Проблема близькосхідного врегулювання в 80-ті роки.

Близькосхідний конфлікт є джерелом та каталізатором майже всіх інших конфліктів близькосхідного регіону. З точки зору свого внутрішнього змісту близькосхідне врегулювання має декілька тісно пов’язаних аспектів.

Перший аспект - національний, або безпосередньо палестинський. Це перш за все питання національного самовизначення палестинського народу.

Другий аспект - регіональний. Близькосхідний конфлікт на регіональному рівні був конфліктом між Ізраїлем, з одного боку, і арабськими країнами, об’єднаними в Лігу арабських держав.

Міжнародний аспект полягав в тому, що, враховуючи значення цього регіону, в конфлікті з самого початку були задіяні зовнірегіональні, в тому числі і великі держави. Біполярна структура міжнародних відносин справляла негативний вплив на еволюцію палестинської проблеми, виступаючи деякою мірою каталізатором її загострення.

Наприкінці 70-х років відбувається трансформація структури арабської субрегіональної системи в дифузну. Єгипет опинився в ізоляції в арабському світі, хоча і в тимчасовій. Це стало наслідком єгипетсько-ізраїльського зближення, підписання кемп-девідських угод (1978 р.) та мирного договору між Єгиптом та Ізраїлем (березень 1979 р.).

Президент Єгипту А.Садат, який приходить до влади у 1970 році, зорієнтував свою політику на припинення виснажливої для єгипетської економіки війни з Ізраїлем, повернення територій, окупованих Ізраїлем в 1967 році мирним шляхом і незалежно від позицій інших арабських країн, модернізацію єгипетської економіки шляхом імпорту західної технології і залучення західного приватного капіталу.

Для Ізраїлю в цей період також виникла необхідність зниження напруження арабо-ізраїльського протистояння, яке відображалося на внутрішньому житті країни економічними труднощами, проблемами в управлінні окупованих територій і активізацією тероризму. Існували розбіжності у підходах до проблеми близькосхідного врегулювання, що знайшло відображення в протистоянні таких політичних угрупувань, як “Лікуд” та Партія праці.

В 1977 році до влади в Ізраїлі приходить блок “Лікуд”, який визнав прийнятним повернення частини єгипетської території в обмін на нормалізацію єгипетсько-ізраїльських відносин.

Ізраїльсько-єгипетське зближення було викликане і рядом зовнішніх факторів, зокрема змінами в позиції США, що знайшло відображення в впровадженні ними більш врівноваженого курсу в арабо-ізраїльському конфлікті (так званий “рівновіддалений курс”), об’єктивною необхідністю виведення конфлікту з стадії військової конфронтації, перш за все для забезпечення безперебійних постачань близькосхідних енергоресурсів. Все більш зрозумілим ставала безперспективність силових методів врегулювання близькосхідного конфлікту.

В результаті укладання договору між Єгиптом та Ізраїлем було припинено стан війни, встановлені постійні кордони, укладено мир. Цей договір, з точки зору короткотермінових результатів більш вигідний Ізраїлю, в довгостроковій перспективі відіграв позитивну роль в єгипетсько-ізраїльських відносинах і фактично став початком процесу врегулювання близькосхідного конфлікту. Єгипетський шлях врегулювання відносин з Ізраїлем виявився в історичній перспективі найбільш результативним і конструктивним шляхом вирішення арабо-ізраїльського конфлікту, по якому в 90-ті роки пішли Організація Визволення Палестини (ОВП) та Йорданія.

Найбільш послідовними супротивниками кемп-девідського процесу виступили учасники так званого Фронту стійкості і протидії (Сирія, Лівія, Ірак, Алжир і ОВП). Ірак виступив ініціатором проведення загальноарабської зустрічі "в верхах" для того, щоб змусити Єгипет відмовитись від кемп-девідського курсу.

На нараді в Багдаді в жовтні-листопаді 1978 року в повній мірі виявилися протиріччя між арабськими країнами по проблемі близькосхідного врегулювання, по палестинській проблемі, що було відображенням розколу в арабському світі. Сирія і ОВП першими закликали до прийняття заходів по бойкотуванню Єгипту.

2 листопада 1978 року на Багдадській нараді "в верхах" було узгоджено систему можливих заходів у відповідь на єгипетсько-ізраїльське зближення. Було вирішено заморозити членство Єгипту в ЛАД, змінити місце перебування штаб-квартири ЛАД, здійснити економічний бойкот Єгипту. Однак в підсумковому документі наради не містилося формулювань, прямо засуджуючих Єгипет. Тільки в березні 1979 року на Багдадській нараді міністрів закордонних справ ЛАД були включені формулювання про те, що Єгипет "вийшов з загальноарабських рядів" і " відмовився від загальноарабського завдання по визволенню арабських окупованих територій”. Членам ЛАД було рекомендовано розірвати політичні і дипломатичні відносини з Єгиптом.

Ізоляція Єгипту в арабському світі завдала йому політичні, економічні та моральні збитки. Це мало негативні наслідки і для стану міжарабських відносин.

До числа негативних наслідків слід віднести посилення відцентрових тенденцій в арабській субрегіональній системі. Утворилося декілька приблизно співставимих в військово-економічному плані держав - потенційних “центрів сили”. До їх складу слід віднести Саудівську Аравію, Ірак, Сирію, Лівію, Алжир, Марокко.

Між ними розпочалася боротьба за лідерство, при цьому кожна з сторін активно використовувала палестинську проблему, спромагаючись виступити ініціатором її врегулювання. Таким чином, кемп-девідський процес деякою мірою активізував миротворчий пошук на Близькому Сході.

Дезінтеграція арабського світу дозволила Ізраїлю здійснити заходи, спрямовані на зміну регіонального балансу сил на свою користь. Ізраїль посилює агресивний курс по відношенню до арабів, перш за все палестинців. В 1978 і 1982 рр. він здійснює вторгнення в Ліван, в 1980 році анексує Східний Єрусалим, в 1981 році бомбардує іракський центр ядерних досліджень, в 1985 році здійснює бомбовий удар по штаб-квартирі ОВП в Тунісі.

В результаті агресії Ізраїлю проти Лівану в 1982 році фактично була ліквідована головна база сил палестинського руху опору, що розміщувалися на ліванській території. Знизилася політична активність ОВП, яка опинилася у стані глибокої кризи, посилилася боротьба між окремими угрупуваннями, що входили до її складу.

Військовий та політичний тиск Ізраїлю змусив арабів активізувати зусилля по пошуку мирних шляхів врегулювання палестинської проблеми.

7 серпня 1981 року саудівське керівництво виступило з важливою ініціативою - комплексним планом близькосхідного врегулювання, так званим "планом Фахда".

Таким чином, в основу "плану Фахда" було покладено тезу щодо необхідності близькосхідного врегулювання і вирішення палестинської проблеми мирним шляхом. Передбачалась можливість визнання арабськими країнами Ізраїлю.

Нарада відновила роботу на початку вересня 1982 року внаслідок активних зусиль з боку Саудівської Аравії. На нараді внаслідок активних зусиль з боку саудівської дипломатії було прийнято загальноарабську програму врегулювання, яку підтримали дев’ятнадцять арабських країн та ОВП. В основу плану, який було розроблено представниками Саудівської Аравії, Сирії та Тунісу, було покладено "план Фахда". В ньому була чітко сформульована позиція ЛАД по палестинській проблемі - арабському народу Палестини повинно було бути забезпечено право на самовизначення і на здійснення його невід’ємних прав під керівництвом ОВП- його єдиного законного представника.

Прийняття Феського плану - плану політичного врегулювання близькосхідної проблеми стало революційною подією в історії ЛАД. План було схвалено світовим співтовариством, міжнародними та регіональними організаціями.

Однак, прийнявши цей план, ЛАД виявилася неспроможною здійснити ефективні зусилля по його реалізації. Це було викликано ситуацією в арабському світі в зв’язку з ірано-іракською війною, яка посилила розбіжності між арабськими країнами, ізоляцією Єгипту.

В середині 80-х років ситуація в арабському світі була досить складною та заплутаною. Тенденціям до арабської єдності та політичному врегулюванню близькосхідного конфлікту протистояли відцентрові сили, прагнення знову повернутися до визнання необхідності та можливості тільки військового шляху врегулювання.

XIII нарада глав держав та урядів арабських країн в Касабланці (Марокко) в серпні 1985 року підтримала ідею скликання міжнародної конференції по Близькому Сходу за участю всіх зацікавлених сторін. З 1987 р. ідею проведення конференції по Близькому Сходу підтримав Єгипет.

Ізоляція Єгипту в арабському світі після підписання ним кемп-девідських угод (1978 р.) та Вашингтонського мирного договору з Ізраїлем (1979р.) стала додатковим фактором дезінтеграції арабського світу та зміщення регіонального балансу сил на користь Ізраїлю. Однак внаслідок цілеспрямованої та послідовної політики нового єгипетського керівництва на чолі з Х. Мубараком центросилові потенції Єгипту в регіоні поступово відновлювались. В 1982 році були відновлені єгипетсько-іракські дипломатичні відносини. Єгипет здійснює кроки для нормалізації відносин з поміркованими арабськими режимами і ОВП. В 1984 році Єгипет поновлює в повному обсязі стосунки з Йорданією, було відновлено його членство в Організації Ісламська Конференція. Повернення Єгипту в арабські лави без розриву його стосунків з Ізраїлем було обумовлено, зокрема, тим, що самі арабські країни відчували в цьому нагальну потребу, зважаючи на погіршення ситуації в арабському світі.

Паралельно зближенню з арабськими державами Х. Мубарак здійснює спроби оживити процес близькосхідного врегулювання, перш за все рішення палестинської проблеми.

В червні 1988 року арабські країни на нараді глав держав і урядів арабських країн в Алжирі висловилися на користь пошуків компромісів з Ізраїлем у близькосхідному врегулюванні. Було знов підтверджено, що основою врегулювання повинен стати Феський план. Крім того, було розроблено загальноарабську програму допомоги "інтіфаді" - повстанню палестинців на окупованих територіях, яке розпочалося в 1987 р. Був сформований загальноарабський комітет по підтримці повстання.

На нараді глав держав і урядів арабських країн в травні 1989 році в Касабланці арабські країни погодилися з правом Ізраїлю на існування та безпеку.

Активізувалися багатосторонні пошуки альтернативних шляхів врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту, діяльність в цьому напрямі ізраїльської, єгипетської та американської дипломатії.

Внутрішньополітична обстановка в самому Ізраїлі також диктувала необхідність висунення нової ініціативи, що для блока “Лікуд” було одним з останніх шансів утриматися у влади.

Прем’єр-міністр Ізраїлю І. Шамір висунув на початку 1989 року свій план, спрямований на те, щоб довести, що діалог можливий тільки з палестинцями окупованих територій, а не ОВП. Цей план передбачав проведення виборов на окупованих територіях. Обрані депутати повинні були скласти палестинську делегацію, яка отримує наступні повноваження: вести з ізраїльським урядом переговори відносно створення палестинської адміністрації на окупованих територіях, керувати цією адміністрацією і приймати участь в переговорах, які повинні після закінчення трьох років автономного правління установити остаточний статус Західного берега ріки Йордан і сектора Газа.

И. Шамір давав зрозуміти, що виключає можливість створення палестинської держави, підтвердив, що він проти встановлення контактів з ОВП.

Цей план було прийнято урядом національної коаліції в травні 1989 року. Через декілька днів державний секретар США Дж. Бейкер закликав ізраїльських керівників остаточно відмовитись від мрії про "великий Ізраїль" і припинити будівництво ізраїльських поселень на Західному березі річки Йордан. Одночасно він закликав палестинців відкинути надії на створення держави на всій території Палестини, припинити спроби "скинути євреїв в море".

Розуміючи всю неможливість формування палестинської делегації без участі в ній палестинців, які живуть за межами окупованих територій, Х. Мубарак висунув свій план формування палестинської делегації - включення до неї національних палестинських діячів, яких за участь в боротьбі було видворено ізраїльською владою з окупованих територій.

Ш. Перес на протязі двох місяців робив спроби сформувати коаліційний уряд миру, який прийняв би американські умови. Потім це завдання бере на себе І. Шамір, якому вдалося сформувати коаліційний кабінет правого толку. Партія праці перейшла в опозицію, тому надія на можливість діалогу Ізраїлю з палестинцями тимчасово зникає.

В той же час, як свідчили дискусії з приводу "плану Шаміра" та "плану Бейкера", найбільш реалістично налаштована частина ізраїльських політиків починала усвідомлювати, що ключ до рішення палестинської проблеми знаходиться на шляху переговорів, які неможливі без участі ОВП.

Між тим і в арабському світі посилювалися настрої, спрямовані на відмову від переговорів, на військовий шлях вирішення конфлікту. В травні 1990 року представник ОВП заявив, що пріоритет слід віддавати співробітництву з Іраком, а не з Єгиптом, тому що він не пов’язаний мирним договором з Ізраїлем і не знаходиться в економічній залежності від США.

В травні 1990 року в Багдаді з ініціативи ОВП було проведено нараду глав держав і урядів арабських країн. Сирія відмовилась прийняти участь в нараді, не прибули й ліванські представники. Марокко, Оман та Алжир не були репрезентовані на нараді першими особами.

З перших хвилин наради визначились два підходи до палестинської проблеми. Перший, " поміркований", представлений Єгиптом, країнами Перської затоки, відстоював курс на мирне врегулювання. Другий, "радикальний", найбільш повно виражений в виступі іракського президента, зводився до необхідності відмовитись від "стратегії миру" і знов повернутися до силових методів рішенні палестинської проблеми.

В 80-ті роки остаточно сформувався блок помірних арабських держав, активізувалися інтеграційні процеси, були утворені нові субрегіональні організації.

В 1981 році всі арабські країни Перської затоки, за винятком Іраку (Бахрейн, Катар, Кувейт, Об’єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівська Аравія) об’єдналися в Раду співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ).

В лютому 1989 року були створені ще дві регіональні організації - Рада арабського співробітництва (РАС) та Союз Арабського Магрибу (САМ). До складу РАС ввійшли Єгипет, Ірак, Йорданія та ЄАР. Однак після іракської агресії проти Іраку в 1990 році Рада фактично припинила свою діяльність. Союз Арабського Магрибу об’єднав Мавританію, Марокко, Алжир, Туніс та Лівію, п’ять країн з територією в 6 тис. кв. км. й населенням 60 млн. осіб.

Важливою подією став вихід Єгипту з дипломатичної ізоляції в арабському світі. Після вбивства ісламським терористом президента Єгипту А. Садата в жовтні 1981 року його спадкоємець Хосні Мубарак спромігся нормалізувати стосунки з арабськими країнами і повернути Єгипту роль лідера арабського світу. Таким чином, ця країна посідає унікальну позицію на Близькому Сході, що було зумовлено наявністю дипломатичних відносин з усіма учасниками конфлікту та традиційно міцними відносинами з великими державами.

Важливі тенденції сталися й у розвитку близькосхідного конфлікту, позначилися деякі позитивні тенденції в перспективах його врегулювання. Це знайшло відображення в досягненні міжнародного консенсусу щодо необхідності конференції по близькосхідному врегулюванню, в еволюції позиції сторін щодо шляхів такого врегулювання.

Ізраїль виступав проти проведення конференції під егідою ООН, оскільки, по-перше, ще в 1975 році вона прийняла резолюцію, яка визначала сіонізм як форму расизму та расової дискримінації (цю резолюцію було скасовано в 1991 році), по-друге, тому що ООН визнала в 1974 році Організацію Визволення Палестини як законного представника палестинського народу. Ізраїль пропонував двосторонні переговори.

СРСР та США досягли компромісного рішення. В квітні 1991 року в Кисловодську міністр закордонних справ

Х1Х сесія Національної Палестинської Ради затвердила “Політичну декларацію” та “Декларацію незалежності”. Було проголошено створення палестинської держави й прийнято “програму миру”, яка визнавала резолюції ГА ООН 181/П щодо розділу Палестини від 1948 року та резолюції Ради Безпеки ООН 242 та 338, засудила тероризм в усіх його формах, підтвердила згоду на переговори з Ізраїлем, закликала до проведення під егідою ООН міжнародної конференції по Близькому Сходу.

США приймають рішення про офіційний діалог з ОВП в Тунісі.

В той же час деякі палестинські організації розглядали ці рішення як капітулянтські. Не до кінця послідовним було і керівництво ОВП. Зокрема, в січні 1991 Голова Виконкому ОВП Я.Арафат заявив, що створення “так званої держави Ізраїль” було наслідком другої світової війни, і вона “повинна зникнути, як зникнув берлінський мур та інші наслідки війни”.

Аналіз ситуації в регіон напередодні кувейтської кризи виявився би неповним без дослідження розстановки політичних сил в ОВП. Їй була притаманна наявність трьох політичних напрямів:

- помірковано жорсткий курс, який було репрезентовано рядом фронтів лівої орієнтації;

- консервативно-угодовський курс, репрезентований прибічниками Я. Арафата;

- центр, який коливався від першої до другої позиції.

Ідея проведення міжнародної конференції, висунута радянською та французькою дипломатією, не була знятою з порядку денного. Вона була знов підтримана представниками Радянського Союзу, Китаю і Франції під час обговорення палестинської проблеми на спеціальній сесії Ради Безпеки ООН в Женеві в травні 1990 року.

В другій половині 80-х років арабські країни і Ізраїль просунулись в справі врегулювання близькосхідного конфлікту і рішення палестинської проблеми. Однак угоди між ними досягнуто не було, як внаслідок позиції Ізраїлю, так і відсутності єдності серед арабських країн. Ряд можливостей (в 1985 році співробітництво Йорданії та Ізраїлю на окупованих територіях; в 1987 році - каїрська зустріч Ш. Переса і Х.Мубарака; 1988 рік - мирні ініціативи ООП і Х.Мубарака) для початку врегулювання арабо-ізраїльських відносин було упущено в 80-ті роки у зв’язку з недостатнім посиленням нових підходів як в арабських країнах, так і в Ізраїлі. Однак передумови майбутнього мирного процесу вже закладалися.

Війна в Перській затоці знов висунула на передній план арабо-ізраїльський конфлікт і палестинську проблему в якості основної проблеми близькосхідного регіону. Ці ж фактори створили в регіоні нову ситуацію з новою розстановкою сил, що відкрила шлях до пошуку миру.

Дата добавления: 2015-09-02