Передумови формування культурного регіону

Лекція: Арабо-мусульманський регіон

Передумови формування культурного регіону

Коран – пам’ятка культури

Арабо-мусульманське мистецтво

Передумови формування культурного регіону

Іудаїзм, християнство та іслам виникли в народів, котрі були етнічно й духовно близькими. Справа в тому, що араби (Араб — сам термін можна перекласти як бродяга, кочовик.) і євреї належать до однієї й тієї ж семітської сім'ї народів. Це, до речі, відображено і в Біблії, і в Корані. Обидва народи походять від одного прабатька Ібрахіма (Авраама). Тільки євреї ведуть свій рід від його сина Ісаака, а араби — від Ізмаїла (Ісмаїла).

За легендою, що має і біблійну версію (Буття, 16: 21), мати Ізмаїла, наложниця-єгиптянка Авраама на ім'я Хаджар (біблійна Агар), вигнана з дому господаря за настійною вимогою його дружини Сарри, потрапила до Аравії. Там, змучена спрагою, вона шукала воду між пагорбами Сафа і Марва, залишивши Ізмаїла на землі. Прокинувшись, Ізмаїл заплакав, стукнув ніжкою, Г з-під землі вдарило священне джерело Зем-зем. На пам'ять про це прочани, котрі відвідують Мекку, сім разів пробігають між пагорбами й омиваються водою зі священного джерела.

Пізніше вже дорослий Ізмаїл повернувся разом із батьком у ці місця й відновив зруйнований під час потопу стародавній храм Кааба, побудований ще Адамом. Храм цей являє собою проекції небесного трону Аллаха на землю.

З давніх-давен в Аравії жили арабські племена. Араби — автохтонне семітомовне населення півдня Аравійського півострова. Семіти мігрували на північ уже в III тисячолітті до нашої ери й оселилися в Сирії та Межиріччі. У XIII столітті до нашої ери нова хвиля аравійських племен — арамейці — асимілювала майже все аборигенне населення цих територій. Арамейська мова стала основною в Передній Азії. За арамейцями на північ рухались етнічно близькі їм арабські племена. На межі ер саме вони складали основну масу населення Палестини, Південної Сирії та частини Межиріччя. Попри етнічну мішанину, що мала місце в історії, араби чітко розмежовуються на південних — єменітів (племінна група кахтан, яка веде свій родовід безпосередньо від легендарного Ноя через його сина Сіма і праправнука Кахта-на, за Біблією — Іоктана) та північних — нізаритів (від нащадка згаданого вище Ізмаїла Нізара), чи ізмаїлітів. Це розмежування має реальним підґрунтям особливості расогенезу — належачи до однієї європеоїдної раси південні араби представляють її індосередземноморський тип, а північні — балкано-кавказький. До того ж відмінності в антропологічних характеристиках доповнюються суттєвими відмінностями в укладі життя, культурних традиціях, ментальності, родинних звичаях.

Аравія — оточене горами плоскогір'я з дуже посушливим і жарким кліматом. Населяли її в той час переважно кочівники — бедуїни (Бедуїни (від араб, бадауїн) — жителі пустелі). Основою їхнього існування було здебільшого розведення верблюдів, скотарство. Осілі араби вели в оазах зрошуване землеробство, займалися посередницькими операціями між різними країнами.

В VI—VII століттях у арабів переважно зберігався родоплемінний устрій. Основою родової організації був намет окремої сім'ї. Група наметів утворювала рід, клан (каум), а кілька кланів об'єднувались у плем'я (кабілла). На чолі племені стояв сеїд (шейх), до компетенції якого входило розбиратися з суперечками й позовами, головувати на зборах старійшин (меджлісі).

Ще одним священним звичаєм племені був обов'язок кровної помсти. Око за око, кров за кров. Тому під час нападів на чужі каравани чи при викраденні худоби дбали, щоб кров людська не проливалася.

Жінки перебували в залежному становищі від чоловіків. Ще практикувався жорстокий звичай убивати новонароджених дівчаток, їх закопували живими. Чоловік міг мати необмежену кількість жінок та наложниць, що свідчило про стабільність його достатку, було символом заможності.

У VI—VII століттях араби соціально розшаровувалися. Виокремилися роди, племена.

Панівне становище аристократії зміцнювалося побратимством, яке практикувалося землеробськими племенами оаз.

Інституція рабства була малорозвиненою. Працю рабів використовували в скотарстві, на будівництві іригаційних об'єктів. До середини VII століття араби не мали постійних джерел поповнення чисельності рабів та й економічний стан господарства не давав змоги утримувати багато невільників.

Чимало богів Південної Аравії походило з пантеону богів стародавнього Вавилона. Серед північних арабських племен було дуже поширеним шанування так званих бетилів (від араб, бейтіл — букв, житло бога).

В уяві арабів богів було багато, "жили" вони в певній місцевості. Звичайно плем'я, володіючи своєю територією, мало справи передусім із власними богами, які відповідали на те своїм заступництвом. Племінні божества виконували консолідуючу функцію, на них ґрунтувався племінний патріотизм.

Арабам були відомі релігії народів, з якими вони воювали чи торгували.

Християн різних сект і течій називали насара, вони жили по всій Аравії. Араби підтримували тісні зв'язки з Візантією. Південна Аравія здавна перебувала в орбіті грецької, римської, а потім візантійської культури.

Значну роль у житті стародавнього Ємену відіграли і общини яхуді. Так араби називали послідовників іудаїзму.

Виникнення південноаравійських держав Саба, Катабан, Хадрамаут датується кінцем II тисячоліття до нашої ери. В державі Катабан головним богом був Ан-байя (вавилонський Набу).

Основні центри культури, столиці держав стародавнього Ємену (Маїн і Маріб, Тімна і Шабва, Нашан), розташовані на вузькій смузі вздовж пустелі, де пролягав і головний торговий шлях, що з'єднував Кану на узбережжі Індійського океану через названі міста з Близьким Сходом і Месопотамією.

Саме на перехресті караванних шляхів з Китаю та Індії через Ємен в Єгипет, Сирію й Палестину, на "дорозі ладану", на заході Аравійського півострова, за 70 км від узбережжя Червоного моря, виникло місто Мекка. Поруч із Меккою розташовувалися відомі святині арабів, головними з яких були Кааба і вже згадане джерело Зем-зем.

В Каабі зберігається Чорний камінь — головна святиня ісламу. Під час паломництва необхідно сім разів обійти навколо каменя (це своєрідна позначка для початку руху) і торкнутися його. За легендою, Чорний камінь — то скам'янілий ангел, котрого послав Аллах на землю. Він почорнів від поцілунків грішників, але в день Страшного Суду знову відновить свою первозданну чистоту. Камінь було вмонтовано в північно-східну стіну храму на висоті півтора метра.

Там, у Мецці, 29 серпня 570 року нашої ери й народився, за арабськими джерелами, Мухаммад, пророк ісламу. Він походив із небагатого, але знаменитого роду Ха-шим. Прапрадід майбутнього пророка Кусай брав активну участь у побудові міста. В генеалогічному дереві Мухам-мада особливе місце посідав його дід Абд ель-Мотталіб. За часів, коли він став старійшиною племені, основні посади в Мецці були в руках нащадків Кусая, котрі очолювали найбільші клани. їм належали ключі від Кааби, нагляд за криницями, судочинство, вирішення питань стосовно зносин з іншими племенами, зберігання священного стяга, що майорів над курайшитами під час битв, контроль за сплатою податків на користь бідняків, головування під час засідань ради старійшин, право скликати загальні збори, управління фінансами міської общини й, нарешті, зберігання гадальних стріл. Такими були десять основних посад, що існували в Мецці.

За легендою, вже у дванадцятилітньому віці Мухаммад здійснив свою першу караванну подорож до Сирії (з дядьком Абу Талібом). У п'ятнадцять років він служив своїм мекканським дядькам зброєносцем на полі бою. З двадцяти років Мухаммад почав самостійне життя.

Близько 595 року Мухаммад найнявся виконувати торгові доручення досить заможної й родовитої мекканської вдови Хадіджі-бінт Хувайлід, від якої скоро прийняв пропозицію укласти шлюб. Хадіджа народила йому кількох синів, що вмерли в дитячому віці. За іменем первістка Касима Мухаммада звали Абу-л- Касим. Залишилося чотири дочки: Рукайя, Умм Кульсум, Зайнаб та Фатіма. Доки жила Хадіджа Мухаммад не брав собі інших жінок. Після її смерті, за переказами, у пророка було одинадцять офіційних дружин. Ці шлюби мали переважно політичний характер і були своєрідним засобом підкріплення родоплемінних союзів. Особливим було ставлення Мухаммада до коптської невільниці Марії, що народила йому сина Ібрахіма, ранню смерть якого пророк гірко оплакував.

Завдяки "божественним прозрінням", які сходили на Мухаммада в сорокарічному віці, він дістав підтвердження обрання його єдиним богом Аллахом своїм посланцем (расулом).

Мухаммад почав свою проповідницьку діяльність у рідному місті близько 610 року. Як релігійний центр, одна з найшанованіших хім Мекка приваблювала багатьох прочан.

Першими прихильниками нової релігії стали найближчі родичі пророка та їхні раби.

Учення ж Мухаммада, вже відоме жителям оази, містило важливу й цікаву для них думку — знищення міжплемінної і внутрішньої ворожнечі. Пророк Аллаха виходив із того, що всі віруючі становлять один народ — єдину умму, за його термінологією.

Обов'язки кожного мусульманина в основі своїй мають так звані п'ять стовпів ісламу. Це п'ятиразова молитва (салат), що відправляється кожного дня, 30-денний піст у світлу частину доби (саум) в місяці рамадані, пожертвування грошей на користь бідняків (закят), паломництво у священні міста мусульман Мекку й Медіну (хадж), а також виголошення формули "Немає богів, крім Бога Єдиного, і Мухаммад — його посланець" (шахада).

На краю оази в поселенні Куба Мухаммад заклав і першу в мусульманському світі мечеть — "Місце поклоніння".

Через рік була закінчена мечеть і в Медіні, центрі оази, розвинувши далі архітектурний образ мечеті в Куба.

Мухаммад стає на чолі міста, яке пізніше називатиметься Медінат ен-Набі, Містом Пророка, або просто Містом, Медіною.

Отже, Мухаммад проповіддю й силою зброї добився визнання родовою аристократією Мекки. Політичне об'єднання арабів у рамках нової релігійної системи дало змогу арабському купецтву та аристократії боротися з Іраном і Візантією за ключові позиції в міжнародній торгівлі, за політичне домінування на Близькому Сході, в Передній і Середній Азїї.

Несподівані наслідки виходу (хіджри) Мухаммада з Мекки так вразили його сподвижників, що один з них, Омар, ставши в 634 році халіфом — наступником пророка, розпочав нове літочислення. Згідно з цим ера ісламу почалася 16 липня 622 року, а по-арабськи — в перший день місяця мухаррам. У 632 році Мухаммад помер і був похований у Медіні. Влада перейшла до халіфів. Почалося становлення Арабського халіфату, що характеризувалося жорстокою внутрішньою боротьбою й завоюваннями. Об'єднання арабів під зеленим знаменом ісламу завершили перші наступники Мухаммада — "праведні халіфи". Усі вони були в тісних родинних стосунках з пророком. Абу-Бекр — перший халіф, котрий правив у 632—634 роках, був, між іншим, тестем пророка, віддавши за нього свою десятирічну дочку Айшу. Омар (635—644 рр.) теж був тестем Мухаммада, віддавши за нього дочку Хафсу. Осман ібн аль-Аффан (644—655 рр.) — племінник першої дружини пророка Хадіджі й зять Мухаммада двічі (одружений з дочкою пророка Рукайєю, а після її смерті — з другою його дочкою Умм Кульсум). За Османа була завершена справа, розпочата ще Абу-Бекром, — збирання тексту Корану. Та навіть Коран у руках Османа не зберіг йому життя — його вбили у власному помешканні в Медіні ревні мусульмани, котрі звинуватили халіфа в несправедливому розподілі здобичі й милостині та в очевидному упередженому ставленні до близьких родичів, яких він призначив намісниками в підкорені міста.

Після дворічної боротьби із супротивниками четвертим халіфом став Алі (656—661 рр.), двоюрідний брат і вихованець Мухаммада, його зять (був одружений з дочкою пророка Фатімою). Його підтримали рядові мусульмани, незадоволені засиллям за правління Османа представників роду Омейя. Прибічників Алі стали називати "шиїт Алі", тобто "партія Алі". Звідси — назва релігійно-політичної течії шиїтів, яка сформувалася пізніше. Алі започаткував імамат.

Халіфом став Муавія з роду Омейя, котрий заснував династію Омейядів. Йому вдалося відкупитися від старшого сина Алі Хасана. Молодший син Алі, Хусейн, очолив повстання проти халіфа й після поразки в битві під Кер-белем 10 мухаррама 680 року його розірвали на шматки, адже ніхто не бажав нести персональну відповідальність за смерть внука Мухаммада. З того часу Хусейн — святий мученик шиїтів. Щороку в перші 10 днів місяця мухаррам відбуваються траурні церемонії.

Перевага халіфату над імаматом мала велике значення. Почалася досить швидка ісламізація завойованого населення. Язичники вже були певним чином підготовлені до сприйняття ідеї Єдиного Бога. Християнське населення Близького Сходу та зороастрійці Ірану "заохочувалися" до прийняття ісламу економічними засобами. В разі прийняття ісламу християни й зороастршці сплачували до скарбниці халіфату лише десятину — ушр. Іновірці ж були зобов'язані виплачувати значний поземельний податок — харадж (від однієї до двох третин урожаю) і подушну подать — джизію. Звичайно, це не могло не стимулювати ісламізацію.

Іншим важливим фактором поширення й утвердження ісламської культури була арабізація. Цей процес підтримувався розселенням арабських племен на захоплених територіях, знищенням чоловічої частини населення й приведенням до гарему представниць місцевого населення.

Ісламізація передбачала вивчення Корану, але переклад з арабської мови, якою ця книга написана, заборонявся.

Дата добавления: 2015-08-17