Діалектика пізнавального процесу. Чуттєве і раціональне в пізнанні, їх основні форми.

Пізнання людиною об'єктивної реальності відбувається на двох якісно різних, хоча й взаємопов'язаних рівнях - чуттєвому ("empeiria" - досвід) й раціональному ("theoria" - розгляд). Філософський підхід до проблеми чуттєвого й раціонального полягає в тому, що останні розглядаються не просто як різні здібності суб'єкта, а як відображення різних сторін об'єктивної дійсності. Ним встановлюється їх зв'язок із поняттями "явище" та "сутність", "зовнішнє" і "внутрішнє", "одиничне" й "загальне" і таке інше.

Емпіризм виник у Новий час в Англії, коли здійснювався глибокий аналіз (перебільшувалось) чуттєвого пізнання, коли не лише принижувалась а й ігнорувалась роль раціонального пізнання.

Процес пізнання здійснюється, від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики. Живе споглядання являє собою той етап пізнання, на якому провідну роль відіграє його чуттєва сторона. Чуттєве пізнання обумовлене прямим впливом об'єктів на органи чуття людини, тобто безпосереднім його контактом з зовнішнім світом. Предметом чуттєвого пізнання є чуттєво сприймальна сторона дійсності Цим і встановлюється відповідність між властивостями відображеного та способом його відображення.

Чуттєве пізнання є безпосереднім результатом прямої взаємодії органів чуття суб'єкта з зовнішнім світом, хоча воно й опосередковане біологічною передісторією людини та її історичним розвитком. Оскільки чуттєве пізнання базується на безпосередній взаємодії суб'єкта і об'єкта пізнання, тому й воно має конкретно-образну чуттєву форму виразу і дає знання явищ. Основними його формами, що розташовані за ступенем складності й прояву активності суб'єкта, є відчуття, сприйняття та уявлення.

Відчуття - це відображення у свідомості людини окремих властивостей предметів, що впливають у даний момент на органи чуття, тобто це найпростіша форма чуттєвого пізнання. Воно виникає тоді й тільки тоді, коли має місце безпосередня взаємодія суб'єкта з об'єктом. Складнішою формою відображення є сприйняття, яке теж виникає у процесі безпосередньої взаємодії суб'єкта з об'єктом пізнання. Воно являє собою відображення у свідомості вже не окремих властивостей, а цілісних предметів. Уявлення - це відтворення в свідомості суб'єкта чуттєвих образів, що ґрунтується на основі попередньо отриманої інформації, минулих враженнях, відбитки яких зберігаються в пам'яті.

Всі форми чуттєвого пізнання являють собою суб'єктивні образи об'єктивної дійсності, способи її відображення, зміст яких обумовлений властивостями предметів, процесів, явищ.

У формуванні специфічно людських чуттів особливу роль відіграли трудова діяльність та мовне спілкування. Предметний світ, що був утворений працею, і являє собою предметне багатство людської сутності формує людські органи чуття.

Раціоналізм поділяється на онтологічний, гносеологічний та етичний і теоретично протистоїть ірраціоналізму та сенсуалізму. Його ідеї зародились у старогрецькій філософії. Виник він у Новий час у суперечностях схоластичної теорії пізнання й логіки, був пов'язаний з успіхами в математиці та природознавстві. До цього застосовувався лише в теології. Раціоналістична гносеологія вважає, що джерелом істини, головною формою пізнання є розум. Протиставлення досвіду й розуму найбільше проявилось у філософії Декарта, Спінози та Лейбніца. Високо поціновуючи досвід, вони все ж не могли зрозуміти як із нього виникають достовірні знання, що призвело до однобічного мислення (взаємовиключаючих моментів - досвіду і розуму). В цьому й зійшлися ідеалісти Декарт та Лейбніц, матеріалісти Спіноза і Гоббс. Тому й раціоналізм набрав різних відтінків.

І все ж теоретичне пізнання може розвиватися лише в єдності з чуттєвим. Це дві сторони єдиного процесу. Тому якісна відмінність безпосереднього, чуттєвого й опосередкованого, логічного пізнання загалом відповідає об'єктивній відмінності явищ і сутності, зовнішнього і внутрішнього, одиничного й загального як моментів, сторін самої об'єктивної дійсності. Це якісно різні форми пізнання.

Основними формами логічного пізнання є поняття, судження та умовивід.

Поняття - це думка про предмет (в широкому розумінні слова), що відображає його сутність, резюмуючи знання про нього, будучи результатом процесу його пізнання. Поняття якісно відрізняється від загального уявлення, та й сам характер узагальнення в ньому інший. Наприклад, загальне уявлення про людину виникає завдяки усередненню рис, які його зовнішньо характеризують, виділенню тих зовнішніх, наочних ознак, які повторюються. Поняття не може бути адекватно виражене з допомогою наглядно-чуттєвих образів. Формою його вираження (і навіть формою його існування) є слово або словосполучення. Понятійне мислення можливе лише для людини, що володіє мовою.

Однією з основних логічних операцій, що здійснюється над поняттям, - є визначення. Повне визначення поняття дається теоретичним дослідженням відповідного предмета, що розкриває всі його сторони, зв'язки, опосередкування та процеси розвитку. Рух пізнання виражається в судженні. Судження - це думка про об'єкт, яка що-небудь стверджує чи заперечує. Словесною формою судження є речення. В умовиводі найбільш чітко виявляється опосередкований характер раціонального пізнання. Умовивід - являє собою логічну операцію внаслідок якої із декількох суджень, засновків, (як мінімум двох) виводиться нове (знання), якого не було у попередніх судженнях).

Мислення здійснюється шляхом таких операцій, як порівняння, аналіз і синтез, абстрагування й узагальнення, різних форм умовиводів - індукції, дедукції, аналогії і таке ін. Всі вони генетично виникли із практичної діяльності.

Чуттєве знання розглядалося рядом раціоналістів як нечітке, неясне. На їх думку, тільки розумом досягається ясність і чіткість знань. Класичний раціоналізм (Декарт, Спіноза, Лейбніц, Гегель та ін.) навіть у своїх ідеалістичних варіантах розвивав елементи теорії і методології наукового пізнання. Навпаки, пізній раціоналізм, включаючи сучасну західну філософію, веде в бік від шляхів наукового оволодіння дійсністю до ірраціоналізму, нерідко поєднуючись з релігійною містикою. Однобічність раціоналізму - в тому, що він відриває логічні пізнання від чуттєвого, від матеріально-предметної практики людстві.

Діалектико-матеріалістична філософія засвоїла позитивні моменти сенсуалізму й раціоналізму, відкидаючи їх недоліки, обмеженості та однобічність. Вона розкриває діалектику чуттєвого й раціонального пізнання, визначає їх місце і роль в пізнавальному процесі, розкриває джерела цих рівнів та форм пізнання, що проявляються в практичній діяльності.

49. Наука як спеціалізована форма пізнавальної діяльності людини. Емпіричний та теоретичний рівні пізнання.

Людство впродовж усієї історії пізнає світ. Наукове ж пізнання налічує всього лише кілька тисячоліть. Наука - це сфера людської діяльності, основною функцією якої є продукування і систематизація істинних знань про світ.

Основне завдання науки полягає в узагальненні та систематизації знань окремих учених і наукових колективів. Безпосередньою метою науки є опис, пояснення й передбачення процесів і явищ дійсності, що становлять собою предмет її ви вчення на основі відкриття нею законів природи, суспільства і людського мислення.

Критеріями науковості, які відрізняють науку від інших форм пізнання є: об’єктивність, системність, практична націленість, орієнтація на передбачення, сувора доказовість, обґрунтованість і достовірність результатів. Наука як єдина система знань поділяється на певні галузі (окремі науки). За предметом і методом пізнання розрізняють науки про природу — природничі; науки про суспільство — суспільні; технічні науки. За співвідношенням із практикою виділяють фундаментальні науки (які не мають прямої практичної орієнтації) і прикладні науки (націлені на безпосереднє практичне використання наукових результатів). Будь-яка наукова пізнавальна діяльність передбачає взаємодію суб’єкту (учений, науковий колектив) і об’єкту науки (предметна область, що вивчається), в процесі якої використовується певна система методів, прийомів дослідження і мови даної науки (знаки, символи, формули тощо).

В епохи античності та середньовіччя науки як цілісної системи знання ще не було, існували лише її передумови, елементи. Виникнення науки пов’язують з її відокремленням від традиційної філософії в Новий час (кін. XVI-XVII ст.).

Класична наука (XVII-XIX ст.) прагнула пізнати об’єкт, що досліджується, сам по собі, об’єктивно; усунути з його опису і теоретичного пояснення все, що мало відношення до суб’єкту пізнання.

Некласична наука (перша половина ХХ ст.) враховувала зв’язки між знаннями про об’єкт і характером засобів та операцій пізнавальної діяльності суб’єкту.

Постнекласична наука (з другої половини ХХ ст.) осмислює співвіднесеність характеру знань про об’єкт, що отримуються, не тільки з особливостями засобів та операцій діяльності суб’єкту, а й з ціннісно-цільовими установками цієї діяльності.

Наукове пізнання містить у собі два основних взаємопов’язаних, але якісно різних рівня — емпіричний і теоретичний.

На емпіричному рівні переважає чуттєве пізнання; раціональне пізнання і його форми тут присутні, але мають підпорядковане значення. Тому на емпіричному рівні досліджуємий об’єкт відображається переважно з боку своїх зовнішніх зв’язків і проявів.

Теоретичний рівень характеризується перевагою раціонального пізнання. Теоретичне пізнання відображає явище і процеси з боку їх універсальних внутрішніх зв’язків і закономірностей.

Емпіричний та теоретичній рівні наукового пізнання взаємопов’язані, тобто емпіричне може переходити в теоретичне і навпаки. Неприпустимо абсолютизувати значення якогось одного з них.

Елементами структури теоретичного наукового пізнання є його форми. Головні з них: проблема, гіпотеза, теорія. Проблема — форма пізнання, змістом якої є те, що ще не пізнане людиною, але що потрібно пізнати. Фактично це знання про незнання; питання, яке виникає в процесі пізнання і вимагає відповіді за двома пунктами: постановка проблеми і шлях її вирішення. Гіпотеза — форма знання, яка містить припущення (сформульоване на основі ряду фактів), істинне значення якого невизначено і потребує доказу. Теорія — найбільш розвинута форма наукового знання, яка дає цілісне, системне, достовірне відображення закономірних і суттєвих зв’язків певної області дійсності.

В науковому пізнанні істинним повинен бути не тільки його результат, але й спосіб отримання цього результату — метод. Метод — це система приписів, принципів, вимог, які орієнтують суб’єкта у вирішенні конкретного завдання, досягненні певного результату пізнання і дії. Основна функція методу — регулювання різних форм діяльності (в тому числі і науково-пізнавальної). Вчення про систему методів, теорія методів називається методологією.

Усі методи наукового пізнання за мірою узагальнення і сферою дії поділяються на наступні основні групи: філософські, загальнонаукові, а також: спеціальні (методи фізики, хімії тощо) і дисциплінарні (методи, які виникли на стику наук або методи якоїсь галузі певної науки).

Розрізняють також ті наукові методи, до яких вдаються на емпіричному рівні пізнання, і методи теоретичного осмислення дійсності.

Методи емпіричного рівня пізнання (вимірювання, порівняння, спостереження, експеримент) дають можливість накопичити емпіричні дані, факти, аналіз яких дає можливість продукувати понятійне знання.

До методів емпіричного рівня відносять ще порівняння, вимірювання, метод спроб і помилок та ін.

Здобутий з допомогою емпіричних методів пізнання матеріал, факти обробляються, результатом чого є справжнє теоретичне знання. При цьому вдаються до теоретичних методів пізнання — абстрагування й узагальнення, аналізу і синтезу, індукції і дедукції та інших методів продукування понятійного знання.

---

Дата добавления: 2015-10-24