Національно-визвольний рух у країнах регіону (Індонезія, Індокитай, Малайя). Поява нових держав

Наприкінці Другої світової війни в Індокитаї, Індонезії, Малаї розгорнувся масовий національно-визвольний рух проти японських окупантів і колонізаторів.

Фактори, які впливали на хід національно-визвольний рух в регіоні
1.	Боротьба проти японських загарбників у роки Другої світової війни.
2.	Громадянська війна в Китаї, перемога в ній комуністів.
3.	Початок «холодної війни».
4.	Прагнення колишніх метрополій відновити свої колоніальні володіння в регіоні (Франція, Англія. Голландія).

На Потсдамській конференції (1945 р.) було прийнято рішення про поділ регіону на окупаційні зони між Англією, США та Китаєм з метою забезпечення роззброєння японських військ. Скориставшись поразкою Японії і відсутністю колоніальних військ, лідери національно-визвольної боротьби Індонезії та В`єтнаму проголосили незалежність своїх країн. Це докорінно змінило ситуацію в регіоні. Великі держави були поставлені перед необхідністю визнати, або не визнати нові держави. Гору взяло прагнення відновити владу колишніх європейських колонізаторів. Проте повернення французьких, англійських і голландських колонізаторів обернулося колоніальними війнами, найзапекліші з яких тривали в Індокитаї, зокрема, у В`єтнамі (1946-1954 рр.) та Індонезії (1946-1949 рр.).

Події у В`єтнамі розгорталися наступним чином. Так, 2 вересня 1945 р. було проголошено Демократичну Республіку В’єтнам, президентом і прем’єр-міністром якої став Хо Ші Мін. У вересні 1945 р. на півдні В’єтнаму висадились французькі війська. Франція взяла курс на відновлення своєї колоніальної влади спочатку на півдні, а потім – в масштабах всієї країни.

Проголосивши утворення Демократичної Республіки В’єтнам, уряд Хо Ші Міна провів низку реформ:

– відмінялись колишні податки;

– скорочувалась орендна плата на 25%, а земельний податок на 25%;

– конфісковувалася земельна власність французьких колонізаторів і розподілялась між селянами;

– встановлювався восьмигодинний робочий день;

– почався процес ліквідації неписьменності.

1946 р. відбулися загальні вибори в Національні збори. На виборах впевнено переміг В’єтмінь – національний фронт, створений з ініціативи Компартії Індокитаю. 9 листопада 1946 р. була прийнята Конституція ДРВ.

У березні 1946 р. Франція і ДРВ підписали попередню домовленість, за якою Франція визнавала ДРВ складовою частиною Індокитайської Федерації і Французького Союзу. На півдні В’єтнаму намічалось провести референдум про майбутню долю, а на територію ДРВ тимчасово вводились французькі війська.

Проте згодом Франція всупереч угоді проголосила утворення в Південному В’єтнамі Республіки Кохінхіна і на півночі В’єтнаму двох автономних держав. 23 листопада 1946 р. було здійснено варварське бомбардування порту Хайфон (загинуло 20 тис. осіб). Це поклало початок збройній інтервенції проти ДРВ. В’єтнамські сили самооборони чинили впертий опір наступаючим колонізаторам. Найбільші бої розгорілись у районах міст Ханой, Хює, Намдінь. У джунглях і гірських районах з’явилися бази опору. Франція, намагаючись закріпити свою владу у В’єтнамі, створила на півночі маріонетковий уряд на чолі з імператором Бао Даєм, з яким уклала договір про створення військових баз та про контроль над зовнішньою політикою держави. Але покінчити з ДРВ не вдалося.

Перемога комуністів у Китаї дало нового поштовху антиколоніальній боротьбі в’єтнамського народу. СРСР розцінював ДРВ як передовий рубіж боротьби проти "імперіалізму" і надав їй військову допомогу. 1950 р. став переломним. В’єтнамська Народна Армія (ВНА) перейшла у контрнаступ. Вирішальна битва відбулась районі селища Денб’єнфу (березень-травень 1954 р.), в якій французькі війська зазнали поразки.

21 липня 1954 р. Франція змушена була підписати Женевські домовленості. До проведення загальних виборів (липень 1956 р.) країна ділилась на дві зони по 17 паралелі. Французькі війська виводились з півночі ДРВ і припиняли бойові дії. Проте тимчасово зберігали свої війська на півдні. У колоніальній авантюрі Франція втратила 92 тис. своїх солдатів.

Здобувши перемогу ДРВ пішла по соціалістичному шляху розвиту з усіма притаманними йому ознаками: індустріалізація, колективізація, культурна революція. Проте перед країною стояло ще одне важливе завдання: об`єднання Півдня і Півночі. Але до єдності В`єтнаму довелося пройти через криваву війну (1960-1975 рр.), яка стала складовою «холодної війни» між СРСР і США.

Складний шлях до незалежності довелось пройти Індонезії. 17 серпня 1945 р. була проголошена декларація незалежності, в якій були викладені наступні основні принципи: рівність всіх релігій і свобода віросповідань; єдність держави; демократія на основі консультацій і представництва; соціальна справедливість.

29 серпня у країні був створений Центральний Національний Комітет (тимчасовий парламент), в який увійшли всі політичні сили країни, які боролись за визволення.

29 серпня 1945 р. був обраний перший президент незалежної Республіки Індонезії. Ним став лідер національно-визвольного руху Сукарно. Також була прийнята Конституція. 28 вересня японські війська (280 тис чоловік) капітулювали перед індонезійською армією.

Восени 1945 р. під приводом роззброєння японських військ висадились на островах Ява і Суматра англійські, а згодом їх змінили голландські війська. Повернення голландців супроводжувалось відновленням колоніальної адміністрації. Це призвело до збройних сутичок між голландською і індонезійською арміями, які переросли у справжню війну. Індонезійська армія зазнала поразки. 17 січня 1948 р. Голландія нав'язала Індонезії Ренвільську угоду, за якою обмежувався її суверенітет, а країна перетворювалася на федерацію (Сполучені Штати Індонезії).

Поразка у війні привела до гострої політичної боротьби в індонезійському керівництві: вся вина була покладена на комуністів і на міністра оборони Шаріфуддіна (член КПІ). Цим скористались голландці і розпочали Другу війну. Індонезійська армія зазнала нової поразки, але населення переходить до партизанської боротьби, яка вимотувала сили голландців. 2 листопада 1948 р. СШІ були визнані незалежною державою. Проте повністю звільнитись від колонізаторів країні вдалося лише на початку 60-х років з приєднання Західного Ірінаму.

Перші роки незалежності пройшли у пошуку шляхів розвитку. Спроба утвердити парламентську демократію у країні не вдалась і у 1957 р. Сукарно вводить у країні воєнний стан і проголошує новий державний курс – "демократія що спрямовується". Індонезія стає унітарною державою. Фактично вся повнота влади опинилась у руках Сукарно. Незабаром в економічній сфері був взятий курс, який отримав назву – "економіка, що спрямовується". Почалась націоналізація великих промислових об'єктів іноземної власності (до 1965 р. було націоналізовано 70% промисловості), активно проводилась аграрна реформа (була обмежена велика земельна власність). Але новий курс керівництва не привів до покращення економічного стану країни. Націоналізація стала причиною бюрократизації державного апарату і до хаосу у виробництві (використовувалось 30 – 40% потужностей підприємств). Стрімко падав життєвий рівень населення. Все це відбувалося на тлі непомірного збагачення верхівки на чолі з «батьком нації».

Перед лицем неминучого краху, Сукарно вдався до небезпечної політичної гри: зіштовхнути у боротьбі головних свої суперників – армію і комуністів. Проте події вересня 1965 р. дали перевагу армії на чолі з генералом Сухарто, який у березні 1968 р. стає президентом. Сухарто докорінно змінює внутрішній і зовнішній курс держави. Тепер політика держави були орієнтовані на західні країни, були влаштовані погроми комуністів. У 70-80-ті роки в Індонезії було здійснено денаціоналізацію у промисловості та сільському господарстві, іноземному капіталу було надано пільгових умов для інвестицій. У політичній сфері зберігались авторитарна форма політичного режиму. Все це, а також значні природні ресурси, стали підґрунтям для стрімкого економічного зростання.

Проте ні економіка, ні політична система країни виявилися непідготовленими до випробувань, які випали на долю країни в результаті економічної кризи кінця 90-х років ХХ ст. Економічний крах призвів до падіння режиму Сухарто, що в свою чергу витягло на поверхню національні і релігійні проблеми, що стримувалися грубою силою.

Інакше події розгорталися в Малаї, де англійці намагалися повернути свою владу. З цією метою вони докорінно змінили систему управління, об`єднавши колишні підвладні князівства в єдиний Малайський союз, влада місцевих султанів скасовано, а індонезійці були позбавлені привілеїв. Така ситуація викликала опір з боку малайської громади. Одночасно розгорнулась партизанська боротьба лівих партій, що складалися переважно з китайців. Щоб опанувати ситуацію англійці розгорнули жорстку антипартизанську боротьбу, одночасно, повернувши привілеї малайській громаді. Султан відновлював владу, а англійці протекторат. 1 лютого 1948 р. було проголошено Малайську Федерацію. На початку 50-х років провідники трьох громад країни (малайська, китайська та індійська) уклали між собою союз, створивши Союзну партію для боротьби за незалежність мирним шляхом. У 1955 р. англійці дозволили провести вибори до Законодавчих зборів Малайї, на яких Союзна партія здобула абсолютну перемогу. По виборах почалась підготовка до проголошення незалежності. Султан отримав гарантію своїх прав і привілеїв. У 1957 р. Англія надала Малайї політичну незалежність. У 1963 р. було проголошено утворення Федерації Малайзії. У 1965 р. з федерації вийшов Сінгапур, ставши на шлях самостійного розвитку. До складу федерації відмовився увійти султан Брунея, який аж до 1984 р. знаходився під англійським протекторатом.

Тривалий час у Малайзії залишалось нестабільне політичне становище, велась партизанська війна прихильниками ідей Мао. Але зрештою становище вдалось стабілізувати. Залучивши японський досвід у країні були проведені реформи,які забезпечили поступове економічне піднесення. У країні розвивається добувна, електротехнічна та інші галузі виробництва.

Дата добавления: 2015-10-02