Ред.]Педагогіка

Аристотель висунув ряд педагогічних ідей, створив свою систему виховання «вільнонароджених» і дав цій системі теоретичне і психологічне обґрунтування. Вихованню Аристотель надавав великого значення, бо, на його думку, людина від природи одержує лише зародки здібностей, які можна розвинути тільки вихованням. У природі людини у нерозривній єдності перебувають три сторони: рослинна, тваринна (вольова) і розумна. Відповідно до цих трьох сторін будується і виховання, яке повинно охоплювати фізичне, моральне і розумове виховання людини. Ці думки про виховання «згідно з природою» були розвинуті пізніше — в 17 і 18 ст. Аристотель вимагав урахування вікових особливостей дітей. Виховання, на думку Аристотеля, повинно бути не приватною, а державною справою.

Логіка

Докладніше у статті Аристотелівська логіка

Аристотель вперше в історії філософської думки зробив спробу детального вивчення форм і законів мислення. Логіка Аристотеля своїм завданням ставила вивчення зв'язків між поняттями, які відповідають реальним зв'язкам між предметами і явищами дійсності. Під цим кутом зору Аристотель досліджував усі основні форми мислення — поняття, судження,умовиводи, сформулював основні закони формальної логіки, поклав початок її розвитку як науки. В творах Аристотеля з питань логіки, які дістали загальну назву «Органон», підкреслюється збіг форм мислення з формами буття. Незважаючи на деяку метафізичну обмеженість у висновках з логіки, Аристотель в результаті широких і універсальних знань, зокрема з природознавства, виходить за межі формальної логіки. Аристотель зводить у систематичну єдність логічні теорії попередників та додає до них теорію доказу (силогізм), теорію викладу (топіка) тощо. Два тисячоліття розвитку філософської та математичної думки дуже мало змінили в його теоріях, хоч було чимало спроб реформ логіки.

14. Еллінізм. Антична філософія Риму.

У III ст. до н. е. античний світ вступає в період поступово зростаючої кризи. Хронологічно це збігається з добою, так званого еллінізму. Остання була тісно пов'язана із завоюванням Александром Македонським майже всієї Ойкумени (так називали греки територію відомого їм на той час світу), внаслідок чого еллінська культура (і, звичайно ж, філософія) поширилася у величезному регіоні Середземномор'я, Близького Сходу, Парфії та Бактрії (Пенсії й Середньої Азії), Західної Індії та ін.
Істотні зміни намічаються в змісті традиційної філософської парадигми античного суспільства. Йдеться про те, що цілісне, предметно-речове бачення світу ніби «подвоюється» поряд зі звичним предметним світом речей мовби виростає новий — духовно-ідеальний (вже не і предмет-ний), «внутрішній», «індивідний» (той, що «випадає» із світової гармонії буття) світ. У елліністичній (після арістотелівській) філософії вказані зміни виявляють себе насамперед не просто поворотом від космосу до людини (такий поворот здійснює вже Сократ), а виключним інтересом до морально-етичних проблем, до суб'єктивної тематики. Даний поворот чітко простежується у всіх трьох провідних філософських напрямах елліністичної філософії — епікуреїзмі, стоїцизмі та скептицизмі.
Епікур (341—270 до н. е.) у 306 р. до н. е. заснував в Афінах філософську школу. Майже буквально відтворюючи у своїй концепції всі положення Демокрітової філософії (вчителем Епікура був послідовник Демокріта Навсіфан), Епікур водночас надає останній зовсім іншого зву-чання. Проте відмінність ця виростає із зовсім, здавалося б, незначної «деталі» вчення, «дрібниці».порівняно з тим, у чому мислителі були згодними. Йдеться про те, що в Демокріта атоми рухаються в порожнечі виключно під дією необхідності. Що ж до Епікура, то в нього поряд з необ-хідністю з'являється ще один чинник — атом виявляє властивість «самочинного відхилення» від лінії необхідності:
Універсальний порядок буття і в елліністичну епоху, так само як і в класичну, продовжує панувати над людиною. Проте це вже не Логос досократиків і класичної античності, що «охоплює своєю гармонією космічне ціле, в якому рівною мірою розчиняються» як природа, так і людина. Тепер це зовнішня щодо людини необхідність, котра підпорядковує але не виражає «самості» індивіда. Ця необхідність вже не тільки, «наперед визначає» (як давній рок), скільки примушуе. Звичайно, протистояти їй так само безглуздо, як і Долі; але, якщо від останньої «нема куди подітися», то по відношенню до необхідності з'явилася непідпорядкована їй; сфера—внутрішній світ людини, її дух». Саме в цьому виявляється Епікурове відхилення атома від лінії Необхідності. Цей же момент є відправним у міркуваннях; іншої впливової філософської школи епохи еллінізму — стоїцизму.
Стоїцизм (назва походить від слова «стоя» — портик в Афінах, де виникла ця школа) заснував у 300 р. до н. е. Зенон (6л. 333—262 до,н. е.) з Кітіона (о..Кіпр). В історії цього напряму розрізняють Давню Стаю (III—II ст. до н. е., представники — Зенон, Клеанф, Хрісіпп), Середню Стою (її—І ст. до н. е., представники — Панецїй, Посідоній) і Пізню (Римську) Стою (І—II ст. н. е., представники— Сейека, Епіктет, Марк Аврелій). У світі панує невблаганна необхідність, вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй. Людина цілком залежна від усього, що діється у зовнішньому світі, природі. Проте слід уважно вивчати природу та її необхідність. І хоча1 це і не завадить діянню необхідності, проте дасть змогу, знаючи необхідність, добровільно підкорятися останній.
Скептицизм, так само як і епікуреїзм та стоїцизм, констатує «розчинення» індивіда в суспільно-природному порядку буття. Проте розчинення це (на відміну від класики і особливо досократівської традиції) тлумачиться тепер як суто «тілесне», тобто в тій мірі лише, в якій людина продовжує лишатися природною істотою і тому мусить їсти, Спати і, зрештою, вмирати. Разом з тим кожний з напрямів елліністичної філософії вказує на наявність певної сфери: (внутрішнього — духовного — світу особистості), в якій людина (хай і обмежено) виявляє свою непідвладність зовнішній необхідності. Звідси і позиція можливості «відгородитися» від світу зовнішньої необхідності і «втечі» від нього в глибини; власного «внутрішньою» (духовного) світу—атараксія (епікурейці та скептики), апатія (стоїки).
Такі практичні рекомендаці, по суті, замикали дух в «бездушній гармонії» зовнішнього світу. Тут і зароджується поширений (уже в межах середньовічної свідомості) мотив тіла як «темниці душі». І з «темниці» цієї немає виходу (принаймні, раціонального), адже світ цей, по суті, непідвладний розумній (раціональній) критиці. Не можна ж всерйоз критикувати закони природи, а суспільний порядок виглядає таким же «природним», як і порядок самої природи. Здоровий глузд, принаймні, не може порадити нічого крім примирення з гнітючою «гармонією» буття.

15. Специфіка середньовічної філософії простежується в різних напрямках. По-перше, починається середньовічна філософія періодом так званої “апологетики” (від грец. “апологія” - захист), представники якої виступали з обґрунтуванням і захистом християнства проти античної філософії. Затверджується ж період становлення і утвердження середньовічно-християнської філософії так званою “патристикою” (від лат. “патер” - отець), періодом формування найавторитетнішими християнськими мислителями – “отцями церкви” – вихідних принципів середньовічної християнської філософської думки. Вже від самого початку середньовіччя впадає в око своєрідна “дволінійність” у становленні та подальшому розвитку середньовічної філософської парадигми. Орієнтована на духовно – ідеальне тлумачення світу, ця парадигма здійснює себе у двох напрямах, які мають своїм джерелом “подвоєність” східноанитичної філософії на ілліно-елістичну, згодом елліно-візантійську і римську, згодом римсько-західноєвропейську, “гілки”.

Однією з центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсалії (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами – номіналізмом і реалізмом.

Дата добавления: 2015-09-05