Перший професійний історик України Микола Костомаров та його культурна діяльність.

М. І. Костомаров — визначний історик, письменник, літературознавець, фольклорист, педагог(Рівненська гімназія, київська гімназія. Петербурзький університет), який «розбивав ідеологічні підстави старожитньої царської Росії — ту вінчану офіціальною тріадою «православія, самодержавія і народності» миколаївську Росію, що привалила була своїм тягарем народне життя і загородила шляхи поступу і розвитку» 1. Він був одним із засновників першої таємної політичної організації в Україні (Кирило-Мефодіївське братство), програма якої передбачала скасування кріпосного права, встановлення соціальної рівності, свободи слова, боротьбу проти самодержавного централізму, за право кожного народу на вільний національний розвиток, федерацію рівноправних слов'янських народів. М. Костомаров здійснив велику роботу для розвитку національної самосвідомості українського народу, визначенню його менталітету, виступав за самостійність його мови й культури.

Як історик М. Костомаров утверджував провідну роль народних мас у суспільному житті, досліджував визвольні народні рухи, ввів до наукового вжитку велику кількість архівних історичних документів, був автором близько 300 фундаментальних історичних досліджень, критичних і полемічних статей, які, зокрема, стосувалися життя українського народу. Вчений багато зробив для з'ясування етногенезу східнослов'янських народів, вивчення їх міфології, вірувань, фольклору й археології. Він був організатором створення популярної літератури для самоосвіти народу, порушував питання народної освіти рідною мовою та педагогічні проблеми, став одним із засновників недільних шкіл.Велика заслуга М. Костомарова в збиранні народної творчості, вивченні його звичаїв і побуту, у розвитку теоретичних засад народжуваної фольклористики, у виробленні на засадах народної естетики літературної теорії нової української літератури.Він став одним із перших фахових українських літературних критиків, який виробляв її науково-методичні засади, одним із організаторів української журналістики, видавцем і популяризатором творів українських письменників, насамперед Т. Шевченка; перекладачем творів слов'янських і західноєвропейських літератур.Чи не найбільша заслуга належить М. Костомарову у становленні нової української літератури, в розбудові в ній нових художніх напрямів, тематики й проблематики, в інтеграції нею здобутків світового літературного розвитку (зокрема античності), у виробленні нового літературного стилю, створенні нових жанрів, засобів образного мислення та ін.У викладацькій роботі М. Костомаров ставив перед собою два головні завдання: висувати в історичному житті на перший план роль народних мас, пізнання життя народу в усіх його неповторних виявах та пропагувати ідею федерації як вільного об'єднання народів на рівноправних взаємовигідних засадах. Ці настанови, крім лекцій, були розгорнені ним у ряді наукових праць 60—70-х років: «Начало Руси» (1860), «Две русские народности» (1861), «Черты народной южнорусской истории» (1861), «Мысли о федеративном начале в древней Руси» (1861), «Севернорусские народоправства во времена удельно-вечевого уклада (История Новгорода, Пскова и Вятки)» (1864), «Вече и вечевое устройство в древней Руси» (1864) та ін. Історична діяльність народних мас, ідея федералізму зв'язувалася в них із критикою абсолютизму й державного централізму, з республіканським устроєм вільних держав.Разом з В. Білозерським і П. Кулішем він бере активну участь в організації першого українського журналу «Основа», у визначенні й реалізації його політичної, національної і культурно-освітньої програм, у відстоюванні права українського народу на самобутність його мови, історичного життя та національно-культурного розвитку.

62. Пантелеймон Олександрович Куліш народився 8 серпня 1819р. на хуторі біля м. Воронежа теперішньої Сумської області в козацькій родині. Навчався в повітовому училищі Новгород-Сіверська, у 1836р. закінчив п'ять класів Новгород-Сіверської гімназії.

Протягом 1839—1840 pp. Куліш навчався на філософському та юридичному факультетах Київського університету. Але не закінчив його.

У 1841 р. написав прозові твори: «Циган», «Огненный змей. Повесть из народных преданий». У 1841 —1845 pp. Куліш викладав російську словесність у Луцькій, Київській, Рівненській та Петербурзькій гімназіях. Підтримував діяльність Кирило-Мефодіївського братства. У 1846р. письменник опублікував «Повість про український нарід», яка зіграла не останню роль у справі його арешту.

22 січня 1847 р. Куліш одружився з сестрою В. Білозерського — Олександрою Михайлівною (літературний псевдонім — Ганна Барвінок), боярином на цьому весіллі був Т. Шевченко.

У квітні 1847 р. у Варшаві, де за відрядженням Петербузької Академії вивчав слов'янські мови та культури, письменник був заарештований у справі Кирило-Мефодіївського братства і висланий спочатку до Вологди, а потім до Тули із забороною писати й друкуватися. Протягом 1847—1850 рр. Куліш перебував на засланні, працював державним службовцем.

У 1851 р. він повернувся до Петербурга, працював урядовцем у Міністерстві державного майна.

У 1856р. письменник отримав дозвіл друкуватися.

Впродовж 1856—1857 pp. вийшли два томи етнографічно-фольклористичної, історіографічної, літературної збірки «Записки о Южной Руси», в якій Куліш запровадив новий правопис — «кулішівку», яка лежить в основі сучасного українського правопису. У 1857р. було відкрито «Друкарню П.О. Куліша», в якій вийшов альманах «Хата»; для школярів читанка «Граматка» та український буквар. Письменник доопрацював редакції роману «Чорна рада» українською та російською мовами (перша редакція 1846 р. не вийшла друком через арешт автора і заборону його творів). У 1861 — 1862 рр. Куліш брав участь у виданні першого загальноукраїнського часопису «Основа», який на той час став осередком національного руху, надрукував в ній історичні нариси «Хмельниччина», «Виговшина», публіцистичну працю «Листи з хутора». У 1862 р. письменник видав збірку поезій «Досвітки».

Протягом 1864—1868 pp. Куліш працював у Варшаві штатним чиновником Установчого комітету, який здійснював русифікаторську політику серед поляків, потім, у 1873—1875 pp., служив у Міністерстві шляхів сполучення. У 1874—1877 pp. Куліш видав тритомне дослідження «История воссоединения Руси», яке викликало обурення української громадськості.

У 1882р. письменник видав збірку «Хуторна поезія». Наступного року Куліш відійшов від громадської діяльності й, усамітнившись у маєтку дружини на хуторі Мотронівка (тепер у складі є. Оленівка Чернігівської області), присвятив себе літературній та науковій праці.

У 1893р. письменник видав збірку поезій «Дзвін», а у 1897р. вийшла збірка «Позичена кобза».

14 лютого 1897 р. Пантелеймон Куліш помер на хуторі Мотронівка, де й похований.

63. Михайло Петрович Драгоманов є однією з ключових постатей в українській суспільно-політичній і соціально-філософській думці XIX ст. У його особі поєдналися політичний діяч і вчений-політолог, дослідник всесвітньої і вітчизняної історії, соціолог, етнограф, економіст, фольклорист, публіцист і літературний критик. Драгоманов належав до плеяди тих українських діячів свого часу, хто чудово орієнтувався у морі новітніх соціально-політичних теорій Західної Європи та Росії, і брав активну участь у всеросійському, а почасти й у європейському визвольному русі.

Важливим етапом становлення української соціал-демократичної традиції можна вважати діяльність братств ("громад"), які виникли на початку 60-х рр. XIX ст. у великих містах України — Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові та ін. Провідна роль у суспільно-політичному житті українського суспільства належала Київській громаді, очолюваній Володимиром Антоновичем. Погляди громадівців цілком відповідали загальному духу народництва, що зароджувалося в Російській імперії, представники якого виступали за соціальну справедливість і демократизацію всіх аспектів життя суспільства. Саме тоді на суспільно-політичній і літературній арені засяяла зірка Михайла Драгоманова. Три наступні десятиліття його життя були сповнені завзятою працею і невтомною боротьбою за краще життя свого народу. "Життя воєнним табором тяглося" — цими словами великого І.Франка стосовно себе сміливо можна схарактеризувати й життя М.Драгоманова. Працюючи для сучасності, прагнучи у досвіді минулого, у здобутках інших народів, інших культур вловити важливі імпульси для піднесення соціальної і культурної ініціативи власної нації для якомога швидшого її повернення в сім'ю культурних націй, Драгоманов найменше дбав про догоду якимось авторитетам або пануючій "моді". Починаючи з років учнівства у полтавській гімназії, він, як справедливо зазначила С.Русова у рецензії на перший том "Собрания политических сочинений" М.П.Драгоманова, "завжди вирізнявся незвичайною незалежністю думки й непохитною переконаністю", і ця незалежність вченого йшла зовсім не від фальшивих амбіцій, а від історичної ерудиції та широти політичного й наукового синтезу, притаманних йому.

Михайло Петрович Драгоманов народився 18 вересня 1841 р. у Гадячі на Полтавщині, в сім'ї дрібномаєтних дворян, нащадків козацької старшини. Його батько, поділяючи ліберальні погляди того часу, словом і ділом допомагав своїм селянам; він був людиною дуже освіченою, збирав народні пісні, складав вірші українською мовою. "Я надто зобов'язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби...", — напише згодом Михайло Петрович. Дядько Михайла, Яків Драгоманов, котрий служив прапорщиком полтавського, піхотного полку за часів наполеонівських війн, у молоді роки був членом київського масонського Товариства об'єднаних слов'ян, за що пісня придушення повстання декабристів потрапив до Петропавлівської фортеці. І хоча за відсутністю складу злочину його незабаром звільнили, він до кінця життя перебував під суворим наглядом поліції.

Після того, як М.Драгоманов закінчив навчання, його залишили в університеті на викладацькій роботі. Від 1864 р. він починає читати лекції з всесвітньої історії, обіймаючи посаду приват-доцента. У тому ж 1864 р. Михайло Петрович одружився з акторкою Людмилою Михайлівною Кучинською (1842—1918), котра все життя була його вірною помічницею та берегинею родинного вогнища. Створення власної сім'ї, необхідність фінансово підтримувати молодших брата і сестру поставили його в доволі скрутне матеріальне становище. Із середини 1860-х рр., значною мірою заради надто скромних гонорарів, М.Драгоманов співробітничає з ліберальними загальноросійськими періодичними виданнями, друкуючись у "Санкт-Петербургских ведомостях" і "Вестнике Европьі". Це сприяє тому, що його ім'я стає відомим освіченій публіці в усій імперії. Писав він переважно про становище селянства і і проблеми поміщицького землеволодіння, про національне питання в Україні; піддавав критиці російський державно-бюрократичний централізм, обстоюючи ідеї автономії і федералізму, а також право народів Росії на здобуття освіти і літературну діяльність рідною мовою, зокрема й українською.

У цей час його соціально-політичні переконання мали вельми загальний ліберально-демократичний характер. В ідейному відношенні він пов'язував себе з близькими його сім'ї традиціями українського декабризму та ідеями кирило-мефодівців. Проте він дедалі глибше зазнавав впливу модних тоді на Заході соціалістичних концепцій, передусім прудонізму. Ідеалом Драгоманова була політична організація, близька до державного ладу Англії та Швейцарії. Його позиція відрізнялася від поглядів російських народників: він відкидав їхню ідеалізацію російської общини і терористичну тактику. Революційному нігілізму народників він протиставив іншу формулу, яка стала моральним кредо для наступних генерацій українських діячів: "Чиста справа потребує чистих рук". Український соціалізм у драгоманов- ській версії мав загальнолюдський, етичний характер і став головною ідеологією українського руху в другій половині XIX—на початку XX ст.

Характерною рисою світогляду зрілого М.Драгоманова було визнання пріоритетності свободи особистості над класовими і національними інтересами, універсальних загальнолюдських цінностей над культивуванням національної винятковості. З цих позицій він починає критикувати український культосвітній рух, що намагався бути принципово аполітичним. Тут серед київських громадівців найближче до нього були економіст М.Зібер та антрополог і етнограф Ф.Вовк (відомий у Росії як Ф.Волков). Розбіжності у поглядах ще не були причиною розколу Старої громади, тим паче, що М.Драгоманов не заперечував важливості національно- культурницької роботи. Однак соціал-демократичні переконання, яких він не приховував, призвели до того, що він перетворився на мішень для нападів ретроградів. Врешті-решт за доносом М.Юзефовича в 1875 р. Драгоманова було звільнено з Київського університету за "неблагонадійність". На знак протесту у відставку з професорської посади пішов і його найближчий друг М.Зібер. Підписання царем у травні 1876 р. горезвісного Емського указу, яким заборонялося українське друковане слово, примусило київських старогро- мадівців перенести свою видавничу діяльність за кордон. У 1876 р. Стара громада на власний кошт делегує М.Драгоманова в Європу. Після нетривалих зупинок у Львові та Відні він оселяється в Женеві, де й розгортає бурхливу видавничу діяльність: засновує журнал "Громада", видає книжки українською, російською та кількома західноєвропейськими мовами. Упродовж 1878—1883 рр. вийшло друком п'ять томів альманаху "Громада", який став першим українським громадсько-політичним періодичним виданням. Побачили світ чимало творів видатних українських і російських мислителів, зокрема Т.Шевченка (без цензурних виправлень) та О.Герцена, погляди якого були особливо близькими М.Драгоманову. Сам Михайло" Петрович також активно друкується в різних європейських виданнях.

М.Драгоманов усі роки перебування на Заході найтіснішим чином був пов'язаний із російською демократичною еміграцією. У 1881— 1883 рр. він редагував журнал "Вільне слово", при цьому рішуче засуджуючи революційний тероризм. Незважаючи на постійні нестатки, М.Драгоманов частину своїх гонорарів неодмінно вкладав у видавничу і діяльність. Драгоманова незмінно оточували друзі та однодумці, пов'язані з ним ще з київського періоду життя, — С.Подолинський, Ф.Вовк, М.Зібер, Я.Шульгін і галицький учений М.Павлик. Члени Женевського гуртка підтримують дружні стосунки з російськими опозиціонерами, котрі опинилися в еміграції, зокрема з анархістом М.Бакуніним і соціалістом П. Лавровим. Серед політичних праць М.Драгоманова тих років, написаних переважно українською мовою, слід зазначити "Вступне слово до "Громади"! (1878), "Шевченко, українофіли і соціалізм" (1879), "Пропащий час - українці під Московським царатом (1654—1876)" (1880), "Історична Польща і великоросійська демократія" (1883).

Багато в чому пророчими виявилися його публікації стосовно розташування політичних сил у Європі, зокрема співвідношення й тенденцій дальшого розвитку "німецтва" і "російства", польського та українського рухів. Останній М.Драгоманов оцінював цілком тверезо, без романтичного захвату, наголошуючи на його слабкості й нездатності до дієвої боротьби за створення незалежної держави. При цьому він рішуче заперечував "етнографічний націоналізм" і розробляв ідею розбудови української політичної нації, підкреслюючи особливе значення для України російської культури як з'єднувальної ланки у сприйнятті передових європейських ідей. В еміграції МДрагоманов не припиняє наукових досліджень у царині фольклористики. Публікуються його "Нові українські пісні про громадські справи. 1764—1880" (1881) і двотомник "Політичні пісні українського народу XVIII—XIX ст." (1883—1885). На превеликий жаль, завантаженість видавничими справами й публіцистичною діяльністю практично не залишали часу на науково-дослідницькі заняття, тому талант Драгоманова як ученого-гуманітарія найширшого профілю і глибокого соціального мислителя розкрився далеко не повною мірою. Однак багато в чому завдяки зусиллям М.Драгоманова Європа знову (після XVII—XVIII ст.) заговорила про Україну.

Про видатне місце М.Драгоманова у суспільно-інтелектуальному житті останньої чверті XIX ст. свідчить той факт, що по смерті О.Герцена діти письменника-демократа саме Михайлові Петровичу передали архів свого батька. Київський мислитель фактично став ідейним і організаційним спадкоємцем справи О.Герцена. Тож не дивно, що на початку XX ст. лідери російської партії кадетів ("Партії народної свободи"), яка мала впливові філії у Києві та інших великих містах України, вважали Драгоманова своїм безпосереднім попередником.

Наприкінці 1870-х рр. М.Драгоманов дедалі відчутніше відходить від культосвітніх настанов Старої громади, полемізує з її представниками і піддає рішучій критиці національно-романтичну ідеалізацію української старовини. На цьому грунті від 1886 р. загострилися протиріччя між МДрагомановим і більшістю громадівців, що призвело до остаточного розриву зі Старою громадою, яка одразу припинила фінансування видавничої діяльності Драгоманова. Побоюючись переслідувань із боку влади в роки посилення реакції за правління Олександра III, Стара громада поступово згортала свою діяльність.

У 1889 р. М.Драгоманов погодився очолити кафедру загальної історії у щойно створеній Вищій школі в Софії і переїхав до Болгарії. Тут пройшли останні роки його життя.В останній період творчості М.Драгоманова, після його розриву зі "Старою громадою", були написані "Лібералізм і земство в Росії" (1889), "Дивацькі думки стосовно української національної справи" (1891) і "Листи на Наддніпрянську Україну" (1893). У цих працях виразно представлена його громадсько-політична позиція. Драгоманов послідовно виступає за перетворення Росії на принципах федералізму й автономії, за визнання культурної і мовної рівності всіх народів, які входять до її складу, за введення парламентаризму західного зразка у поєднанні із земськими органами самоврядування. Земському рухові Драгоманов надавав велике значення, вбачаючи в ньому не тільки зародки демократичного суспільства, а й основу суспільного спротиву самодержавно-бюрократичному диктату.

Дата добавления: 2015-08-20