Загальна характеристика скандинавської групи правових систем

Загальна характеристика скандинавської групи правових систем

Джерела (форми) права скандинавських країн

Система права. Кодифікація

Уніфікація права скандинавських країн та її вплив на правові системи країн Балтії

Судова система в скандинавських країнах

Загальна характеристика скандинавської групи правових систем

Об'єднання правових систем скандинавських країн в одну групу (підтип) обумовлено спільністю їх генези і сучасного роз­витку. Регіонами поширення північноєвропейського права є Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія, Ісландія. Географічне вони близькі до країн романо-германського типу правової системи. Проте, на відміну від нього, ця група правових систем не зазна­ла глибокого впливу римського права. Вона зазнала його лише частково — так само, як і впливу торгових звичаїв міст-держав німецького узбережжя Балтики за часів середньовіччя. Вплив римського права на скандинавські країни був опосередкованим — через континентальне право. У дусі цього права нормативно-правовий акт (закон) визнано головним джерелом права. Водно­час з цим істотну увагу приділено судовій практиці, поширеній у країнах загального права, і визнано роль судового прецеденту. Інші властивості загального права (правило прецеденту, техніка судових доказів, пріоритет процесуального права над матеріаль­ним правом і т.ін.) не знайшли підґрунтя для свого зростання. Автономність і самобутність скандинавської групи правових си­стем потребує їх розгляду за межами як загального права, так і континентального типу права.

Основи єдності в нормах скандинавських країн були закла­дені ще у XII ст. Мірилом регулювання суспільних відносин стали норми давньогерманського права. Тісні політичні, економічні і культурні зв'язки північноєвропейських країн справили істот­ний вплив на формування єдиного скандинавського права. У середні століття три королівства — Данія, Норвегія і Шве­ція — створили єдиний союз, закріплений Кальмарською унією (1397 p.), який проіснував до 1523 p. І в подальшому зв'язки цих держав не переривалися, що сприяло виробленню спільних рис їх правових систем.

Більш складний історичний шлях пройшла Фінляндія. Буду­чи завойованої Швецією в XII-XIII століттях, вона перебувала у її складі до 1809 p. Після російсько-шведської війни Фінляндія відійшла до Росії, перетворившись на її автономну одиницю. Таке становище Фінляндії деякою мірою дозволило їй зберегти самобутню правову систему, а після набуття незалежності в 1918 p. відновити перервані відносини зі Швецією.

Вплив правової системи Данії просліджується в Норвегії та Ісландії, тому що з кінця XIV ст. понад 400 років датська коро­лівська династія централізовано правила в цих трьох державах. У 1814р. Данія змушена була поступитися Норвегією Швеції. У 1906 p. Норвегія спромоглася набути статусу повної автономії. Ісландія була проголошена незалежною державою в 1918 p., але залишалася в унії з монархічної Данією до 1944 p.

Основою північного права було давньогерманське право. Але у кожній скандинавській країні розвивались і місцеві особливості.

Починаючи з ХІІ ст. норми давньогерманського права вносяться у земельні та міські закони. Відбуваються процеси об’єднання та уніфікації права. У Швеції з ХІV ст. відбулося об’єднання земельного права та міського права.

У XVII-XVIII століттях у країнах Північної Європи були підготовлені універсальні кодекси — зведені акти, які стали фун­даментом і стартовим майданчиком для подальшого формуван­ня їх правових систем. Найважливіші з них:

Датський закон Крістіана V (1683) — звід законів, що діяв у Данії і Швеції (з 1687 p. під назвою «Норвезьке право»). Він охоплював різні галузі права. Найдокладніше в ньому викладені кримінальні закони. Цей звід законів ніколи не скасовувався. На цей час застосовуються лише деякі його положення. Датський кодекс складався з VІ книг: про судоустрій; про духовенство; про світські стани; торгове та шлюбне право; про морське право; про право власності; спадкове право; про кримінальне право.

Звід законів Шведської держави 1734 p. — результат розвитку шведського і почасти фінського права, оскільки в комісії з під­готовки реформи законодавства працювали як шведські, так і фінські юристи (Фінляндія тоді перебувала у складі Швеції). У дев'ятьох розділах зводу викладено нормативні розпоряджен­ня, що стосуються основних галузей права — матеріального (шлюб, спадкування, нерухомість, будівництво, торгівля, право­порушення і покарання); процесуального (процедура судового розгляду цивільних і кримінальних справ), а також виконання судових рішень. Цей правовий акт формально вважається чинним у сучасної Швеції. Протягом XX ст. його істотним чином перероблено. Вдосконалені розділи про шлюб (1920 p.), судовий розгляд (1948 p.), спадкування (1959 p.), нерухомість (1970 р.) та ін. Створено кодекси та інші нормативно-правові акти з питань трудових відносин, про акціонерні товариства, охорону навко­лишнього середовища, соціальне забезпечення та ін.

Спільність державно-правових коренів скандинавських кра­їн, схожість мов, розвиток культурних зв'язків послужили під­ставою для єдності джерел права, системи права і законодавст­ва, уніфікації скандинавського права.

Ні датський, ні Шведський кодекси офіційно не відмінені і до сьогодні, хоча багато норм застаріли або були замінені шляхом прийняття нових законів. Датський кодекс зберігається переважно як історична пам’ятка; Шведський кодекс суттєво змінений.

В даний час законодавство, що не вкладається у межі Шведського Кодексу 1734 року охоплює такі галузі права, як: трудове, акціонерне, про охорону промислової власності, соціальне забезпечення, охорона навколишнього середовища, адміністративне право. Тобто нові сфери правового регулювання, що в міру соціально-економічного розвитку країни з’явилися в кінці ХІХ ст. Поряд з цим, кодифіковане законодавство не є більшою частиною діючого права. І в Данії, і Норвегії та Швеції важливе значення має судова практика, а це відрізняє його від романо-германського типу і зближує із загальним.

Хоча не можна сказати, що скандинавське право розвивалося у повній ізоляції від континентального, європейського права. У ХVІІ столітті налагодились тісні стосунки між Швецією і правовою наукою континентальної Європи (хоча існували і політичні зв’язки). Встановлення політичних та інтелектуальних зв’язків з центральною та Східною Європою відкрило для скандинавських правових систем юридичний стиль мислення континентальної Європи. Стало звичайною практикою отримання юридичної освіти в європейських університетах. Відбувалась трансформація норм та понять римського права у судову практику скандинавських країн. Римське право досягло скандинавських країн лише у ХVІІ ст., коли там вже були сформовані традиційні правові інститути (сільське, міське право), які застосовувалися у судовій системі. А тому вплив римського права обмежився тими сферами, які не були врегульовані середньовічними кодексами. Це стосувалося договірного права, страхування, кредитів, права товариств та банкротства. Тому рецепція римського права була тут незначною. Її основним наслідком було встановлення тісних зв’язків з правовою наукою континентальної Європи, більш тісних, ніж з Англією.

Кодифікаційна ідея не завжди отримувала належну підтримку. Хоча скандинавські країни прийняли велику кількість законів, які за структурою і стилем не відрізнялися від континентальних.

Реалізм скандинавських юристів перешкодив реалізації багатьох правових ідей континентальної Європи. Скандинавське право зберігало свій специфічний регіональний характер.

Історична та культурна спільність, взаємний розвиток торгівлі, транспортних зв’язків сприяли в кінці ХІХ ст. і налагодженню співробітництва у законодавчій сфері. Підставою і стимулом для цього співробітництва була подібність скандинавських мов (крім фінського). У 1872р. з’їзд скандинавських юристів виробив основні принципи уніфікації права північних країн. Вже у 1880р. єдиний кодекс про вексель набрав чинності у трьох країнах. Пізніше було уніфіковане торгове право та ін. На сьогоднішній день з’явилась значна кількість уніфікованих актів, які діють у правових системах північноєвропейського типу.

Тому не тільки подібність історичних шляхів розвитку права, подібність законодавства, джерел права, але і уніфікаційні процеси є ознаками єдиного скандинавського (північноєвропейського) підтипу правової системи.

Умовами, що сприяли формуванню специфічного, скандинавського підтипу правової системи є:

· подібність історичного та правового розвитку;

· своєрідне географічне положення (географічна близькість країн);

· подібність укладу життя, мови, кількості населення, економічного потенціалу;

· тісні економічні, політичні, культурні зв’язки між скандинавськими країнами;

· зв’язки з європейськими правовими системами континентального права;

· наявність спільної основи – давньогерманського права;

Все це сприяло формуванню загального юридичного мислення, правової культури населення північноєвропейського підтипу правової системи.

На формування підтипу скандинавського права мала вплив і рецепція ознак континентального права та загального. Вплив загального і континентального права був різним у різні конкретно історичні періоди розвитку скандинавського права. По різному він проявлявся і стосовно окремих галузей права, особливо цивільного.

В загальному можна виділити ряд ознак, рецептованих з континентального права зокрема:

· кодифікованість системи (хоча вона не є значною);

· наявність і широке застосування нормативно-правових актів (зокрема, законів);

· ієрархічність системи нормативно-правових актів (конституція займає найвище місце в ієрархії);

· поділ системи права на приватне і публічне. Хоча публічне право суттєво відрізняється від публічного права у континентальних системах. Відмінним є більш суттєва роль правових звичаїв як джерел права.

Поряд з цим, рецептованими є і ряд ознак загального права, зокрема:

· наявність судової практики, яка відіграє значну роль серед джерел права;

· наявність принципів судочинства та його функціонування, притаманного англосаксонським правовим системам.

В той же час, скандинавське право не має таких характерних ознак загального права, як правило прецедента, техніка відмінностей, особлива роль процесуального права.

2.Джерела (форми) права скандинавських країн

У скандинавському праві спостерігається урізноманітненість джерел права. Поряд з нормативно-правовими актами (законами та підзаконними актами) до системи джерел права відносяться судові прецеденти (судові рішення), правові звичаї, а також подекуди правова доктрина та принципи права. В ієрархії нормативно-правових актів (та й у системі джерел права) основне місце займає Конституція або конституційні закони.

Так, у Данії до основних джерел права відносяться: Конституція, закони, судові прецеденти, правові звичаї. При цьому кодифіковані лише деякі галузі законодавства та права (зокрема, Кримінальний кодекс). Судові прецеденти є більш притаманними для цивільного, торгового права, закони для більшості або всіх галузей права; правові звичаї для морського і торгового права. Тобто сфери дії цих джерел права не пересікаються. Кожне з них діє у найбільш об’єктивно притаманній для нього сфері.

У Ісландії система джерел права включає: Конституцію, Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси, закони, підзаконні акти (розпорядження міністрів; постанови органів місцевої влади), правові звичаї, судові прецеденти, інколи – загальні принципи права.

Норвегія має систему джерел права, до яких відносяться: Конституція, закони (зокрема, Кримінальний, Кримінально та Цивільно-процесуальні кодекси), судові прецеденти, правові звичаї (торгове, конституційне право), праці юристів-вчених (правова доктрина).

У Фінляндії Конституція складається з 4-х органічних законів (Форма правління Фінляндії, Акт про парламент, Акт про право парламенту контролювати законність діяльності Державної Ради та канцлера юстиції; Акт про державний суд). Крім неї до системи джерел права входять: закони (зокрема, Кримінальний кодекс), спільні декрети президента та Державної Ради, підзаконні акти (Державної Ради та міністрів; судові рішення (які не є формально обов’язковими)).

Конституція Швеції складається з 3-х основних законів: Про форму правління, Про престолонаслідування, Про свободу друку. Крім цього, до джерел права відносяться конституційні та звичайні закони, кодекси, підзаконні акти (делеговане законодавство уряду, міністерств та відомств), правовий звичай (торгове право), судові прецеденти.

Отже,основними джерелами (формами) права скандинавських країн є такі:

1. Закони.

Поділяються на конституційні і звичайні.

2. Підзаконні акти, прийняті урядом у порядку делегованого законодавства (у Швеції їх кількість перевищує кількість зако­нів, прийнятих парламентом-риксдагом).

3. Підзаконні акти міністерств і відомств.

4. Правовий звичай, Визнається допоміжним юридичним джерелом права. Здебільшого застосовується у сфері торгового і морського права. Посилання на звичай включаються у тексти відповідних договорів.

На території Гренландії місцевий правовий звичай почасти діє у сфері цивільно-правових відносин поряд із датськими за­конами. Він регулює правові наслідки шлюбу. До прийняття Кри­мінального кодексу 1954 р. у Гренландії застосовувалися звичаї, що ґрунтувалися на усних переказах. У Ісландії зберегли зна­чення правові звичаї стародавнього походження, зібрані у «гра-гас».

5. Судовий прецедент. Є важливим і не завжди тільки допо­міжним джерелом права. Його роль є особливо значною в Данії і Норвегії, менше — у Швеції. Пояснюється це тим, що в Данії і Норвегії деякі правові інститути в сфері цивільного обороту, цивільних правопорушень законодавче не врегульовано. У Да­нії, наприклад, є деякі важливі законодавчі акти (закони про реєстрацію земель 1926 р., про купівлю-продаж товарів 1906 p., про страхування 1930 р., про торгівлю 1966 p.), проте цивільно-правові відносини регулюються переважно нормами прецедентного права. Закони також зазнали впливу прецедентного права. У них не визнається форма укладення договорів. Через відсут­ність законодавчих актів про цивільні правопорушення застосо­вуються норми прецедентного права, побудовані на принципі винної відповідальності. Ці норми лише у виключних випадках припускають відповідальність за дії інших осіб.

Багато законів скандинавських країн складені з розрахунком на суддівський розсуд. Суди зобов'язані додержуватися рішень, прийнятих у аналогічних справах вищими судами, в першу чер­гу Верховним судом. Так, рішення Верховного суда, іноді й ін­ших судових інстанцій Норвегії, винесені ними у конкретній справі, мають силу «переконуючого прецеденту» для нижчих судів. На відміну від англійського права тут судові рішення фо­рмулюються конкретно і не виступають як загальні, жорсткі та суворі правила, розраховані на безумовне застосування в майбут­ньому.

6. Принципи права. Використовуються як джерело права при розгляді конкретної справи. Так, в Ісландії суддя при винесенні рішення у справі керується власною правосвідомістю, принци­пом справедливості.

На джерелах скандинавського права позначився вплив гер­манського права. Він був особливо значним між двома світови­ми війнами XX ст. Причинами цього можна назвати:

1) наявність контактів між правознавцями північних країн Європи і Німеччини, які дозволяють їм активно обмінюватися науковою інформацією;

2) сприйняття історико-правовою наукою північних країн культурної спадщини Німеччини з її романтизмом і рецепцією римського права, яка не зачепила скандинавські країни;

3) високий рівень розвитку німецького правознавства, від­працювання методу юриспруденції понять, що дисциплінує юри­дичну думку, де вимоги ясності і міцності передумов, логічно стрункої послідовності в аргументації завжди були виключно високими;

4) близьку спорідненість скандинавських і німецького мов, єдність коренів юридичних понять, що дозволяє відносно прос­то використовувати німецький метод юриспруденції понять — «вважати за допомогою понять».

3.Система права. Кодифікація

Особливістю системи права в країнах Північної Європи є загальна тенденція до схожості з континентально-європейськи­ми системами.

1. Є писані конституції (Конституційний закон Фінляндії 1919р., Конституція Держави Данії 1953 p.. Конституція Іслан­дії 1944р., Конституції Норвегії 1814 p. з поправкою 1913 p., Конституція Швеції 1974 p.).

2. Структура системи права така сама, як і континентального права — галузі, інститути, норми. Галузі та інститути чітко сфо­рмовані.

3. Система права поділена на дві підсистеми:

• приватну — сімейне, зобов'язальне, комерційне, повітря­не, міжнародне приватне право, право власності та ін.;

• публічна — конституційне, адміністративне, криміналь­но-судове, податкове, економічне право та ін.

4. Система законодавства являє собою сукупність законодав­чих актів (законів, кодексів), виданих у державі.

Екологічні проблеми стали предметом особливої уваги зако­нодавця. У Швеції прийняті закони про збереження природи (1964 р.), про охорону навколишнього середовища (1969 p.), збе­реження лісів (1979 р.), води (1983 p.), хімічні продукти (1985 p.), природні ресурси (1986 p.).

Трудові відносини урегульовано законами про колективний договір (1928 p.), трудовий суд (1928 p.), забезпечення зайнято­сті (1974 p.); статус цехових старостів (1974 p.), охорону праці (1978 p.), рівність чоловіків і жінок у праці (1980 p.), спільні рішення у трудових відносинах (1977 р.) та ін.

Провадиться кодифікація нормативно-правового матеріалу. Ступінь кодифікації галузей права у скандинавських країнах не є однаковим. Так, у Норвегії кодифіковане лише криміналь­не право. Перший Кримінальний кодекс було прийнято у 1842 p. Чинний Кримінальний кодекс було прийнято у 1902 р. за проек­том норвезького криміналіста Гьотца — прихильника соціоло­гічної школи кримінального права. У Данії також кодифіковані лише деякі галузі права, головним чином кримінальне право (Кримінальний кодекс 1930 p.). Правда, в автономній Гренлан­дії, яка тривалий час не має писаних кримінальних законів і тю­рем, проведено спеціальну кодифікацію у цій галузі (Цивільний процесуальний кодекс, Датський кримінальний кодекс для Гренландії 1930 p.. Кримінальний кодекс 1954 p.). Відмінною рисою кримінальних кодексів, як Датського для Гренландії, так і Грен­ландського, є застосування кримінального закону за аналогією.

У системі прав і обов'язків громадян перевагу віддано пра­вам, зокрема охороні і захисту їх соціально-економічних прав. У Швеції діють закони про страхування (1962 p.), соціальне стра­хування (1982 p.), пенсії — народні /основні/ (1913 p.), загальні додаткові (1913 p. і 1935 p.) тощо. Закон Швеції про загальне страхування 1962 р. та інші акти передбачають виплату пенсій за старістю — так звані «народні пенсії»; додаткових пенсій, обчи­слюваних з урахуванням попередніх заробітків; допомоги у разі виробничих травм, хвороби, вагітності; допомоги на дітей; «удо­виної пенсії» та ін.

У Данії система соціального забезпечення передбачає випла­ту пенсій за старістю, частина яких сплачується всім, хто потре­бує цього; виплату пенсій у зв'язку з безробіттям, інвалідністю; компенсацію витрат на житло і виховання дітей; безкоштовну медичну допомогу та ін.

Система права за основними ознаками є подібною до континентальної моделі: їй притаманний галузевий поділ (за предметом та методом правового регулювання), а також поділ на публічне та приватне право. В той же час, публічне право є відмінним від публічного права у романо-германському типі правової системи. Система права є основою для системи законодавства, системи зовнішніх форм (джерел) права в цілому.

Кодекси, як правило, містять конкретні правові норми. На відміну від кодексів континентальних країн романської гру­пи, законодавчі акти скандинавських країн або не мають загаль­них частин, або вони невеликі (наприклад, Загальна частина Гренландського кодексу має усього 10 параграфів). Це підкрес­лює її велику близькість до германської групи правових систем.

4.Уніфікація права скандинавських країн та її вплив на правові системи країн Балтії

Загальний курс на уніфікацію (лат. unіо — єдність + filum — робити) скандинавського права виразився у виданні єдиних за­конодавчих актів. У 1880 р. на території Швеції, Данії та Норве­гії набрав чинності єдиний Кодекс про вексель (оборотні доку­менти). Вживалися успішні заходи у справі уніфікації торгового і морського права. У 90-х роках XIX ст. прийняті єдині закони про торгові знаки, торгові.реєстри, фірми і ведення торгових справ за дорученням, ціни. Наприкінці XIX ст. завершилася уніфікація морського права.

Планувалося уніфікувати все приватне право, щоб згодом створити єдиний Цивільний кодекс. Етапами до планованого створення цього кодексу стала уніфікація окремих галузей права власності і зобов'язального права. Зокрема, був розроблений законопроект про продаж рухомого майна (у Швеції набрав чин­ності в 1905 p., у Данії — у 1906 p., у Норвегії — у 1907 р., в Ісландії — у 1922 p.).

Результатом правового співробітництва північноєвропейських країн стало прийняття законів про договори, які мають єдину концепцію. Закон про договори та інші законні операції в інсти­тутах права власності і зобов'язального права набрав чинності у Швеції, Данії, Норвегії з 1915 по 1918 pp., у Фінляндії — у 1929 р. На зразок датського законодавства створено ісландські зако­ни про договори (1936 p.) і про купівлю-продаж (1922 p.). Отже, у скандинавських країнах склалося єдине договірне право.

Інтеграційні процеси в межах північноєвропейського права продовжуються й дотепер. Уніфікацію змістів інститутів, підгалузей і галузей права стимулює створення в 1952 p. Північного союзу (Швеція, Данія, Ісландія, Норвегія, Фінляндія). Закони, що готуються комісіями експертів для країн у рамках цього со­юзу, нерідко є ідентичними або дуже близькими. Особливо це стосується шлюбно-сімейного законодавства (рівність чоловіка і дружини, відмова від принципу вини як головної підстави ро­зірвання шлюбу, зрівняння в правах дітей, народжених поза шлюбом, та ін.), законів про компанії, договори, делікти тощо.

Північноєвропейське право впливає на правові системи кра­їн Балтії. Процесу втягнення цих країн в орбіту впливу сканди­навського права сприяють інтеграційні процеси у сфері політи­ки та економіки, поява спільних міждержавних структур. Так, з орієнтацією на скандинавське право в Литві в 1990 p. прийня­тий закон про малі підприємства, у 1992 p. — постанова уряду про збільшення статутного капіталу державних акціонерних під­приємств за рахунок власних ресурсів, у 1994 p. — закони про акціонерні товариства, про державні підприємства і підприємс­тва самоврядування та ін.

5. Судова система в скандинавських країнах.

Як і в континентальному праві, до основних юридичних професій відносяться суддя та адвокат.

Як правило, судова система має загальні суди: вищі (ІІ інстанції – Верховний Суд) і нижчі (І інстанції – окружні, міські тощо) та апеляційні, а також суди спеціальної юрисдикції (по трудових, земельних спорах, по маркетингу, у житлових, водних справах, у справах опіки страхування, комерції тощо).

У Швеції та Фінляндії функціонує розвинута система адміністративної юстиції. Прокуратура, як правило входить у систему юстиції.

Судді призначаються на посаду пожиттєво, і у певному віці йдуть у відставку (на пенсію) – Данія, Норвегія, Фінляндія – 70 років.

У Данії призначення на посаду судді здійснюється королівським указом за поданням міністерства юстиції із осіб, що мають вищу юридичну освіту, 15-20р. стажу в судах, прокуратурі та ін. органах юстиції.

В Ісландії судді призначаються на посаду міністром юстиції. В Норвегії – королем за поданням міністра юстиції (на посаду у загальні та у більшість спеціальних судів). Крім цього, особа, що претендує на посаду судді повинна мати юридичну освіту, здати відповідні екзамени з юриспруденції у системі цивільної служби, мати стаж роботи (адвоката, прокурора, судді нижчої судової ланки) та вік (30р. – Верховний Суд. – 25 – інші суди).

У Фінляндії Президент республіки призначає Президентів Верховного Суду і Верховного адміністративного суду, він же призначає і суддів цих та апеляційних судів (з врахуванням рекомендацій судових інстанцій). Судді окружного та міського судів призначаються Верховним судом, асесори – муніципальними радами терміном на 4 роки. Судді судів губерній – президентом або Державною Радою.

У Швеції судді призначаються урядом з осіб, що мають вищу юридичну освіту, які здали кваліфікаційні екзамени та мають стаж роботи за спеціальністю (як правило, це клерки в судах).

Адвокати у скандинавських правових системах повинні мати вищу юридичну освіту, стаж роботи, здати кваліфікаційні екзамени, мати дозвіл на зайняття практикою при конкретному суді (наприклад, при Верховному Суді), бути членом асоціації адвокатів (наприклад, Шведської асоціації адвокатів, Фінського союзу адвокатів тощо).

До осіб, які претендують на посади судді та адвоката у правових системах скандинавського права пред’являються все більш суворі вимоги, і коло осіб, які призначаються суддями досить обмежене (так, у Данії на 5,1 млн. населення близько 280 суддів). Всі ці вимоги спрямовані на підвищення ефективності правової системи.

В Скандинавських країнах судова влада у системі поділу влади виконує функцію збалансування протистояння законодавчої і виконавчої гілок влади, а також здійснюючи правосуддя сприяє захисту прав та законних інтересів юридичних та фізичних осіб.

Судова гілки влади юридично проголошена незалежною та самостійною у свій діяльності, але фактично вказана гілка влади тісно пов’язана із законодавчими та виконавчими органами державної влади.

В більшості країн виконавча влада прямо або опосередковано приймає участь у формуванні суддівського корпусу, а законодавча влада формує нормативно-правову базу на підставі якої судові органи здійснюють розгляд справ.

В Скандинавських країнах відсутній спеціалізований судовий орган, який би був наділений розглядати справи конституційної юрисдикції.
Під судовою системою розуміється сукупність судових органів (установ), яка побудована відповідно до компетенції і завдань, що стоять перед ними. Судові система Скандинавських країн побудовані відповідно адміністративно-територіального поділу держав. В Данії, Швеції та Фінляндії судова система є триланковою.
Для забезпечення всебічного, повного та об’єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Скандинавських країнах діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Слід зазначити, що в Скандинавських країнах право касаційного оскарження є досить обмеженим, відповідно в цих країнах оскаржується не велика кількість рішень судів першої та другої інстанції.

Судові системи Скандинавських країн побудовані за так званою моделлю судової система із зовнішньою спеціалізацією, яка характеризується тим, що поряд із системою загальних судів діють інші самостійні спеціалізовані суди.

Судова влада здійснює свої повноваження шляхом правосуддя. В більшості Скандинавських країн правосуддя можуть здійснювати виключно суди, натомість в Швеції правосуддя мають право здійснювати арбітражні суди, хоча за певних обставин рішення арбітражних судів можуть бути оскаржені до судів загальної юрисдикції.

Правосуддя – це діяльність судів по розгляду і вирішенню кримінальних, цивільних, сімейних, трудових, адміністративних та господарських справ. Вказана вище діяльність здійснюється у відповідній формі судочинства. Правосуддя в Скандинавських країнах здійснюється професійними суддями, які мають відповідати певним критеріям, які закріплені в законодавстві країн, наприклад, вік, професійний стаж. Вимоги, що ставляться для особи, яка бажає зайняти посаду судді різняться в країнах Скандинавії. Слід зазначити, що до осіб, які претендують на посади судді та адвоката у правових системах скандинавського права пред’являються все більш суворі вимоги, і коло осіб, які призначаються суддями досить обмежене. Всі ці вимоги спрямовані на підвищення ефективності правової системи.

В Скандинавських країнах будь-яке втручання в діяльність судів і судових засідателів зі здійснення правосуддя є недопустимим і має наслідком передбачену законом відповідальність.

В залежності від категорії та складності спірних правовідносин, розгляд справ судами Скандинавських країн здійснюється колегіально або одноособово. Якщо справа розглядається колегіально, то в колегії має бути непарна кількість судів.
Судові органи в Скандинавських країнах наділені повноваженнями здійснювати контроль за законністю та обґрунтованістю рішень і дій державних органів і посадових осіб, тобто суди мають право розглядати адміністративні справи. В Швеції та Фінляндії діють спеціалізовані адміністративні суди на чолі з Вищим адміністративним судом. В Данії адміністративні справи розглядають суди загальної юрисдикції.

На органи судової влади в Скандинавських країнах покладений обов’язок здійснювати конституцій контроль.

Специфіка суду як органу судової влади в Скандинавських країнах полягає в тому, що його діяльність при розгляді судових справ суворо регламентована відповідними процесуальними нормами права.

В Скандинавських країнах судова влади здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

В цілому ж, підтип північноєвропейської правової системи (скандинавської) характеризується наступними загальними ознаками:

· розформалізованістю правової системи шляхом урізноманітнення зовнішніх форм (джерел) права;

· переважаючою роллю серед інших джерел права законодавчих актів;

· наявністю значної кількості уніфікованих законодавчих актів;

· наявністю ознак континентального та загального права;

· правовою інтеграцією та високим рівнем гармонізації права.

Література

1. Богдановская И.Ю. Прецедентное право. – М., 1993.

2. Голландская правовая культура. – М., 1998.

3. Давид Р. Основные правовые системы современности. – М., 1988.

4. Карбонье Ж. Юридическая социология. – М., 1986.

5. Крылова Н.С. Содружество наций: политико-правовые проблемы. – М., 1991.

6. Марченко М.Н. Иудейское право как подсистема общей системы израильского права // Вестник Московского ун-та. Серия 11, Право. – 2001. - №3. – С.76-88.

7. Марченко М.Н. Основные источники иудейского права // Вестник Московского ун-та. Серия 11, Право. – 2001. - №2. – С.36-47.

8. Омельченко О.А. Всеобщая история государства и права. Т.1. – М., 1998.

9. Очерки сравнительного права / Отв. ред. В.А.Туманов. – М., 1981.

10. Саидов А.Х. Сравнительное правоведение (основные правовые системы современности): Учебник / Под ред. В.А.Туманова. – М., 2000.

11. Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. – М., 1996.

Дата добавления: 2015-10-24