Патон Борис

Народився 27 листопада 1918 року в м. Києві у родині основоположника вітчизняної школи зварювання металів Є. О. Патона. У 1941 році закінчив Київський індустріальний інститут.

З 1942 р. його діяльність пов'язана з академічним Інститутом електрозварювання, що був евакуйований з Києва в Нижній Тагіл. Тут він взяв активну участь у розробці та впровадженні в екстремальних умовах військового часу легендарної технологічної іновації — автоматичного зварювання броні танка Т-34 — найкращого середнього танка Другої світової війни.

Видатний учений у галузі зварювання, металургії і технології металів, організатор науки, державний і громадський діяч. Президент Національної академії наук України (з 1962) та Міжнародної асоціації академій наук (з 1993), директор Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона НАН України (з 1953). Академік НАН України (1958), іноземний член академій наук ряду країн. Лауреат Ленінської (1957) і Сталінської (Державної) премій (1950), Державної премії України в галузі науки і техніки (2004), Заслужений діяч науки і техніки УРСР (1968), двічі Герой Соціалістичної Праці (1969, 1978), Герой України (1998).

31. Сліпий Йосип

Блаженніший Кир Йосиф Сліпий народився 17 лютого 1892 року в селі Заздрість, Теребовельського повіту в багатодітній родині.

Кир Йосип народився й виховувався в патріархальній хліборобській родині, яка жила традиційними, що склалися з покоління в покоління, цінностями.

Після закінчення Тернопільської гімназії навчався у Львівській греко-католицькій духовній семінарії, був студентом Львівського університету. 1912 р., за направленням митрополита Андрея Шептицького, навчався в Інсбрукському університеті (Австрія). Повернувшись до Львова, викладав богослов'я у Львівській греко-католицькій духовній семінарії. 1926 р., на прохання Андрея Шептицького, став ректором цього навчального закладу, який 1928 р. отримав статус Богословської академії.

Став головним редактором щорічника товариства — "Видання Богословії". Редагував "Праці Греко-католицької богословської академії", "Дзвони", "Ниву", "Мету". Водночас розробляв теорію богослов'я, досліджував історію Церкви, канонічне право. 1930 р. був обраний дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка, з 1931 р. — заступник голови Українського католицького союзу. Сліпий активно підтримував розвиток культури й освіти на українських землях. Створив Музей церковних мистецтв при Богословській академії. Виступав за виховання у народу почуття української ідентичності.

З 1945 р. для владики Йосипа почався довгий і болісний "етап" тривалістю у 18 років. Допити, звинувачення у шпигунстві на користь Ватикану, у ворожій діяльності проти УРСР, співпраці з німецько-фашистськими окупантами, у "житті на кошти народу", у "благословінні воєнних злочинів". В'язниця, заслання, каторжні роботи...

Визволенню митрополита сприяли політичні, культурні й релігійні діячі з усього світу. Микиту Хрущова, незважаючи на влаштовану ним грандіозну антирелігійну кампанію, вдалося переконати, що хоча б цю видатну людину потрібно звільнити.

Йосип Сліпий був ініціатором заснування філій Українського католицького університету в Лондоні, Вашингтоні, Філадельфії й Чикаго. Придбаний на його кошти будинок для УКУ (Вашингтон) він заповів посольству майбутньої незалежної України.

Він помер у Римі 7 вересня 1984 р. на 92-му році життя. 1992 р. (століття від його дня народження) прах митрополита було перепоховано у Львові, біля собору св. Юра.

32. Параджанов Сергій

Ім'я Сергія Параджанова майже чотири десятиліття — у списках кращих кінематографістів світу. Його фільм "Тіні забутих предків" (1964) став епохальним.

Параджанов Сергій Йосипович — вірменський, український кінорежисер, народний артист УРСР, лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка

Народився Сергій Параджанов 9 січня 1924 року у Тбілісі в родині антиквара, він був третьою дитиною в сім'ї.

Працював асистентом режисера на фільмі «Тарас Шевченко» та «Максимко». Зняв дипломну роботу — фрагмент фільму «Андрієш» за мотивами молдавських казок. 28 червня закінчив Всесоюзного державного інституту кінематографії, був направлений на Київську студію художніх фільмів як режисер-постановник.

Міжнародне визнання прийшло до Параджанова після екранізації в 1964 повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Фільм «Тіні забутих предків» був удостоєний призу на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1966). Та все ж на Заході (там фільм демонструвався під назвою «Вогняні коні») інтерес до нього був значно більшим, ніж на батьківщині

Якось в інтерв'ю датській газеті Сергій Йосипович заявив, що його прихильності домагались аж два десятки членів ЦК КПРС. Сказав жартома, але газета надрукувала це й розповсюдила по всьому світу. Коли про це стало відомо в Кремлі, було дано команду Параджанова посадити.

Зазнавши переслідування і, намагаючись уникнути арешту, був змушений виїхати у Вірменію.

В 1971 повернувся у Київ. 17 березня 1973 був заарештований і засуджений до п'яти років колонії суворого режиму.

Тільки завдяки міжнародній кампанії протесту був звільнений 30 грудня 1977.

Зважаючи на заборону жити в Україні, переїздить у Тбілісі.

Через ідеологічну цензуру не вийшли фільми «Intermezzo», «Київські фрески», «Ікар», «Сповідь».

У Параджанова виявили рак легені. Операцію з видалення легені було проведено в Москві, але стан Сергія Йосиповича не покращився.

20 липня 1990 року Параджанова Сергія Йосиповича не стало.

Дата добавления: 2015-08-02