Правове регулювання адвокатської діяльності 2 страница

Ст. 67 Правил виділяє окремі аспекти дотримання принципу взаємної поваги між адвокатами, зокрема, обов’язок адвоката уникати розголосу в засобах масової інформації або в інший спосіб відомостей, що ганьблять іншого адвоката. На жаль, нехтуючи цим правилом, адвокати іноді несумлінно користуються засобами масової інформації для скривдження колег, привернення уваги до справи, яку ведуть тощо. Саме для таких ситуацій Правила встановлюють обмеження: адвокат має уникати розголосу лише коли цього не вимагають його власні законні інтереси, інтереси його клієнта або адвокатури Ук р а ї н и.

На підвищення престижу адвокатури, іміджу адвокатів, їх особливої конституційної ролі у захисті прав і свобод людини і громадянина спрямована заборона для адвоката обговорювати з клієнтами обставини, що стосуються адвоката, які не мають відношення до суті доручення, наприклад, щодо особистого життя іншого адвоката, його матеріального стану, походження, національної належності тощо.

Правила адвокатської етики орієнтують адвокатів на те, що у разі заподіяння (або такої можливості) шкоди інтересам адвоката, його клієнта, адвокатського об’єднання, виборних органів адвокатури або адвокатури як такої, допустимими формами реагування адвоката на незаконні або неетичні дії іншого адвоката є звернення до дисциплінарних органів адвокатури або використання інших форм захисту прав та законних інтересів особи, передбачених чинним законодавством України.

Практика кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури свідчить про те, що підставами для застосування до адвокатів дисциплінарних стягнень нерідко бувають порушення Правил адвокатської етики. Наприклад, у рішенні Вищої квалі-фікаційної комісії адвокатури від 10 лютого 2006 р. № ІV/18-2.1 зазначено: «До дисциплінарної палати обласної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури на-дійшла скарга Я.М.К. на дії адвоката П.В.М., в якій скаржниця зазначила, що 17 серпня 2004 р. уклала з адвокатом П.В.М. угоду про надання правової допомоги по цивільній справі, яка розглядалась міськрайонним судом. Я.М.К. заплатила адвокату гонорар в сумі 100 доларів США, але квитанції про внесення коштів адвокат не видавав. 20 січня 2004 р., 5 грудня 2004 р. та 7 грудня 2004 р. заплатила додатково адвокату відповідно 550 доларів США, 530 грн. та 220 грн.

Скаржниця вважала, що адвокат П.В.М. обманув її та не надав належним чином юридичної допомоги і просила притягнути його до дисциплінарної відповідальності. Рішенням дисциплінарної палати обласної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури від 18 березня 2005 р. Свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю адвоката П.В.М. було анульовано за порушення адвокатом вимог ст. 11, ч. 2 ст. 17 Правил адвокатської етики. 18 листопада 2005 р. обласною кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури було прийнято відповідне рішення. Не погоджуючись із застосованим дисциплінарним стягненням, П.В.М. подав скаргу на рішення обласної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури. У скарзі П.В.М. вказує, що рішення комісії є надто суворим, що кошти він не повернув через фінансову скруту, просить по-м’якшити покарання. Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення скаржника, Вища кваліфікаційна комісія адвокатури вважає, що скарга П.В.М. не підлягає задоволенню. Цього висновку Вища кваліфікаційна комісія адвокатури дійшла з огляду на наступне. 17 серпня 2004 р. адвокат П.В.М. уклав з Я.М.К. договір про надання юридичної допомоги, як позивачці по цивільній справі в міськ-районному суді. Відповідно до п. 2.1 договору адвокат взяв на себе зобов’язання надавати консультації, висновки, довідки з правових питань, складати необхідні процесуальні документи, особисто брати участь по захисту прав та законних інтересів клієнта в суді. На порушення вимог ст. 17 Правил адвокатської етики в договорі не визначені сума гонорару та фактичних видатків адвоката. 21 лютого 2005 р. головою дисциплінарної палати порушено дисциплінарне провадження щодо адвоката П.В.М. та зобов’язано його подати на засідання палати книгу обліку прибутків та витрат, квитанцію про отримання гонорару від Я.М.К. та досьє адвоката по цивільній справі. Розгляд дисциплінарної справи було призначено на 4 березня 2005 р. В зазначений день адвокат П.В.М. на засідання дисциплінарної палати не з’явився, запитуваних вище документів не подав. Дисциплінарна палата двічі відкладала розгляд справи, але адвокат П.В.М. на засідання палати не з’явився, пояснень не подав, вимог щодо подання витребуваних документів не виконав.

Частина 2 ст. 17 Правил адвокатської етики передбачає, що в угоді про надання правової допомоги в будь-якому випадку мають бути визначені розмір гонорару, порядок його обчислення та інше. Однак у договорі, укладеному між П.В.М. та Я.М.К., розмір гонорару не було обумовлено. Таким чином, в діях адвоката П.В.М. є порушення Правил адвокатської етики, а саме — ст. 17.

Крім цього, 17 грудня 2004 р. адвокат П.В.М. на вимогу Я.М.К. написав письмове зобов’язання про повернення частини гонорару в сумі 2200 грн. до 22 грудня 2004 р., однак не виконав його, чим порушив ст. 11 Правил адвокатської етики, де зазначено, що адвокат повинен як у своїй професійній діяльності, так і в приватному житті бути чесним і порядним, не вдаватися до омани, погроз, шантажування, підкупу, використання тяжких матеріальних чи особистих обставин інших осіб або інших протизаконних засобів досягнення своїх професійних чи особистих цілей, поважати права, законні інтереси, честь, гідність, репутацію та почуття осіб, з якими він спілкується в різних відносинах. Тому висновки дисциплінарної палати та комісії в цілому про необхідність застосування дисциплінарного стягнення у вигляді анулювання Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю є обґрунтованими. Тим більше, зважаючи на те, що 24 вересня 2004 р. П.В.М. вже притягувався до дисциплінарної відповідальності у вигляді попередження, однак не виправився. З огляду на це, Вища кваліфікаційна комісія адвокатури не бере до уваги доводи П.В.М. про те, що надалі він уникатиме порушень у своїй діяльності».

Враховуючи наведене, Вища кваліфікаційна комісія адвокатури в задоволенні скарги П.В.М. на рішення дисциплінарної палати обласної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури від 18 березня 2005 р. відмовила.

Серед нормативно-правових актів, що регулюють діяльність адвокатури у сучасний період, багато питань виникає з оплатою праці адвокатів за призначенням. На жаль, не відповідає сьогоднішнім реаліям затверджений постановою Кабінету Міністрів України 14 травня 1999 р. № 821 Порядок оплати праці адвокатів з надання громадянам правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави. В Порядку оплати праці адвокатів з надання громадянам правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави визначено механізм її оплати громадянам, звільненим особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором чи судом від оплати правової допомоги у зв’язку з їхньою малозабезпеченістю, а також у разі, коли адвокат за їх призначенням брав участь у процесі дізнання, досудового слідства чи в судових засіданнях.

Оплата праці адвокатів здійснюється згідно з цим Порядком за рахунок коштів державного бюджету в розмірі 2,5 відсотка мінімальної заробітної плати за годину роботи адвоката при провадженні дізнання, досудового слідства чи розгляді кримінальної справи судом.

У Концепції формування системи безоплатної правової допомоги в Україні, схваленій Указом Президента України № 509/2006 від 9 червня 2006 р. прямо підкреслено, що передбачений чинним законодавством розмір оплати праці адвокатам з надання правової допомоги в кримінальних справах за призначенням, а також ускладнена процедура підтвердження адвокатом його участі у цій категорії справ не сприяють забезпеченню систематичної та ініціативної участі адвокатів і належної якості правової допомоги, що надається за рахунок держави.

Порядком оплати праці адвокатів з надання громадянам правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави не враховується, що адвокат, як правило, працює не тільки повний робочий день, а значно більше, складаючи необхідні процесуальні документи, розробляючи правову позицію у справі, ознайомлюючись з матеріалами, необхідними для виконання на належному рівні захисту, не оплачується адвокату і час роботи по справі, який він витрачає на збирання доказової інформації тощо.

Крім того, не враховується, що адвокат нерідко марно витрачає багато часу, чекаючи в судах початку (чи продовження) судового засідання, наприклад, через несвоєчасну явку учасників процесу або через перенесення слідчої дії на інший час чи день та інші випадки, коли адвокат фактично не працює, але свій робочий час втрачає.

Порядком передбачено, що підставою для оплати праці адвокатів є постанова (ухвала) зазначених вище осіб та оформлена ними довідка про участь адвоката у справі. Копія постанови, ухвали про звільнення громадянина від оплати правової допомоги або про призначення адвоката та довідка про його участь у справі подаються керівнику адвокатського об’єднання (адвокату, якщо він працює індивідуально), який складає довідку-розрахунок у трьох примірниках.

Один примірник довідки-розрахунку керівник адвокатського об’єднання (адвокат) надсилає особі, яка провадила дізнання, слідчому, прокурору чи суду для приєднання до кримінальної справи, другий використовується для проведення оплати, третій зберігається у справах адвокатського об’єднання (адвоката).

Порядком передбачено, що кошти за надання правової допомоги перераховуються адвокатському об’єднанню (адвокату) управліннями юстиції протягом 10 днів після одержання від них належних документів.

Відповідно до Правил адвокатської етики необґрунтована відмова або ухилення адвоката від надання правової допомоги безоплатно у випадках, передбачених законом, є неприпустимими. Коли особа має право на безоплатну правову допомогу, адвокату забороняється домагатися винагороди за надану правову допомогу. Проте клієнт, повідомлений про право отримання безкоштовної правової допомоги, може за бажанням сплатити кошти і у такій ситуації адвокат вправі їх прийняти (ст. 51 Правил).

З 01.01.2013 р. вказаний вище порядок оплати праці втратить чинність у звязку з набранням чинності Порядком оплати послуг адвокатів, які надають вторинну правову допомогу особам, затриманим в адміністративному або кримінально-процесуальному порядку, а також у кримінальних справах, а також введенням в дію Методики обчислення розміру винагороди адвокатів, які надають вторинну правову допомогу у кримінальних справах (обидва документи затверджені Постановою КМУ від 18 квітня 2012 р. N 305).

Нормативно-правові акти, що регулюють діяльність адвокатури у сучасний період. Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури та Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури, Правила адвокатської етики, Положення про оплату праці адвокатів за призначенням.

21 грудня 2011 автор admin у розділі Адвокатський іспит, Усний іспит

Згідно зі ст. З Закону України «Про адвокатуру» діяльність адвокатури регу­люється Конституцією України, цим Законом, іншими законодавчими актами України і статутами адвокатських об’єднань.

Цей перелік може бути викладений у більш конкретизованій формі, а саме: діяльність адвокатури крім Конституції України і Закону України «Про адвокату­ру» регулюють міжнародно-правові договори, згоду на обов’язковість яких було надано Україною, закони України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України та інші нормативно-правові акти.

Крім того, незважаючи на те, що юридичний статус актів Конституційного Суду України і постанов Пленуму Верховного Суду України до цього моменту є невизначеним, безперечним є той факт, що адвокат має звертатися до вказаних актів у своїй роботі. Якщо акти Конституційного Суду України на законодавчо­му рівні визнані обов’язковими (дискусійним залишається питання, чи є ці акти нормативними або правотворчими, проте для практики достатнім є їх визнання їх обов’язковими для виконання), то постанови Пленуму Верховного Суду, втра­тивши статус керівних роз’яснень, які вони мали відповідно до Закону України «Про судоустрій» від 5 червня 1981 р. № 2022-Х до внесення до нього змін відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судо­устрій України» від 21 червня 2001 р. № 2531-Ш, мають сьогодні лише рекомен­даційний характер (серед науковців питання щодо визнання за постановами Пленуму Верховного Суду України статусу джерел права залишається невирішеним).

Особливої актуальності набуває сьогодні питання щодо місця міжнародно-правових договорів України серед нормативно-правових актів України. Частина 2 ст. 9 Конституції України встановлює, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національно­го законодавства України. Крім того, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. застосовуються правила міжнародного договору. Сьогодні Верховний Суд України готує постанову Пленуму, присвячену питанням застосування при здійсненні правосуддя в Україні міжнародно-правових договорів. У зв’язку з цим дане питання набуває особливої важливості для адвокатів.

У своїй практиці адвокатам слід враховувати положення міжнародних дого­ворів, згода на обов’язковість яких була надана Україною у передбаченій законом формі, загальновизнані принципи і норми міжнародного права, практику міжна­родних судових установ, юрисдикція яких визнана Україною.

Під загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права слід розуміти основні імперативні вимоги правового характеру, які визнаються міжнародною спільнотою в цілому і відхилення від яких є неприпустимим. Загально- визнані принципи і норми міжнародного права закріплені перш за все у рішеннях міжнародних судових інстанцій, є спільними для різноманітних національ- них правових систем і міжнародного права. До загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, зокрема, належать: принцип поваги та захисту основних прав людини, принцип сумлінного дотримання і добросовісного виконання міжнародних зобов’язань, принцип вичерпання всіх ефективних засобів національного захисту перед зверненням до міжнародних інстанцій.

Адвокатам також слід враховувати, що загальновизнані принципи і норми між­народного права, які ст. 18 Конституції України визнані основою зовнішньополі­тичної діяльності України, згідно з п. 9 Постанови Верховної Ради України «Про Основні напрями зовнішньої політики України» від 2 липня 1993 р. N° 3360-ХП Україною визнані як такі, що мають пріоритет перед нормами внутрішньодержав­ного права. Крім того, ст. 15 Закону України «Про міжнародні договори України» встановлює, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотри­манню Україною відповідно до норм міжнародного права.

У своїй практиці адвокатам необхідно пам’ятати, що застосування і тлумачен­ня судами України міжнародних договорів, а також нормативно-правових актів внутрішньодержавного законодавства не може суперечити загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права.

Під міжнародним договором України слід розуміти міжнародну угоду з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права, укладену в пись­мовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи викладе­на така угода в одному документі, двох або кількох зв’язаних між собою докумен­тах, а також незалежно від її конкретного найменування — «конвенція», «пакт», «угода» тощо (ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p., ст. 2 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 p.).

Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ч. 1 ст. 9, ст. 18 Конституції України, ст. 15 Закону України «Про міжнародні договори України», Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 1998 р. № 12-рп/98 у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення ч. З ст. 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміна «законодавство»).

Відповідно до ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p., надання згоди можливе як шляхом ратифікації, так і шляхом «прийнят­тя», «затвердження», «приєднання», «підписання», тому як частину внутрішньо­го законодавства слід розглядати не тільки ратифіковані міжнародні договори Ук­раїни, а і ті з них, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, Президентом України чи Кабінетом Міністрів України в іншій формі.

Адвокатам слід пам’ятати, що крім Верховної Ради України згода на обов’яз­ковість міжнародного договору у встановлених законодавством України випадках може бути надана Президентом України або Кабінетом Міністрів України. Так, Президентом України у формі указу або Кабінетом Міністрів України у формі по­станови може здіснюватися затвердження міжнародного договору, вирішуватись питання про приєднання України до міжнародних договорів або про їх прийняття. Такі міжнародні договори також є частиною національного законодавства України і за юридичною силою мають пріоритет над нормативно-правовими актами, у формі яких була надана згода на їх обов’язковість. Зокрема, у разі виникнення колізій між положеннями міжнародного договору, затвердженого Президентом України, та положеннями актів Президента України або нормативно-правових актів нижчої юридичної сили пріоритет мають норми відповідного міжнародного договору; у разі виникнення колізій між положеннями міжнародного договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, та положеннями актів Кабінету Міністрів України або нормативно-правових актів нижчої юридичної сили, пріоритет мають норми міжнародного договору.

Частиною правової системи України є також міжнародні договори, укладені Українською РСР до проголошення незалежності України, стосовно яких Украї­на як держава-наступниця УРСР продовжує здійснювати міжнародні права і обов’язки (ст. 6 Закону України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991р.).

Україна є також правонаступницею прав і обов’язків за міжнародними дого­ворами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України (ст. 7 Закону України «Про правонаступництво України»).

Порядок укладення, виконання та припинення міжнародних договорів Украї­ни регулюється Законом України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р.

Міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею зго­ди на їх обов’язковість відповідно до Закону України «Про міжнародні договори України» в порядку та в строки, передбачені договором, або в інший узгоджений сторонами спосіб (наприклад, Конвенція про захист прав людини та осново­положних свобод була ратифікована Законом України від 17 липня 1997 p., а набра­ла чинності для України з 11 вересня 1997 р. — у день, коли ратифікаційну грамоту було передано на зберігання Генеральному секретареві Ради Європи, відповідно до ст. 59 цієї Конвенції; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права були ратифіковані Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 p. № 2148-VIII і відповідно до ст. 6 Закону України «Про правонаступництво України» Україна підтвердила свої зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними Україн­ською РСР до проголошення незалежності України).

Виходячи з міжнародно-правового принципу сумлінного виконання міжна­родних договорів, положень статей 9, 10 Конституції України, статей 15, 19 Зако­ну «Про міжнародні договори України», слід враховувати те, що існує пріоритет міжнародного договору України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, перед національним законом та іншими актами законодавства, крім Конституції України. Тобто, якщо таким міжнародним договором встанов­лені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосову­ються правила міжнародного договору України. Слід також враховувати принцип, закріплений у ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних дого­ворів, відповідно до якого держави не можуть відмовитися від дотримання міжна­родного договору на тій підставі, що він суперечить національному праву.

При розгляді конкретної справи судом вирішення колізії між нормою міжна­родного договору України і нормою іншого законодавчого акта України належить до компетенції суду, крім випадків, коли у суду виникає сумнів щодо відпо­відності положень міжнародно-правового договору Конституції України. У тако­му випадку суд має винести ухвалу про зупинення провадження у справі до роз­гляду Конституційним Судом України справи про конституційність відповідних положень міжнародно-правового договору і звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо відповідності Конституції України вказаних положень.

Суд не може у такій ситуації, користуючись принципом прямої дії норм, закріплених у Конституції України, вирішити справу без застосування положень міжнародного договору як таких, що суперечать Конституції України, оскільки: 1) вирішення колізії між Конституцією України і чинним міжнародним догово­ром, належить до виключної компетенції єдиного органу конституційної юрис­дикції в Україні — Конституційному Суду України (п. 1 ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України»); 2) положення міжнародного договору мають нормативний характер, є основою для врегулювання необмеженої кількості випадків, а отже, якщо припустити, що вони суперечать Конституції України, то їх застосування у подальшому може призвести до порушення прав і свобод людини; 3) міжнародно-правовий договір до того моменту, як він не втра­тив чинність на території України, має застосовуватися при врегулюванні ви­падків, що входять до сфери його регулювання, а отже, його незастосування у конкретній справі може стати підставою для скасування рішення суду вищою судовою інстанцією як незастосування матеріального права, що підлягало засто­суванню у цій конкретній справі і могло вплинути на вирішення справи по суті.

При підписанні, ратифікації, затвердженні, прийнятті міжнародного договору або приєднанні до нього можуть бути зроблені заяви та сформульовані застере­ження до його положень відповідно до норм міжнародного права за винятком випадків, коли застереження забороняються самим договором або коли вони несумісні з об’єктом і цілями договору (ст. 19 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.).

Застереження виключає або змінює юридичну дію певних положень договору в їхньому застосуванні до цієї держави, тому повинно враховуватися при розгляді справи судом. В окремих випадках суд повинен враховувати і застереження, зроб­лені до відповідного міжнародного договору іншою державою, що є його сторо­ною.

У випадку надання у встановленому законом порядку згоди на обов’язковість міжнародного договору для України заяви та застереження формулюються у нормативному акті, у формі якого була надана згода на обов’язковість цього до­говору.

Чинні міжнародні договори України публікуються українською мовою (ч. 1 ст. 21 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 p.). У випадку відсутності автентичного тексту міжнародного договору українською мовою офіційний переклад тексту українською мовою здійснює Міністерство за­кордонних справ України.

Суди та інші учасники судового розгляду повинні користуватися офіційно опублікованим автентичним текстом українською мовою міжнародного договору або офіційно опублікованим офіційним перекладом тексту українською мовою, маючи на увазі, що у випадку відсутності автентичного тексту договору українською мовою та розходженні між автентичним текстом та текстом офіційного перекладу договору українською мовою використовуватися має автентичний текст договору.

При розходженнях між однаково автентичними текстами міжнародного дого­вору застосовуються правила тлумачення, передбачені ст. 33 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p., а саме:

1. Коли автентичність тексту договору було встановлено двома або кількома мовами, його текст кожною мовою має однакову силу, якщо договором не перед­бачається або учасники не домовились, що у разі розходження між цими текста­ми переважну силу матиме якийсь один певний текст.

2. Варіант договору мовою, іншою, ніж ті, якими було встановлено автен­тичність тексту, вважається автентичним тільки в тому випадку, коли це передба­чено договором або коли про це домовилися учасники договору.

3. Передбачається, що терміни договору мають однакове значення в кожному автентичному тексті.

4. За винятком того випадку, коли відповідно до п. 1 переважну силу має якийсь один певний текст, якщо порівняння автентичних текстів виявляє розхо­дження значень, яке не усувається застосуванням статей 31, 32 (тобто загальних правил тлумачення), приймається те значення, яке, з урахуванням об’єкта і цілей договору, найкраще узгоджує ці тексти.

Слід мати на увазі, що Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» окремо передбачає порядок поси­лання на Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод і прак­тику Суду. Відповідно до ст. 18 цього Закону, для цілей посилання на текст Кон­венції суди використовують офіційний переклад Конвенції українською мовою та практику Суду. Для цілей посилання на рішення та ухвали Суду та на ухвали Комісії суди використовують переклади текстів рішень Суду та ухвал Комісії, надруковані у спеціалізованому юридичному виданні у питаннях практики Суду, що має поширення у професійному середовищі правників, визначення якого бу­де відбуватися на конкурсній основі. Ця стаття передбачає, що у разі відсутності перекладу Рішення та ухвали Суду чи ухвали Комісії суд користується оригіналь­ним текстом. У разі виявлення мовної розбіжності між перекладом та оригіналь­ним текстом суд користується оригінальним текстом. У разі виявлення мовної розбіжності між оригінальними текстами та (або) у разі потреби мовного тлума­чення оригінального тексту використовується відповідна практика Суду.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 21, ст. 22 Закону «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 p., чинні міжнародні договори України публікуються у «Зібранні чинних міжнародних договорів України», інших офіційних друкова­них виданнях України, реєструються у Міністерстві закордонних справ України та включаються до Єдиного державного реєстру нормативних актів.

Судам слід мати на увазі, що міжнародні договори, укладені Українською РСР до проголошення незалежності України, і міжнародні договори СРСР, які є обов’язковими для України внаслідок підтвердження нею своїх зобов’язань за ними (статті 6, 7 Закону України «Про правонаступництво України»), надруко­вані в офіційних виданнях Ради Міністрів (Кабінету Міністрів) СРСР та Української РСР.

Відповідно до ст. 14 Закону України «Про міжнародні договори України» від 22 червня 2004 p., набрання міжнародним договором чинності не пов’язується з моментом його офіційного оприлюднення або реєстрації.

Положення ч. З ст. 57 Конституції України, відповідно до якого закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними, не слід ро­зуміти таким чином, що міжнародні договори України, які визначають права та обов’язки громадян, можуть застосовуватися судом лише, якщо вони були офіційно оприлюднені. Таке розуміння суперечить духу Конституції України, принципам і нормам міжнародного права прав людини. Згідно з ч. 1 ст. 57 Консти­туції України, в контексті якої слід розглядати ч. З цієї статті, кожному гарантується знати свої права та обов’язки. Це положення є однією з основних юридичних га­рантій прав людини. Частини 2 і 3 ст. 57 Основного Закону спрямовані виключно на створення механізму реалізації цієї гарантії, а тому їх тлумачення не повинно призводити до обмеження прав і можливостей людини. Розуміння положення, р закріпленого у ч. З ст. 57 Конституції України як такого, відповідно до якого міжна- родні договори України, що визначають права та обов’язки громадян, можуть за- стосовуватися судом лише, якщо вони були офіційно оприлюднені, призводитиме саме до обмеження прав громадян і позбавлятиме їх можливості використання тих прав і засобів їх захисту, які передбачені міжнародно-правовими договорами, що набули чинності у порядку, який передбачений самим договором. Таке розуміння відповідає ст. 14 Закону України «Про міжнародні договори України», згідно з якою міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею згоди на обов’язковість міжнародного договору відповідно до цього Закону в порядку та у строки, передбачені договором, або в інший узгоджений сторонами спосіб. Це по­ложення відповідає вимогам, встановленим ч. 2 ст. 57 Конституції України, згідно з якою закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов’яз­ки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Крім того, у ст. 21 Закону України «Про міжнародні договори України», яка встановлює порядок оприлюднення міжнародних договорів, йдеться саме про чинні міжнародні договори, таким чином, не пов’язуючи момент набуття чинності міжнародного договору з моментом його офіційного оприлюднення. У зв’язку з цим відмову суду від застосування положень міжнародно-правового договору, який набув чинності у порядку, передбаченому самим договором (це може бути пов’яза­но з моментом здачі державою ратифікаційної грамоти до визначеного у договорі органу, приєднання до договору певної кількості держав тощо), але не був офіційно оприлюднений, слід визнати неправомірною.

Дата добавления: 2015-08-20