Методи нетарифного регулювання ЗЕД

Нетарифне регулювання - це комплекс заходів обмежувально-заборонного характеру, що перешкоджають проникненню іноземних товарів на внутрішній ринок країни.

На відміну від митних бар'єрів, нетарифні обмеження можуть бути введені рішенням різних органів державної влади, а також місцевою владою, тобто можуть діяти на різних рівнях. Як правило, такі обмеження мають замаскований, неявний характер. Дія нетарифних обмежень поширюється не менш як на 17% товарної номенклатури імпорту промислово розвинутих країн.

Саму появу нетарифних засобів регулювання (кінець XIX - початок XX ст) безпосередньо пов'язують з розширенням участі у зовнішній торгівлі крупних фірм та монополій, які мали значні фінансові ресурси і можливості долати тарифні бар'єри на шляху до закордонних ринків.

До переваг нетарифних засобів можна віднести досить просту процедуру їх застосування (нормативні акти органів виконавчої влади), високу ефективність та оперативність застосування (ефект від цих засобів не залежить від економічних законів і настає відразу після їх застосування), цілеспрямовану реалізацію регулятивних цілей, відсутність необхідності узгоджувати застосування більшості нетарифних засобів з іншими державами.

Нетарифні заходи застосовуються державою звичайно у випадках:

· різкого погіршення платіжного балансу країни, якщо від'ємне сальдо його перевищує 25% від загальної суми валютних зобов'язань країни;

· необхідності поповнення державного бюджету країни;

· досягнення максимального рівня, встановленого урядом країни, зовнішньої заборгованості (понад 50% валового внутрішнього продукту);

· значного порушення рівноваги з певних груп товарів на національному ринку;

· необхідності забезпечення певних пропорцій між імпортною і експортною сировиною у виробництві;

· великої різниці між: цінами на національному та світовому ринках;

· необхідності здійснення заходів у відповідь на дискримінаційні дії інших держав;

· порушення суб'єктом ЗЕД правових норм даної діяльності, встановлених законодавством країни;

· укладення міжнародних угод щодо добровільного обмеження експорту.

Як правило, всі держави використовують даний інструментарій обмеження зовнішньої торгівлі, але при цьому віддають перевагу певній групі інструментів. Наприклад, в Японії і в європейських країнах це система ліцензування; у США час від часу вводяться санітарні стандарти, за якими забороняється ввезення аргентинської яловичини; Колумбія використовує "вимоги змішування", за якими імпортер сталі за кожну тонну ввезеної продукції зобов'язаний закупити таку саму кількість дорожчої вітчизняної сталі.

Показниками ефективного використання нетарифних засобів регулювання зазвичай використовують:

· індекс частоти;

· індекс покриття торгівлі;

· індекс впливу на ціни.

Індекс частоти показує частку тарифних позицій, які покриті нетарифними обмеженнями. Як правило, використовується для визначення рівня нетарифних обмежень, але не показує відносну важливість обмеження окремих статей імпорту та їх ефективність для економіки.

Індекс покриття торгівлі показує вартісну частку експорту та імпорту, що покриваються нетарифними обмеженнями. Недоліком даного Індексу є те, що він недооцінює вплив найбільш інтенсивних нетарифних бар'єрів.

Індекс впливу на ціни - це співвідношення ціни світового ринку та ціни на товар, імпорт або експорт якого підпав під нетарифне регулювання. Недоліком даного індексу є те, що не вся різниця міжнаціональною і світовою ціною на товар залежить від нетарифних обмежень.

На сьогоднішній день не існує єдиної класифікації нетарифних обмежень. Так, за методикою П.Х.Ліндерта, частину цих бар'єрів можна віднести до законних регулюючих функцій держави, тоді як інші спрямовані на явну дискримінацію зовнішньоекономічних зв'язків. Класифікація має такий вигляд:

> бар’єри, що мають за мету загальне обмеження імпорту;

> бар’єри, спрямовані на торгову дискримінацію окремих держав за допомогою стимулювання імпорту з інших держав;

> заходи, що обмежують або субсидують експорт.

Існує класифікація нетарифних методів регулювання за механізмами дії:

> паратарифні заходи - це різні види митних зборів (крім мита), внутрішні податки, спеціальні цільові збори;

> міри контролю за цінами, спрямовані на захист інтересів національних товаровиробників (компенсаційні й антидемпінгові процедури);

> фінансові заходи, які передбачають особливі правила здійснення валютних операцій для регулювання зовнішньої торгівлі;

> кількісне регулювання;

> автоматичне ліцензування, тобто моніторинг обсягів і напрямків товаропотоків;

> державна монополія зовнішньої торгівлі;

> технічні бар 'єри.

І. Дюмулен подає таку класифікацію нетарифних обмежень, визнану СОТ та ЮНКТАД:

– кількісні обмеження та подібні адміністративні заходи;

– нетарифні збори, фінансові заходи, попередні імпортні депозити, додаткові митні збори, антидемпінгове та компенсаційне мито, прикордонне оподаткування;

– обмежуюча практика урядових органів;

– субсидії та інші дотації експортерам та імпортозаміщуючим галузям; система розміщення урядових замовлень; транспортна політика та регіональна політика розвитку; НДДКД, що має пільгове державне фінансування; дискримінаційна політика щодо іноземних інвесторів; дискримінаційна податкова, фінансова, валютна політики, практика і політика регулювання платіжних бланків і валютної політики;

– митні процедури і формальності, якщо вони перевищують загальноприйняті норми, що перетворює їх у додатковий бар’єр в торгівлі, зокрема процедура митного оцінювання, система митної класифікації;

– технічні бар’єри в торгівлі[1].

У найбільш загальному вигляді нетарифні методи поділяються на такі групи:

1) кількісні обмеження - адміністративна форма регулювання торгового обігу встановленням кількості й номенклатури товарів, дозволених для експорту чи імпорту. Іншими словами, кількісні обмеження є формою державного регулювання умов виходу підприємств на зовнішній ринок;

2) заходи непрямого (прихованого) протекціонізму, серед яких центральне місце посідає регулюючий вплив податкової політики держави;

3) фінансові методи, що використовуються для стимулювання експорту;

4) правові методи, суть яких розкривається у правовому забезпеченні зовнішньої торгівлі.

Технічні бар’єри, їх основні види та застосування

Технічні бар’єри - це перешкоди для імпорту товарів, що виникають у зв'язку з їх невідповідністю національним стандартам у системі виміру та інспекції якості, вимогам техніки безпеки, санітарно-гігієнічним нормам, правилам пакування і маркування тощо. Перевірка відповідності ввезеного товару означеним вимогам обумовлюється об'єктивними потребами виробництва і споживання продукції; водночас ця процедура може виконувати і протекціоністську роль.

[1] Дюмулен И. И. Всемирная торговая организация / И. И. Дюмулен. – М.: Издательство “Экономика”, 2003. – 271 с. – С. 150–152.

Дата добавления: 2015-08-27