ДОБРОМИЛЬ, 1949 рік

Слуга з Добромиля замовк.Потім встав, підійшов до запітнілого вікна, за яким у сутінках воював з усім, що вище трави, вітер, і вивів пальцем на склі слово.Яке, Олексій Іванович не побачив,та, мабуть, то був миттєвий порух душі цього дивного чоловіка.Лікар сам колись у дитинстві писав на запітнілому склі, а потім хукав на нього, щоб сховати напис.

У долині, в ніші костельного муру прокинувся скалічений жебрак й сказав хрипким застудженим голосом:

- Саліна....

Він давно вже не вимовляв цього слова, що принесло йому стільки нещастя і болю,уголос, але для нього воно було як сіль, без вживання якої чоловік тратить розум.Жебрак бачив, як вели людей до глибоких соляних криниць, стріляли спершу в тих, хто був здоровий і сильний, а дітей із сиротинця кидали просто живими у бездонні чорні діри.Де ти був, Слуго з Добромиля? Чому не наслав туман, у якому можна було сховатись?

Тоді, за кущами, він і справді думав так, але зараз розум старого каліки загострився і ясна думка пронизала його свідомість: Слуга з Добромиля не може усіх спасти.Він нікого не може спасти, якщо той не хоче спастися сам. Таж Добромиль не обстав ані за тими сиротами-діточками, ані за своїми рідними, підкорився кривавій руці Антихриста і опустив очі перед його лютим поглядом.Хай би згинули всі, котрі плакали по своїх хатах, затикаючи вуха від гуку стрілів, хай би земля стала чистою від страху й безчестя. Йому стало встидно за себе: старий непотріб, нездатний навіть скопати грядку й посадити на ній бульбу, нездатний навіть піти з Добромиля, як приречена звірина, котра, чуючи смерть, волочиться на свій звірячий цвинтар, аби вмерти в спокої і тиші. Мертве до мертвого, живе до живого.Такий Закон.

Хоч ніби був ще день, але старий нікого не бачив через густий дощ.Може, подумав він, я лишився сам на світі, проспавши тисячу літ?

А Слуга з Добромиля після довгої мовчанки озвався знову:

- Я мандрував дорогами не одну сотню літ, і завжди відставав на крок від страшних подій, що траплялись до мене.На узбіччі вмирали люди, горіли села, кривдили слабих.А мої дороги ніби існували в іншому часі.Згодом я зрозумів, аби й зі мною щось сталося, треба зійти з дороги і потрапити в час, у якому живуть люди, не усі, але ті, котрі ще раніше зійшли з дороги...Я понад усе бажаю,.щоб ви, пане докторе, теж зійшли зі своєї дороги...І щоб ніхто цього не помітив.

Олексій Іванович здригнувся і щільніше закутався у ковдру:

- Про яку дорогу ви говорите?

- Певно, ви не здогадуєтесь! – посміхнувся Слуга з Добромиля. – З дороги, яка веде до комунізму, цієї утопії, що її спаплюжила різна нечисть.Усе, що здійснюється з поміччю насильства й гвалту, приносить гіркі плоди.Я наведу вам один приклад, який щойно спав мені на думку, коли я стояв коло вікна – Саліна.У сорок першому році в соляні шахти поблизу Добромиля вкинули три тисячі розстріляних і просто живих людей, цвіт краю, сіль землі, як називав таких Ісус.І разом з ними кілька десятків дітей із сиротинця, яких не розстрілювали, а вкинули просто так.Про них теж казав Ісус: Їм належиться Царство Небесне. Було знищено минуле й майбутнє Добромиля. Тепер я скажу вам щось інше...Може, це світ зійшов з дороги, а не ви? Може,так було зі мною, коли літнього надвечір”я вирушив у дорогу з купецькою валкою, дорогу, яка привела мене в пекло.

Дата добавления: 2015-09-01