Добромиль, 1949

Коли Слуга вийшов, Олексій Іванович деякий час сидів нерухомо.”Ще рано їх будити, - думав головлікар, - треба зачекати.Хіба що понесуть Ілька потаємним ходом”. Він зовсім не відчував полегкості від того, що лікарня позбудеться страшної небезпеки.Тільки якусь нелюдську печаль і порожнечу.Він простягся на ліжку, щоб випростати спину, і одразу полетів у якусь діру, супроводжуваний протяжною урочистою музикою.

“ Се смерть?” – запитав у неба лицар галицький Судислав.Найбільше він шкодував, що не взнає, кого народила його Мелася: сина чи дочку.Свого тіла він давно не відчував, закопаний у землю по саму шию.Він хотів покликати свого служку, Олелька,та згадав, що того не закопали, а повісили на дубі, зовсім ще хлопчину., і ті два дні, доки він віддавав тепло власного тіла землі, бідолаха гойдався на вітрі. Як тільки боярин розплющував очі, бачив босі ноги, для яких батько й мати не пошкодували сап”янців.Коли Судислав скошував очі, то зліва бачив голову Ярослава, а десь позаду були Юрій і Беринда.Вночі земля вкривалась інеєм, ніби з неї виступала сіль.Дружинники лежали порубані коло копиці з торішнім сіном, по яке так і не прийшов господар, п”ять його найліпших воїв. Ранкова сірість розвіювалась і сонце знову сліпило очі, піднявшись над горою.” Чому я досі живий?” – дивувався Судислав.- Інші померли і мені пора.” Від найменшого руху його починало душити.Нестерпно боліла голова, від чого ранок набув кривавої барви.Усе частіше він впадав у безпам”ятство і тоді плавав на водах, котрі не вгамовували спраги.

Світ оточив галявину стіною байдужості й страху.Лицар не бажав йому такої ганебної і довгої смерті – бути похованим живцем.Пощо було його заривати? Щоб проріс? Але сім”я чоловіче проростає у жіночому лоні, а не в землі. Коли він розплющив очі, сонце не встигло увійти в них пекучим болем, бо його затулила темна й висока постать Купця з Добромиля. Судислав хотів щось йому сказати, але не знав що.Купець вийняв ніж, розітнув собі зап”ястя, сів на землю поруч із головою лицаря й мовив:

- Пий, брате, і будеш жити так довго, скільки захочеш!

- А ті? – повів очима Судислав.

- У мене не вистачить крові на всіх.Та й мають вони синів, а твоя жона вмерла при пологах разом з дитям.

Судислав почав пити кров, чуючи у вухах пісню життя.Але й жаль було йому бояр, що конали в землі, як і він.Ні, вже сконали, не переживши зимної ночі.

- Не бійся, пий ще.Я поспішав, але не встиг.

“ Ти ніколи не встигаєш”, - подумав гірко Судислав.

- Доста з тебе! – сказав Купець і відняв руку, другою продовжуючи розгрібати землю довкола плечей боярина.Далі той почав вивільнятися сам, бо став сильнішим від чужої крові.Купець тільки перетяв ремені на руках і ногах.

- Треба перепочити, щоб кров поновилась, - буркнув Купець. – І ти поспи, брате. Тільки вибачай, що не сказав одразу: будеш тепер купцем.Нема в тебе дружини, нема дому, а воювати можна не хіба мечем.Аби лиш хотілось...

- Купцем той купцем, - згодився Судислав, якому було однаковісінько, аби лиш жити.

- Будеш Купцем з Перемишля!

- А чому з Перемишля?

- Бо там тебе ніхто не знає.І Перемишль близько від Добромиля.Спи!

Купець розстелив на траві чорну кирею й ліг, лишаючи місце для Судислава.Мабуть, купцева кров була сонна, бо колишній боярин одразу заснув, незважаючи на іней, котрий блищав довкола.

...Олексій Іванович схопився після короткого сну й прислухався.

Слуга з Добромиля тим часом прощався з Ільком та його жінкою Олею.Ілько лежав на ношах, вкритий лікарняним коцом, і четверо хлопців готові були нести його в гори.

- Бережи себе, - нагадав Слуга. – Маєш для кого.

- Як Бог так захоче, буду жити.

- А ти, молодице, коли вже будеш газдувати в своїй хаті? – звернувся він до Олі.

Та блимнула на нього синіми очищами:

- Як Україна буде вільна!

- Ти справді Слуга з Добромиля? – запитав наймолодший з лісових хлопців.

Той посміхнувся, кивнув і сказав:

- Все, йдіть, хлопці, бо довше сю облогу я не смію тримати.Не дайте згинути дитині, чуєте?

- Не дамо.

Іван, Дмитро і Гриць Басараби зі Старої Солі були виставлені в Добромилі на площі перед ратушею через три місяці якраз у другу косовицю.Їхня мати признала своїх мертвих синів і вмерла на місці від розриву серця.

Наймолодший з хлопців, Стефко з Бусовиськ, ховався з дитиною на стриху, потім дивом утік, передавши малого Василька родичам Ілька, псевдо Сокіл, в Лопушанці.Сам помер у 1950 році від ран.

Дата добавления: 2015-09-01