Органічні компоненти емалі.

Окрім мінеральних в ема­лі міститься деяка кількість і органічних речовин. За да ними R. Frank, у дозрілій емалі вони складають 0,3 % від маси емалі, за даними інших авторів, наприклад, G. N. Genkins — до 1,2 %. Більшу частину органіч­них речовин (58 %) складають білки, 42 % — ліпіди з не­значною кількістю іонів лактату, цукрів і цитратів. Під час хроматографічного дослідження гідролізатів білків емалі встановлено, що в них міститься більшість амінокислот, ха­рактерних для білків. Водночас амінокислотний склад біл­кової фракції емалі відрізняється від амінокислотного скла­ду колагену і кератину, хоча й має з ними багато спільного. Незважаючи на нові дані щодо органічних речовин в емалі, залишається невирішеним питання про обмін білків в ема­лі зубів людини. Цікавою особливістю білків емалі є пев­на відмінність у білковому складі ембріональної і дозрілої емалі.

У білках дозрілої емалі виявляють невелику кількість азоту і високий вміст білковозв'язаних вуглеводів, що до­зволяє вважати ці білки глікопротеїдами. Особливістю біл­ків емалі є їх здатність утворювати комплекси з ліпідами; виявлені також кальційзв'язувальні білки емалі, які утво­рюють нерозчинний комплекс з іонами кальцію.

Г. Н. Пахомов вважає, що органічний матрикс емалі являє собою впорядковане переплетення органічних волокон, що йдуть у напрямку кристалів і призм. Це зага­лом створює враження, що кожний кристал і призма мають власну органічну субстанцію.

Ю. А. Петрович і співавтори вважають, що орга­нічну основу емалі складає нерозчинна тримірна сітка ка-льційзв'язувального білка емалі, утворена шляхом агрега­ції мономерних білкових одиниць за допомогою кальцію. Ця сітка, знову ж таки за допомогою кальцію, прикріплю­ється до нерозчинного білка емалі, який утворює м'який "скелет" цієї тканини. Білкова матриця безпосередньо зв'яза­на з кристалами гідроксоапатиту, нуклеацію і кристалізацію яких вона ініціює. Цим досягається орієнтація, впорядко­ваність, рівномірність і послідовність формування структу­ри емалі.

За допомогою спеціальної методики R. Sundstrom отримав органічну частину емалі у вигляді волокнистої стріч­ки, що розміщувалася вздовж поверхні дентину. Існує точка зору, щои у сформованій емалі нерозчинний білок утво­рює тонку сітку. R. Frank встановив, що білкова ос­нова емалі міститься у міжпризматичних проміжках і навіть утворює мережу у середині призм. У разі протравлювання шліфів емалі слабкими кислотами міжпризматичні проміж­ки стають резистентнішими до розчинення внаслідок висо­кого вмісту в них органічних речовин.

У відносно великій кількості органічна речовина емалі міститься у міжпризматичних проміжках, емалевих ламе-лах, емалевих пучках і веретенах. Концентрація органіч­них речовин збільшується від поверхні емалі у напрямку до емалево-дентинного з'єднання.

Таким чином, структура емалі являє собою впорядкова­ний у вигляді кристалів і призм комплекс апатитоподібної речовини та органічної матерії, проте остання міститься у незначній кількості.

Структурні особливості будови емалі. Основний струк­турний компонент зубної емалі — емалеві призми — почи­наються від емалево-дентинного з'єднання і в радіальному напрямку розходяться до поверхні емалі. На своєму шляху до поверхні вони утворюють декілька хвилястих (S-подіб-них) вигинів. Звичайно призми розміщені перпендикулярно до поверхні емалі. Це виявляється в тому, що на жувальній поверхні або на ріжучому краї зуба їх хід паралельний дов­гій осі зуба, на бокових поверхнях — перпендикулярний, а в ділянці шийки зуба призми мають навіть деякий нахил до верхівки.

На поздовжніх шліфах емалі під горбками багатокорене-вих зубів у внутрішній третині емалі хвилястість ходу призм вираженіша. Це надає їм більш спіралеподібного вигляду, який іноді описується як "шишкаста емаль". Вважають, що така конфігурація ходу призм забезпечує силу та резистент­ність емалі до дії роздавлюючих сил під час жування.

Смуги Гунтера—Шрегера. Коли роздивлятися поздовж­ній шліф емалі у відбитому світлі, то на ній можна спостері­гати світлі та темні смуги, що чергуються між собою, які про­ходять від емалево-дентинного з'єднання до поверхні емалі. Вони відносно нечітко відокремлені одна від одної і поступово зникають у зовнішній третині емалі. Смуги мають легку вигнутість у напрямку до шийки зуба, що більш виражено на бокових зубах. Ці зони прийнято називати смугами Гун­тера—Шрегера (Hunter — Schreger), і вони є оптичним фе­номеном, який виникає в результаті різної орієнтації груп призм щодо площини зрізу шліфа емалі (мал. 19, А, Б). Емалеві призми мають звивистий хід, тому у разі приготу­вання поздовжніх шліфів емалі площина зрізу по-різному проходить через ці вигини призм. Вона перерізає деякі з них тоді, коли вони входять у площину зрізу, а інші — коли вони виходять з неї. Смуги, в яких емалеві призми перері­заються під гострішим кутом, називаються діазонами, ті ж, в яких вони розрізаються більш поздовжньо, називаються паразонами.

Унаслідок різного заломлення світла цими зонами воно або відбивається від їх поверхні, або поглинається нею. Та­ким чином, діазони виглядають темними, а паразони — світ­лими смугами.

Смуги Ретціуса. На поздовжніх зрізах емалі часто вид­но жовто-коричневі або коричневі смуги, які йдуть більш прямовисно, ніж смуги Гунтера —Шрегера, і перетинають їх під гострим кутом. Колір смуг посилюється з віком І, як вважають деякі вчені, залежить від проникнення в емаль забарвлюючих речовин із слини. їх називають смугами, або лініями, Ретціуса. Вони починаються від ема­лево-дентинного з'єднання, косо перетинають товщу ема­лі і, круто спадаючи вниз, закінчуються на поверхні емалі. У місці перетину смуги Ретціуса з поверхнею емалі утво­рюються рівчачки або заглиблення, що надають їй східце-подібного, зморщеного вигляду. Іноді ці лінії заглиблень на поверхні емалі називають лускоподібними лініями Пікерілля (Pickerill).

Таким чином, на поверхні емалі виявляються підвищен­ня і западини, що змінюють один одного. їх визначають як перикімати, хоча деякі автори застосовують цей термін влас­не тільки для підвищень емалі.

Смуги Ретціуса спостерігаються у більшій кількості.на бокових поверхнях коронки зуба, тому перикімати числен­ніші і ближче розміщені одна до одної у ділянці шийки зубів і відсутні на горбках і ріжучих краях, де смуги Ретціуса не досягають поверхні емалі. З віком перикімати згладжуються, особливо на тих поверхнях зубів, які зазнають стирання. На поперечних зрізах зубів смуги Ретціуса мають вигляд концентричних кіл, що нагадують річні кільця на попереч­ному зрізі стовбура дерева.

Електронна мікроскопія та мікрорадіографічні дослід­ження показують, що коли емалеві призми перетинають смуги Ретціуса, вони містять менше неорганічних і більше органічних речовин. Повідомляється про відхилення у на­прямку призм там, де вони перетинаються зі смугами Рет­ціуса. Причини цих морфологічних змін незрозумілі, але вважають, що смуги Ретціуса є результатом циклічних пору­шень у формуванні емалевих призм, які відбуваються кож­ні 7-8 днів.

Деякі дослідники вважають, що смуги Ретціуса є межа­ми між шарами емалі, що послідовно виникають у процесі розвитку зуба, це ділянки зі зниженим вмістом солей каль­цію, їх появу також пов'язують зі змінами в ході мінералі­зації: тимчасовим порушенням або припиненням звапніння емалевих призм. Хоча смуги Ретціуса зустрічаються в ема­лі будь-якого нормального зуба, їх кількість значно збіль­шується за умови різних порушень формування емалі, на­приклад гіпоплазії. Зміни структури емалі, які виникають під час її формування, зберігаються протягом усього існу­вання зуба.

Порушення формування емалі під впливом розладів хар­чування, обміну речовин, хвороб дитини можуть служити їх своєрідною позначкою в емалі зубів, наприклад неона-тальна лінія. Формування емалі плода під час ембріональ­ного розвитку перебуває під впливом і могутнім захистом організму матері. У сформованій за цей час емалі, як пра­вило, виявляється лише декілька смуг Ретціуса. Цей шар емалі іноді називають пренатальною емаллю, тобто емал­лю, яка виникла до народження. У новонародженого різко змінюються умови існування і харчування. Така зміна, своє­рідний шок, зумовлює порушення процесу утворення орга­нічного матриксу емалі та її мінералізації. Це відображено в емалі у вигляді ширшої і виразнішої смуги Ретціуса, яку називають неонатальною лінією. Гістологічно во­на подібна до інших смуг Ретціуса, тут також спостеріга­ються прояви кристалодефіцитної зони і варіації щодо ши­рини та напрямку емалевих призм. Емаль, що формується після народження, називається постнатальною. Оскільки цей шар емалі зазнає більше різних впливів під час свого формування, то в ньому спостерігається більше смуг Рет­ціуса, ніж у пренатальній емалі. Зрозуміло, що неонаталь-на лінія виявляється лише в зубах, емаль яких утворюється в період до і після народження, тобто у тимчасових (молоч­них) зубах.

З точки зору деяких авторів, виникнення ліній Ретціуса не обов'язково пов'язано з порушеннями мінералізації пев­них ділянок емалевих призм, а є наслідком утворення за хо­дом призм коротких вигинів. Ці вигини утворюються одночасно, і на поздовжніх шліфах вони виглядають як перехід одного шару емалі в інший. Тобто смуги Ретціуса є ділян­ками від одного вигину ходу призм до іншого.

За умови значного збільшення емалеві призми на поздовж­ніх шліфах виглядають ніби посмуговані серією поперечних темних і світлих смуг, які чергуються через правильні про­міжки. Звичайно відстань між ними приблизно однакова і дорівнює 4 мкм.

Під час електронної мікроскопії виявляється, що ця по-смугованість є відображенням періодичних змін у призмах і власне розширень і звужень (перехватів). Вважають, що ці інтервали між смугами є відображенням добового приросту емалі під час її формування, а саме різної інтенсивності мі­нералізації призм удень і вночі.

Емалеві пластинки, пучки і веретена. Органічний мат-рикс емалі, загалом рівномірно розподіляючись по остан­ній у вигляді тонкої мережі, в деяких ділянках утворює своєрідні структури. Це так звані емалеві пластинки (ламе-ли), пучки і веретена. Всі вони являють собою ділянки не­достатньо мінералізованої емалі і різняться між собою за формою і розміщенням у товщі емалі.

Емалеві пластинки нагадують тонкі листоподібні струк­тури, що йдуть від поверхні емалі до емалево-дентинно­го з'єднання. Вони проходять у поздовжньо­му напрямку і легше виявляються на трансверзальних (поздовжніх) шліфах емалі, де вони мають вигляд тонких тріщин.

Пластинок більше у пришийковій ділянці коронки зуба. Існує думка, що емалеві пластинки — це тріщини емалі, за­повнені її білком та органічними залишками. Але на від­міну від тріщинок шліфа емалеві ламели не зникають за умови обережної декальцинації шліфів кислотами. Емалеві пластинки можуть виявлятися в зубах і до їх прорізування. Вважають, що вони виникають унаслідок відхилень у про­цесі розвитку емалі. Після прорізування зубів кількість ема­левих пластинок збільшується в результаті дії на них різ­них фізичних і хімічних чинників.

На поперечних шліфах зубів в емалі виявляються струк­тури, подібні до пучків трави. Це емалеві пучки. Вони відходять від емалево-дентинного з'єднання і прони­кають в емаль приблизно на одну третину її товщини, хоча у пришийковій ділянці можуть досягати поверхні емалі. На їх напрямок значно впливає переважаючий напрямок ема­левих призм. Виявлено, що емалеві пучки в дійсності є дов­гими стрічками органічної речовини, які виростають з ема­лево-дентинного з'єднання й орієнтовані вздовж коронки. Чимось емалеві пучки подібні до емалевих пластинок, яким вони паралельні. Основою такого стрічкоподібного пучка є пряма лінія вздовж емалево-дентинного з'єднання, а його вільний край в емалі коливається синхронно до напрямку призм. Унаслідок значної товщини шліфа цей вільний край створює образ відхилених у різні боки пучків.

На поздовжніх шліфах зубів в емалі виявляються колбо-подібні, стовщені на одному кінці утворення, які називаю­ться емалевими веретенами (мал. 26). Вони відходять на тонкій ніжці від емалево-дентинного з'єднання і проника­ють в емаль приблизно на третину її товщини. Веретена яв­ляють собою тонкі "сліпі" канали, що містять закінчення відростків одонтобластів або продукти їх деградації. На зрі­зах зубів, на яких веретена і дентинні канальці лежать в одній площині, можна бачити, що вони є продовженням один одного. Таким чином, орієнтація веретен не завжди збігається з напрямком призм. Емалеві веретена частіше спо стерігаються в ділянці жувальних горбків молярів і премо-лярів. їх утворення пов'язують із взаємопроникненням від­ростків одонтобластів (дентинобластів) у шар енамелобластів або, навпаки, відростків енамелобластів — у дентинний мат-рикс. Під час формування емалі закінчення одонтобластів (дентинобластів) замуровуються в емалевому матриксі і за­лишаються там після її формування.

Емалево-дентинне та емалево-цементне з'єднання. На по­здовжніх розрізах зубів видно, що лінія з'єднання емалі та дентину загалом повторює зовнішні контури коронки зуба. Однак унаслідок різної товщини емалі контури емалево-ден­тинного з'єднання дещо відрізняються від її зовнішніх кон­турів. За умови значного збільшення емалево-дентинне з'єд­нання має зубчастий вигляд із зубцями, спрямованими до емалі (мал. 27). Кожна впадина і зубець мають приблизно 70 мкм у діаметрі. На ультраструктурному рівні видно, що емаль і дентин взаємопроникають, так що кристали апатитів кожної тканини переміщуються і, можливо, бар'єру між дво­ма тканинами не існує.

Взаємовідношення цементу й емалі в ділянці шийки зуба може бути трьох типів: цемент перекриває емаль (60-65 % випадків), краї емалі і цементу щільно прилягають один до одного (ЗО % випадків), емаль і цемент відділені певним проміжком (5-10 % випадків). В останньому випадку з тка­нинами періодонтальної щілини межує дентин. У клініці це може проявлятися підвищеною чутливістю цих ділянок. На­ведені взаємовідношення можуть зустрічатися не лише на окремих зубах, а й на різних боках навколо шийки одного і того самого зуба.

Зовнішня поверхня емалі і поверхневі утворення на ній. Електронна мікроскопія зубів, які не прорізалися, показує: на більшості ділянок поверхні емалі є призматична струк­тура, що особливо чітко виявляється у разі протравлюван­ня поверхні емалі кислотою. З віком під час дозрівання емалі її поверхня все більше набуває безпризматичної струк­тури внаслідок підвищеної мінералізації її поверхневого шару. Таким чином, ділянки з призматичною структурою поверхні емалі частіше зустрічаються на зубах у молодих людей, ніж у людей похилого віку. У безпризматичних ді­лянках кристали апатитів розміщені перпендикулярно до поверхні емалі, що надає їй однорідного дрібнозернистого вигляду.

На поверхні емалі можуть бути тісно зв'язані з емал­лю поверхневі утворення, наприклад кутикула і пелікула.

Кутикула (насмітова оболонка) являє собою редукова­ний епітелій емалевого органа. Після утворення емалі ена-мелобласти утворюють на поверхні емалі тонку мембрану, тісно пов'язану з міжпризматичною речовиною. Емалевий орган редукується, а залишки клітин його внутрішнього ша­ру перетворюються на емалевий епітелій. Він вкриває всю емаль зуба перед прорізуванням, а після прорізування досить швидко (протягом кількох годин або діб) стирається, збері­гаючись лише на бокових поверхнях коронки. У деяких міс­цях кутикула у вигляді тонких трубочок проникає в товщу емалі майже до емалево-дентинного з'єднання.

Пелікула (набута кутикула) утворюється на поверхні зуба після його прорізування. У вигляді тонкої (2-4 мкм) досить прозорої плівки вона вкриває коронку зуба, і тому виявити пелікулу можна лише за допомогою барвників, на­приклад еритрозину. Вважають, що вона є похідним білково-вуглеводних комплексів слини, які адсорбуються на поверх­ні емалі: глікопротеїнів, муцину, сіалопротеїнів. Пелікула є відносно безструктурним утворенням, що прикріплюється до ламел, хоча під час електронно-мікроскопічного вивченняв ній виділяють три шари. З них два розміщені на поверхні емалі, вони забарвлюються і не зв'язані з третім, поверхне­вим, фібрилярним шаром.

Пелікула є мембраною, що надає емалі вибіркової про­никності. Також вважають, що вона може бути основою для утворення мікробної бляшки на поверхні зуба. Однак мік­робів у пелікулі не виявлено (Frank, Brendel).

Дата добавления: 2015-08-18