Моя родина в 30-ті роки

Моя бабуся Кузнецова Марія Романівна 1939 року народження. Народилася в селі Вахнівка Липовецького району. Так, як моя бабуся народилася у кінці 30-их років, тому більшість розповіді буде зі спогадів, які передалися моїй бабусі від її матері.
Отож, розповідь свою я розпочну з розкуркулення. У 30-их роках були так звані куркулі, які приходили у заможні родини і забирали усі продовольства на які можна було жити. До моєї прабабусі та прадідуся також вони приходили забирали все, що тільки можливо було. Вони були настільки безжальні, що навіть важко їх людьми назвати. Забирали жменю крупи, зерно, навіть було таке, що в колисці під дитиною лежала крупа і звідти вони забирали. Потім ходили навколо хати з штиками, проколювали землю і шукали чи ніхто не закопав зерна. Навіть борщ забирали. У цей же період усіх людей відправляли до колгоспів, якщо не хотіли йти до колгоспів, то садили до в’язниці або садили в ті ж самі вагони, що і худобу і вивозили на Сибір, викинувши людей на сніг, де вони і помирали, а хто був дужчий копали землянки в Тайзі. Хто міг той вижив.

Слова бабусі: «Я пам’ятаю, що мені матір розповідала, як мою тітку, дядька та їхніх семеро дітей вивезли до Сибіру, де родина і загинула, окрім однієї дитини. Вижила лише одна дівчинка Оленка, яка потім йшла з того Сибіру до села Вахнівки пів року. Вона йшла лише ночами, а днями вона ховалася, тому що боялася, щоб її не зловили.»

Після розкуркулення коли майже всі продовольства у народу забрали, почався великий “ГОЛОДОМОР”. В цей період 1932-1933рр. люди були настільки в важкому стані, що їли одне-одного,навіть були ті хто їли своїх дітей, ось і реальна історія з життя:(Діти гралися на полі. Одну дівчинку покликали батьки їй було чотири роки. Вони пухли з голоду і вже не могли ходити. Після того дня вже її ніхто не бачив. Пізніше дізналися, що тоді востаннє гралися з подругою, бо батьки зарізали і зварили її, щоб прогодувати ще вісім дітей. Випадок людоїдства було виявлено не вперше.). Пекло тривало не день, не два, не тиждень. В селі зникли коти, собаки, щурі. Діти шукали равликів, жаб.. Назавжди у пам’яті вкарбувалась картинка.

Також бабусі розповідала подруга її, що у селі Вахнівці, сусід зайшов до хати, та в печі лежав чоловік весь в сажі тільки очима водив, потім заглянув на піч, а там лежав чоловік з розпореним животом, напевно той інший чоловік їв його. У бабусі було, лише дві дитини в сім’ї: вона і сестричка, яку вона так і не знала, тому що сестричка померла під час голоду. Померлих хоронили у мілких ямках, через що у повітрі стояв нестерпний сморід.

Слова, що говорила прабабуся: «Рано навесні, тільки сніг зійде, біжимо на поле і шукаємо гнилої бараболі, щоб з’їсти. Збирали бруньки ліщини і пекли млинці. А то буває зберуся з молоком на базар, продам його, а за ті грошенята йшла до магазину і купляла хліба. Несла його додому і не сміла і кусочка з’їсти сама.»

Люди рвали траву, їли. Вище автостанції була лікарня, коло неї каплиця. Там з картоплі викидали картопляне лушпиння. Купа сміття там була. Люди підбирали те все. За кишки тваринні аж бились. А викидали курині кишки на смітник. Так за них, за брудні бились.

Нажаль більше у мені інформації немає з приводу 30-их років.

Кузнецова Марина Петрівна

Дата добавления: 2015-09-05