Специфіка середньовічної філософії

На відміну від грецької філософії, яка була зв'язана з язичницьким багатобожжям /політеїзмом/ філософська думка середніх віків ґрунтується на вірі в єдиного бога /монотеїзм/ В основі християнського монотеїзму лежать два важливі принципи: ідея божественного творення та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно пов'язані між собою і передбачають єдиного бога, вираженого в людській особі. Ідея творення лежить в основі середньовічної антології, а ідея одкровення сосновою теорії пізнання (через бога). Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститутів - від церкви. Середньовічне мислення за суттю є теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а бог.

Світогляд в середньовічній філософії має назву креаціонізму від латинського слова "creatio" що означає творити.

Вчення про буття. Згідно з християнським догматом, бог створив світ із нічого, створив актом своєї волі, внаслідок своєї всемогутності. У середньовічній філософії дійсним буттям може бути лише бог. Він вічний, незмінний, ні від чого не залежить і є джерелом усього сущого. На відміну від бога, створений світ не володіє такою самостійністю, тому що існує не завдяки собі, а завдяки богові. Звідси мінливість світу, його плинність і несамостійність.

Проблема пізнання. Християнський бог недоступний для пізнання, але він розкриває себе людині і його відкриття явлено в священних текстах Біблії, тлумачення яких і є основним шляхом пізнання. Вивчення я денного писання привело до створення спеціального методу інтерпретації історичних текстів, який отримав назву герменевтика. Таким чином, знання про створений світ можна одержати тільки надприродним шляхом і ключем до такого пізнання є віра.

В середньовічній філософії необхідно розрізняти буття та су тніть пізнання тієї чи іншої речі починається з відповіді на такі запитання:

1. Чи є річ?

2. Що вона собою являє? Яка вона?

3. Для чого вона існує?

Відповідь на перше запитання дає можливість з'ясувати існування речі. Відповівши на решту запитань, можна з'ясувати сутність речі. Цю проблему в середньовічній філософії розглядає Боецій. Згідно з його поглядами буття і сутність сходяться тільки в богові. Що ж стосується створеннях речей, то вони складні і буття та сутність в них не ототожнюється. Щоб та чи інша сутність одержала своє існування, вона повинна бути створена богом[2, c. 74-75].

Проблема людини. На питання, що таке людина, середньовічні філософи давали різні відповіді: одна з них - це біблейське визначення сутності людини як "образу і подоби божої, існували й інші визначення: людина - це розумна тварина. Виходячи з цього, філософи середньовіччя ставили таке запитання: який початок переважає в людині - розумний чи тваринний?

Головною особливістю у вирішенні цього питання є подвійна оцінка людини. З одного боку, людина створена за "образом і подобою" божою і є царем природи. А цареві необхідні дві речі; по-перше, свобода та незалежність від зовнішнього впливу; по-друге, щоб було над ким царювати. І бог наділяє людину розумом, незалежною волею і здатністю міркувати та розрізняти добро і зло. Це і є сутність людини, образ божий в ній. А для того щоб людина була царем у світі, що складається із тілесних речей та істот, бог дає їй тіло і душу, як ознаку зв'язку з природою, над якою він царює.

Як бачимо, в середньовічній філософії людина не є органічною часточкою космосу - вона неначебто вирвана із космічного природного життя і поставлена над ним. Вона вища від космосу і повинна бути царем природи, але через своє гріхопадіння, яке властиве їй, людина не володіє собою і повністю залежить від милосердя бога. Двоїстість становища людини - найважливіша риса середньовічної антропології. Але слід зазначити, що людина середньовічного суспільства є насамперед духовна. Вона усвідомлює себе не просто "греком", "громадянином", "рабом", а насамперед одухотвореною (такою, що має душу) істотою.

Феодальна епоха - це не тільки "темні віки" у поступальному рухові людської цивілізації. Феодальні виробничі відносини забезпечують людині значно ширші можливості для активного впливу на навколишнє буття, зростання ролі духовного моменту порівняно з античними, 3вязки, що включають індивіда у священні спільності, а такою є насамперед церква, мають винятково духовний характер[14, c. 68-69].

Дата добавления: 2015-09-05