Підляшшя і Берестейщина

Серед територій, заселених автохтонним українським населенням Пiдляшшя, а зокрема його пiвнiчна частина, розташована зараз в межах Польщi на правому березi Бугу, займає особливе мiсце. Регiон цей бо, аж до останнiх десятирiч ХХ ст., майже нiчим не зазначав назовнi своєї приналежностi до українського нацiонального простору.

Вже сама назва наголошує на пограничне положення Пiдляшшя - "пiд ляхами" (в сусiдствi полякiв). Виникла вона зрештою досить пiзно, бо наприкiнцi ХV ст., коли територiя ця належала до Великого князiвства Литовського, межуючи з польським, Мазовшем. На початку ХVI ст. створено з цих земель окреме воєвiдство, яке почали звати Пiдляським, що закрiпило вживання цiєї назви.

Вiд 1999 р., коли проведено реформу адмiнiстрацiйного подiлу Польщi Пiдляським воєвiдством стали звати велику територiю на пiвнiчному сходi, межуючу з Бiлоруссю, Литвою та Калининградською областю Росiї. Ми пiд назвою Пiдляшшя розумiємо передусiм територiю, яку заселюють українцi - це зокрема пiвденно-схiдна частина цього ж Пiдляського воєвiдства, з районними мiстами Бiльськ, Гайнiвка i Сiм'ятичi. Цю територiю тiльки в невеликiй мiрi заторкнули "репатрiяцiя" до СCСР, обминула також акцiя "Вiсла" - просто мiсцеве населення тодiшня влада рахувала бiлорусами. Цi двi депортацiйнi операцiї, якi "очистили" iншi пограничнi територiї заселенi українцями не обминули натомiсть лiвобережного, Пiвденного Пiдляшшя, на якому зараз українцiв, якi не виреклися своєї мови i Церкви можна майже рахувати на пальцях (це всього кiлька тисяч людей) - зараз це повнiчна частина Люблинського воєвiдства i схiдний клаптик Мазовецького. Отже сучасне Пiдляшшя приблизно вiдповiдає захiднiй частинi iсторичної Берестейської землi (Берестейщинa, Берестейсько-Дорогичинська Русь), що в Х ст. увiйшла до складу Київської Русi.

Поєднана етнiчними, географiчними i полiтичними зв'язками з Волинню, Берестейщина разом з нею роздiлювала всi злети i занепади староукраїнської державностi ("княжої доби"). Про найдавнiшу iсторiю цiєї землi бiльше можемо довiдатися з археологiї нiж з писаних джерел - перша лiтописна згадка про Берестя вiдноситься щойно до початкiв ХI ст., про Дорогичин до половини ХII ст., а про Бiльськ до половини ХIII ст. Саме про ХIII ст., оскiльки стала вона мiсцем таких, важливих для цiлого Галицько-Волинського князiвства, подiй, як хоч би коронацiя князя Данила Романовича на короля Русi, здiйснена 1253 р. в Дорогичинi.

Основний ескiз сьогоднiшної етнiчної карти Пiдляшшя i Полiсся накреслений був за перiод "княжої доби". Сучасного вигляду етнiчна карта Пiдляшшя почала набирати на зламi ХIV-ХV столiть, коли на захiд вiд Дорогичина, Сiм'ятич, i Бiльська виникли численнi поселення дрiбної польської (мазовецької) шляхти. Згодом українське населення зустрiлося також з бiлоруським, яке на пiвнiч вiд Нарви колонiзувало околицi Заблудова (ХVI ст.), а на пiвденному її березi просунулося аж до рiчки Наровки (поч. ХVII ст.).

Подiл Пiдляшшя на двi окремi частини вiдбувся у ХIХ ст. Його пiвдення частина (на лiвому березi Бугу) знайшлась тодi в складi автономного Польського королiвства, а пiвнiчна безпосередньо в Росiйськiй iмперiї (Гродненська губернiя). З цiєї ж причини рiзними дорогами пiшли подiї в життi Церкви i рiзний був її вплив на нацiональнi орiєнтацiї мiсцевих русинiв.

На Пiвнiчному Пiдляшшi у 1800 р. проживало бiля 40 тис. українцiв (38 тис. унiятiв i 2 тис. православних). В 1839 р. унiя була тут лiквiдована i все населення вiддано пiд духовний нагляд росiйської Православної церкви. В деяких парафiях були з цiєї причини конфлiкти, але в основному вiдбулося це без бiльших струсiв.

Iнакше сталося у пiвденнiй частинi Пiдляшшя, яке було тодi в складi Холмської єпархiї. Тут росiйський уряд рiшив лiквiдувати унiю щойно в 60-х роках ХIХ ст., пiсля польського Сiчневого повстання. Початково мало це характер "вiдлатинiзовування" церковних обрядiв, але роблено це дуже невмiло i брутально, що вiдштовхувало населення, яке почало чинити все бiльший опiр. Нiчого тут не змiнила остаточна лiквiдацiя унiї, завершена в 1875 р., та офiцiйне рахування всiх православними. Частина населення погодилася з цим фактом, частина користувалася послугами православних священикiв лише з конечностi, а iншi (т.зв. "упорствуючi") взагалi вiдмовлялися вiд будь-якого контакту з Православною церквою. Жорстокi репресiї зi сторони росiйської адмiнiстрацiї i полiцiї, лише пiдсилювали конфлiкт i ненависть. Бувшi унiятськi священики або прийняли православ'я, або втекли до Галичини, тому також "упорствуючi" почали звертатися в сторону римокатолицького духовенства, таємно користуючися його послугами. Ситуацiю цю використали польськi дiячi в своїй нацiональнiй пропагандi. Наслiдком цих всiх подiй, коли в 1905 р. виникла можливiсть залишення Православної церкви, понад сто тисяч бувших унiятiв Пiвденного Пiдляшшя i Холмщини змiнило своє вiроiсповiдання на римокатолицьке, швидко вiдрiкаючися також рiдної мови i звичаїв, замiнюючи їх польськими.

На Пiвнiчному Пiдляшшi процес полонiзацiї був припинений, алe i тут не склалися кращi умови для виникнення i розвитку української нацiональної свiдомостi, бо ж росiйська, як цивiльна, так i церковна влада, прикладала передусiм зусиль, щоб русифiкувати "малоросiйське" населення.

За даними росiйського перепису з 1897 р., на територiї тодiшнього Бiльського повiту, який обiймав майже всю українську етнiчну територiю на пiвнiч вiд Бугу, проживало бiля 64 тис. українськомовного населення. Однак населення це властиво не мало ще нацiонаьної свiдомостi. Також українська нацiональна революцiя 1917-1920 pp. не змiнила стану свiдомостi пiдляського населення в Бiльському повiтi.

Коли територiя ця увiйшла в 1919 р. до складу Польщi, нова влада робила все, щоб, зокрема на територiях без кристалiзованої нацiоналої свiдомостi, протидiяти українським тенденцiям. Тому також в польському переписi населення з 1921 р. в Бiльському повiтi "начислено" тiльки 66(!) осiб української нацiональностi, решту записуючи як "православних полякiв" та "бiлорусiв". Подiбна ситуацiя була на Берестейському i Пинському Полiссi.

Цi манiпуляцiї (засуджуванi зрештою польськими вченими), були якнайбiльше до вподоби бiлоруським дiячам, якi використали це до максимального "побiльшення" своєї нацiональної територiї. Поширюванню переконання про "бiлоруськiсть" Пiвнiчного Пiдляшшя i Полiсся сприяла також дiяльнiсть на цiй територiї Комунiстичної партiї Захiдної Бiлорусi i Бiлоруської селянсько-робiтничої Громади, хоч органiзацiї цi не вели ширшої дiяльностi нацiонального характеру. Населення, зокрема найбiднiше, притягали до себе передусiм радикальними суспiльними гаслами.

Остаточно "вирiшили" цю справу бiльшовики, включаючи в 1939 р. Пiвнiчне Пiдляшшя i Берестейсько-Пинське Полiсся до Бiлоруської ССР. Створено тодi тут бiлоруськi школи i пресу, а до паспортiв вписано "бiлоруську" нацiональнiсть. Подiбна полiтика була продовжувана i пiслявоєнною польською владою, яка органiзвала тут школи з навчанням бiлоруською мовою та ерзац нацiональної органiзацiї у Бiлоруського суспiльно-культурного товариства.

З поверненням Полiсся пiд совєтську владу у 1944 р. полiтика лiквiдацiї всяких проявiв української нацiональної активностi була вiдновлена, а органiзаторiв культурного та освiтного життя зустрiли кривавi репресiї. Все ж таки школи з навчанням українською мовою дiяли ще в перших роках пiсля вiйни, а численнi випускники середнiх шкiл виїжджали на навчання у вищi школи в Українi, зокрема у Львовi. Було це суперечне з офiцiйною нацiональною полiтикою, тому наука українською мовою була систематично лiквiдована з наказу адмiнiстрацiї (деякi школи протрималися до початку 1950 рр.), яка також на всякi способи примушувала населення декларувати "бiлоруську нацiональнiсть". Ось реляцiя Iвана Дехтерука, свiдка та учасника тодiшнiх подiй: У 1944-45 навчальному роцi в селi Радостовi Дивинського району (з 1959 року - Дорогичинського) Брестської областi працювала початкова школа з українською мовою навчання. Наприкiнцi серпня 1945 року завiдуючий Дивинським райвiддiлом народної освiти I. I. Пiдгорний покликав мене до кабiнету i сказав, що призначає мене завiдуючим школи, i що з першого вересня вона повинна працювати бiлоруською мовою навчання. Вiн додав, що це є команда райкому партiї i райради. Я сказав, що вона може викликати незадоволення населення. Вiн погодився зi мною, але аргументував свою вказiвку тим, що люди у нас вiдсталi i не розберуться, а щоб було без шуму, вивiску на примiщеннi школи мiняти не потрiбно. Слiд тiльки роз'яснити людям, що Україна не дає нам пiдручникiв українською мовою, i село Радостiв знаходиться ж на територiї Бiлорусiї, а не України. У 1946 роцi, коли сiльрада заводила господарчi книжки, була чутка, що коли хто запишеться українцем, то його повезуть до Сибiру, як українського нацiоналiста. (Нагадаю, близько 120 мешканцiв села Повiтi зi зброєю в руках були стрiльцями УПА). Секретар сiльради писав проти кожного з тих, кого обминуло страхiття вiйни, - нацiональнiсть: бiлорус. Пояснював коротко: живеш в Бiлорусiї - значить, бiлорус. Так українцi села Повiть стали бiлорусами.

Цього роду практики мали мiсце не лише в перiод т.зв. сталiнiзму, але й у 1960-1970-х роках. Внаслiдок цих манiпуляцiй в 1989 р. на територiї Берестейської областi БССР мало офiцiйно проживати всього 60,6 тис. українцiв, бiльшiсть яких потрапила до цiєї нацiональної рубрики лише тому, що народилася на територiї Української ССР. Було це в згодi зi ще однiєю брехнею совєтської пропаганди яка проголошувала, що пiсля 1945 р. за межами "Радянської України" не залишилися жоднi територiї зеселенi автохтонним українським населенням. Щойно з остаточним крахом совєтьського режиму українцi Берестейщини отримали можливiсть голосно заявити про свою присутнiсть i про свої нацiонально-культурнi потреби. Але "геополiтичнi лабети", в якi цей регiон потрапив ще в минулих вiках, i досi сильно здушують живчик українського нацiонального пробудже

Iнакше ситуацiя склалася на Пiвденному Пiдляшшi. Ще у 1917-1918 роках дiяв тут, створений Союзом Визволення України, український осередок в Бiлiй Пiдляськiй, який органiзував шкiльництво, мав власне книжкове видавництво i тижневик "Рiдне Слово". Український нацiональний рух, сильний тут у 20-х роках, також був придушуваний польською владою, чого символем стало знищення в 1938 р. понад ста православних святинь на Пiвденному Пiдляшшi i Холмщинi. Можливiсть деякого вiдродження з'явилася в роках нiмецької окупацiї (1939-1944), але вже в 1947 р. i тут сягнула акцiя "Вiсла", внаслiдок якої тутешнє українське населення вигнано на пiвнiчнi землi. Пiсля 1956 р. повернуло його не так багато - вiдновлена у 1989 р. Люблинсько-Холмська православна єпархiя нараховує не як десять тисяч вiруючих по всiй Холмщинi i Пiвденному Пiдляшшi.

Отже єдиною, також в маштабi цiлої Польщi, етнiчною територiєю, якої не знищила злочинна акцiя "Вiсла", залишилось, де "не помiчено", що мiсцевi православнi то не лише бiлоруси, але i українцi. Можна Пiвнiчне Пiдляшшя сказати також, що i самi пiдляськi русини-українцi цього "не помiтили", звикаючи помалу до окреслення "бiлоруси". Це нове окреслення, свого роду нацiональний псевдонiм, нiчого суттєвого в їх життi не змiнило. Всi далiше говорять по-українськи (якщо ще не перейшли на польську мову, зокрема по мiстах), спiвають українськi пiснi (якщо ще взагалi спiвають) i по-старому смiються з дзєкаючих "литвинiв" (тобто дiйсних бiлорусiв), кажучи, що "як сир не закуска, так i литвин не людина".

Позитивним винятком на цьому фонi були Клiщелi, мiстечко в Гайнiвському повiтi. У 1957 р. засновано тут гурток Українського суспiльно-культурного товариства, при якому дiяв також театральний гурток, який у 1966 р. за виставу п'єси "Безталанна" отримав перше мiсце на загальнопольському оглядi колективiв УСКТ в Перемишлi. До мiсцевої початкови школи уведено також навчання української мови. Все ж такi дiяльнiсть гуртка УСКТ в Клiщелях зустрiчала рiзнi перешкоди зi сторони влади, так що з кiнцем 60-х рокiв був він змушений припинити свою дiяльнiсть.

В сiмдесятих роках комунiстична партiя проголосила офiцiйну однонацiональнiсть польської народної держави. На Пiдляшшi органiзацiєю, яка мала заспокоювати, а властиво упокоювати, культурнi потреби українського населення, стало Бiлоруське суспiльно-культурне товариство. Однак показалося, що спiвати "вiчную пам'ять" мiсцевим українцям ще рано.

Коли прийшли бурхливi 1980-1981 роки, хвиля нацiонального оживлення торкнулася не тiльки польського суспiльства, але докотилася й до дрiмучого Пiдляшшя. Учнi середнiх шкiл, студенти почали настирливо шукати вiдповiдi на Шевченкове "чиї сини, яких батькiв?". Наслiдком стало українське нацiональне пробудження, якого першi органiзованi прояви почалися в 1982 р.

До того часу, у 1970-x рр., українськi акценти зводилися властиво до лiтератури - вiршiв писаних мiсцевими українськими, бiльш або менш архаїчними, говiрками. Друкованi вони були переважно на стрiнках бiлоруськомовних видань - бiлостоцького тижневика "Нiва" i "Бiлоруського календаря", бо їхнi редактори все, що могли пiдводили пiд поняття "бiлоруськi говірки". Вiд 1983 р. почав у Бiльську з'являтися щорiчний поетичний альманах "Наш голос", в якого 5-ти випусках друкувалися вiршi майже двадцяти молодих пiдляських поетiв, що писали українськими говiрками або лiтературною мовою. Вiд цього часу їхнi вiршi увiйшли вже постiйно на сторiнки таких українських видань у Польщi, як мiсячник "Наша культура", тижневик "Наше слово", "Український календар".

Український нацiональний рух почала передусiм молодь. В 1983-1990 рр. проводила щорiчнi рейди "Пiдляшшя" i "Надбужанська земля", органiзувала по селах освiдомнi зустрiчi з мiсцевим населенням, влаштовувала концерти з нагоди Шевченкових роковин. З українською пiснею почали приїжджати на Пiдляшшя українськи колективи з рiзних сторiн Польщi, фольклорнi колективи з Пiдляшшя стали учасниками українських фестивалiв у Сопотi. Пiдляськi поети брали удiл у Конкурсах молодих творцiв української культури, якi органiзував гурток УСКТ у Краковi - у 1988 р. переможцем в дiлянцi поезiї стала Євгенiя Жабiнська з мiстечка Орля. Одним словом Пiдляшшя повернуло знов на карту української нацiональної культури.

Вiд 1983 р. почали також пiдпiльно виходити на Пiдляшшi українськi брошури i журнали. Крiм "Нашого голосу" варто згадати "товстий журнал" "Основи" (4 випуски у 1987-89 рр.), а також польськовний мiсячник "Круг", який виходив у 1989-1990 рр. Серед книжкових публiкацiй переважала iсторична тематика та поезiя.

У 1985 р. реактивовано дiяльнiсть гуртка УСКТ в Клiщелях, згодом, у 1986-87 рр. виникли черговi гуртки у Черемусi, Бiльську, Гайнiвцi i воєвiдському Бiлостоцi, де проживає багато вихiдцiв з-над Буга i Нарви.

1989 рiк i першi, частково демократичнi, вибори до польського парламенту дали пiдляським українцям змогу перейти вiд культурних до полiтичних форм дiяльностi. В Бiльському виборчому окрузi зголошено тодi українського кандидата до Сейму, який набрав кiльканадцять тисяч голосiв.

Вiдхiд комунiстiв вiд влади у 1989 р. принiс також великi змiни у органiзацiйному життi українцiв у Польщi. УСКТ, досi фiнансоване i контрольоване Мiнiстерством внутрiшнiх справ, перейшло пiд опiку Мiнiстерства культури i мистецтва. Виникло тут Бюро до справ нацiональних меншостей, яке займається передусiм фiнансовою допомогою для культурних починань окремих нацiональних органiзацiй. Весною 1990 р. вiдбувся український з'їзд на якому в мiсце УСКТ покликано нову органiзацiю - Об'єднання українцiв у Польщi. В груднi цього ж року, на основi iснуючих гурткiв виник Пiдляський вiддiл ОУП.

1990 р. це також вибори до мiських i гмiнних самоуправ. На Пiдляшшi виникли українськi виборчi комiтети. Найбiльший успiх був досягнутий в Бiльськiй гмiнi, де вiйтом став молодий український дiяч Юрiй Iгнатюк.

У 1991 р. вийшов перший номер квартальника (зараз двомiсячник) "Над Бугом i Нарвою", а Бiлостоцьке радiо почало транслювати українську передачу "Українська думка". 1992 р. це виникнення, на основi гурткiв Пiдляського вiддiлу ОУП, окремої органiзацiї - Союзу українцiв Пiдляшшя.

Змiни полiтичної ситуацiї не вiдбувались однак лише у Польщi. "Перебудова", яка почалася в СССР уможливила нав'язання широких контактiв з Україною. Початково наслiдком цього були публiкацiї про Пiдляшшя в українських журналах, пiзнiше почалися приїзди студентiв з України на пiдляськi рейди. Вiд 1989 р. почали на Пiдляшшя приїжджати також українськi колективи, зокрема фольклорнi - першим була студентська "Горина" з Iнституту культури в Рiвному. На Україну також виїжджали колективи з Пiдляшшя. Здобуття Україною самостiйностi внесло в пiдляське життя новi акценти, як хоч би вiзити в Бiльську дипломатiв з Посольства України у Варшавi.

Назагал можна сказати, що протягом 90-х рокiв український нацiональний рух на Пiдляшшi стабiлiзувався i рiзниця з ситуацiєю з-перед 10-15 рокiв величезна. В мiру регулярно виходить двохмiсячник "Над Бугом i Нарвою", постiйно з'являються українськi передачi на бiлостоцькому радiо, а вiд 1985 р. на телебаченнi. Щороку вiдбуваються Фестивалi української культури "Пiдляська осiнь" та iншi культурнi мiроприємства. В декiлькох школах ведеться начання української мови. Виходять також книжковi публiкацiї iсторичного та лiтературного характеру.

Зрозумiло, що цi безсумнiвнi успiхи далеко не хватаючi в порiвняннi потребами, але працi для себе, на власний нацiональний рахунок всiм ще треба учитися, а крiм цього загальна ситуацiя змушує бiльше до думання про себе як про справи суспiльнi. Все ж таки Пiдляшшя Anno Domini 2000 це вже не Богом i Україною забутий простiр, де кожний, хто тiльки захоче, може гуляти i ловити до свого мiшка нацiонально несвiдомих i беззахисних русинiв.

Коли у ХIХ ст. посилився процес формування новiтньої української нацiї, територiя заселена українським етносом була пошматована полiтичними i адмiнiстрацiйними межами. В цiй ситуацiї однiєю з основних проблем, перед якими стали українськi вченi й мислителi, було визначення меж територiї заселеної українцями, отже й нацiональних меж України, бо, кажучи словами Степана Рудницького: Україна - се земля, де живуть українцi. Одним з перших, хто присвятив цьому питанню належну увагу, був Михайло Драгоманов, в Передньому словi до збiрника "Громада" (1878 р.), яке вважається першою новiтньою українською полiтичною програмою.

Вже в першому абзацi автор пiдкреслював, що iсторiя України дає багато доказiв, що й на найдальших кiнцях її люди пам'ятали добре про других землякiв своїх. В полемiчнiй статтi Что такое украинофильство? (1881 р.) Драгоманов пiдкреслював, що єднiсть мови та iнших нацiональних ознак дозволяє представникам рiзних регiональних українських груп легко солiдризуватися помiж собою. Приклади цiєї солiдаризацiї можна побачити було в Кубанськiй i Терськiй областях, куди керувалися колонiсти iз лiвобережної та правобережної України, в Акерманi й Галацi, куди прибували так робiтники з-пiд Києва, як i з-пiд Карпат (гуцули), а також i у Варшавi, куди спускаються на барках карпатськi лемки Сяном, як i пинськi полiщуки - Бугом i Нарвою.

Дата добавления: 2015-09-02