Змістовий модуль 4. Дизайн – мистецтво формування естетичного середовища.

Змістовий модуль 3. Ознайомлення дітей з декоративно-прикладним мистецтвом

План

1. Ознайомлення дітей з ДПМ

2. Використання ДПМ в практиці роботи ДНЗ

3. Витинанка як вид художній діяльності дітей в ДПМ

4. Використання писанкарства в навчально-виховній роботі з дітьми дошкільного вік

5. Використання нетрадиційних технік в художній роботі по ДМП з дітьми ДНЗ

1. Ознайомлення дітей з ДПМ

Однією з дійових засобів для розвитку дітей визнано декоративно-прикладне мистецтво, що є частиною народної культури. У разі духовної віднови суспільства, зростання його національної самосвідомості інтерес до народного культурі як кореневої системі, має сучасне виховання наступних поколінь і сприяє його духовному оздоровленню видається цілком закономірним. Народне мистецтво - це унікальний світ духовні цінності, де втілена духовна енергія народу, що зберігає і розвиває моральний потенціал етносу.

Успішному розвитку творчих здібностей дітей допомагає вміле використання творів народного прикладного мистецтва. Необхідно відібрати справжні народні зразки, які повинні володіти образної художньою виразністю, бути доступними сприйняттю дітьми, мати можливість для широкого використання в практиці виховної роботи дитячого садка.

В будь-якому вигляді діяльності найбільш відчутні успіхи досягаються тоді, коли працюють з захопленням. Захопленість і творча зацікавленість в мистецтві особливо важливі. У декоративно-прикладному творчості інтерес і захопленість дітей може виникнути в ліпленні з глини, при викладанні мозаїки, в розпису на тканинах і бересті, при оволодінні різними технічними прийомами художньої обробки матеріалів, нарешті, при виконанні виробів з метою оформлення приміщень дитячого садка, з метою використання в якості подарунка мамі, для гри малюків і т. д.

Вибір цих матеріалів для декоративно-прикладної творчості не випадковий. Вони дозволяють досить повно, в захоплюючій і доступній формі познайомити дітей зі специфікою та особливостями декоративно-прикладного мистецтва. Розпис берести, викладання з різнобарвної мозаїки казкової жар-птиці, перетворення звичайної глини в блискаючу всіма фарбами кераміку захоплює дітей, розвиває їх фантазію і уяву, активізує творчість.

На матеріалах, обраних для декоративно-прикладної творчості, добре проводити зіставлення та порівняння, розкриваючи перед дітьми виразні фактурні властивості різних матеріалів та способи їх художньої обробки. У свою чергу це дає можливість перенести засвоєні дітьми прийоми та навички декоративної роботи в ліпку, декоративне малювання, аплікацію. Вибір перерахованих вище матеріалів для дитячої творчості обґрунтовується також і тим, що більшість з них може придбати будь-який дитячий сад.

Однією з цікавих і захоплюючих форм ознайомлення дітей з творами народного прикладного мистецтва є метод тематичних творчих завдань, що дозволяють органічно поєднувати процес сприйняття народних зразків дітьми та участь їх в декоративно-прикладній творчості. Самі назви творчих завдань, такі, як «Веселі візерунки», «Квітучий сад», «Казкові птахи», «Чарівний кінь» та ін, достатньо повно розкривають образну їх сторону і викликають у дітей певні асоціації, творчо налаштовують на виконання тієї чи іншої теми.

В основу методики творчих завдань береться принцип поступовості, пов'язаний з вирішенням дітьми різних за складністю мальовничих, пластичних і композиційних завдань, в освоєнні ними різноманітних матеріалів і технічних прийомів їх обробки. До виконання нового завдання треба приступати тільки тоді, коли ми переконуємося, що діти вільно і усвідомлено справляються з попереднім.

Тематичні творчі завдання дозволяють знайомити дітей з такими виразними художніми ознаками народного прикладного мистецтва, як фантастичність і казковість образів, декоративність, колірна, пластична і графічна виразність.

У процесі виконання тематичних творчих завдань діти знайомляться з творами народного мистецтва в музеях і на виставках, дізнаються про творчість народних майстрів з бесід, які проводить з ними вихователь, розглядаючи таблиці альбомів і книг, присвячених народної творчості, переглядаючи кольорові діапозитиви з зображенням зразків народної вишивки, розпису, різьби по дереву та кістки, глиняних і дерев'яних розмальованих іграшок, кераміки, мереживних виробів і т. д. Дуже важливо при цьому, щоб діти знайомилися з справжніми зразками народної творчості, зазначеними високими художніми достоїнствами, образною поетичною виразністю, сконцентрувала в собі колективний досвід багатьох поколінь талановитих майстрів.

Відбір творів народного прикладного мистецтва, тому повинен бути дуже ретельним. Тут не може бути місця суб'єктивним судженням, заснованим на особистому смаку і прихильності до певних колірним і композиційним рішенням, особистісному сприйняттю краси форми, фактурних властивостей матеріалу і т. д. У відборі творів народного мистецтва для роботи з дітьми поряд з вихователем дитячого садка найдієвіше участь повинні брати мистецтвознавці, займаються проблемами вивчення народного мистецтва, працівники музеїв, в фондах яких зібрані колекції народних зразків, художники і майстри народних художніх промислів, що створюють в наші дні чудові твори мистецтва. Консультації з ними допоможуть вихователеві у визначенні критеріїв художньої значущості творів народного мистецтва, правильного їх відбору.

Важливо, щоб при виборі тим творчих завдань, в їх змінюваності і чергуванні були присутні певна логіка і послідовність, принцип від простого до більш складного, до поступового наростання складності в освоєнні технічних прийомів і навичок в роботі, різних матеріалів і в проникненні в образний лад творів народного мистецтва всередині кожної теми творчого завдання.

2. Використання ДПМ в практиці роботи ДНЗ

Перш за все педагог виховує в дітей інтерес до творів мистецтва, викликає увагу до них. Поступово він формує здатність естетичного сприйняття. Розглядаючи картинки або скульптуру, діти цікавляться, що зображено, впізнають знайомі предмети і явища, знайомляться з тими, яких раніше не знали. Розвиваючи естетичне сприйняття у дітей, слід спрямовувати їх увагу не тільки на зміст зображеного, але і на форму вираження образу, на кошти зображення, які роблять образ виразним.

Через твори мистецтва діти не просто знайомляться з явищами життя: вони отримують уявлення про прекрасне, гармонійне, доцільному, виразному, тобто вчаться естетично освоювати життя. Естетичні оцінки включають зазвичай і моральні судження - що добре і що погано.

Для естетичного сприйняття характерно зацікавлена, схвильоване ставлення до зображуваних явищам. Таке ставлення знаходить вираження в словах, в оцінці того, що відбувається в картині, переданого в скульптурі.

Спрямованість уваги на виразність у зображенні подій, образів людей, тварин, на багатство характерних деталей, колірну сторону в творах мистецтва дає можливість підвести дітей до вміння елементарно оцінювати їх. Оцінне відношення у дітей виражається насамперед у перевазі одних творів іншим: часто діти просять показати ще кілька разів те, що їм сподобалося і запам'яталося; з'являються улюблені твори, розвивається усвідомлене почуття радості, задоволення від розглядання.

Займаючись з дітьми 3-4 років, важливо перш за все привернути їх увагу до картини. Один із прийомів, при допомогою якого можна зацікавити малюка змістом картин, це запропонувати йому поставити себе на місце тієї дитини, яка є дійовою особою в картині. Дитина стає героєм цікавого для нього події і з захопленням починає розповідати про самого себе.

При розгляданні картини з маленькими дітьми можна вводити своєрідний ігровий прийом, розвиває спостережливість і мова: вихователь шляхом запитань залучає дитини у змагання - «Хто більше побачить на картинці?», спонукаючи його до спостережливості і висловлювань.

У дуже рідкісних випадках малюки дивляться картини мовчки. Вихователь повинен підтримувати розмови дітей, вчити їх правильно називати предмети і деякі їх характерні ознаки, допомагаючи краще зрозуміти зміст картини.

Старші дошкільнята набувають уміння сприймати твори різного змісту, а не лише ті, в яких є цікавий сюжет, зображено якусь дію. Разом з тим і сюжетну картину вони здатні тепер сприймати інакше, ніж у більш молодшому віці, - багато про що вони можуть здогадатися, багато уявити; допомагають одержувані дітьми знання і нові уявлення про явища життя. У дітей цього віку достатньо розвинена любов до природи, і вони з інтересом ставляться до пейзажу, визначають, який час року зображено, що характерно для осені та весни, які фарби вибрав художник для їх передачі, як зображені зимовий холод, хуртовина, осінній вітер.

Дуже важливо практикувати повторне розгляд картин: знайоме твір викликає жваві висловлювання, в ньому відзначаються ті сторони і деталі, які не були помічені в перший раз. Бесіди з дітьми спрямовані на більш глибоке розуміння подій, зображених у картині: діти не тільки розповідають про те, що зображено, але і як зображено. Цьому вихователь вчить дітей за допомогою зразка розповіді.

Розповідь вихователя по картині повинен бути по можливості образним, виразним, щоб підняти інтерес у дітей, створити певний настрій. Коли це можливо, вихователь використовує художню літературу (читає рядки вірша, уривок з казки, оповідання).

Вихователь підводить дітей до вміння порівнювати одну картину з іншого. Старші дошкільнята здатні до деякого порівняльному аналізу.

Бесіда може початися з розповіді самого вихователя про картину. Потім шляхом запитань він приваблює і дітей до активного вираження своїх вражень. В інших випадках, коли у дітей розвинене вміння розглядати картини і вихований інтерес до них, бесіда прямо починається з питань до дітей. Провівши бесіду по картині, вихователь в висновок висловлює своє судження про неї в зрозумілій і цікавою для дітей формі, узагальнюючи їх висловлювання.

Книжкова ілюстрація дозволяє підвести дітей до поглибленого сприйняття змісту тексту. Велику роль при цьому відіграють питання вихователя, встановлюють зв'язок між змістом картини і прослуханим текстом.

3. Витинанка як вид художній діяльності дітей в ДПМ

Витинанки (від українського слова "витинати", тобто "вирізувати", "вивертати") — це вид давньослов’янського, зокрема українського народного декоративного мистецтва. Включає сюжетні та орнаментальні прикраси житла — ажурні, силуетні тощо. Витинанки виготовляються з допомогою ножиць (маленьких і, наприклад, дуже великих - для стриження хутра овець), спеціальних дрібних пристосувань майстрів, що передаються з покоління в покоління, а також ножа, сокирки, інших знарядь. Матеріалом для витинанок є папір (білий або кольоровий). Витинанки використовують для прикрашання приміщень — стін, вікон (наприклад, дивовижні фіранки на кватирках сільських хат), а також полиць, коминів, печей. Витинанки застосовують як у побуті, так і для підготовки релігійних або світських свят.

Історія витинанки

З появою паперу і перших примітивних ножиць у Китаї з’явилися і перші витинанки. Не відразу папір "перебрався" зі Сходу в Україну. Мистецтво луб’яних виробів існувало паралельно з розвитком кераміки. Так традиції витинання на території України віднаходять у трипільській кераміці. Зустрічаються витинанки в артефактах кочових народів Алтаю, на півночі Європи, Балканах і у слов'ян. Це часто-густо ажурні аплікації зі шкіри та хутра на одязі й предметах домашнього побуту. У VII—XII ст. у Китаї набули широкого поширення паперові прикраси: зображення божеств, духів, драконів, квітів, птахів, риб, які наклеювали на вікна.

У XIII ст. подібні витинанки були розповсюджені в Персії, згодом по всій Європі. У XVI ст. з'явилися кустоди — орнаментальні ажурні шкіряні підкладки під канцелярську печатку. Українські народні паперові витинанки, як прикраси сільських хат, почали використовуватися в середині XIX ст.

Історія витинанки в Україні

Витинанки кінця XIX — початку XX століття вирізняються високою художньою майстерністю. У кожному регіоні та в багатьох осередках населення вони набули своєрідних локальних рис щодо трактування матеріалу, форми, технічної вправності, відчуття ритму, пропорцій, силуетів, багатства орнаментики.

Орнамент традиційних витинанок здебільшого геометричний і рослинний, трапляються також антропо- та зооморфні фігурки, зображення предметів побуту, архітектури тощо. Папір при витинанні складали вдвоє, вчетверо, увосьмеро, що дозволяло створити сталі структури, композиції. Традиційні витинанки у вигляді сніжинок слугували прикрасами на вікнах на Новий рік.

Витинанки були розповсюджені на Поділлі, Подніпров'ї, Прикарпатті, Подніпров'ї. «Витинанки до окраси хат» описані у творах Григорія Квітки-Основ'яненка, Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка. Іван Франко теж відзначив «незвичайну оригінальність узорів і відпрацьовану техніку тих витинань».

У 1980-х роках відомі майстри українських витинанок: Дмитро Мимрик (с. Великий Говилів Тернопільської області), Софія Приймак (с. Петриківка Дніпропетровської області), Любов Процик (Львів), Людмила Лузгіна (Запоріжжя), Галина Хміль (Київ), Андрій Пушкарьов (Дніпропетровськ), Людмила Мазур (Хмельницький), Василь Корчинський (Київ) та ін. Матеріалом для сучасних витинанок є глина, метал, дерево, тканина, камінь та, традиційно, папір. Сучасна витинанка використовується у дизайні інтер'єру та книговиданні. Прикладами сучасної витинанки є роботи сучасного художника та народного майстра Тараса Богдана (Львів) та Ігоря Денисенка (Київ). Серед Майстрів народної творчості Києва заслужене місце посідає Наталія Васєніна, роботи якої були представлені на Першїй Міжнародній виставці "Вырезки мира", що відбулася у Вільнюсі 1991 року. Крім неї у Вільнюсі тоді ж експонували свої витинанки ще дві майстрині.

У 2012 році було створено сайт «Українська витинанка», де наведено широкий огляд історії виникнення українських витинанок, публікацій про них та їх сучасного стану.

Типологія витинанок

Типологія витинанок. За технологічними і художніми особливостями витинанки поділяються на:

· ажурні (зображення міститься у прорізах) і силуети (зображення виступає силуетом);

· одинарні (виготовлені з одного аркуша) та складні (аплікаційні; з кількох аркушів паперу, а тому завжди поліхромні).

Останні, залежно від прийомів виготовлення, бувають накладними (накладають одна на одну «гіркою») та складеними (великомасштабні твори, орнаменти і зображення яких утворені з окремих елементів, складених поряд один з одним, гармонійно поєднаних між собою в єдине ціле). Витинанки як вид декоративно-прикладного мистецтва і водночас твори цього виду за функціональними особливостями поділяються на роди й типологічні групи.

Виділення з груп типів ґрунтується на принципових відмінах орнаментальної декоративно-тематичної композиції та на її концептуальних мотивах.

Настінні прикраси — найбільший рід витинанок, які разом з настінними, розписами, паперовими квітами та іншими декоративними компонентами формували традиційну систему декору народного житла наприкінці XIX—на початку XX ст. Витинанки для оздоблення стін бувають таких груп: фігурки, розети, дерева, стрічки і витинанки-шпалери.

Фігурки — група силуетних творів, витятих за контуром, бувають кількох композиційних типів — пташки, вершники, ляльки тощо.

Розети — найхарактерніша типологічна група ажурних витинанок, складається із розет, зірок, ромбиків-квадратів (усі одинарні) та накладних «сонечок». Останній тип утворювався із чотирьох-восьми різноколірних кружалець щораз меншого діаметра, наліплених один на одного. «Сонечка» не тільки формою, а й пелюстковою будовою нагадують саморобні квіти. Усі типи витинанок розетової групи можуть мати різний порядок центральної осьової симетрії: четвертий, восьмий або й шістнадцятий.

Дерева — типологічна група витинанок, що символізує природу й охоплює кілька композиційних типів настінних прикрас дзеркальної симетрії: дерево, дерево із пташками, гілка, букет, вазон і под. До типологічної групи стрічок належать одинарні лиштви (Поділля, Подніпров'я), аплікаційні стрічки «низінє» (Покуття), одинарні рушники і рамочки (Лемківщина) з однобічною і двобічною композицією орнаменту. Подільські витинанки-шпалери (типологічна група) складаються із таких типів композиційної структури: центрична, рядова, сітчаста, вільне заповнення.

Фіранки — рід паперових прикрас, виникли на початку XX ст., мабуть, як ускладнений варіант одинарних стрічкових витинанок. Великі розміри фіранок давали широке поле для орнаментування. При виготовленні фіранок майстри використовували комбіновані техніки. Витяті й вирізані орнаменти найчастіше подавали сітчастим рапортом, тобто елементи візерунків вписували в прямокутну або діагональну сітку. Інколи застосовували косий рапорт: осі симетрії ділили на парні і непарні, візерунки витинали на них почергово, із ритмічним зміщенням. Фіранки поділяють на типологічні групи і типи:

Ø стрічкові (однобічні, двобічні);

Ø великі прямокутні (сітчасті, штапелівки і комбіновані);

Ø портьєри з аплікаційними та мальованими візерунками тощо.

Сюди ж відносимо й серветки — типологічну групу одинарних витинанок, що виникла у середині XX ст. у міському середовищі. За формою розрізняють розетові, квадратні, трикутні та інші серветки.

Іграшки — рід витинанок з яскраво вираженими декоративними і тематичними засадами, були своєрідними ілюстраціями для дітей при розповідях казок, оповідань та ін. Типологія не з'ясована.

Виставочні витинанки — рід ажурних тематичних творів, пристосованих для експонування на виставках, а також виготовлених для оздоблення поліграфічної продукції — цим самим вони переходять від декоративно-прикладного до образотворчого мистецтва (витинальна графіка). Характерними зразками виставочних витинанок є фігурні та орнаментальні заставки, витинанки-плакати, екслібриси, вітальні листівки тощо. Таким чином, техніка витинання відкривав широкі можливості для демонстраціїрізноманітних типологічних структур та їх проникнення до сфери графіки, дизайну.

4. Використання писанкарства в навчально-виховній роботі з дітьми дошкільного вік

Писанкарство — розписування яєць — вид декоративно-прикладного мистецтва, поширений у слов'ян та інших народів. Розпис писанок мав стародавні язичницькі коріння, характеризується вишуканими і символічними орнаментальними мотивами — геометричними, рослинними, антропоморфними, які чітко й злагоджено підпорядковуються сферичній формі яйця. Тому писанку справедливо називають твором-мініатюрою, іноді це унікальний шедевр народного мистецтва. Особливості технології. У писанкарстві орнаментують переважно курячі яйця з білою шкаралупою, рідше — качачі й гусячі.

Матеріали, необхідні для розпису — бджолиний віск, ледь розріджений парафіном, різноманітні барвники натурального походження і хімічні (анілінові) фарби. Природні барвники добували шляхом відварювання і настоювання кори й коріння дерев та кущів, цибулиння, висівок жита, стебел і цвіту трав, комах тощо.

Для знежирювання і протравлювання поверхні яйця користуються оцтом, а в минулому — галуном (алюмокалієвим), звідси давня назва писанок на Поділлі — галунки.

Інструменти для нанесення воску і фарби нескладні. Це писачки з цвяшками і шпильками, писачки з конусоподібними трубочками, шила для продряпування, пензлики тощо. Техніки писанкарства загалом подібні до технік розпису предметів інших видів мистецтва (батіку, кераміки, дерева та ін.). Вони бувають звичайними і восковими (резервними).

Найпростіший прийом декорування — фарбування яйця в один колір (червоний, коричневий, «синій і под.). Декоративна виразність крашанок і галунок завдячує досконалій природній формі яйця, яка доповнюється й активізується кольором. Такі крашанки набувають посиленої декоративної виразності при поєднанні їх групами (три, п'ять і більше).

Техніка дряпання полягає у нанесенні витонченого візерунку гостроконечним писаком на поверхню яйця, пофарбовану в один колір. Дряпанки, скрябанки, різьбянки — називають яйця, прикрашені таким чином на Східному Поліссі, Лем-ківщині і Бойківщині. їх декор вирізняється тонким мереживом візерунків, неначе ювелірної скані.

Мальовки виконують технікою малювання пензликом олійними фарбами на світлому тлі шкаралупи.

Воскові техніки декорування полягають у поетапному нанесенні воску на поверхню яйця з наступним пофарбуванням у відповідні кольори. За методом нанесення воску розрізняють техніки — крапання, розпису шпилькою і розпису трубочкою.

Крапання — техніка накрапування на шкаралупу яйця маленьких крапок, середніх цяток і великих кружалець-плям воску з почерговим занурюванням їх у фарби, обов'язково від світлої до темної. Крапанки мають своєрідний мерехтливий ефект різнобарвних цяток і плям на чорному, коричневому або синьому тлі. Візерунки крапанок бувають впорядковані і невпорядковані.

На Бойківщині і Лемківщині побутує техніка розпису шпилькою. Завдяки круглій головці шпильки отримуємо штрих з потовщенням на одному кінці і з загостренням на протилежному. З таких, можна сказати, одноманітних штрихів майстри виписують привабливі розети-сонечка, пишні гілки, квіти та інші мотиви. Писанки з характерним шпильчастим візерунком здебільшого бувають двохколірними. Техніка воскового розпису трубочкою — найдосконаліша. Вона дав змогу проводити рівномірні лінії різної товщини і найскладніших задумів орнаменти та зображення. Писанки, виконані цією технікою, переважно багатоколірні і відзначаються витонченим ювелірним декором. Народні майстри, що опанували унікальну техніку багатоколірного воскового розпису писанок, і сьогодні працюють у селах Космач, Замагорів на Гуцульщині.

Типологія писанок.

Писанки можна класифікувати за техніками розпису:

· Крашанки;

· дряпанки,

· шпильчасті та ін.

Їх можна розрізняти за типами композиційного поділу сферичної форми яйця на відповідні «меридіани» і «паралелі». Однак виділити писанки за функціональними відмінами немає змоги, бо функціональних різновидів просто не існує.

Писанки — це магічний, символічний предмет — знак весни і пробудження життя з усіма його циклічними атрибутами: народження, зростання, цвітіння, плодоношення і відмирання.

У писанках водночас суміщується і вид декоративно-прикладного мистецтва, і рід, і типологічна група, котру можна скласти із трьох типів:

ü писанки великі (на качачих, гусячих яйцях),

ü середні (на курячих)

ü маленькі (на курячих, голуб'ячих, воронячих тощо).

Відсутність типологічного розгалуження призводить до того, що писанкарство інколи розглядають не як окремий вид мистецтва, а в контексті з іншими розписами: на тканині, дереві, папері, склі тощо.

5. Використання нетрадиційних технік в художній роботі по ДМП з дітьми ДНЗ.

Термін «нетрадиційний» - означає використання матеріалів, інструментів, способів малювання, які не є традиційними, широко відомими. Існує безліч технік нетрадиційного малювання, їх незвичайність в тому, що вони дозволяють дітям швидко досягнути бажаного результату.

Нетрадиційні техніки в художній роботі по ДПМ з дітьми ДНЗ:

v Колаж,

v Паперопластика;

v Монотопія;

v Аплікація;

v Декупаж;

v айрис фолдинг;

v квілінг;

v орігамі.

Колаж

Колаж — технічний прийом в образотворчому мистецтві, який ґрунтується на введені у твір різних за фактурою та кольором предметів: шматків газет, афіш, шпалер тощо.

«Колаж» походить від французького слова, буквально означає «наклеювання». Колаж - це технічний прийом в образотворчому мистецтві, коли на будь-яку основу наклеюються самі різні за кольором і фактурою шматочки матеріалів. У графічних колажах зазвичай використовуються вирізані картинки, папір різного кольору і фактури, а також тканина, фольга та інше - залежить лише від буйність фантазії творця. До того ж техніка колажу дозволяє змішувати наклеювання і безпосередньо «роботу руками» - тобто ліпка пензлем, пером та інше.

Колаж був ще в древньому Китаї були поширені композиції з кольорового паперу і сухого листя і квітів.

У 20-ті роки ХХ століття техніка колажу стала дуже популярною і досягла свого розквіту. Багато художників (починаючи з Пікассо) використовували газетні листи, етикетки та ін для більшої виразності і достовірності.

Не зважаючи на широке поширення усіляких комп'ютерних програм для створення колажів, все-таки справжній колаж - це створений вручну. (Шанувальники комп'ютерного прогресу - не переживайте, про те, як зробити колаж на комп'ютері, буде далі.)

Справа ця абсолютно нехитре. Фотографії, поклади глянцевих журналів, кольорова і обгортковий папір різних забарвлень і фактур, однотонна папір для фону, шпалери, ножиці, клей і політ фантазії - фот і все що вам знадобиться.

До речі, дуже цікаві фактури можна отримати проганяючи через ксерокс або сканер пом'яту папір, тканину, марлю, листочки, травичку, квіточки і все що поміщається на планшеті. Тільки стежте за тим, щоб все це не дуже сильно випирало з під кришки ксерокса або сканера, або накрийте апарат темною тканиною - інакше загрожує засвітити лампи.

Добре використовувати гумовий - на відміну від ПВА він не залишає відбитків пальців і блискучих потьоків на папері, і майже не коробить фотографії та вирізки з журналів. Якщо ви розмазали гумовий клей «не в тому місці» - його легко скачати в кульки, і поверхня знову буде як нова. Проте з часом гумовий клей може «просочиться» крізь папір темними плямами. Так що краще готовий колаж відзняти на сканері або кольоровому ксероксі тільки після завершення.

Можна також використовувати клей марки «дракон» - це такий прозорий, в'язкий, продається на господарських ринках, спочатку призначений для приклеювання всяких пінопластових панелей і плінтусів на стелю. До речі відмінний клей для всякого роду рукоділля - якщо обмотувати мотузками та нитками пляшки - то цей клей однозначно краще ніж ПВА.

Годиться і клей-олівець. Тільки майте на увазі, що майже всі клеї подібного типу не дуже міцні і те що спочатку здавалося міцно приклеєним через місяць інший починає розсипатися.

Паперопластика

Паперопластика - це мистецтво художнього моделювання з паперу об'ємних композицій на площині і створення на основі моделей тривимірних паперових скульптур.

В основі техніки лежить висока пластичність паперу. Основні конструктивні прийоми в паперопластики: біговка, фальцювання, висічка й вирубка, склейка.

Біговка - лінійне продавлювання та фальцювання (складання) - прийоми тривимірного моделювання, що формують конструктивний елемент - ребро жорсткості. Прийоми висікання і вирубки (прорізів і розрізів) пропонують потужні засоби візуальної організації паперової форми, надання форми. Склеювання - спосіб монтажного з'єднання паперових площин. Існують і деякі експериментальні способи конструювання та отримання об'ємних художніх композицій: тиснення за допомогою булек, вигинання, розтягування, скручування.

Об'єктами для зображення в цій техніці можуть бути фрукти, квіти, комахи, птахи, тварини, рибки, люди, моделі машин, архітектурні елементи, упаковки, макети.

Робота з папером багатогранна і ведеться в різних техніках. Допомагаючи улюбленому сайту в якості бджілки, кожен день перевіряючи роботи, часто стикаєшся з тим, що техніки проставлені неправильно. А адже це важливо - точно проставити категорію "техніка", щоб користувачі могли натисканням декількох кнопочок, потрапити в той розділ, який їм потрібен, і побачити там роботи саме в потрібній їм техніці.

В основі будь-якої техніки лежать свої, специфічні конструктивні прийоми. У паперопластики це:

· Бігова;

· фальцювання;

· висічка й вирубка;

· склейка.

Біговка - операція нанесення прямолінійною або криволінійною борозенки на аркуш паперу. Необхідна для подальшого складання паперу по цій лінії лінії.

Фальцювання - це процес складання. Біговка і фальцювання - прийоми тривимірного моделювання, що формують конструктивний елемент - ребро жорсткості.

Вирубка - це процес вирізання певної форми виробу або заготовки. А так же це виконання прорізів у заготівлі, виробі.

Висікання, стосовно до паперопластики, не що інше, як розріз.

Прийоми висікання і вирубки (прорізів і розрізів) пропонують потужні засоби візуальної організації паперової форми, надання форми.

Склеювання - спосіб монтажного з'єднання паперових площин. Існують і деякі інші способи конструювання та отримання об'ємних художніх композицій: тиснення за допомогою булек, вигинання, розтягування, скручування.

Монотопія

Моноти́пія — це різновид графіки, виконаний шляхом малювання на гладкій поверхні, яка не поглинає фарби. Поверхня (або матриця) історично складається з мідної пластини для гравюри, але в сучасних умовах може використовуватись також цинк, скло, органічне скло тощо. Після нанесення малюнка він переноситься на лист паперу шляхом притискання, зазвичай з використанням друкарського верстату.

Монотипії можна також створювати шляхом нанесення на цілу поверхню фарби з подальшим використанням пензлів чи ганчірок для усунення фарби та створення від'ємного зображення — тобто створення світла в ділянках непрозорого кольору. Фарба може бути на олійній або водяній основі. У випадку фарби на олійній основі папір може бути сухим, у разі чого зображення буде контрастнішим, або вологим, що дозволяє отримати приблизно на 10% більше тональностей.

Монотипія дозволяє отримати унікальний відтиск; більшість фарби залишається на папері після притискання. Іноді можна зробити подальші відтиски, але вони істотно відрізнятимуться від першого і загалом вважаються нижчої якості. Другий відтиск з тієї самої плати називається «привидом». Для прикрашання монотипового відтиску можуть використовуватися трафарети, акварельні фарби, розчинники, пензлі та інші засоби. Монотипії зазвичай виконуються спонтанно, без попереднього нарису.

Процес монотипії було винайдено Джованні Бенедетто Кастільоне (1609—1664), італійським маляром та гравером, який також відомий своїми замальовками пензлем, представленими як завершений кінцевий витвір мистецтва (а не як ескіз для іншої роботи). Він — єдиний з італійських майстрів, який винайшов техніку естампу. Він почав робити монотипії в 1640-их роках, типово працюючи від чорного до білого, і є автором коло двадцятьох, які дійшли до нашого часу, і більшість з яких зображають нічні сцени (Тезей, який знаходить зброю свого батька, 1643).

Аплікація

Аплікація накладання, пристосовування, приєднання до якоїсь поверхні.

Аплікація як технологія пройшла довгий шлях використання і збагатилася різними засобами фіксації(закріплення) на різних поверхнях (нитками на тканинах, клеями на твердих поверхнях тощо). Аплікацією буде називатись і готовий виріб, створений у такий чи інший спосіб.

Аплікація може бути:

ü одноколірною

ü багатокольоровою

ü пласкою

ü об'ємною

ü декоративною

ü абстрактною

ü сюжетною тощо

Аплікація (кравецька) має давні корені та використання. Кравці та ткачі виготовляли смуги тканих, вишитих орнаментів, які нашивали на одяг. Техніка кравецької аплікації, наприклад, мала широке використання в добу еллінізму в Північному Єгипті. Модними були льняні туніки з нашитими тканими медальйонами — аплікаціями. Сюжети медальйонів були різні(зображення місцевих чи грецьких богів, диких звірів, рослинні, пізніше християнські мотиви) і виготовлялися в техніці, схожій на сучасний гобелен. Посушливий клімат сприяв збереженню цих тканих аплікацій донині в похованнях. Коптскі тканини давно предмет колекціонування великими музеями світу.

Аплікація (кравецька)широко використовує

§ Фетр

§ шнури

§ Хутро

§ Бісер

§ окремі намистини

§ стрази

§ контрастні матеріали за кольором чи фактурою(вельвет, замша, шкірозамінники на джинсовій тканині) тощо.

Незвичні зразки аплікацій з використанням несподіваних матеріалів дали сучасні дизайнери в концертних сукнях та костюмах.

Аплікація не обов'язково має ткані матеріали. В якості накладених та зафіксованих частин можуть бути частини обробленої шкіри з хутром чи без нього, золоті пластини з орнаментами чи зображеннями, стародавні монети тощо. Техніку аплікацій з золотими пласнинками широко використовували скіфи. Саме завяки непограбованим скіфським похованням можна відтворити тогочасний одяг та місця розташування золотих пластин на ньому.

Аплікація (в створенні меблів)- це дешевий спосіб декорування типових меблів заради надання їм виразності, індивдуальності, причетності до якогось стилістичного напрямку(шинуазрі, етно). Дешевим різновидом аплікації в меблярстві є декупаж на відміну від коштовних та трудоміських засобів декору типу маркетрі, інтарсія, інкрустація пластинами перламутру, панциря черепах, рельєфів з простої чи золоченої бронзи.

У навчанні аплікації вирішуються такі спільні завдання:

1. Складати декоративний візерунок з різних геометричних форм і рослинних (листок, квітка) деталей, розташовуючи їх у певному ритмі на картонній або тканинній основі різної форми.

2. Складати зображення предмета з окремих частин; зображати сюжет.

3. Опановувати різною технікою отримання деталей для аплікації з різних матеріалів: вирізування різними прийомами, обривання, плетіння; а також технікою прикріплення їх до основи: приклеювання, пришивання.

4. Формувати почуття кольору, знати основні кольори і їх відтінки, опановувати вміння створювати гармонійні колірні поєднання.

5. 5.Форміровать почуття форми, пропорцій, композиції.

Завдання і зміст навчання аплікації конкретизуються з урахуванням накопичення досвіду і розвитку дитини.

Залучення до аплікації починається з першої молодшої групи. Педагог керується відомої особливістю дітей: у віці 2-3 років у здорових малюків яскраво виражений емоційний відгук на пропозицію що-небудь робити, в чомусь брати участь, дитина виявляє готовність діяти. І головне завдання дорослого - підтримати цю активність, не дати їй згаснути, надати їй творчий характер. Не можна упустити цей сприятливий період дитинства для розвитку дитячої активності і самостійності. Завдання, які вирішуються в цьому віці, елементарні:

1. Вчити дій з папером (відривати, м'яти, скачувати, відрізати), допомогти дітям побачити в папері матеріал, який піддається перетворенню і має свої властивості і якості: м'яка, щільна, гладка, шорстка, блискуча, матова, папір різного кольору, мнеться, рветься, розрізається, по різному шарудить.

2. Дати малюкам уявлення про необхідні інструменти і обладнання для аплікації: ножиці, пензлик, клей, клейонка та ін

3. Розвивати емоційну чуйність на пропозицію дорослого зробити що-небудь, готовність брати участь з ним в створенні елементарних художніх виробів.

4. Розвивати інтерес, емоційно позитивне ставлення до елементарних дій з папером, прагнення самостійно їх виконувати.

5. Розвивати естетичне сприйняття і почуття: впізнавати отримане зображення, милуватися, радіти «вслід» за дорослими.

Зміст робіт у цьому віці своєрідне: напівоб'ємні (з паперових грудочок, кульок) і «мозаїчна» (зі шматочків) предметна аплікація, на якій зображуються найпростіші предмети: кольорові кулі, гілочка з ягодами горобини, вишні, гілочка мімози, бузку, різні овочі, фрукти, фігурки тварин та ін Ці роботи, виконані на кольоровому тлі і оформлені в рамку, радують дітей своєю яскравістю і можуть знайти практичне застосування для прикраси інтер'єру лялькового куточка, групи, дошкільного закладу, дитячої кімнати у сім'ї і т.п.

Виконуючи окремі дії разом з вихователем, що робить аплікацію, діти отримують перші уявлення про неї як про спосіб зображення за допомогою паперу, перетвореної руками або з використанням інструменту - ножиць.

Оволодіння специфічними діями з матеріалом, інструментами, предметами в ранньому віці відбувається через спілкування з дорослим. Тільки він може передати дитині відомості про функції предметів, знарядь, показати прийоми використання матеріалу і т.д. у спільній з ним діяльності.

Окрему дію дітей з перетворення матеріалу педагог включає в цілісний процес зі створення вироби. Ця дія (м'яття папери у грудочку, скочування в кульку і т.д.), що дає проміжний результат, набуває для дитини практичний сенс.

Дії дітей з папером поступово ускладнюються.

Перші спільні з дорослим ручні результативні дії, включені в контекст створення певного «продукту», емоційно готують дитину до систематичного і більше змістовному участі в аплікації. Перші проби перетворення матеріалу не вимагають від дітей чіткого сприйняття форми, кольору; вони ще не беруть участь у замисліваніі зображення, але вже на четвертому році життя в аплікації можуть бути поставлені більш складні завдання:

1. Вчити дітей складати візерунки з геометричних форм на смузі, квадраті, прямокутнику, трикутник.

2. Вчити дошкільнят складати з готових форм прості предмети (ялиночка, будиночок, сніговик і т.п.), і елементарні сюжети із знайомих предметів (паровозик з вагончиком, будиночок з ялинкою і т.п.).

3. Вчити хлопців правильно тримати ножиці, розрізати вузькі смужки по згину (зігнуті навпіл), а потім більш широкі (кілька помахів ножиць).

4. Вчити техніці намазування паперових деталей клеєм: по контуру «вимальовуючи» пензликом з клеєм її краю.

5. Формувати у дітей усвідомлене відношення до порядку виконання роботи: спочатку викласти візерунок (предмет, сюжет) на аркуші, а потім по черзі брати і наклеювати кожну деталь.

6. Виховувати у дошкільнят художній смак.

У середній групі вирішуються більш складні завдання:

1. Вчити вирізати деталі для аплікації з різних матеріалів (папір, тканина) простими способами - відрізати, розрізати, вирізати по контуру.

2. Залучити дітей до створення аплікації з сухого листя, скорегувати способи приклеювання листів на основу.

3. Збагатити зміст аплікацій, забезпечивши більш широке ознайомлення дітей зі світом природи, предметами народного мистецтва тощо, а також розмаїтість використовуваних деталей (не лише геометричних форм, але і рослинних).

4. Вчити хлопців розташовувати деталі на округлих формах: овалі, колі, розетки.

У середньому дошкільному віці твердіше і впевненіше діє рука дитини, тому з'являються більш складні способи вирізування; діти самі можуть робити такі деталі, як овал, коло, закруглений кути прямокутників; зрізаючи кути по прямій, робити трапецію; розрізати квадрати по діагоналі для отримання трикутників. Дітям цього віку для вирізування деталей предметного змісту (грибок, квітка та ін) можна дати трафарети. Досвід показує, що діти, які працювали з трафаретом і вирізати деталі по контуру, надалі легше опановують симетричне і силуетне вирізування й обривання «на око».

Якщо діти рано опановують ножицями, то до кінця середнього віку вони можуть вирізати деталі усіма вищеназваними способами з тканини, і в результаті можлива аплікація з тканини. Для основи використовується мішковина, драп, бавовняна гладкофарбовані тканину. На ній можна виконати візерунки як шляхом чергування деталей різного кольору та форми, так і шляхом створення композицій з елементів національних орнаментів різних народів, можна створити предметну чи елементарну сюжетну аплікацію. Але на відміну від подібних паперових виробів аплікація на тканині більш довгострокова і різноманітна у використанні (серветка, рушник, килим, скатертина).

Дітей чотирьох-п'яти років можна вчити аплікації з сухого листя рослин: складати візерунок, чергуючи листя формою, величиною, кольором і розташовуючи їх симетрично на картонній основі різних геометричних форм: смузі, квадраті і т.д.

Не можна намазувати лист клеєм, як деталь з паперу або тканини, рухом пензлика по контуру - листок почне кришитися. Його намазують рухом пензлика від вказівного пальця лівої руки до країв аркуша.

Для передачі образу дітям надаються інші матеріали: олівці, тонкі гілочки, насіння. Наприклад, виготовляючи аплікацію метелики, черевце можна зробити не тільки з листочка, але й намалювати, приклеїти тонку гілочку; для очей використовувати дрібне насіння або теж намалювати.

У старшому дошкільному віці діти опановують більш складною технікою вирізування - симетричним, силуетним, багатошаровим, а також технікою обривання, плетіння. Вони можуть комбінувати техніку.

Дошкільнята освоюють нові способи прикріплення деталей: пришивання їх до тканини. При цьому діти отримують два варіанти зображення: площинне і напівоб'ємні (коли між основою і деталлю підкладається вата). У другому випадку зображення більш виразне. Напівоб'ємні аплікація виходить і при частковому наклеюванні деталей, наприклад тільки середини сніжинки, квітки, метелики і т.п.

Розширюється зміст аплікації. Діти створюють більш складні декоративні візерунки як з геометричних, так і з рослинних форм. Більш складними стають предметні аплікації з великою кількістю деталей. У старшому віці діти роблять аплікацію з соломки, намазуючи клеєм контур предмета й наклеюючи на нього нарізану соломку.

Дошкільнята можуть виконувати багатошарові сюжетні аплікації з паперу, тканини, сухого листя. Цей вид аплікації найбільш важкий. На відміну від малюнка в багатошаровій сюжетної аплікації завжди залишається суворо певної послідовність розташування і наклеювання (пришивання) форм: спочатку загальний фон (земля, море, небо). Потім викладаються і приклеюються предмети заднього плану, а потім середнього і переднього. Дітям 6-7 років можна запропонувати зробити олівцем ескіз майбутньої роботи.

Систематичне навчання дітей різноманітним способам аплікації з різних матеріалів створює основу для творчого вираження дошкільника в самостійній діяльності: він може вибрати зміст аплікації (декоративний візерунок, предмет, сюжет), матеріал (один або декілька в поєднанні) і використовувати різну техніку, яка підходить для більш виразного виконання задуманого.

Декупаж

Декупаж — декоративна техніка по тканині, склу, дереву (та інших поверхнях), що полягає у вирізуванні візерунків із різних матеріалів та наклеюванні їх на поверхню, що декорується.

Декупаж, як техніка декорування, мав справу з плоскими поверхнями і плоским декором. Ускладнення технології та віднайдення нових матеріалів декорування позначилося на її техніці додачею об'ємного декору чи комбінацією плоского та об'ємного декорування.

Історія

В Німеччині XV ст.

Як засіб декору, декупаж відомий в Європі з часів Середньовіччя. В Німеччині декупаж використовували з часів кватроченто, тобто XV століття, для декору меблів. Картинки вирізають з паперу і наклеюють на меблі. Засіб не вимагав художніх здібностей, навичок малювання та наявності фарб. Тоді ж, як новий різновид мистецтва, виникає гравюра.

У Венеції

Мав своїх прихильників декупаж і в Венеції. Тут здавна прикрашали меблі картинками, створеними художниками олійними фарбами. Серед тих, хто декорував меблі були і досить відомі майстри (Джорджоне, Сандро Боттічеллі). Але це був досить коштовний засіб. Знайомство з меблями Китаю, Японії, де широко використовували інкрустації з перламутру, спонукало венеціанців спростити техніку декору до декупажу. Паперові візерунки розфарбовували, вирізали, клеїли на меблі та вкривали декількома шарами лаку для захисту поверхні. Коло сюжетів швидко розширилося — від імітації китайських малюнків до краєвидів, звичних в Венеції. Меблі за призначенням, оздобами та декором дуже розійшлися за ціною — коштовні оригінали з Китаю пішли до аристократичних осель, а декупаж призначався для бідних верств населення. Вже тоді декупаж був декором для бідноти.

Як дешеву забаву декупаж використовували і у Франції в кінці 18 століття навіть серед забезпечених верств населення (зверталась до декупажу королева Марія Антуанетта та її придворні дами).

Вікторіанська Британія

Сплеск популярності мав декупаж і в пуританській Британії часів королеви Вікторії. Тоді на ринках Британії було легко придбати сентиментальні картинки з пташками, квітами, молодими красунями на англійський смак, нереальними пасторальними сценами. Декупаж поширився майже на всі небагаті оселі королівства. В якості хоббі британські емігранти перевезли декупаж через Атлантичний океан до Сполучених Штатів. А в 20 столітті розвиток реклами та друкарської справи зробили декупаж популярним у США між двома світовими війнами.

В арсеналі дизайнерів

Наприкінці 20 ст. декупаж ввели до арсеналу дизайнерів. Стародавній засіб декору ускладнили використанням нових хімічних матеріалів, новими техніками друку, закріпленням на різних поверхнях(від дерева до кераміки). Декупаж стали використовувати для декору дамських сумок, капелюшків, шкатулок, підносів, футболок, спідниць, джинсів, посуду з кераміки та порцеляни, серветок, матеріалів для пакування, рамок, альбомів з фото, меблів, святкових свічок та поштівок.

Поширення комп'ютерів та принтерів надзвичайно розширило коло зображень для декупажу, частку якого використовують для традиційного декору меблів чи інтер'єрів.

Розмаїття стилів в 20 столітті поширили і на декупаж, де розрізняють:

o Етно

o Сімплісіті

o Прованс

o Вікторіанський стиль тощо.

Декупаж добре зберігає індивідуальні пристрасті та манери творця, його прагення, щабель майстерності, смаки — розвинені чи міщанські, вибагливі чи спрощені.

Айрис холдинг

Вперше техніка Айріс фолдінг з'явилася в Голландії. Голландські майстри використовували кольоровий папір, яка викладалася під певним кутом на заздалегідь приготовлені шаблони. В результаті виходили дуже барвисті роботи.

Суть Айріс-фолдінга досить проста і доступна кожному, саме тому ця техніка користується великою популярністю серед дітей. Для процесу виготовлення виробу в стилі Айріс-фолдінг понадобітсябумага, шаблон малюнка, схема заклеювання і будь клеїть матеріал: клей ПВА, двосторонній скотч, або клей-олівець.

Що стосується паперу, то в магазині можна придбати спеціальний матеріал, призначений саме для цієї техніки. Але, якщо немає можливості дістати таку особливу папір, можна сміливо використовувати й інші варіанти: кольоровий папір, папір для принтера, пакувальний папір, або навіть тканину.

За допомогою складених навпіл паперовим смуг ми закриваємо фігурну проріз і отримуємо дуже цікавий візерунок, схожий на закручується спіраль. Природно, що смужки повинні бути певної ширини, накладати їх потрібно під певним кутом і в певному порядку за годинниковою стрілкою. Для деяких виробів можна обмежитися папером одного-двох кольорів, в інших випадках для красивого оригінального малюнка можна використовувати 5-6 кольорів.

Схему заклеювання (Айріс-шаблон), яка є основою для створення вироби в техніці Айріс-фолдінг, можна придбати відразу готову. При великому бажанні, її також можна намалювати самостійно, тоді композиція вийде дійсно оригінальною і душевної.

При необхідності поверх створеного вироби можна додати певні елементи декору.

Вироби Айріс-фолдінг можуть існувати, як самостійні композиції, так і служити прикрасою листівки, альбоми.

Докладніше про необхідні для роботи матеріали:

v схема заклеіванія. Можно роздрукувати готові шаблони з Інтернету, а можна накреслити схему самостійно. Цифри на схемі підказують в якому порядку потрібно наклеювати смужки. Можливий варіант без цифр на схемі, в цьому випадку, наклеювання смужок піде за годинниковою стрілкою від країв прорізу до центру і згин смужок паперу буде "дивитися" всередину.

v смужки паперу, які ми зігнемо уздовж навпіл. Ширина смужки буде залежати від схеми. Потрібно виміряти ширину найширшої смужки, помножити на два і додати ще 3-4 мм. Хтось віддає перевагу відразу нарізати всі смужки, а хтось вирізає і складає смужки в процесі роботи.

v шаблон малюнка або копіювальний папір, щоб перевести малюнок на лист картону або листівку і канцелярський ніж, щоб вирізати фігурну проріз.

v скріпки або скотч, щоб закріпити схему на заготівлі. Після того як вирізали малюнок по контуру, переверніть заготовку лицьовою стороною вниз і прикріпіть схему так, щоб ви побачили її. Т. е. Складаємо лицьову сторону заготовки з лицьовою стороною схеми.

v ПВА або клей-олівець, його потрібно наносити тільки по контуру прорізи, не виходячи на схему заклеювання. Інакше ваша картина приклеїться до схеми. Намазуємо краю прорізи клеєм і приклеюємо смужку паперу згином всередину, вирівнявши по лінії так, щоб вона закрила проміжок з цифрою 1.

Квілінг

Кві́лінг — мистецтво виготовлення плоских або об'ємних композицій зі скручених у спіралі смужок паперу.

Історія квілінгу

Хоча достовірно походження квілінгу не відоме, вважається що він з'явився одразу після винайдення паперу, в Китаї у 105 н.е. Інші джерела стверджують, що квілінг практикувався у Давньому Єгипті. Одне можна сказати напевно – квілінг має дуже багату історію.

Вважається у 300 – 400 роки срібні та золоті дротики були закручені навколо стовпів та ваз, гарні ювелірні роботи було зроблено саме за допомогою техніки квілінг. До 1200-х це захоплення було дуже популярним. Головним матеріалом був метал, тож коли він став недоступним для мирянина, змінився на папір. Вперше документально згаданий квілінг у 1200-х, але фактично почав використовуватись у 1500-1600-ті французькими та італійськими черницями. Вони використовували рвані шматочки бібельдруку (особливо тонкий непрозорий папір), та гусяче пір'я, щоб прикрасити релігійні догмати та картини. Саме використання гусячого пір'я породило термін "quilling".

Починаючи з кінця 1600-х квілінг став досить популярним захопленням у Європі та Англії серед молодих дам. У школах дівчата вивчали квілінг разом із вишиванням. Приклади таких робіт все ще існують із назвою школи та ім’ям дівчинки на звороті.

Квілінг ніколи не був розвагою у вільний час для жінок робочого класу. І лише дами вищого класу мали час на квілінг, не маючи потреби у роботі, доки підходящий наречений не зробить пропозицію. Цю техніку використовували для прикрашання та декорування меблів, ваз, підставок, корзин, шкатулок та ін. Тільки люди з грошима могли дозволити собі купівлю матеріалів для квілінгу. У якості фону використовували фольгу та флюди.

Поселенці привезли із собою квілінг у Америку, і там він пережив переродження.

У наші часи квілінг став досить відомим і доступним, тож кожен охочий тепер може створювати неповторні шедеври у себе вдома.

Інструменти для квілінгу

Інструменти для квілінгу бувають різні. Проте, для виконання робіт у техніці паперокручення спеціальні інструменти мати не обов'язково.

ü Шило

У Європі використовують для скручування смужок паперу пластмасову чи металеву паличку з розщепленим кінцем. Проте можна використовувати і звичайне шило з діаметром приблизно один міліметр. Також можна зробити прилад для скручування паперу самостійно за допомогою голки з підрізаним вушком та дерев'яної ручки. Ці засоби використовуються для виготовлення паперових спіралей.

ü Пінцет

Кінці повинні бути гострими, точно суміщеними. Для виконання робіт високої точності. Має бути зручним для вашої руки та забезпечувати надійне захоплення паперу.

ü Ножиці

Ножиці мають бути достатньо загострені для максимально точної нарізки бахроми.

ü Клей

Клей має достатньо швидко засихати і не залишати слідів.

ü Папір для квілінгу

Готові нарізані смужки паперу різного кольору можна купити у спеціалізованих магазинах або зробити самим за допомогою ножиць, олівця та лінійки. Стандартна ширина смужки приблизно 3 – 7мм. Папір має бути пофарбований в обсязі, тобто обидві сторони і зріз мають бути одного кольору.Можна взяти кольоровий папір для принтера.

Техніка квілінгу

Смужка паперу звивається у щільну спіраль. Починати потрібно з краю смужки, який накручується на кінчик гострого шила. Після декількох щільно накручених витків валик можна зняти з шила та крутити вручну. Скручувати рулон потрібно двома руками, аби він не розпустився раніше, ніж потрібно. Тепер, коли уся стрічка згорнута послабте пальці і дайте їй трохи розпуститися. Кінчик паперу змащується клеєм та закріплюється. Тепер заготівлі можна надати бажаної форми, в залежності від того де і як її стиснути. Результат залежить лише від вашої фантазії.

Орігамі

Оріґамі — мистецтво складання паперу. Метою цього мистецтва є створення витворів шляхом використання схеми геометричних згинів і складок. Термін оріґамі відноситься до всіх типів складання паперу, а не тільки японських зразків.

В оріґамі використовуються небагато різних згинів, але вони можуть бути скомбіновані багатьма способами й утворювати дуже складні фігури. Зазвичай фігури оріґамі складають без розрізів з квадратного аркуша, сторони якого можуть бути різних кольорів.

Історія

Оригамі – це мистецтво паперової пластики, яке зародилося в Японії. Причому, незважаючи на те, що папір винайшли в Китаї, саме в Японії здогадалися складати з нього дивовижної краси фігурки.

Починається історія оригамі в період Хейан (794-1185 рр.). У цю епоху зроблений власноруч папір був вишуканим і цінним матеріалом, який використовували в особливих випадках, переважно під час проведення релігійних церемоній. Можливо, від цього пішла й назва мистецтва оригамі: від японських слів «папір», що звучить як «орі» та «Бог», тобто «камі». Таким чином у японців виник містичний зв’язок між релігійними обрядами та виробами з паперу, тобто «орикамі». Один із таких ритуалів, приміром, полягав у виготовленні невеликих паперових коробочок Санбо, в які клали маленькі шматочки риби та овочів і підносили як жертвоприношення в храмах.

У період Камакура (1185-1333рр.) і Муроматі (1333-1573рр.) оригамі виходить за межі храмів і досягає імператорського двору. Аристократи, монахи, придворні повинні були володіти особливими навичками в мистецтві складання. З паперу. Саме це вміння в ті часи вважалося ознакою освіченості та шляхетності. А сім’ї навіть використовували фігурки оригамі в якості гербів і печаток. Записки ж, кладені у формі метелика, лелеки чи квітки вважалися ознакою дружби чи добрих побажань іншій людині. Саме такими фігурками іноді вдавалося привертати більше уваги, ніж словами.

У період Адзуті-Момояма (1573-1603рр.) та Едо (1603-1867рр.) оригамі з мистецтва перетворилося в популярний спосіб проведення часу. Було винайдено багато моделей, які стали класичними, зокрема – японський лелека (цуру) – традиційний символ щастя та довголіття.

Поява більшої кількості авторських робіт пов’язана з іменем відомого японського майстра Акіри Йошизави. Саме він придумав своєрідну «нотну азбуку» оригамі, яка дозволила записувати і передавати процес складання фігурок.

Папір та інші матеріали

Хоча для складання може використовуватись будь-який листовий матеріал, але вибір матеріалу, дуже впливає на складання й остаточний вигляд моделі. Звичайний копіювальний папір з густиною 70-90 г/м² може використовуватись для простих моделей, таких як журавлик або водяна бомбочка. Важчий папір, з густиною більш як 100 г/м² зазвичай використовується за технологією мокрого складання. Ця технологія дає змогу створювати округлі моделі, що стають твердими й міцними, коли висохнуть.

Спеціальний папір для оріґамі, що має назву камі, продається розфасований квадратами різного розміру від 2,5 см до 25 см та більший. Зазвичай такий папір має білу та кольорову сторони. Але також використовується папір, що з обох сторін кольоровий або візерунковий. Зазвичай папір для оригамі має густину менше, ніж копіювальний папір, що дає можливість створювати складніші моделі.

Деякі люди складають, як виклик, найменші мініатюрні оригамки

Для складних моделей в оріґамі використовується фольгований папір — склеєні між собою дуже тонкі аркуші фольги й паперу. Також вживається фольгована тканина — склеєні тонкі аркуші кухонної алюмінієвої фольги й тканини. Використовується навіть «сандвіч» з шарами тканина/фольга/тканина.

Специфічні види паперу, такі як анрю, локта, ханзі, ґампі, козо, саа мають довгі волокна і зазвичай дуже міцні. Оскільки такий папір насамперед повинен бути гнучким, його часто вкривають або ґрунтують метилцелюлозою або пшеничною пастою. Цей папір надзвичайно тонкий, а тому дає змогу робити найменші згини, наприклад, такі як у кінцівках моделей комах.

Технічне оріґамі

Технічне оріґамі, що також має назву оріґамі секкеї, — це розділ, що розвивався пліч-о-пліч з математичним оріґамі. Від перших днів розвитку оріґамі розробка нових моделей відбувалася завдяки методу проб і помилок, удачі та інтуїції. Однак з розвитком математики оригамі з'явилася можливість задавати основну структуру моделі ще до того, як буде зроблено перший згин. Цей метод створення моделей був розроблений Робертом Ленґом, Мегуро Тосіюкі та іншими, і дає можливість створювати надзвичайно складні моделі з великою кількістю деталей, такі, наприклад, як багатоніжки, фігурки людини з усіма пальцями рук і ніг тощо.

Сьогодні є два основних методи отримання моделей — це послідовний ряд діаграм, перетворення в яких записані в системі Йосідзави-Рендлета та схема складок. По суті схема складок — це сукупність складок, що необхідна для формування вже готової моделі. Цей метод останніми роками набуває все більшої популярності, частково тому, що є певний виклик у тому, щоб зібрати фігуру зі схеми складок (а це не так просто), частково тому, що це є єдиний ресурс для складання моделі, оскільки автор не вказав послідовність діаграм.

Змістовий модуль 4. Дизайн – мистецтво формування естетичного середовища.

1. Дизайн – мистецтво формування естетичного середовища

2. Основи дизайну

3. Школа дизайну

1. Дизайн – мистецтво формування естетичного середовища

В умовах сучасної цивілізації важливого значення набуває дизайн — найрозвинутіша та усвідомлена галузь людської діяльності за законами краси поза мистецтвом. Дизайн у вузькому, спеціальному значенні терміна — це проектна художньо-творча діяльність, що спрямована на розробку елементів предметно-просторового середовища людської життєдіяльності, які виготовлені індустріально, з високими споживчими властивостями й естетичними якостями. Отже, дизайн — це формування гармонійного середовища житлової, виробничої і соціально-культурної сфер. Об'єкти дизайну — промислові вироби (виробниче обладнання, побутова техніка, меблі, посуд, одяг тощо); елементи і системи міського, виробничого і житлового середовища; візуальна інформація; функціонально-споживчі комплекси тощо. Відповідно розрізняють окремі види дизайну: дизайн промислових виробів, дизайн середовища, графічний дизайн, дизайн соціально-культурної сфери та ін. У середині кожного виду можлива також спеціалізація дизайну.

Здійснення ідеї створення цілісного об'єкта потребує глибокого знання основних законів і тенденцій розвитку економіки, виробництва, споживання, а також розуміння духовних потреб суспільства. Тому дизайн базується на наукових основах моделювання об'єкта, поєднує наукові принципи з художніми в проектному образі і знаходить застосування в інших галузях суспільної діяльності — це так званий соціальний дизайн.

Виникнення дизайну пов'язано з розвитком промисловості в кінці XIX ст., коли вузька спеціалізація виробництва привела до руйнування універсальності творчих сил людини та, як наслідок, до втрати естетичної цінності предметів, що вироблялися промисловим способом. У 1851 році у Лондоні відбулася промислова виставка, враження від якої висловив один з її відвідувачів: «Незважаючи на розвиток науки і техніки, успіхи цивілізації у художній справі поступаються досягненнями минулих століть. Таке ж ганебне визнання напрошується від зіставлення сучасних виробів з виробами наших предків. При всьому технічному прогресі наші вироби поступаються їм за формою та навіть за їх практичною пристосованістю та доцільністю»

Розвиток на початку XX ст. в Україні ідей дизайну пов'язано з діяльністю відомих представників естетики Миколи Страхова, Еміля Страхова, Василя Енгельмейера, Павла Столярова та ін. У 1920 році створені перші організації, що спеціально займалися розробкою дизайнерських проблем. У 1962 році створено Всесоюзний науково-дослідний інститут технічної естетики. Цей центр дизайнерської теорії та творчості мав філії в багатьох містах, зокрема в Києві, Харкові, Львові, Одесі. У середині 60-х років XX ст. визначається поняття дизайну. Дизайн — це творча діяльність, метою якої є виявлення формальних якостей промислових виробів. Ці якості включають і зовнішні особливості виробів, але переважно — структурні та функціональні взаємозв'язки, що перетворюють вироби в єдине ціле з точки зору споживача і виробника. Тоді ж виділені специфічні особливості дизайну як різновиду естетичної діяльності. Мета дизайну (художнього конструювання) полягає у формуванні гармонійного предметного середовища, що найповніше задовольняє матеріальні та духовні потреби людини. Художнє конструювання як метод дизайну передбачає висунення нової художньо-проектної ідеї та розробку нової функціональної структури. Предмети, які є результатом діяльності дизайнера мають відповідати таким вимогам: досконало виконувати своє практичне призначення; бути зручним та безпечним в процесі експлуатації, тобто задовольняти вимоги ергономіки; бути естетично виразними, тобто мати інформаційно-виражальну форму і бути цілісними композиційно. Для досягнення композиційної цілісності дизайнер використовує можливості ритму, кольору, масштабу, співвідношення світла та тіні, пустоти та об'єму у поєднанні з особливостями звукового оформлення, освітлення тощо. Соціальне призначення дизайну полягає в тому, щоб створювати предмети промислового виробництва, які здатні «задовольняти утилітарні й естетичні потреби людини», тобто стати достойними посередниками між виробниками та споживачами.

У теорії дизайну з 80-х років XX ст. домінує ідея проектної культури. Зміст терміна «проектна культура» осягає комплекс засобів і форм інституціонально організованої проектної діяльності, яка функціонально пов'язана із системами управління, планування і є особливого роду виробництвом проектної документації, у мові якої передбачається бажаний результат дій і образ майбутнього об'єкта — речі, предметного середовища, системи діяльності тощо.

Отже, естетична діяльність у сукупності усіх її видів і форм пронизує усі сфери, галузі людської діяльності, естетизує її, наближує до здійснення ідеалів краси, підносить саму людську суб'єктивність.

Дизайн в культурі сьогодення не є новітнім феноменом. За певних умов розвитку соціального, економічного та технічного рівня, на рубежі XIX-XX ст. з’являється вид діяльності, що задовольняє іманентну потребу особистості в естетизації навколишнього простору, що згодом виокремлюється у професію, яка одержала назву «дизайн», або «художнє конструювання». Назва віддзеркалює той факт, що першими дизайнерами були художники, метою яких стало свідоме художнє формоутворення предметного середовища. Саме формування гармонійного середовища різноманітних сфер життєдіяльності людини є прикладною сутністю дизайну, та привертає нашу увагу до поняття «практична естетика» (термін Г. Земпера).

Внаслідок поширення дизайну, його ускладнення, доступності і популярності, відбувається вплив на якості і здібності особистості, які в результаті мають загальнокультурне значення, а тому є потреба більш детального розгляду цього естетико-культурного феномену ХХ ст. Так звана «експансія дизайну», що наростає з кожним роком, і стає невід’ємною часткою всіх культур світу є природнім процесом саме тому, що культурі внутрішньо властиві естетичність та проектність.

2. Основи дизайну

Дата добавления: 2015-08-17