Здійснення розподілу влади на три гілки як гарантія прав громадянина

Розподіл державної влади — правова теорія та принцип, згідно з якими державна влада повинна бути поділена на три незалежні одна від одної (але при необхідності контролюючі одна одну) гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Деякі європейські держави, а також Тайвань, законодавчо відокремлюють контрольну, екзаменаційну, юридичну а також засновницьку та виборчу гілки.

Запропонована Джоном Локком. Термін увів французький філософ просвітитель Шарль-Луї де Монтеск'є (фр. séparation des pouvoirs, лат. trias politica) в таких своїх працях, як «Персидські листи» (1721), «Про дух законів» (1748).

Принцип поділу влади був уперше закріплений у Конституції США 1787 p., Декларації прав людини і громадянина 1789 р. у Франції, потім у Конституції Франції 1791 р.

Розподіл влад — важлива й необхідна умова формування, правової, соціальної держави, її основоположний принцип. Цей принцип справедливо відноситься до основних досягнень світової цивілізації і загально — людської культури. Соціальна цінність розподілу влади полягає у тому, що він покликаний запобігти можливості зосередження повноти влади в руках якої — небудь гілки влади чи державного органу. Тому його справедливо вважають важливою гарантією політичної свободи особистості.

Поділ державної влади є необхідною умовою демократичного політичного режиму. Авторитарні, особливо тоталітарні, політичні режими заперечують поділ влади. Комуністична ідеологія відкидає його навіть теоретично, обґрунтовуючи принцип єдності влади, відповідно до якого мандат на здійснення якої-небудь державної функції є похідним від представницької влади. Вважається, що адміністративні та судові дії держави виконуються за дорученням представницьких органів державної влади і як такі є не владою, а лише функцією, здійснюваною від її імені. Практична реалізація в соціалістичних країнах принципу єдності влади призвела до зосередження всієї повноти державної влади навіть не у формально представницькому органі, а в руках апарату комуністичної партії і небачених зловживань владою.

Найбільш поширеним є поділ державної влади на три гілки:

Законодавча влада — це делегована народом своїм представникам у парламенті державна влада, яка має виключне право приймати закони. Вона здійснює і фінансову (право щорічного затвердження бюджету країни), і установчу (участь парламенту у формуванні вищих виконавчих і судових органів), і контрольну функції.

Виконавча влада — це влада, яка володіє правом безпосереднього управління в державі. Носієм цієї влади у масштабі країни є уряд, який забезпечує виконання законів та інших актів законодавчої влади, відповідальний, підзвітний та підконтрольний їй. Виконавча влада покликана відпрацьовувати шляхи та засоби реалізації законів, займатися поточним управлінням, здійснювати розпорядчу діяльність.

Судова влада — це незалежна влада, яка охороняє право, виступає арбітром у спорах про право, здійснює правосуддя. Судова влада обмежена нормами та принципами права, здійснюється у формі судової процедури й не може залежати від суб'єктивного впливу інших гілок влади. Юрисдикція судів поширюється на всі правові відносини, що виникають у державі.

31. Однопартійна система. Однопарті́йна систе́ма (монопартійна система) — тип політичної системи, що характеризується монопольним правом однієї партії брати участь у державному будівництві. Сарторі вибудовує свою класифікацію однопартійних систем на основі інтенсивності репресій та контролю. Він розрізняє: однопартійну тоталітарну систему, однопартійну авторитарну систему, однопартійну догматичну систему. Серед класичних різновидів однопартійних систем розрізняють два їх основні різновиди:

- системи, в яких всі партії, крім правлячої, офіційно заборонені або їх існування є формальним, заснованим на визнанні провідної ролі партії-гегемона;

- системи, в яких в умовах плюралістичної демократії, але за переважання непартійної політичної культури існує лише одна партія, а спроби сформувати інші партії ще не робились або зазнали поразки (але не через протидію їм з боку політичної влади).

Зазвичай принцип однопартійного правління закріплюється в конституційному порядку. У більшості держав цього типу основний закон безпосередньо вказує єдину легально існуючу партію. Порівняно рідко зустрічається формула однопартійності, яка не вказує конкретну партію й відсилає до рішення відповідного органу влади (наприклад у Сьєрра-Леоне таке рішення приймається 2/3 парламенту). Нарешті, у деяких країнах (Камерун, Кот-д'Івуар) конституція формально проголошує принцип свободи утворення й діяльності політичних партій, тоді як на практиці у цих країнах склались та функціонують однопартійні системи. На підставі цього Блондель запропонував свою класифікацію однопартійних систем. Він розрізняє:

- однопартійну систему конституційного (законного) правління,

- однопартійну систему з неконституційними репресіями проти опозиції,

- однопартійну систему природного характеру.

У 21 столітті спостерігається відчутна криза однопартійної політичної системи. Сьогодні однопартійна система вважається родовою ознакою недемократичних політичних режимів, передусім тоталітарних (комуністичних і фашистських)і продовжує існувати в Північній Кореї, на Кубі, деяких країнах Африки.

32. Багатопартійна система. Багатопартійна система — політична система, при якій може існувати безліч політичних партій, що теоретично володіють рівними шансами на отримання більшості місць у парламенті країни. Розподіл місць в уряді та / або парламенті проводиться відповідно до одного з двох основних принципів:

- пропорційна система передбачає, що кількість місць, одержуваних партією в органах влади, прямо пропорційно кількості поданих за неї голосів виборців;

- система виборів по одномандатних округах має на увазі, що місце в парламенті отримує кандидат, що виграв вибори в цьому окрузі; таким чином, кількість місць, одержуваних партією при виборах в одномандатних округах, не пропорційно кількості поданих за її членів голосів виборців. Така система тяжіє до утворення двопартійної системи (т. зв. Закон Дюверже).

33. Двопартійна система. Двопартійна система, біпартизм — домінування в політичному житті двох потужних політичних партій які змагаються за владу, одна з них перебуває при владі, а інша — в опозиції. Перемога однієї з партій забезпечує гомогенну парламентську більшість, стабільність уряду, робить ефективною його працю, створює умови для громадянської єдності. Партія, що програла на виборах, становить основу опозиції. Типовими прикладами біпартизму є партійні системи Великобританії та США. Термін, який застосовується для визначення такого типу двопартійних систем, існування яких засноване на примусі й забороні діяльності політичних партій. Так, наприклад, в Нігерії після одного з військових переворотів державою офіційно було декларовано створення двох політичних партій і на період «стабілізації демократії» в країні заборонялась діяльність будь-яких інших партій. У Бразилії (з 1964 по 1979 рік), Уругваї (з 1973 по 1985 рік) після військових переворотів законодавство дозволяло лише діяльність двох партій. При тому одна з них розглядалась як правляча, а друга — як опозиційна. У Колумбії в 1957 році дві традиційні партії — Консервативна та Ліберальна — підписали угоду про паритетне правління. Ще одним специфічним прикладом формальної двопартійності була Болгарська Народна Республіка, в якій існували дві легальні партії — правляча комуністична партія та її «молодший партнер» Болгарський землеробський народний союз. Характерною особливістю цих двопартійних систем є обмеження рівня політичної конкуренції та свободи. Такі партійні системи отримали назву «обмежених (штучних) партійних систем».

34. Політика і мораль, етичні засади політики. Суспільне життя регулюється трьома видами норм: право­вими, соціальними та психологічними. Зрозуміло, що й полі­тична діяльність регулюється у відповідний спосіб. Але якщо з правовими нормами регулювання політичної діяльності все більш-менш зрозуміло, оскільки вона регламентується Консти­туцією, законами про вибори, парламент, уряд, органи місцевого самоврядування, статус народного депутата і т. ін., то специ­фічний вплив неюридичних регуляторів потребує особливого розгляду.

З огляду на це виникає потреба введення в політологічний обіг терміна “політична етика”, який об’єднує в собі моральні цінності й норми, що безпосередньо стосуються політичних ін­ститутів, відносин, політичної діяльності та світоглядних пара­метрів суспільства. Політична етика, по суті, є певною неюридич- ною, проте нормативною основою політичної діяльності, що тор­кається таких фундаментальних проблем, як справедливий со­ціальний устрій суспільства загалом і держави зокрема, взаємні права й обов’язки керівників та громадян, основні права люди­ни і громадянина, раціональне співвідношення свободи, рівності, справедливості тощо. Показово, що ці проблеми були в центрі уваги дослідників політичної сфери ще на перших етапах формування політично­го суспільства і нагромадження потенціалу політичної думки. Згадавши визначення Арістотелем головної мети політики як “вищого блага” громадян полісу та оцінки її морально-ви­ховної ролі, переконаємося в тому, що наші попередники на­давали цій проблемі дуже важливого значення. Але якщо в античних традиціях, започаткованих Платоном і Арістотелем, політика й мораль розглядаються як єдине ціле, спрямоване на досягнення справедливості, то християнська традиція вже від­окремлює поняття “політика” та “етика”, втілені у вислів “Бо­гові — Богове, а кесареві — кесареве”.

Будь-який політик упродовж життя стикається з проблема­ми поєднання морально-етичних і ефективних засад своєї діяль­ності. Крім того, варто згадати той незаперечний факт, що будь- яка суспільно-політична система не може довгий час існувати, по-перше, без легітимізації, а по-друге, без хоча б зовнішніх атри­бутів реалізації елементарних норм справедливості. Не випад­ково ж найбільш жорстокі, тиранічні режими без упину декла­рують свою прихильність до справедливості та інших етичних цінностей, які насправді вони послідовно знищують. Чого варті, наприклад, вибори народних депутатів у колишньому СРСР, ко­ли виборцям пропонували єдиного кандидата від комуністів і безпартійних! Комуністичний режим вважав такі вибори спра­ведливими, а цивілізований світ — ні.

35. Основні ознаки та функції держави. Держава - це досить складне соціальне і юридичне явище. Існує багато визначень терміну "держава". Так в Древньому Китаї даосисти визначили, що держава - це частка єдиного природного процесу розгортання закону. Аристотель підкреслював, що держава - це тип суспільства, що є союзом несхожих особистостей, які об'єднуються задля спільного блага, задовольняючи власні потреби через обмін товарів і послуг. На думку Леніна держава є машиною (знаряддям) для підтримання панування одного класу над іншим.

Кожна держава характеризується певними ознаками, які дають змогу краще розуміти це складне явище:

1) наявністю державного суверенітету, тобто верховенства, повноти, єдності та неподільності влади всередині країни та її рівноправності і незалежності у міжнародних відносинах. Державний суверенітет виникає з моменту реалізації національного суверенітету - права нації самостійно визначати свою подальшу долю, включаючи право на самовизначення і створення суверенної держави. Державний суверенітет України виник з моменту прийняття Верховною Радою УРСР Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р., схваленого 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням;

2) територіальною ознакою, яка характеризується наявністю певної території, обмеженої державним кордоном, за якою закріплене населення (народ) за допомогою правових інститутів громадянства (в республіках) чи підданства (в монархіях). Громадянство (підданство) - це постійний правовий зв'язок держави та індивіда, що виражається у їхніх взаємних правах та обов'язках;

3) наявністю публічної влади, яка поширюється на всіх людей, що перебувають на території держави. Цю владу здійснюють спеціально утворені органи держави, які відокремлені від населення, у своїй сукупності утворюють державний апарат, завданням якого е тільки керування справами держави і суспільства;

4) наявністю системи права - загальнообов'язкових, формально визначених правил поведінки, що встановлені чи санкціоновані державою для регулювання найважливіших суспільних відносин і виконання яких забезпечується державним примусом;

5) наявністю податкової системи, тобто сукупністю податків і зборів (обов'язкових платежів), які надходять у бюджети та в державні цільові фонди, котрі збираються з населення у встановленому податковими законами порядку і використовуються для утримання державної влади і вирішення загальних справ;

6) наявністю державних символів (Державного прапора, Герба, Гімну), грошової системи та ін.

Підсумовуючи вище визначені ознаки можна охарактеризувати державу, як суверенну, політико-територіальну цілісність, яка має найвищу концентрацію влади в соціально неоднорідному суспільстві та здатна вирішувати загальні справи.

Функції держави - це основні напрями її діяльності, обумовлені завданнями, сутністю та соціальним призначенням держави. Основні функції держави, які реалізуються протягом всього існування, без яких розвиток та існування держави неможливе:

- економічна;

- політична;

- правоохоронна;

- гуманітарна;

- інформаційна;

- охорони здоров'я населення;

- оборонна та ін.

36. Поняття політичного режиму. Критерії виділення політичного режиму в окремий тип. Політи́чний режи́м — тип, характер влади в країні; сукупність засобів і методів здійснення політичної влади, яка відображає характер взаємовідносин громадян і держави. Політичний режим визначається способом і характером формування представницьких установ, органів влади, співвідношенням законодавчої, виконавчої і судової влади, центральних і місцевих органів, становищем, роллю та умовами діяльності громадських організацій, рухів, партій, правовим статусом особи, ступенем розвитку демократичних свобод. У політичній науці склалося, щонайменше, дві традиції в осмисленні політичних режимів. Одна з них пов'язана з політико-правовим, або інституціональним підходом, інша — з соціологічним. У першому випадку увага приділяється формально-юридичним, процедурним характеристикам здійснення влади, у другому — її соціальним підставам та походженню.

37. Функції та методи реалізації політичної влади. Основними формами політичної влади є панування, політичне керівництво й управління. Панування — це абсолютне чи відносне підкорення одних людей іншими. Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об'єктів влади, через організацію, регулювання та контроль їх розвитку. Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб'єкта правління. До них належать:

1) монархія — єдиновладне (абсолютне чи обмежене) спадкоємне правління однієї особи — глави держави — монарха;

2) тиранія (деспотія) — одноосібне необмежене самовладдя, внаслідок насильницького захоплення влади, яке характеризується абсолютним свавіллям правителя та цілковитим безправ'ям народу;

3) аристократія — влада спадкової, родовитої, знатної меншості, привілейованого стану;

4) олігархія (плутократія, тимократія) — влада багатіїв, заможної, неродовитої меншості, яка підпорядковує собі державний апарат;

5) теократія — політична влада духівництва, глави церкви у державі;

6) охлократія — влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої, примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічно;

7) демократія — влада народу на основі закону та гарантії прав і свобод громадян;

8) партократія — влада однієї партії, партійної номенклатури (верхівки) в державі;

9) бюрократія — влада чиновників, адміністраторів у державі; ієрархічно організована система влади державного апарату, наділеного специфічними функціями;

10) технократія — влада науково-технічної еліти (фахівців), керівників підприємств, менеджерів;

11) меритократія — влада найбільш обдарованих, гідних людей, в основу якої покладено принцип індивідуальних заслуг;

12) автократія — необмежене і безконтрольне самовладдя;

13) анархія — безвладдя держави; самоуправління громад, комун, сімей та інших первинних спільностей людей.

38. Політична ідеологія, типи, види. Політи́чна ідеоло́гія — система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, настрої людей, класів, націй, суспільства, політичних партій. Політична ідеологія може розглядатися як форма суспільної свідомості і як явище культури. Структура:

- Політична теорія.

- Суспільно-політичний ідеал ("світле майбутнє").

- Концепція політичного розвитку.

- Політичні символи.

Відмінності між різними типами ідеологічного обгрунтування політики стосуються організації економічної та інших сфер суспільного життя, місця і ролі держави в суспільстві, взаємодії особи, суспільства і держави, шляхів і засобів суспільних перетворень. Відповідно до цього виділяють 3 основних політичних ідеології: лібералізм, консерватизм, соціал-демократія. Значну роль у сучасному світі відіграють також національні ідеології, правий неоконсерватизм екстремістського толку, фашизм, анархізм, ідеологія «зелених» та інші.

Дата добавления: 2015-08-17