Феномен Ивана Франка.

Ми знаємо серед представників української нації багато надзвичайних особистостей-патріотів на ниві політики, науки, культури, мистецтва. Прикладів багато, але постать Івана Франка ніколи не зникає у будь-якому аспекті соціально-політичного чи національно-культурного життя України, Справа в тому, що екстремальна світоглядність цієї особистості була спрямована не просто на власну супердосконалісгь. а на радикальні зрушення в українському суспільстві у напрямку скерованого еволюційного процесу.
Франко був громадянином, який всі соціальні події в Україні сприймав як політолог, враховуючи всі історичні та сучасні важелі на користь або на шкоду суспільним процесам для батьківщини. Він був соціологом, ознайомленим із соціально-економічною доктриною марксизму. Алє, погоджуючись з її економічною метою, засуджував засоби її соціального здійснення, чим передбачив той сімдесятирічний експеримент Радянського Союзу, який показав всьому Світу, що там, де - соціалістична безгосподарність, там - виникає людська безвідповідальність, яка посилює суспільну безгосподарність, утворюючи замкнуте коло занепаду і застою.
Великий Каменяр перестерігає молодь і суспільність перед "всевладністю комуністичної держави'", проголошеної в "Комуністичному Маніфесті". Бо вона загрожує деспотизмом над усім матеріальним та духовним життям. Франко стверджує, що «тільки солідарність з тим нашим бідним, сірим, але конкретним братом охоронить нас від абстракцій і доктринства й поведе наш національний розвій простою, вірною дорогою» Дорогою куди? І на це запитання Франко дає відповідь: и до найвищої цінності життя. До Шевченковоі "святої волі", до свободи людини, нації, людства "Скрізь і завжди у мене була одна провідна думка: служити інтересам мого рідного народу". Так відбувається еволюція у політичних поглядах Івана Франка як Генія, який підносить українську національну державність. Франко вірив, що до здійснення цих ідей веде тільки один шлях, вказаний Шевченком.
Проблема творення нації зі стада постала ще на зорі минулого віку. Франко окреслив її так: "перед українською інтелігенцією відкривається тепер. При своєрідних формах життя в Росії, величезна дійова задача - витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суспільний культурний організм, здібний ще до самостійного культурного й політичного життя, відпорним на асиміляційну роботу інших націй, звідки вона б не йшла, та при тім придатний на присвоєння собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і сильна держава не може остоятися". Але тільки у моральному переродженні, у вигартуванні морально безкомпромісних людей Іван Франко бачить запоруку піднесення і визволення нації, що є особливістю його національно-державницької концепції.
Франко чітко проголосив для нашого національного визволення і самовизначення народу засаду соборності України: "Від Кубані аж до Сяну-річки - одна нероздільна".
Франко як український державник і соборник поєднав українську національну ідею з ідеєю людства і вказав нам на революційний героїзм як на динамічну силу історії та на її безкомпромісну принциповість.
Отже, поєднуючи політологію, економіку, соціологію з моральністю, Іван Франко мав не просто мислення зрілого громадянина своєї країни, а гармонійну світоглядність, яка на рівні істини і добра реалізувалася в красу і вимогливу принциповість його мистецтва, що збагачувало культуру і моральність українського народу. Якщо половина митців українського менталітету зациклені на романтичному відгалуженні від суспільства ("Моя хата скраю, в якій я співаю"), то Іван Франко на вищому рівні поєднував наш національний романтизм із загальнолюдським прагматизмом, утворивши з себе не просто суперінтелектуала, а всебічно розвинутого у всіх галузях соціально-культурного світосприйняття феномена, якого можна було б назвати українським Леонардо да Вінчі, як і Леонардо да Вінчі можна назвати італійським Іваном Франком.
А обидвох, як наголшує в своїй праці «Іван Франко на шпальтах часописів українців Росії та Польщі у XX ст." академік Віктор Ідзьо, можна назвати не тільки національними, а й універсальними загальнолюдськими геніями.

66. Художня творчість М.Пимоненка, С.Васильківського, М.Самокиша, І. Їжакевича, І.Труша.

Мико?ла Корни?лійович Пимоне?нко— український художник-живописець, академік живопису Петербурзької Академії мистецтв, Член Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури, автор багатьох картин на сільську та міську тематику. У 90-х роках ХІХ століття брав участь у розписах Володимирського собору в Києві. Виконав образи Святої Анни і Миколи Мірлкійського та деякі образи на фронтоні. У 1897 році за ці розписи отримав орден Святої Анни ІІІ ступеня. У 1891 році отримав звання почесного вільного общника Академії мистецтв. З 1899 року і до кінця життя — дійсний член Товариства пересувних художніх виставок. Член Товариства мюнхенських художників і Паризького інтернаціонального союзу мистецтв та літератури. У 1904 році Рада Імператорської Академії мистецтв «за известность на художественном поприще» присвоїла Миколі Пимоненку звання академіка живопису. Всього ж малярська спадщина Пимоненка налічує понад тисячу робіт, серед яких кілька сотень закінчених живописних полотен. Видатний український художник-жанрист. Зробив значний внесок у створення національної школи реалістичного мистецтва. Найвідоміші картини – «Весілля в Київській губернії» (1891 р.), «Свати» (1893 р.), «Ворожіння» (1893 р.), «Біля колодязя (Парубки)» (1894 р.), «Київська квіткарка» (варіанти 1897 і 1908 рр.), «На ярмарку» (1898 р.), «Жертва фанатизму» (1899 р.), «Сінокіс» (1900 р.), «Брід» (1901 р.), «Вихід з церкви в Страсний четвер» (1907 р.), «Зустріч з земляком» (1908 р.), «Гуси, додому!», «Суперниці. Біля колодязя» (1909 р.), «Гопак» (1909 р.) і багато інших. Відомий також як портретист – портрети художника М.Мурашка (1888 р.), І.Мацієва (1895 р.), дружини Олександри та дітей.

Сергі?й Іва?нович Василькі?вський — український живописець, пейзажист. Молодий Сергій часто подорожував Україною і створив низку відомих пейзажів «Весна в Україні», «Влітку», «Кам'яна балка», «На околиці», що дозволили йому взяти участь у конкурсі на золоту медаль та всеросійській академічній виставці. За пейзажні етюди, в яких художник передавав мальовничість української природи, він отримав 5 срібних і одну малу золоту медаль, а за картину «На Дінці»— велику золоту і право на зарубіжну поїздку для фахового вдосконалення.У березні 1886 року Васильківський виїхав за кордон. Перебування за кордоном укріпило рішення майстра спрямувати свій талант на розвиток пейзажного жанру в українському мистецтві. Починаючи з академічного періоду, Васильківського приваблювали мотиви сутичок козаків з татарами. Типовий сюжет Васильківського — озброєний козак-вершник в степу або група козаків на сторожі, в кінному поході чи на відпочинку «Козачий пікет». Васильківський — автор відомого портрета Шевченка з авторським підписом (1910—11), на якому поет зображений на повний зріст, сидячи, на тлі віддаленої широкої панорами степу з низьким горизонтом та високим небом. Перед смертю він заповів Музею Слобідської України понад 1340 своїх творів та значну суму грошей, які, за його бажанням, мали піти на створення у Харкові великого національного художнього музею. Художник Васильківський залишив після себе гідний набуток для українського мистецтва — майже 3000 робіт, в останні дні життя півтори тисячі з них передав Харківському художньому музею; зараз в музеях і приватних збірках нараховують близько 500 його творів.

ва?н Іва?нович Труш — український живописець-імпресіоніст, майстер пейзажу і портретист, мистецький критик і організатор мистецького життя в Галичині. Іван Труш — це один з визначніших українських мистців-імпресіоністів, вельми своєрідний кольорист. Своєю творчістю він розпочав відродження галицького малярства. Труш насамперед інтимний маляр-лірик. В численній мистецькій спадщині Труша (понад 6 000) до пейзажних шедеврів належать: «Захід сонця в лісі» (1904), «Самітна сосна», «Полукіпки під лісом» (1919), «В обіймах снігу» (1925), «Копиці сіна», «Місячна ніч над морем» (1925), цикли «Життя пнів» (1929), «Луки і поля», «Квіти», «Сосни», «Хмари», «Дніпро під Києвом» (1910); краєвиди Криму, Венеції, Єгипту, Палестини. Труш малював також пейзажі з архітектурними мотивами («Михайлівський собор», «Андріївська церква» в Києві, «Могила Т. Шевченка», «Єгипетський храм» тощо). Мазок картин Труша соковитий, кольорит спершу живий, у пізніших картинах стонований. Труш дав також чимало жанрових картин («Гагілки», «Гуцулка з дитиною», «Трембітарі», «Прачки», «Гуцулки біля церкви», «Араби в дорозі», «Арабські жінки»), які відзначаються лаконізмом мистецької мови і простотою композиції. Крізь усю творчість митця пройшов мотив самітньї сосни посеред степу (створив декілька цих одноіменних пейзажів), широкої, розлогої, обшарпаної вітрами, паленої сонцем, проте усе ж таки вільної і прекрасної… Цей образ вважають символом самого автора. Труш створив ґалерію психологічних, академічних за типом, портретів (Аріядни з Драгоманових, дружини мистця, кардинала С. Сембратовича, І. Франка, В. Стефаника, Лесі Українки, П. Житецького, М. Драгоманова, М. Лисенка, автопортрет та ін.). Цикли картин:«Квіти»«Луги і поля»«Жидівські цвинтарі»«В обіймах снігу»«Про самоту»«З життя пнів».

Дата добавления: 2015-08-20