Структура і функції політичної системи

Політична система складається з ряду елементів — державних і громадських організацій та інститутів, що беруть участь у державному і суспільно-політичному житті країни. Для того, щоб вірно визначити структуру політичної системи, необхідно виділити певні критерії характеристики її елементів. При цьому основними вимогами буде внутрішня упорядкованість (організаційний критерій), політична спрямованість діяльності (політичний критерій), яка повинна виражатися нормативно у відповідних статутах, програмах, положеннях, що відображають мету створення політичної організації, основну сферу діяльності, характер її основних завдань та функцій, особливості їх реалізації, специфічні принципи організації і діяльності тощо (програмний критерій). Критерій програмності дає можливість визначити ступінь участі тієї чи іншої організації у політичному житті країни, зафіксувати її політичні цілі і завдання, тобто включити у політичну систему суспільства.

З позицій організаційного критерію, політична система характеризується внутрішньою упорядкованістю: компоненти управляючої системи державно-організаційного суспільства зв'язані відносинами влади.

Політичний критерій означає здатність, по-перше, виражати політичні інтереси певного класу, групи чи будь-якої іншої соціальної спільноти; по-друге, бути учасником політичного життя і носієм політичних відносин; по-третє, мати безпосереднє чи опосередковане відношення до державної влади — її завоювання, організації чи використання.

Політична система складається з підсистем, які взаємопов'язані одна з одною і забезпечують функціонування публічної влади. До них слід віднести такі підсистеми:

1. Інституціональну (держава, партії, групи тиску, засоби масової інформації, церква тощо).

2. Нормативну (політичні, правові, моральні норми, звичаї, традиції, символи). Через них політична система здійснює регулятивний вплив на діяльність інститутів, поведінку громадян.

3. Комунікативну (форми впливу влади, суспільства й індивіда як усередині системи, так і з політичними системами інших держав).

4. Культурну (система цінностей, релігія, ментальність).

5. Функціональну (засоби і способи реалізації влади, до яких належать злагода, примус, насильство, авторитет тощо). Вона складає основу політичного режиму, діяльність якого спрямована на забезпечення функціонування, перетворення і захист механізму здійснення влади в суспільстві. Політична система виконує певні функції. У теорії систем під функцією розуміють будь-яку дію, спрямовану на підтримання системи в стійкому стані і забезпечення її життєдіяльності. Термін «функція» використовується у різних значеннях. Одні автори зазначають, що дане поняття виражає взаємозалежності різних факторів. Інші — під функцією розуміють спрямування у рамках об'єкта дослідження. Її також можна визначити як результат певної соціальної дії, процесу, явищ. Слово «функція» означає сукупність усіх (як очікуваних, так і непередбачуваних) наслідків, процесів, явищ, їх роль у суспільній системі. Найчастіше це поняття застосовується для позначення основних, найважливіших для соціальної системи процесів. Функціями політичної системи є наступні: політичної соціалізації; реагування; регуляції; екстракційна; дистрибутивна; адаптації.

Політична система суспільства представляє органічну єдність держави та інших соціальних елементів, що об'єктивно мають різні політичні функції, але об'єднані цілями та ідеалами, пануючими у даному суспільстві щодо завоювання, утримання і використання влади.

Вона забезпечує проведення внутрішньої і зовнішньої політики, формує, виражає та захищає інтереси класів, соціальних груп. Її характер (тип, види) визначаються головним чином тим соціальним середовищем, у якому виникає і функціонує політична система.

Політична система може мати різні додаткові характеристики та особливості залежно від конкретних історичних обставин, духовного життя суспільства, національних традицій, психології, менталітету.

До її складу можуть входити як формальні, так і фактичні соціальні інститути, що формують соціальні цілі й ідеали життя суспільства, які перетворюються потім у конкретні політичні функції.

23. Монархія (гр. monarchia — єдиновладдя) — це форма державного правління, за якої державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи — монарха, передається у спадок по кровній лінії.

Монарх — одноособовий глава держави, що здійснює владу за власним правом, а не у порядку делегування повноважень від народу. У різних країнах монарх має неоднакові назви: король (Іспанія, Великобританія), султан (Малайзія), емір (ОАЕ), великий герцог (Люксембург), князь (Ліхтенштейн).

Для монархії характерні такі ознаки:

— монарх персоніфікує владу, виступає при здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики як глава держави;

— монарх здійснює одноособове правління, тобто може прийняти до свого розгляду будь-яке питання;

— монарх, як правило, є головнокомандуючим збройних сил;

— влада монарха оголошується священною і має у більшості випадків релігійний характер;

— владні повноваження монарха поширюються на всі сфери суспільного життя;

— наявність персональної власності, що забезпечує сім'ю монарха та передається у спадок;

— влада монарха є спадковою, безстроковою, формально незалежною, але обмеженою територією держави;

— монарх не несе юридичної відповідальності перед підданими за прийняті рішення.

Монархія, як форма державного правління, пройшла ряд етапів розвитку: рабовласницька, станово-представницька, абсолютна, конституційна (обмежена).

Залежно від наявності вищих державних органів влади та розподілу повноважень між ними монархії поділяються на абсолютні і обмежені.

Абсолютна монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є необмеженою, монарх очолює всі гілки державної влади, має виключні повноваження щодо її здійснення. Наприклад, абсолютними монархіями є Бруней, Катар, Оман, Саудівська Аравія, Ватикан. (Дві останні є теократичними: в руках духівництва одночасно зосереджена духовна і світська влада).

Обмежена монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є обмеженою парламентом або конституцією. Сформувалась в результаті еволюції абсолютної монархії, коли влада монарха була обмежена і визначалась конституцією, де, крім того, закріплювався порядок престолонаслідування. Наприклад, обмеженими монархіями є: Бельгія, Великобританія, Іспанія.

Абсолютні монархії поділяють на деспотичні і теократичні. Для деспотичної монархії характерною є нічим і ніким необмежена свавільна влада монарха, який у своїх діях спирається на верхівку військової аристократії. Основні ознаки теократичної монархії — поєднання монархом найвищої духовної і світської влади, обожнювання монарха, джерелом влади якого є воля Бога, а основним джерелом права в державі — релігійні норми.

Обмежені монархії поділяються на дуалістичні (представницькі) і парламентарні, конституційні. Основними рисами дуалістичної монархії є наступні: подвійність (дуалізм) вищих органів державної влади: глава держави — монарх, здійснює найвищу виконавчу владу, а парламент — законодавчу; монарх має право розпуску парламенту, його рішення мають силу закону, монарх займає центральне місце у механізмі держави, формує уряд, який відповідає перед парламентом і монархом. Така монархія характерна для держав, де зустрічаються елементи феодальних відносин. Прикладом дуалістичної монархії може бути Марокко, Йорданія, Кувейт.

Парламентарна монархія характеризується особливим порядком управління: існуванням представницького органу державної влади — парламенту, з дорадчими повноваженнями; уряд формується парламентом і йому підзвітний; монарх здійснює владу через міністрів, він позбавлений законодавчих повноважень; не несе юридичної і політичної відповідальності за свої дії як глава держави та глава виконавчої влади. Відповідальність несе уряд (міністри), посередництвом яких діє монарх. Це підтверджує існування інституту контрасигнатури: акти монарха мають силу лише після затвердження їх главою або іншими членами уряду. Прикладом парламентарної монархії є Нідерланди.

За умов конституційної монархії влада монарха обмежена конституцією, у якій закріплено принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову та правовий статус органів державної влади, у тому числі і монарха. Фактично монарх поступається частиною повноважень парламентові, який обрано народом; уряд формується з представників партій, що отримали більшість на виборах; лідер партії, яка отримала більшість на виборах, стає главою уряду (такими, наприклад, є Бельгія, Великобританія, Норвегія).

Дата добавления: 2015-10-24