі й побачив її. Беа потроху наближалась до мене від дверей бібліотеки. Її очі були повні жаху. Рот вона затулила руками. Не в змозі промовити жодного слова, вона тремтіла й хитала головою. Я намагався сказати щось, але пронизливий холод скував мої руки, пронизав усе моє тіло.

Фумеро ховався за дверима. Беа його не помітила. Коли підскочив Каракс, Беа обернулась. Револьвер інспектора вже був націлений їй у чоло. Паласіос кинувся зупиняти Фумеро. Але він спізнився. Там уже був Каракс. Я почув його віддалений крик, в якому пролунало ім'я Беа. Спалах пострілу освітив кімнату. Куля пройшла крізь праву руку Каракса. Ще мить — і людина без обличчя падає на Фумеро.

Я озирнувся й побачив, що Беа біжить до мене, з нею все гаразд. Я очима шукав Каракса, але він зник. Замість нього я побачив іншого чоловіка. То був Лаїн Куберт. Він вчепився в очі Фумеро нігтями, наче гаками. Я побачив, як ноги Фумеро зникають у дверях бібліотеки. Побачив, як спазматично здригалося його тіло, коли Куберт безжально тягнув його до вхідних дверей. Я бачив, як інспектор бився коліньми об мармурові сходинки і як сніг падав йому на чоло; бачив, як чоловік без обличчя схопив його за шию, підняв угору, немов ляльку, й кинув у замерзлий фонтан. Рука янгола прохромила груди Фумеро, його чорна душа вилетіла й крижаними сльозами розсипалась по дзеркальній поверхні замерзлого фонтана.

Я впав знесилений, більше ні на чому не в змозі сфокусувати погляд. Біле світло наповнило мої зіниці, я більше не бачив Беа. Я заплющив очі, відчув, як вона торкається моїх щік, відчув її теплий подих, коли вона благала Господа не забирати мене від неї. Вона шепотіла мені на вухо, що кохає мене й ніколи не відпустить. Тоді мене охопило відчуття цілковитого спокою, і це відчуття позбавило мене болю, що вогнем палав у грудях.

Я бачив, як ми з Беа, постарілі, взявшись за руки, гуляємо вулицями Барселони, цього зачарованого міста. Я бачив, як мій батько та Нурія Монфорт кладуть білі троянди на мою могилу. Я бачив, як плаче Фермін на грудях у Бернарди. Я бачив мого давнього друга Томаса, який навіки втратив дар мови. Я бачив їх, як пасажир бачить незнайомців крізь вікно потяга — потяга, що рухається надто швидко.

І саме тоді, навіть не усвідомлюючи цього, я згадав обличчя своєї матері — обличчя, яке забув багато років тому. Я знайшов його, як знаходять стару газетну вирізку, коли вона раптово випадає з книжки. Світло, яке йшло від моєї матері, супроводжувало мою душу, коли вона відлітала.

Посмертно

27 листопада 1955 року

Біла палата, сяючі простирадла, серпанкові фіранки та яскраве сонячне сяйво. З вікна я бачив сине море. Одного дня мене будуть переконувати, що не можна побачити моря зі шпиталю Корачан; що його палати зовсім не білі й тим паче не неземні; що море в листопаді схоже радше на сірий ставок, холодний і ворожий; що кожного дня на тому тижні йшов сніг, доки Барселона не виявилася похованою під майже метровим шаром снігу; що навіть Фермін, вічний оптиміст, думав, що я знов помру.

Я вже помирав раніше, у кареті швидкій, на руках у Беа та лейтенанта Паласіоса, який забруднив собі моєю кров'ю всю форму. Куля, казали лікарі — вони говорили про мене, наче мене там не було, — пробила мені два ребра, зачепила серце, порвала артерію й на всій швидкості вилетіла з іншого боку, тягнучи за собою все, що ставало в неї на шляху. На шістдесят чотири хвилини моє серце перестало битися. Мені розповіли, що коли я повернувся з того світу, то розплющив очі, всміхнувсь — і знову втратив свідомість.

Лише через вісім днів я прийшов до тями. На той час газети вже надрукували новину про смерть Франсіско Хав'єра Фумеро під час сутички з озброєною бандою злочинців. Тепер влада намагалася знайти вулицю чи алею, яку б можна було перейменувати на честь видатного інспектора поліції. Лише його тіло було знайдено в особняку Алдаїв. Тіла Пенелопи та її сина так і не знайшли.

Я прокинувся на світанку. Пам'ятаю світло, схоже на рідке золото, що розливалося по простирадлах. Снігопад ущух, а морський краєвид за моїм вікном хтось поміняв на білу площу, на якій не було нічого, крім кількох гойдалок. Мій батько, який сидів у фотелі біля мого ліжка, підвів погляд і мовчки дивився на мене. Я всміхнувся до нього, й він розплакався.

Фермін, мов дитина, спав у коридорі, й Беа тримала його голову в себе на колінах. Почувши схлипування мого батька, вони підвелися й увійшли до палати. Пригадую, яким блідим та змарнілим здався мені Фермін — шкіра та кістки. Мені сказали, що кров, яка тече в моїх жилах, належить Фермінові; можливо, саме це пояснює, чому я відчув себе мудрішим, ніж учорашній Даніель. Я втратив багато крові, й тепер мій друг цілими днями набивав собі шлунок м'ясними сандвічами з їдальні шпиталю, щоб виробити більше червонокрівців, — а раптом вони мені знову знадобляться.

Пам'ятаю, квітів була сила-силенна; крізь мою палату пройшло безліч народу, починаючи від Ґуставо Барсело в супроводі Клари та Бернарди й закінчуючи моїм другом Томасом, який навіть не наважувався подивитися мені у вічі; коли ж я обійняв його, він зі сльозами вибіг надвір. Я пригадую й пана Федеріко, який прийшов разом із Мерседітас та паном Анаклето, шкільним учителем. Добре пам'ятаю Беа, яка дивилася на мене, не кажучи ані слова, поки інші розсипалися у схвальних вигуках та благословляли небеса. Пам'ятаю батька, який сім ночей провів у тому фотелі, молячись Господу, в якого не вірив.

Коли лікарі наказали всій компанії залишити палату й дати мені відпочити (хоча я цього не потребував), батько на мить наблизився до мене й сказав, що він приніс ручку, авторучку Віктора Гюґо, а ще записник — якщо я схочу писати, Фермін з дверей проголосив, що він порадився з усіма лікарями шпиталю й вони запевнили його, що від служби у війську мене звільнять. Беа поцілувала мене в чоло і повела мого батька ковтнути трохи свіжого повітря — адже він цілий тиждень не виходив з палати. Залишившись на самоті, я довго дивився на футляр, що лежав на столі біля мого ліжка, і врешті-решт, виснажений, задрімав.

Мене розбудили кроки біля дверей. Я думав, знову побачу батька або лікаря Мендосу, який не зводив з мене очей, переконаний, що моє одужання — справжнє диво. Візитер обійшов ліжко й влаштувався в батьківському кріслі. У мене пересохло в роті. Хуліан Каракс підніс мені склянку води, тримаючи мене під голову, поки я змочував губи. У його очах читалося «прощавай», і подивитись у них було достатньо, щоб зрозуміти: йому все відомо про Пенелопу. Не пам'ятаю ані його слів, ані звуку його голосу. Знаю, що він тримав мене за руку, і я відчував, ніби він благає мене жити за нього, бо більше ми не побачимось. Що я не забув, так це своєї відповіді. Я сказав йому, щоб він узяв ручку, яка завжди належала йому, й знову почав писати.

Коли я прокинувся, Беа витирала мені чоло хусткою, змоченою в одеколоні. Переляканий, я спитав, де Каракс. Вона здивовано глянула на мене й відповіла, що Каракс зник під час бурі вісім днів тому, залишивши після себе кривавий слід на снігу. Усі вважали його померлим. Я сказав, що це неправда, він був тут, зі мною, лише кілька хвилин тому. Беа всміхнулася й нічого не відповіла.

Медсестра, яка вимірювала мій пульс, похитала головою й сказала, що я спав шість годин, а вона увесь час сиділа за столом біля дверей. Вона впевнена — до моєї палати ніхто не заходив.

Увечері, перш ніж заснути, я повернув голову на подушці й помітив, що футляр відкритий. Ручка зникла.

Дата добавления: 2015-10-24