Міжарабські та арабо-ізраїльські відносини в 1990-х роках у контексті проблеми близькосхідного врегулювання

На початку 90-х рр. на Близькому Сході склалася якісно нова політична ситуація, що відрізнялася від ситуації 70-х - 80-х рр. ЇЇ головні ознаки:

1. Розпад СРСР, та як наслідок – припинення радянсько-американського протистояння на Близькому Сході.

2. Нові коаліції, що виникають внаслідок війни у Перській затоці, нове перегрупування сил в арабському субрегіоні, зближення Єгипту, країн - членів РСАДПЗ та Сирії;

3. Зміни у балансі сил між Ізраїлем та арабськими країнами на користь Ізраїлю;

4. Зміни у ставленні сторін до проблеми близькосхідного врегулювання.

5. Поширення відцентрових тенденцій в арабському світі, головним носієм яких є ісламські фундаменталістські організації та угрупування.

Криза у Перській затоці підштовхнула близькосхідний мирний процес. У жовтні - листопаді 1991 р. в Мадриді розпочала роботу мирна конференція у справах Близького Сходу. Її спонсорами виступили СРСР та США. Відкриття Мадридської мирної конференції по Близькому Сходу знаменувало собою початок якісно нового етапу у розвитку арабо-ізраїльських відносин.

Скликанню конференції передувало декілька важливих подій на регіональному та глобальному рівнях:

1). Закінчення холодної війни та деідеологізація великими державами відносин з арабськими країнами та Ізраїлем;

2) еволюція підходів протиборствую чих країн до проблеми його врегулювання;

3) перетворення палестинського фактору з об’єкту в суб’єкт міжнародних відносин;

4) зростання військової уразливості учасників конфлікту в зв’язку з появою на озброєнні їх армій сучасної військової техніки, включаючи ракетну;

5) усвідомлення сторонами неможливості вирішення близькосхідного конфлікту військовим шляхом.

Істотні розбіжності в підходах Ізраїлю та арабських країн полягали, перш за все, в наступному: араби користувалися формулою “мир в обмін на території”, Ізраїль - “мир в обмін на мир”. Це означало укладання двосторонніх угод про мир окремо з кожною сусідньою арабською країною при збереженні окупованих територій у складі Ізраїлю, а також недопущенні будь-якого державного утворення палестинців на Західному берегу річки Йордан та в секторі Газа.

В основі концепції національної безпеки Ізраїлю з кінця 40-х років лежить “доктрина стримування”, або “кумулятивного стримування”. Важлива роль в процесі її розробки належала першому ізраїльському прем’єр-міністру Д. Бен-Гуріону, який сформулював її основні положення. Згідно з твердженнями ізраїльських політиків, вона спрямована на створення максимально сприятливих умов для існування і розвитку ізраїльського суспільства в умовах “ворожого оточення” шляхом превентивного перешкодження виникненню потенційних загроз, а у випадках, коли це неможливо, мінімізації вже існуючих. Її складовими компонентами є “опора на власні сили”, формування ядерного потенціалу, “обмежені” військові операції, превентивна війна, формування альянсів, таємна дипломатія, досягнення науково-технологічної переваги над арабами. Відповідно до даної доктрини експансіоністський курс Ізраїлю на розширення територій за рахунок захоплення і утримання арабських земель подавався як такий, який є необхідним для створення “стратегічної глибини” оборони.

Ядерна стратегія була і залишається на тривалу перспективу провідним елементом ізраїльської доктрини “стримування”. Про це свідчить відмова Ізраїлю приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, а також позиція Ізраїлю, що передбачає досягнення миру з арабами як передумову для гіпотетичної постановки питання про ядерний потенціал Ізраїлю.

Нові тенденції на міжнародній арені призвели до внесення коректив в цю доктрину.

Періоду 80-х років була притаманна тенденція до посилення впливу палестинського чинника як на зовнішньополітичний курс Ізраїлю, так і на внутрішньополітичну ситуацію в країні. Особливий вплив на розвиток ситуації на Близькому Сході і на трансформацію ізраїльської концепції врегулювання близькосхідного конфлікту мали “інтіфада” та “мирний наступ” ОВП, що обумовило поглиблення процесу поляризації політичних сил Ізраїлю. Розбіжності у підходах політичних угрупувань, що протистояли одне одному (“Лікуд” - Партія праці) відносно політики по вирішенню палестинської проблеми обумовили виникнення гострої урядової кризи в Ізраїлі. В липні 1992 року прем’єр-міністром Ізраїлю стає соціал-демократ І.Рабин, що змінює на цій посаді лідера блоку “Лікуд” І. Шаміра.

США та Ізраїлю вдалося спочатку усунути ОВП від участі у конференції. Але двосторонні переговори ізраїльської делегації з одного боку, спільної йордано-палестинської, сирійської та ліванської – з іншого, зайшли у глухий кут. Мирному процесу, розпочатому Мадридською конференцією, бракувало перспектив. Він характеризувався практикою незначних компромісів і невеликих кроків без будь-якого істотного просування вперед процесу врегулювання близькосхідного конфлікту. Подальші дворічні безплідні зусилля активізувати мирний процес без палестинців переконали правлячі кола Ізраїлю піти на прямі переговори з ОВП для вирішення ключової проблеми близькосхідного конфлікту - палестинської.

Прогрес у справі близькосхідного врегулювання було досягнуто за межами конференції. Активну роль в цьому процесі зіграли посередницькі зусилля Норвегії.

Таємні переговори між представниками Ізраїлю та ОВП проходили з липня 1992 року по серпень 1993 року. Основним місцем їх проведення стає придворний маєток Боррегаард під Осло.

Після таємних переговорів в Норвегії у 1993 р. між представниками Ізраїлю й Організації Визволення Палестини було досягнуто ряд домовленостей. США погодилися відігравати посередницьку роль у підписанні підсумкового документу.

10 вересня 1993 року ізраїльський прем’єр-міністр І.Рабин отримав від Я.Арафата листа, в якому ОВП визнавала право Ізраїлю на існування і відмовлялася від терору та насилля. В заяві І.Рабина ОВП визнавалася ОВП в якості повноважного представника палестинського народу. 13 вересня 1993 р. на зустрічі Я.Арафата та І. Рабина в Вашингтоні було укладено Декларацію принципів організації тимчасового палестинського самоврядування між Ізраїлем та ОВП - угоду про проміжний режим самоврядування у секторі Газа і районі міста Ієріхон. Декларація визначала п’ятирічний термін переходу до обмеженої палестинської автономії. Через два місяці після підписання угоди мали бути вироблені умови виведення ізраїльські військ, протягом ще двох місяців воно мало бути завершеним. Влітку 1994 року передбачалося проведення вільних виборів до палестинських органів самоврядування.

Декларація забезпечувала безпеку Ізраїлю, який зберіг суверенітет над Йорданом, кордонами з Єгиптом та Йорданією, Єрусалимом, єврейськими поселеннями і шляхами на окупованих територіях.

Палестинська адміністрація отримала території з великою кількістю проблем, передусім економічних: нерозвиненість промислової та суспільної інфраструктур, безробіття, низький рівень життя, залежність від Ізраїлю в плані роботи та торгівельних зв’язків.

Підписання цього документу стало початком якісно нового етапу в розвитку ізраїльсько-палестинських відносин. Вперше в історії палестинці здобули право і можливість здійснення свого права на самовизначення.

Цей документ мав значний вплив і на розвиток регіональних міжнародних відносин. Він прискорює процес нормалізації відносин між Ізраїлем та арабськими країнами. Це стало початком складного, але реального процесу оформлення миру в цьому регіоні. Практичне здійснення Декларації проходило на протязі декількох стадій.

4 травня 1994 р. в Каїрі Голова Виконкому ОВП Ясір Арафат та прем’єр-міністр Ізраїлю І. Рабин в присутності керівників зовнішньополітичних відомств США та Росії підписали угоду про обмежену палестинську автономію, відому під назвою “Газа - Ієріхон - спочатку”. Вона забезпечила палестинцям можливість здійснення їх національної влади на своїй території. Було констатовано, що остаточні терміни перехідного періоду закінчаться 4 травня 1999 року. До цього часу повинно було бути завершене створення структури палестинської автономії.

В квітні 1994 року в Парижі була підписана економічна угода, що визначила економічні відносини палестинської автономії під час перехідного періоду.

У 1993 - 1994 рр. відбувся процес нормалізації відносин між Ізраїлем та Йорданією, яка уклала 26 жовтня 1994 року в м. Акаба мирний договір з Ізраїлем. Активізувалися неофіційні контакти з Ізраїлем Марокко, Туніса, монархічних режимів Перської затоки. Головний упор у оформленні міждержавних відносин змістився на питання безпеки та економічне співробітництво.

2 лютого 1995 року в Каїрі відбулася зустріч президента Єгипту Х.Мубарака, прем’єр-міністра Ізраїлю І.Рабіна, Голови Палестинської автономії Я.Арафата та короля Йорданії Хусейна. Була досягнута домовленість про поновлення палестино-ізраїльськіх переговорів та зафіксовано забов’язання сторін протидіяти тероризму в регіоні.

11 серпня 1995 року в м. Таба (Єгипет) було парафовано Тимчасову угоду між Ізраїлем та ОВП. Вона передбачала розширення кордонів палестинського самоврядування на Західному березі ріки Йордан та обрання Палестинської Ради з законодавчими та виконавчими функціями. 28 вересня 1995 року в Вашингтоні сторони підписали цю угоду.

Нормалізація ізраїльсько-палестинських відносин викликала неоднозначні оцінки в палестинському та ізраїльському середовищі. Проти угоди виступила частина радикальних палестинських угрупувань, що базуються у Дамаску, а також праві сили в Ізраїлі.

Мирному процесу на Близькому Сході чинять протидію екстремістські елементи як з боку Ізраїлю, так і арабських країн. Це, зокрема, відбивається на поширенні терористичних дій, жертвою яких став навіть прем’єр-міністр Ізраїлю І. Рабин. Після вбивства 4 листопада 1995 року І.Рабина цю посаду займає Ш.Перес.

5 травня 1996 року в Табі розпочинаються переговори щодо остаточного статусу палестинських територій.

В результаті виборів в Ізраїлі в червні 1996 року прем’єр-міністром Ізраїлю стає лідер правої опозиції Беньямін Нетаніягу. Відбулася різка зміна ізраїльської позиції з питань близькосхідного врегулювання, вона стає більш жорсткою. Ізраїль висунув нову формулу продовження переговорів, що полягала в заміні принципу “земля в обмін на мир” формулою “земля в обмін на безпеку”. В 1997-1998 роках помітною стає гостра криза в ізраїльсько-палестинських переговорах.

17 січня 1997 року на зустрічі Я.Арафата та Б.Нетаніягу був укладений Протокол про виведення ізраїльських військ з Хеврону. Сторони погодилися співробітничати в боротьбі з тероризмом і розпочати через 2 місяці переговори щодо остаточного статусу палестинських територій. Уряд Б.Нетаніягу визначив засоби безпеки та масштаби передислокації ізраїльських військ з окупованих територій у відповідності з врахуваннями безпеки.

23 жовтня 1998 року було підписано угоду Вай-Плантейшн, що забезпечила суверенітет палестинської автономії над 18% окупованих територій. Невиконання цієї угоди ізраїльською стороною призвело до значного погіршення ізраїльсько-палестинських відносин.

У зв’язку з цим посилюється роль США та країн ЄС в переговорному процесі. В грудні 1998 року відбувся візит президента США Б.Клінтона на Близький Схід з головною метою прискорення термінів виконання цих угод. В грудні 1998 року Б. Клінтон заявив, що палестинці вільні в визначенні власної долі на її власній землі, що було сприйнято як фактичне визнання права палестинців на самовизначення.

Це призвело до гострої політичної кризи в Ізраїлі та проведенні дострокових парламентських виборів. В травні 1999 року перемогу на виборах отримала Партія праці на чолі з Е.Бараком.

Після цього відбувся візит на Близький Схід державного секретаря США М.Олбрайт. Після переговорів з Я.Арафатом та Е.Бараком було підписана угода Шарм Ель-Шейх щодо виконання угоди Вай-Плантейшн.

Події на Близькому Сході свідчать про те, що цикл насильства поступово замінюється на цикл мирного розвитку.

В той же час укладення мирних договорів Ізраїлю з Сирією, Ліваном, оформлення остаточного статусу палестинських територій, нормалізація відносин Ізраїлю з усіма арабськими країнами та прийняття Ізраїлю арабами як частини регіону, всеосяжне врегулювання залишається питанням майбутнього.

По мірі врегулювання конфлікту між арабськими країнами і Ізраїлем почали сильніше проявлятися міжарабські протиріччя і контури майбутнього економічного арабо-ізраїльського суперництва і політична конкуренція за регіональне лідерство.

При цьому, варіантні перспективи розвитку ситуації можуть дати несподіванні результати. Наприклад, в разі повного вирішення арабо-ізраїльських протиріч, не виключена можливість розгортання ізраїльської економіки до економічних регіональних структур, часткової переорієнтації могутнього ВПК Ізраїлю на задовільнення регіональних потреб і взагалі - спроба об”єднання арабського багатства і арабської робочої сили з ізраїльськими технологіями. Враховуючи, що зараз 90% ізраїльських торговельно-економічних стосунків пов”язано з індустріальними державами і лише 1% - з арабськими, а також беручи до уваги, що ВВП цієї країни перевищує сукупний ВВП Єгипту. Сирії, Лівану та палестинської автономії, наслідки подібного синтезу можуть радикально змінити економічні обриси регіону.

В той же час, не виключена й альтернативна можливість розвитку подій. Наприклад, країни РСАДПЗ, що представляють 10% населення арабських країн, але мають ВНП на 40% більший, ніж ВНП всіх інших арабських держав, можуть не побажати “розчінити” свої національні багатства в загальноблизькосхідному економічному просторі. А це означатиме обмеження ринкової інтеграції кордонами Аравійського півострову, що стане об”єднанням аравійських монархій скоріше “від” зовнішнього оточення, ніж під нього.

Таким чином, процес арабо-ізраїльського врегулювання в 90-ті роки поставив систему регіональних міжнародних відносин перед кардинальними змінами, що можуть привести до реструктуралізації регіональних відносин на Близькому Сході, створення нового співвідношення сил та формування нових взаємозв’язків між державами регіону.

Дата добавления: 2015-09-02