- У Низькому Замку я не бував, - розповідав далі Антось, - бо там і без мене було кому гострити ножі, сокири, і, звісно, шаблі.Стояти коло брами, як жебрак під церквою, я не насмілився.Як щось станеться, Купець з Перемишля не зможе втрутитись, бо зайнятий поважною справою.А зачіпатися з шляхтою – небезпечно.Щодо старого Мнішка, то я волів би стати при стрічі з ним невидимим.Отож я сів за кущами так, що видно було браму й Сліпу гору.Брама цікавила мене більше, бо на небі не було ні хмаринки.Я вигрівався на сонечку як кіт, правда, в животі бурчало, однак вдома мене чекав горнець капусти із солониною.Словом, не чув я біди, бо як надворі погідно, то і в серці так само.Трохи хилило на сон, проте від землі тягнуло холодом і бджоли бриніли над самим вухом, тому й не заснув.Так минуло багато часу, а ввечері я знав, до Замку почнуть з”їжджатися гості, панство з Кракова, Львова і навіть з самого Києва.Будуть вони пити, їсти й гуляти, сама шляхта і ксьондзи.Те, що пан Слуга з Добромиля був зараз там, я не дивувався, бо той і раніше приходив до ясновельможного Гербурта, проте ніколи не лишався на шляхетські гульбища.Цього не позволили б навіть йому.Отже, ще трохи і я покину свій пост, й обов”язково розкажу про антипка.Дивувався я, чому панове купці терплять таке безчинство, адже бусовиські ворожбити, продаючи свій, так би мовити, товар, не платять податку.І знають, пся крев, кому продати...
- Ну, се не твого розуму діло! – обірвав його Купець з Жобромиля. – Мов далі, бо час минає
- Нема та й нема пана Слуги.Я настрашився, а, може, не впізнав його, бо з брами виходили й виходили люди..Тоді помітив: щось наче темніше стало.Підняв голову догори – господи, дійсно, хмара, як шапка, спускається на Сліпу гору! Ні вітру, ні інших хмар: невідомо звідки вона взялася та чорна хмара.Тієї ж хвилі ніби щось вдарило мені в груди, і я скочив на ноги й побіг до брами.Як се трапилось, бігме, не пам”ятаю...Я біг якимось коридором, не бачачи людей, тільки щось свистіло мені у вухах і бухало в серці, а далі з розгону впав на підлогу,заїхав у неї носом, аж кров заюшила мені лице, і я мало не осліп від болю. Коли підняв голову, побачив перед собою пана Слугу з Добромиля, котрий вийшов з покою пана Гербурта.Він однією рукою поставив мене на ноги.
- Що сталося, Антосю?
- Купець з Перемишля! – тільки й видусив я з себе, і він побіг, і я за ним, бо мусив вибиратись із Замку, доки мене не схопили, прийнявши за злодія.Думав, що серце мені увірветься.Але те, що побачив за брамою, було ще страшніше: Добромиль зник у темній пелені.Видно було хіба дорогу до нього.Ту дорогу, по якій ми зараз із вами йдемо...
У голосі добромильського жебрака з”явився ніби жаль за тими далекими часами, коли він щось вартував.Аж схлипнув і подивився убік, де колись був Низький Замок, такий, яким він його запам”ятав: освітлений сонцем, байдужий до трагедії, яка розігралася в Добромилі понад триста літ тому.Він уперше розповів те, що не смів нікому розповідати.І на нього ніби зійшло прозріння, не таке глибоке, про яке мовив Слуга з Добромиля пану Яну Щасному Гербурту, але все ж пристойне, аби завершити довгу дорогу життя: що він йде поруч Купця з Добромиля, як рівний. І що незабаром побачить Слугу з Добромиля.І стане вже не свідком, а учасником іншої великої драми.
Дата добавления: 2015-09-01; просмотров: 49 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Низький Замок, 1604 рік | | | Добромиль, 1649 |