Залізна завіса» між сім'ями та селами.

Радянсько-румунський кордон, на відміну від довоєнного чехословацько-румунського, був закритий «наглухо». Як і в багатьох інших місцях, «залізна завіса» розділила деякі населені пункти навпіл. Так сталося з Тячевом, частину якого - так званий Малий Тячів – досі можна бачити із довоєнного переходу, а нині руїн моста через Тису. Така ж доля села Луг та селища Великий Бичків. Живучи через ріку на відстані декілька метрів, понад п’ятдесят років родини практично не мали змоги спілкуватися між собою. Дотепер багато жителів цих сіл не знають жодного земляка по той бік ріки - адже щоб подзвонити з Бичкова румунського у Бичків український, треба платити міжнародний тариф, а лист може йти і два тижні. Правда, за останнє десятиліття люди трохи встигли познайомитись під час міжкордонного напівлегального ґешефту. Влітку, коли Тиса зовсім мілка, місцеві відпочивальники з обох боків практично безперешкодно купаються в річці, ходять один до одного освіжитись пивом та вирішити дрібні господарські справи, адже «система» з колючого дроту як з румунського, так і з українського боку, вже не існує.

Але професор Іван Юращук, який проводить старість на батьківщині - у Лузі, пам'ятає більш суворі часи. Його оселя впирається прямо в кордон, а неподалік був пішохідний міст. Якось, розповідає він, у 1945 році бабця, яку не пустили на інший берег, спиталася у радянського військового: «А коли відкриють границю?» і почула глузливу відповідь: «Когда вон та гора сойдётся вон с той, бабка!»

Місцеві жителі оповідають банальну історію п'ятдесятирічної давності, коли доля Закарпаття була вже вирішена. Представники української інтелігенції Мараморощини надіслали «батькові Сталіну» листа з проханням приєднати і їхній край до Радянської України. Сталін, звісно, погодився. Ще б пак: Мараморощина має хороший геополітичний статус, тут знаходяться важливі залізничні вузли, які з'єднують Закарпаття з Прикарпаттям та Буковиною, долина Тиси має хороший клімат і значні, як на гірську місцевість, земельні угіддя. Документи про лінію кордону, який мав проходити перевалом на лівому боці Тиси, уповноважили підписати великого радянського воєначальника. Але перед підписанням хтось нібито добре напоїв радянського товариша і підсунув йому гарну молодичку... Вранці, коли стало відомо про затверджену лінію кордону по руслу ріки Тиса і вже нічого не можна було зробити, воєначальник застрілився...

Але на вулицях деяких сіл Мараморощини, наприклад Кричунові, Ремітах, Вишівській Долині, Лузі сьогодні звучить лише місцевий діалект української мови. Румунську використовують хіба в урядових установах, у певних рідковживаних термінах та чомусь при підрахунку грошей або назвах телефонних номерів. Діти у школах навчаються румунською, а на перерві розмовляють українською. Українська звучить у крамницях, у потязі Сигіт-Вішеу-де-Сус, в автобусі і у деяких церквах. Навіть румуни, які з різних причин оселяються в українських селах, навчаються української. Однак жодного українського надпису ні на школі, ні на магазині, ні на дорожніх чи станційних знаках не побачиш. Продавець маленької крамнички у Кричунові пояснює це тим, що «наші люди тяжко читають по-українськи», хоча причина, напевно, криється в іншому: якось директор однієї із марамороських сільських шкіл влаштував на школі табличку з українським надписом, а наступного дня довідався, що він вже не директор...

Наталка Молдован родом із закарпатського Грушева. За національністю та громадянством - українка, вчиться у Сиготі, в Українському ліцеї імені Тараса Шевченка. Навчанням задоволена. «Заняття дуже цікаві, ми багато їздимо, я отримаю престижний диплом. І все - безкоштовно. В Україні про таке можна лише мріяти», - каже Наталка. На Мараморощині ліцей - найважливіший офіційний український заклад. Зараз він єдиний на всю сусідню країну. До 60-х років в Румунії, окрім Сигота, такі діяли у містах Сирет, Тульча та Сучава - у місцях компактного проживання української меншини. Лише великими стараннями місцевої української інтелігенції та наших дипломатів цей навчальний заклад вдалося відродити сім років тому. В ліцеї здебільшого навчаються діти з українських родин Мараморощини, хоча є і етнічні румуни і навіть троє студентів з України. Заклад очолює Федір Попович - представник марамороської родини з давніми інтелігентськими традиціями.

З українських закладів, окрім ліцею, діють на Мараморощині також п'ять парафій Української греко-католицької церкви - у Сиготі, селах Коштіль, Кричунів, Поляни та Тячів з філією у селі П'ятра, та Православний Український вікаріат у Сиготі. Є кілька українських дитсадків, у сільських школах викладається українська мова як рідна, та решта предметів викладається румунською. Не мають румунські українці ні своєї регулярної газети, ні бодай кількох годин на телебаченні, ні будинків культури, ні шкіл з українською мовою викладання. Через це, очевидно, у багатьох селах Мараморощини вже забули українську, як у тому ж Довгому Полі чи Супунці. Рідний брат директора ліцею Отець Василь Попович, який до минулого року очолював Український Греко-Католицький вікаріат в Сиготі та був фактично скинутий з цієї посади за свою чітку проукраїнську позицію, вважає, що такий стан веде до зникнення української національної меншини. "Нас на Мараморощині зараз біля 60 тисяч, і цифра ця занижена, - каже він. - Я дуже поважаю румун, у мене дуже багато знайомих, є навіть вірники, але позиція багатьох - вкрай шовіністична. Мене дивує, чому Україна захищає права національних меншин у себе в країні, але не вимагає такої ж поваги у своїх сусідів. Адже румунів на Україні набагато менше, але вони мають прав набагато більше, ніж ми. Як лише я вмикаю Закарпатське телебачення, все лише бачу передачі румунською мовою!"

Не вистачає церков та приміщень українським релігійним установам, у сільських школах вкрай мало підручників з української, карт, інших навчальних посібників. Румунська держава не повернула відродженій українській церкві жодне з приміщень, які були колись її власністю. Отець Василь служить у Кричунові - Богослужіння проводить у невеликій дерев'яній капличці біля фундаменту церкви, будівництво якої зазнало серйозних перешкод, та... у себе вдома, в обладнаній кімнаті. «Практично всі газети прикордонних з Угорщиною повітів дублюються угорською мовою для угорської меншини. Угорщина постійно захищає інтереси своїх земляків за кордоном, і я б хотіла, щоб Україна так само ставилась і до нас. Адже тут, як і всьому світі, має діяти принцип відповідності», - каже він. У результаті у церквах багатьох українських сіл відправи все більше проводяться румунською мовою, все більше вірників-українців, особливо у селах долини Вішеу (Поляна, Рускова, Кривий та ін.), переходять до космополітичних сект.

Але найбільше українцям Мараморощини бракує уваги з боку материнської країни. «До мене в школу ніхто з офіційних осіб з України ніколи не навідувався», - каже Василь Луцак, директор школи у селі Вишенська Долина, що навпроти нашого Ділового. Хоча від школи до кордону з Україною менше кілометра, а в селі не розмовляють українською хіба прикордонники та залізничники, діти навіть не мають змоги побачити карту України, портрети видатних особистостей або їхні твори. «Наші люди дуже мало знають про Україну, - продовжує зі смутком пан Василь, який навчався у Прикарпатському університеті в Івано-Франківську, - а коли йдеться про державу за Тисою, то кажуть «у руських». В Україну їздять хіба за ґешефтом, але мало хто привезе звідти книжку або газету. Усе, що у вас відбувається, їх мало цікавить - мовляв, якщо Україна нами не цікавиться, то чому ми маємо нею цікавитись?"

Ще кілька років тому всерйоз говорилося про відкриття українського консульства в Сиготі чи повітовому місті Бая-Маре (де, до речі, проживає близько 100 родин, які спілкуються українською мовою). Нині ні про це, як і про відкриття в найближчому часі автомобільного мосту і переходу Солотвино-Сигіт, ніби й забули. Практично не проявляє інтересу до життя українців Мараморощини і Союз українців Румунії з центром у Бухаресті.

«Закерзоння» (Лемківщина, Надсяння, Холмщина та Підляшшя)

В історично-культурному значенні українська земля це також Лемківщина, Надсяння, Холмщина та Підляшшя, які ще з часів Володимира Великого належали до давньоукраїнського державного простору, в яких українці були автохтонами. Тут будували вони свої оселі для мирного життя, твердині для захисту під час воєнних лихоліть і церкви для молитви Богові.

Але вже більше як півстоліття ці землі стали "Закерзонням" - територією, відсіченою від українського материка під час сталінського вирізування державних кордонів. У 2004- 2006 роках, довелося з сумом відзначати 60-ті роковини очищення Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Південного Підляшшя від автохтонного українського населення, яке проводилося під оманливою назвою "репатріації" - з використанням брутального адміністативного тиску, а згодом і солдатського багнета. Так із цієї землі вигнано близько півмільйона українців. Чорне діло знищення в 1947 році довершила акція "Вісла", під час якої під приводом боротьби з Українською Повстанською Армією виселено цих українців (150 тис. осіб), яким до цього часу вдалося вдержатися на своїх рідних місцях та розкинено їх на півночі та заході Польщі.

Єдиним нерозтерзаним регіоном залишилося Північне Підляшшя - земля на північному березі Бугу, яка межує з Біловезькою пущею (околиці Більська, Сім'ятичів, Гайнівки у сьогоднішньому Підляському воєводстві). Але тут, іще з міжвоєнного часу, застосовувався інший метод - невизнання українського етнічного характеру місцевого населення та побудова тут фасаду офіційно-шароварної білоруськості, яку, у свою чергу, не дуже підтримувано на територіях справді етнічно білоруських. Через те, що з історичних причин серед місцевого україномовного селянства було невелике почуття національного зв'язку з Україною, а також через страх перед розділенням долі українців із південних земель, українська національно-культурна активність на цій території почала набирати видимого характеру лише в 1980-х роках.

Гей, старовино, де ти, озвися?

Хто нам розкаже про тебе,

Хто нашу думку збудить, зогріє

Та й дасть приклад, як треба?

Цими словами, надрукованими у Холмі у збірці "Заповіти рідної старовини" (1907 р.), до спадщини минулого відкликувався народний учитель і поет із Південного Підляшшя Васько Ткач (Василь Остапчук). Це ж зрозуміло - історія для народу те саме, що для кожного з нас пам'ять про прожите вже життя, без чого ми стаємо, як гнана вітром пилина в темній і страшній безодні. Цей голос минулого говорить про подвиги Володимира Великого, який відвойовував Червенські городи на лівому березі Бугу та утихомирював племена ятвягів, що були постійною загрозою для територій сьогоднішнього Підляшшя, Берестейщини, а навіть і Волині. Цей голос говорить про Володимирового сина Ярослава Мудрого, який продовжував справу утвердження західного кордону землі Руської та в 1031 році заснував на березі Сяну город Ярослав. Iз його іменем історики пов'язують також заснування таких підляських городів як Дорогичин і Більськ.

Голос минулого говорить також про Данила Романовича, наіменованого істориками Галицьким. Саме в позаминулому 2003 році відзначали ми роковини двох історичних подій - перемоги війська князів Данила та Василька Романовичів над хрестоносцями під Дорогичином (1238 р.) та коронації князя Данила на короля Русі, яка відбулася в тому ж Дорогичині в 1253 році. Це одні з вагомих подій, що вписують минуле Підляшшя в загальну історію не лише земель, об'єднаних у Галицько-Волинській державі, але і всієї України.

Протягом другої половини ХХ сторіччя зміцнювався стереотип про Буг як кордон, котрий відділяє Україну від зовнішнього світу. Але ж історія показує нам зовсім інший образ цієї ріки. Її течія сторіччями була ниткою, на яку нанизувалися землі русинів-українців - Галичина з Белзчиною, Волинь із Холмщиною, Берестейщина з Підляшшям. Персональним втіленням соборності цих земель була особа князя Данила, без згадки про котрого не можлива чесно написана історія не лише Володимира-Волинського, Галича та Львова, але і Ярослава, Перемишля, Холма, Берестя та Дорогичина.

Княжий Перемишль - це найстаріше місто Галичини, вотчина Володимира Володавревича, який у першій половині ХII ст. об'єднав південно-західні українські землі в Галицькому князівстві. З кінця ХI ст. існувала тут єпископська кафедра. На початку ХIХ ст., раніше навіть за Львів, став він осередком українського національного відродження з численними культурними й освітніми установами.

Холм - місто засноване в 1230-х роках Данилом Романовичем. Спершу княжа столиця (тут 1264 року його поховали у Пречистенському соборі), а згодом культурний та релігійний центр українців Забужжя. В холмському соборі протягом кількох сторіч славилася чудотворна Холмська ікона Богородиці, недавнім часом передана вихідцями з Холмщини Українській державі. Зараз вона в Музеї Волинської ікони в Луцьку і є найстарішою іконою, яка зберігається на території України.

Саме в Холмі, в 1866 році народився корифей української історіографії, голова Української Центральної Ради та Президент Української Народної Республіки Михайло Грушевський. Тут у 1940- 1944 роках православну Холмсько-Підляську єпархію очолював митрополит Iларіон, у мирі професор Iван Огієнко (1882-1972) - мовознавець, філософ, письменник, міністр освіти і віросповідань Української Народної Республіки, перекладач Біблії українською мовою. На цвинтарі на Холмській горі, недалеко від Пречистенського собору, спочиває Пилип Пилипчук (1869-1940) - прем'єр уряду УНР на еміграції (1921-1922) та професор таємної Української Політехніки у Львові. З Холмщини до Львова переселився о. Петро Крип'якевич, батько відомого історика, учня М. Грушевського, Iвана Крип'якевича (1886 - 1967), ім'ям котрого названий зараз львівський Iнститут українознавства Національної Академії наук України.

На північ від Холма, над Бугом розташоване південнопідляське село Кричів, із якого йде рід Михайла Кричевського, кума Богдана Хмельницького, полковника, який у виснажливому бої під Лоєвом затримав у 1649 р. похід литовських військ на Київ, але сам загинув від ран. Південне Підляшшя - це також батьківщина Миколи Янчука (1859-1921), фольклориста, літературознавця і письменника. Він, працюючи в Москві, організував там вшанування ювілею Тараса Шевченка, а його п'єси друкували та ставили в українських театрах, зокрема в Галичині. Янчук був обдарований багатьма талантами й використовував почуті в рідному селі народні мелодії до музичного оформлювання своїх п'єс.

Але все ж таки найбільш цінним для України став музичний талант Михайла Вербицького (1815-1870), народженого на південному краї "Закерзоння" - в Улючі на Лемківщині, який у 1863 році написав музику до гімну "Ще не вмерла Україна". Довгі роки був він парохом церкви в Млинах на околиці Ярослава, біля якої й похований - на могилі стоїть пам'ятник у формі ліри з написом "Піонірові української пісні", фундований у 1934 році місцевою громадою і львівським хором "Бандурист". Стоїть і церква - дерев'яна, з половини XVIII ст., перебудована в ХХ ст. Поруч поставлені були хрести на пам'ять 950-річчя та 1000-річчя хрещення Русі-України.

Черговий великий син Лемківщини - це Богдан-Iгор Антонич (1909-1937) - найвизначніший по Франкові поет Галичини, який народився в селі Новиця на південь від Горлиць (у 1990 р. відкритий пам'ятник на місці будинку його батьків). Хоча творче життя Антонича пройшло у Львові але, як написав Д. Павличко, "..його книжки... як вікна у п'янливе повітря Лемківщини". Ось гляньмо тільки на два короткі формою та безмежні змістом вірші:

Рiздво

Народився Бог на санях

в лемківськім містечку Дуклі.

Прийшли лемки у крисанях

і принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії

крутиться довкола стріх.

У долоні у Марії

місяць - золотий горіх.

Дата добавления: 2015-09-02