Стаття 9. Правові наслідки засудження особи за межами України

1. Вирок суду іноземної держави може бути врахований, якщо грома­дянин України, іноземець або особа без громадянства були засуджені за злочин, вчинений за межами України, та знову вчинили злочин на тери­торії України.

Відповідно до частини першої цієї статті рецидив злочинів, невідбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання.

1. У частині1 ст. 9 КК вказано на можливість врахування вироку суду іно­земної держави до осіб, які були засуджені за злочин, вчинений за межами України, та знову вчинили злочин на території України. Це відповідає вимогам ст. 56 “Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків” (ратифікована Законом України від 26 вересня 2002 р.), відповідно до якої “кожна Договірна Держава приймає таке законодавство, яке вона вва­жає за доцільне, для того, щоб надати можливість своїм судам при винесенні вироку брати до уваги будь-яке попереднє європейське судове рішення у кримінальній справі, винесене за інший злочин... з тим, щоб додати до цього вироку усі чи деякі наслідки, які її законодавство надає вирокам, винесеним на її території. Вона визначає умови, за яких такий вирок береться до уваги”.

Положення ч. 1 ст. 9 КК так само може бути застосоване до громадян Ук­раїни, іноземних громадян та осіб без громадянства. При цьому врахування вироку суду іноземної держави є правом суду України або іншого відповідного органу, а не обов’язком. Тому вказані в ч. 2 ст. 9 КК правові наслідки можуть і не враховуватися.

2. Згідно з ч. 2 ст. 9 КК рецидив злочинів, невідбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при: кваліфікації нового злочину; призначенні покарання; звільненні від кримінальної відповідальності; звільненні від покарання.

3. Рецидив — це вчинення нового умисного злочину особою, яка має су­димість за умисний злочин (див. коментар до ст. 34 КК).

4. Невідбуте покарання — див. коментар до статей 71 і 82 КК.

5. Інші правові наслідки — до них належать повторність і сукупність зло­чинів, вид і розмір призначеного покарання, зобов’язання при умовно-достроковому звільненні, зобов’язання відшкодувати заподіяну в результаті злочину матеріальну шкоду тощо.

6. Кваліфікація злочину — це встановлення і юридичне закріплення точ­ної відповідності між ознаками скоєного діяння й ознаками злочину, перед­баченого кримінально-правовою нормою в законі про кримінальну відпові­дальність. Така відповідальність встановлюється на підставі складу злочину.

7. Призначення покарання — див. коментар до статей 65-73 КК.

8. Звільнення від кримінальної відповідальності — див. коментар до ста­тей 44-49 КК.

9. Звільнення від покарання — див. коментар до статей 74-87 КК.

Стаття 10. Видача особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, та особи, яка засуджена за вчинення злочину

1. Громадяни України та особи без громадянства, що постійно прожи­вають в Україні, які вчинили злочин поза межами України, не можуть бу­ти видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідаль­ності та віддання до суду.

Іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі цього Кодексу, можуть бути передані для відбування по­карання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України.

Іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її те­риторії, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або передані для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України.

1. У статті 10 КК уперше для кримінального законодавства України пе­редбачено інститут видачі особи, яка вчинила злочин (екстрадицію). Під ви­дачею розуміють передачу особи, яка вчинила злочин, однією державою (що запитується), на території якої ця особа знаходиться, іншій державі (що за­питує), на території якої було вчинено злочин або громадянином якої вона є. Стаття передбачає два види видачі осіб, що вчинили злочин: видача для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду (частини 1 і 3) і видача для виконання покарання (частини 2 і 3).

2. У частині 1 ст. 10 відповідно до статей 25 та 26 Конституції України наведені суттєві обмеження щодо можливості застосування інституту видачі особи. Ці обмеження стосуються громадян України та осіб без громадянст­ва, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочин поза межами Ук­раїни. Вони не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду. Водночас зазначене по­ложення стосується лише національної, а не міжнародної юрисдикції. Щодо видачі зазначених осіб повноважному міжнародному суду, то вона можлива. Конституційний Суд України у висновку (справа про Римський Статут) від 11 липня 2001 р. роз’яснив, що міжнародний кримінальний суд не може прирівнюватися до іноземного суду, оскільки створюється за участю та згодою держав-учасниць на основі міжнародного, а не національного права (абз. 2 п. 2.3.2 мотивувальної частини зазначеного висновку). Отже, викори­стані законодавцем у ч. 1 ст. 10 КК слова “та віддання до суду” треба тлу­мачити обмежено, маючи на увазі випадки віддання лише до іноземного су­ду, що здійснює національну юрисдикцію. Треба також зазначити, що вида­ча, а точніше “передача” зазначених у ч. 1 ст. 10 КК осіб до міжнародного суду можлива лише за умови приєднання України до відповідних установ­чих угод (конвенцій, статутів тощо) та прийняття на себе певних міжнарод­но-правових зобов’язань. Щодо “Римського Статуту Міжнародного криміна­льного суду” від 17 липня 1998 р., підписаного від імені України 20 січня 2000 р., про який йдеться у висновку Конституційного Суду України від 11 липня 2001 р., то на цей час приєднання України до цього Статуту не ра­тифіковане Верховною Радою України.

3. Відповідно до норм конституційного права України не підлягають ви­дачі також іноземні громадяни та особи без громадянства, яким Україною було надано притулок в порядку, встановленому законом (ст. 26 Конституції України).

4. Згідно з ч. 2 ст. 10 КК іноземці, які вчинили злочини на території Ук­раїни і засуджені за них на підставі цього Кодексу, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої во­ни є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України. Ви­дача особи, яка вчинила злочин, є суверенним правом держави, а не обов’яз­ком. Підставою такої видачі служить вирок, винесений судом держави, що за­питується, щодо громадянина держави, що запитує, який набрав законної си­ли, а також міжнародний договір, учасниками якого повинні бути Україна і держава, що запитує. При цьому видача для виконання вироку може бути, здійснена лише щодо осіб, які вчинили діяння, що відповідно до законодавст­ва України та законодавства держави, що запитує, є кримінальне караними. Наприклад, така видача злочинців передбачена “Європейською Конвенцією про видачу правопорушників” від 13 грудня 1957 р. (ратифікована Законом України від 16 січня 1998 р.), Мінською “Конвенцією про правову допомогу в правових відносинах з цивільних, сімейних та кримінальних справ”, що бу­ла укладена державами — членами СНД 22 січня 1993 р. та ратифікована Законом України від 10 листопада 1994 р. (Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба із злочинністю та взаємна правова допомога. — Кн. 1. — С. 1041—1082), “Європейською конвенцією про міжнародну дійсність кримінальних вироків” від 28 травня 1970 р., що ратифікована Україною За­коном від 26 вересня 2002 р. Так, згідно зі ст. 56 Мінської конвенції видача для виконання вироку можлива лише за таке діяння, яке визначається злочи­ном в обох державах і за вчинення якого особа, яку треба видати, була засу­джена до позбавлення волі на строк не менше шести місяців або до більш тяжкого покарання. Відповідно до Європейської конвенції 1970 р. “санкція може виконуватися іншою Договірною Державою тільки у разі, якщо згідно із її законодавством дія, за яку була встановлена санкція, була б злочином в разі її вчинення на її території, та особа, якій було встановлено санкцію, підлягала би покаранню, в разі якщо вона вчинила б цю дію там” (ч. 1 ст. 4).

5. Згідно з ч. З ст. 10 КК іноземні громадяни та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або пе­редані для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України. Так, видачу з метою проведення кримінального переслідування установлено п. 2 ст. 60 Договору між Ук­раїною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини від 27 травня 1993 р. (Україна в міжнародна-правових відносинах. Боротьба із злочинністю та взаємна правова допомога. — Кн. 1. — С. 981—1019). Мінська конвенція 1993 р. передбачає видачу правопорушників для притягнення до кримінальної відповідальності за діяння, які в запитуваній і запитуючій договірних країнах караються за законом позбавленням волі на строк не менше одного року або більш тяжким покаранням (ч. 2 ст. 56 Кон­венції). 7 жовтня 2002 р. держави-члени СНД підписали у Кишинові нову Конвенцію про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, яка повинна замінити застосування в Україні Мінської конвенції після її ратифікації Верховною Радою України.

Дата добавления: 2015-10-02