Максимович Михайло Олександрович

Народився на хуторі Тимківщина (нині Черкаської області) в сімї Олександра Максимовича (1773–1834) сільского судді.

· У 1819 закінчив Новгород-Сіверську гімназію.

· 1823 р. закінчив Московський університет (словесний і природничий відділи філософського факультету, згодом ще й медичний). Залишився при університеті для науково-академічної праці, викладав ботаніку.

· 1833 р. одержав учений ступінь доктора й був іменований ординарним професором на кафедрі ботаніки Московського університету.

· 1834 р. у відкритому тоді університеті Св. Володимира Максимович дістав професуру російської словесності й був обраний його першим ректором.

Через поганий стан здоров'я пішов 1845 р. у відставку й решту життя присвятив винятково науково-літературній діяльності, яку провадив на своєму хуторі Михайлова Гора біля с. Прохорівки Золотоніського повіту, де й помер.

Максимович не раз намагався повернутися до активної науково-академічної діяльності, однак російське міністерство освіти, побоюючись українофільських поглядів Максимовича, усувало його від науково-академічної діяльності. Живучи в Україні, Максимович підтримував тісні творчі й особисті зв'язки з Т.Шевченком, П.Гулаком-Артемовським, Є.Гребінкою, М.Костомаровим, М.Щепкіним, А.Міцкевичем та ін. визначними діячами науки й культури. Незважаючи на великий науковий авторитет (Максимович був почесним членом кількох українських та російських університетів і багатьох наукових товариств), лише під кінець життя (1871 р.) його обрано членом-кореспондентом Російської Академії Наук з відділу російської мови та словесності.

13. Михайло Васильович Остроградський

Михайло Васильович Остроградський народився 12 вересня 1801 р. в с. Пашенному Кобиляцького повіту Полтавської губернії. Культурна родина, працьовитий народ, широкі лани і зелені гаї— ось у таких умовах минули дитячі роки майбутнього вченого. Малого Михайлика цікавило все: як запрягають коней і орють землю, як працюють вітряк і водяний млин. Особливо цікавило його те, що можна було вимірювати. Він завжди носив із собою мотузку і вимірював глибину колодязів, розміри будівель, величину земельних ділянок.

Коли Михайлові сповнилося 9 років, його віддали в пансіон при Полтавській гімназії. Спочатку навчання проходило досить успішно. Але в старших класах справи погіршали. Батьки вирішили віддати його, як дворянина, в один з гвардійських полків у Петербурзі. Але родичі переконували батька, що юнакові краще продовжувати навчання у вищій школі і запропонували влаштувати Михайла Остроградського в Харківський університет.

Вступити до університету відразу Остроградський не міг через недостатню підготовку. Він почав відвідувати лекції на правах вільного слухача, готуючись одночасно до вступу на один з факультетів університету. У 1817 р. його було зараховано студентом фізико-математичного факультету Харківського університету.

Через якийсь час Остроградський захопився математичними дисциплінами і на кінець 1820 р. відмінно склав заліки з усіх дисциплін. Ректор університету Т. Ф. Осиповський, зважаючи на особливі успіхи молодого математика, мав намір надати йому відразу звання кандидата математичних наук. Але рада відділу фізико-математичних наук висловилась проти цього і запропонувала йому складати екзамени вдруге.

Остроградський успішно склав усі екзамени, крім екзамену з філософії, до складу якої входили і богословські науки. Професор, який викладав цю дисципліну, відмовився приймати екзамен на тій підставі, що Остроградський не відвідував його лекцій, і написав наклепницьку доповідну записку до ради університету, в якій звинувачував Остроградського і Осиповського в безбожності. Міністерство освіти і духовних справ, якому було передано справу, вирішило звільнити з посади ректора Осиповського, а Остроградському запропонувало складати екзамени втретє.

14. Каразін Василь

Український вчений, винахідник, громадський діяч.
Засновник першого у східній Україні Харківського університету (1805), ініціатор створення одного з перших у Європі Міністерства народної освіти, автор ліберальних проектів реформування державного устрою і народного господарства. Праці з агрономії, конструювання сільськогосподарських машин. Зробив численні відкриття в галузі органічної і неорганічної хімії.
Він першим став розглядати метеорологію як науку, розробив проект організації метеорологічної мережі в Російській імперії, організував регулярні спостереження за зміною атмосферних явищ у Харкові, висловив думку про вплив лісонасаджень на клімат, вивчав географію населення Слобідської України.
Народився у селі Кручик Богодухівського повіту (нині Богодухівський район) на Харківщині. Навчався у Харківському приватному пансіоні та Гірничому корпусі (інституті) в Петербурзі. З ініціативи Каразіна було засновано Харківський університет (1805) та створено Філотехнічне Товариство (1811-1818) для поширення досягнень науки, техніки та розвитку промисловості в Україні. Неодноразово активно виступав проти колоніальної експлуатації України Російською імперією. Був прихильником перебудови державного устрою Росії на засадах конституційної монархії. У 1820-1821 за критику існуючого суспільного ладу був ув'язнений у Шліссельбурзькій фортеці. Після звільнення жив під наглядом поліції у своєму маєтку. Помер у Миколаєві, де і похований. Каразін автор ряду важливих відкриттів у галузі техніки, хімії, агрономії, селекції тощо. Йому належать близько 60 наукових праць. У Харкові та Кручику Каразіну встановлено пам'ятники.

15. Павло́ Плато́нович Чуби́нський (* 15 (27) січня 1839, хутір Чубинський, Київська область — † 17 (29) січня 1884, Київ) — український етнолог, фольклорист, поет, громадський діяч, автор слівГімну України.

Народився у небагатій дворянській сім'ї.

Ще змалку Павло починає захоплювався географією, мріє про далекі подорожі. Після закінчення Другої київської гімназії вступає на юридичний факультет Петербурзького університету. Там знайомиться з географом Семеновим-Тянь-Шанським Петром Петровичем, який у свою чергу знайомить Чубинського з видатними географами Миколою Пржевальськимта Миколою Миклухо-Маклаєм. У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу «Основа», де познайомився з Тарасом Шевченком, Миколою Костомаровим. Після мітингу проти розправи над учасниками варшавської маніфестації Чубинського виключають з університету, і він деякий час живе на Чернігівщині, у селі Ропша.

1861 року захищає в Петербурзі дисертацію й одержує вчений ступінь кандидата правознавства.

Намагається відкрити безкоштовну сільську школу в Борисполі, але не добився дозволу влади. Належав до течії хлопоманів. 1862 року в Києві кілька українофільських гуртків об'єдналися в Громаду, серед перших членів якої були Павло Чубинський, Володимир Антонович, Павло Житецький, Тадей Рильський тощо. Проти Громади невдовзі було заведено кримінальну справу, почалося слідство. У вересні того року в Золотоніському повіті поліція виявила прокламацію українською мовою «Усім добрим людям». Тієї осені 1862 року Павло Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Україна», що став національним гімном українського народу. 17 січня шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції.

У 1876 р. Чубинського було вислано з Києва із забороною проживати в малоросійських і столичних губерніях. За допомогою президії Російського географічного товариства він дістає дозвіл проживати в Петербурзі.

У 1879 р. Чубинський тяжко захворів, його розбив параліч, і він до кінця життя був прикутий до ліжка.

За свої цінні наукові праці одержав золоту медаль від Російського географічного товариства (1873), золоту медаль на Міжнародній Виставці в Парижі (1875) та від Російської академії наук Уваровську премію (1879).

Відомий також як поет, автор збірки віршів «Сопілка» (1871).

16. Грінчéнко Борис Дмитрович (27 листопада (9 грудня) 1863 — 23 квітня (6 травня) 1910) — українськийписьменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч. Редактор низки українських періодичних видань. Обстоював поширення української мови в школі та в установах.

Народився на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки, тепер Харківського району Харківської області. Походив із дрібнопоміщицької родини, в якій розмовляли російською мовою. Рано навчившись читати, хлопець виявив нестримний потяг до книжок. Вчився в реальному училищі у Харкові. Тут Грінченко зблизився з народницькими гуртками, вивчав й поширював їхні видання, що стало причиною арешту та кількамісячного ув'язнення. На цьому його навчання закінчилося: довелося іти заробляти на власний хліб.

1891 року засновано Братство тарасівців, активним діячем якого невдовзі став Грінченко.

У 1884–1900 працював у Чернігівському земстві, активно співпрацював з місцевою Громадою. На кошти Івана Череватенка організував у Наддніпрянській Україні видавництво популярних книжок українською мовою («Про грім та блискавку», «Велика пустеля Сахара», «Жанна д'Арк», життєписи Івана Котляревського, Євгена Гребінки, Григорія Квітки-Основ'яненка та ін.). З 1902 жив і працював у Києві. З 1904 — став одним із лідерів новоствореної Української демократичної партії.

Наприкінці 1904 очолив ліву течію УДП, яка утворила Українську радикальну партію, наприкінці 1905 об'єдналася з УДП в Українську демократично-радикальну партію. За дорученням київської Громади редагував «Словарь української мови» (т.т. 1-4, 1907–1909), з 1906 — працівник газети «Громадська думка» та редактор журналу «Нова Громада». В 1906–1909 очолював київську «Просвіту».

Літературну діяльність розпочав у 80-тих роках 19-го століття. Автор близько 50 оповідань («Чудова дівчина», 1884; «Сама, зовсім сама», 1885; «Олеся», 1890; «Украла», 1891; «Дзвоник», 1897 та ін.), повістей («Соняшний промінь», 1890; «На розпутті», 1891; «Серед темної ночі», 1900; «Під тихими вербами», 1901), збірок поезії («Пісні Василя Чайченка», 1884; «Під сільською стріхою», 1886; «Під хмарним небом», 1893 та ін.).

17. Іва́н Семе́нович Нечу́й-Леви́цький (справжнє прізвище — Леви́цький, * 13 (25) листопада 1838,Стеблів — † 2 (15) квітня 1918, Київ) — український прозаїк, перекладач, письменник.

Іван Левицький народився в сім'ї сільського священика.

Змалку І. Левицький познайомився зісторією України з книжок у батьківській бібліотеці. На сьомому році життя хлопця віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. Там опанував латинську, грецьку тацерковнослов'янську мови. Незважаючи на сувору дисципліну, покарання й схоластичні методи викладання, Левицький навчався успішно й після училища в чотирнадцятилітньому віці вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік.

Одночасно з педагогічною діяльністю І. Левицький починає писати. У 60-х роках він написав комедію «Жизнь пропив, долю проспав» і повість «Наймит Яріш Джеря». Працюючи в Полтавській семінарії, він у 1865 році створює повість «Дві московки». Згодом з'явилися оповідання «Панас Круть» та велика стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності», що побачили світ у львівському журналі «Правда», оскільки через Валуєвський циркуляр 1863 року українська література наНаддніпрянщині була під забороною. З 1873 року І. Левицький працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів, які на таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми. У той час І. Левицький, який пропагував у Кишиневі українську літературу, потрапив під таємний нагляд жандармерії.

Пізніше письменник створює такі шедеври української літератури, як «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім'я»(1879), «Бурлачка» (1880)

До кінця життя І. Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці. Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 1918 року.

Маючи м'яку вдачу, Іван Нечуй-Левицький показував дивовижну твердість та категоричність, коли йшлося про святі для нього речі. У цьому вдався в батька-священика. Ще в Кишиневі написав працю «Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов'янщини». Ішлося не про те, що ця література «гірша» за нашу — цінував Лєскова,Толстого, Островського, особливо Щедріна. Але вважав: російська література потрібна для Росії, а нам потрібна своя. Гріх нашої інтелігенції, на думку Левицького, саме в тім, що вона виховалася на російській літературі, яка підмінила власну.

18. Марія Оксентіївна Примаченко, також Приймаченко (* 30 грудня 1908 (12 січня 1909) в селі БолотняКиївської губернії — † 18 серпня 1997 в селі Болотня Іванківського району Київської області) — українська народна художниця, представниця «народного примітиву» («наївного мистецтва»); лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, одна з найвідоміших українських художниць. Заслужений діяч мистецтв УРСР з 1970, народна художниця України.

Народилася в селі Болотня на Київщині, де і провела все життя. Дитинство Марії Овксентіївни було затьмарене страшною недугою — поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір. Марія Овксентіївна гідно і мужньо пронесла всі життєві знегоди, пізнала щастя любові (чоловік загинув на фронті) і щастя материнства: її син Федір — теж народний художник, він був її учнем і другом.

З 1936 року Марію Овксентіївну запрошують до експериментальних майстерень при Київському музеї українського мистецтва. Її творчість стає різноманітнішою — Марія малює, вишиває, захоплюється керамікою. У Державному музеї українського народного та декоративно-ужиткового мистецтва зберігаються її чудові керамічні глечики й тарелі цього періоду. Є інформація й про те, що Марія Примаченко виявила свій талант у галузі керамічної скульптури.

Примаченко постійно вчилася у рідної поліської природи. Але зв'язки її творчості з гіллям генеалогічного дерева найстародавнішого мистецтва є незаперечними. «Двочастинне» зображення звірів з визначеною межею голови і тулуба, до якого нерідко вдається Примаченко, сягає часів палеоліту. У її картинах знаходять втілення ще язичницькі, що знайшли відгук у надрах слов'янської міфології, образи фантастичних чудовиськ і птахів. Примаченко ніби синтезує досвід багатьох поколінь народних майстрів.

Джерела її творчості і в повсюдно вживаних в Україні настінних хатніх розписах — одному із найстародавніших жанрів світового декоративного мистецтва. І в тому орнаментальному та пісенному багатстві, що входило у дитячу свідомість з колисковою матері, яке оточувало щодня: це і медяники, що робились у вигляді фантастичних тварин, і весільні вироби з тіста, якими славилася серед односельчан Марія, і старовинні тканини, килими, вишивки, вибійки.

У творчості Марії Примаченко загалом узгоджуються тематично-сюжетні й орнаментально-декоративні композиції. Загальнолюдська тема боротьби добра і зла наскрізь проходить крізь її мистецтво. Добро у неї завжди перемагає. Тема радості буття («Людям на радість» — так і зветься одна з її найвідоміших серій) поєднується з темою смутку (у багатьох роботах бачимо зображення уквітчаної, увішаної рушниками могили).

1986 року художниця створила вражаючу «чорнобильську» серію (Болотня знаходиться майже у 30-кілометровій зоні).

19. Родина Тобілевичів

Іван Карпе́нко-Ка́рий (справжнє прізвище — Тобілевич; *17 (29) вересня 1845, с. Арсенівка, Бобринецького повіту Херсонської губернії, тепер Новомиргородський район, Кіровоградська область — †2 (15) вересня1907, Берлін) — український письменник, драматург, актор, ерудит, брат Миколи Садовського та Панаса Саксаганського.

Справжнє ім'я — Іван Карпович Тобілевич.Народився в родині зубожілого дрібного шляхтича Карпа Адамовича Тобілевича гербу Трживдар, управителя поміщицького маєтку.

Навчався в Бобринецькому повітовому училищі, з 1859 р. працював писарчуком станового приставу в містечку Мала Виска, пізніше — канцеляристом міської управи.

1865 — переїхав до Єлисаветграда, де працював столоначальником повітового поліцейського управління, брав участь у аматорських виставахО.Тарковського, публікував літературно-критичні статті, став членом нелегального народовольського гуртка Опанаса Михалевича.

1883 — в альманасі «Рада» надрукував оповідання «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. За неблагонадійність був звільнений із посади секретаря поліції. Вступив до театральної трупи М. Старицького.

1884 — заарештований і засланий до Новочеркаська. Працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню. У засланні написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), а також п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень»,«Наймичка», «Безталанна».

1886–1887 — опублікував п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля».

1886 — у Херсоні вийшов перший «Збірник драматичних творів» І. Карпенка-Карого.

1887 — отримавши дозвіл на звільнення, повернувся з дружиною Софією в Україну й оселився на хуторі, названому на честь першої дружини, Надії (у Єлисаветградському повіті). Нині хутір є історико-культурним заповідником.

1888 — з І.Карпенка-Карого зняли гласний нагляд. Він вступив до трупи свого брата Миколи Садовського, пізніше — до трупи іншого брата — Панаса Саксаганського.

1890 — вступив до товариства українських артистів, написав комедію «Сто тисяч».

1900–1904 — створив власну трупу, написав п'єси «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море».

1906 — захворів, залишив сцену й виїхав на лікування до Берліна. 15 вересня 1907 року Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі Надія.

Мико́ла Ка́рпович Сад́овський (справжнє прізвище Тобілевич; *1 (13) грудня 1856, с. Кам'яно-Костувате ^{[1] [2]}хоча відомі інші дати ^{[3] [4]} — †7 лютого 1933, Київ) — актор, режисер і громадський діяч. Корифей українського побутового театру;

Він вчився в Єлисаветградському реальному училищі, замолоду брав участь в аматорських гуртках. З початком Російсько-турецької війни прямо з училища іде на фронт добровольцем. Він бере участь практично у всіх найбільших битвах наБалканах, в переправі через Дунай, обороні Шипкинського перевалу, в кінці кампанії дійшов до самого Константинополя. Був нагороджений Георгієвським хрестом, представлений до офіцерського чину. Однак Микола Тобілевич не спокусився військовою кар'єрою, а вернувшись на Єлисаветградщину зайнявся сімейним захопленням — театром.

З 1881 р. у професійному театрі у трупах Г. Ашкаренка, М. Кропивницького,М. Старицького, а 1888 року організував власну трупу. У 1898 р. трупа Садовського об'єдналася з «Товариством російсько-малоросійських артистів» братів Тобілевичів (І. Карпенка-Карого та П. Саксаганського), а ще двома роками пізніше (1900 р.) до них приєднався ансамбль М. Кропивницького. У 1905 р. на запрошення з Галичини Садовський очолював театр «Руської Бесіди» у Львові, чим (разом із М. Заньковецькою) сприяв значному піднесенню театральної культури на Західноукраїнських землях. Повернувшись до Києва, Садовський заснував перший український стаціонарний театр, який розпочав свою роботу1906 року в Полтаві, а потім діяв аж до 1919 в Києві

У роки української державності Садовський працював головним уповноваженим у справах народних театрів — в червні 1919 його призначено головноуповноваженим із питань організації народних театрів для фронту і тилу на території УНР; 1920 року в Галичині, з 1921 — очолював театр «Просвіти» в Ужгороді. З 1923 р. жив у Празі. У вересні 1922 дирекція Харківського театру ім. Т. Шевченка прохає уряд УСРР надати дозвіл повернутися М. Садовському. Після повернення до УРСР (1926 р.) Садовський у тодішній політичній ситуації вже не мав права на власний театр і виступав у своєму репертуарі в різних театрах, знімався у головній ролі у фільмі «Вітер з порогів» (1929 р.); залишив спогади «Мої театральні згадки», опубліковані посмертно (1956 р.).Помер 7 лютого 1933 у Києві.

Пана́с Ка́рпович Саксага́нський (справжнє прізвище — Тобілевич; *15 (27) травня 1859, с. Кам'яно-Костуватена Херсонщині, тепер Миколаївська область— †17 вересня 1940) — визначний український актор, режисер,драматург і педагог школи Марка Кропивницького, корифей українського побутового театру.

Початкову освіту здобув у Бобринецькій повітовій школі.

Ще школярем захопився влаштуванням аматорських вистав.

1877 — закінчив Єлисаветградське реальне училище.

Сценічну діяльність розпочав у Єлисаветграді в аматорському гуртку під орудою М. Кропивницького.

1878 року пішов на військову службу (Одеська юнкерська школа). Служив у 58-му Празькому піхотному полку, розташованому уМиколаєві. Брав участь в українських виставах трупи Чернишова.

Професійне творче життя розпочав 1883 року на сцені Миколаївського театру під керівництвом М. Кропивницького таМ. Старицького, виконавши роль Возного в «Наталці Полтавці».

З 1885 р. — у трупі М. Кропивницького, з 1888 р. — у М. Садовського, в 1890–1898 та 1905–1909 рр. очолював Товариство Українських Акторів.

Впродовж 1910–1915 рр. гастролював у трупах Т. Колісниченка та ін.

1915–1916 — працював у Товаристві Українських Акторів під орудою І. Мар'яненка, з 1916 р. — в Товаристві Українських Артистів.

У 1918 р. очолював Державний Народний Театр, який мав завдання ставити побутовий, історично-побутовий і класичний репертуар. 29 липня 1925 року відбулася прем'єра вистави Я. Мамонтова «Що загинули ранком». Режисери — П. Саксаганський, Л. Сабін.

18 вересня 1925 року РНК УСРР присвоїла Панасу Саксаганському звання Народного артиста республіки.

Спорадично в складі новоствореного Театру ім. М.Заньковецької, з 1926 р. гастролював у різних театрах; останній раз виступав на сцені 12 травня 1935року. Народний артист СРСР (1936).

20. Марі́я Костянти́нівна Занькове́цька (справжнє прізвище — Адасовська, народилася 23 липня (4 серпня) 1854^[1] в селі Заньки, Ніжинський повіт, Чернігівська губернія — † 4 жовтня 1934 Київ) — українська актриса і театральна діячка, провідна зірка українського театру кінця 19 і початку 20 століть. Народна артистка Української РСР (1922).

Народилася п'ятою дитиною у багатодітній родині збіднілого дворянина Костянтина Костянтиновича Адасовського та міщанки з Чернігова Марії Василівни Нефедової З десяти років Марія почала навчання у приватному пансіоні Осовської в Чернігові. Батько Марії мав чудовий голос, соковитий баритон, а Марія — сильне меццо-сопрано.

В 1871 чи 1872 у сімнадцять років вона стала дружиною артилерійського офіцера Хлистова й опинилася в Бессарабії, у фортеці Бендери..

1876 — вийшла на сцену ніжинського театру. До кінця свого життя не поривала зв'язків з театральним коломНіжина, де вона мешкала постійно протягом 1902–1924 та з перервами, повертаючись після гастролів, — до 1932.

27 жовтня 1882 р. — у міському театрі Єлизаветграда (нині Кіровоград) під орудою Марка Кропивницькогорозпочався творчий шлях видатної української актриси. Вперше на професійній сцені вона зіграла роль Наталки («Наталка Полтавка») Івана Котляревського.

Пізніше Марія Заньковецька (вона взяла цей псевдонім на згадку про щасливе дитинство в рідному селі Заньки) працювала в найпопулярніших і найпрофесійніших українських трупах Марка Кропивницького, Михайла Старицького,Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Івана Карпенка-Карого.

Домагалася відкриття в Ніжині стаціонарного державного театру. У 1918 році вона організувала народний театр «Українська трупа під орудою М. К. Заньковецької». У театрі грали Борис Романицький, Т. Садовський, Андрій Ратмиров, В. Сосницький. Були поставлені спектаклі «Наталка Полтавка», «Гетьман Дорошенко», «Циганка Аза». Визнаючи її сценічні заслуги, в червні 1918 гетьман Скоропадськийзатвердив ухвалену Радою міністрів постанову про призначення їй довічної державної пенсії.

1922 — Україна урочисто відсвяткувала 40-річчя діяльності М. К. Заньковецької. Їй першій в Україні уряд присвоїв високе звання Народної артистки республіки.

Останні роки свого життя Марія Заньковецька жила з родиною своєї племінниці Наталії Олександрівни Волик (Адасовської) у Києві в будинку по вул. Великій Васильківській, 121. Чоловіка Наталії Олександрівни — відомого мецената і антрепренера Федора Волика Марія Костянтинівна вважала своїм другом. Ще в 1903 році вона виступала в трупі Волика.

Померла 4 жовтня 1934 року.

21. Семе́н Степа́нович Гула́к-Артемо́вський (* 16 лютого 1813, Городище — † 17 квітня 1873, Москва) — український композитор, співак, баритон (бас-баритон), драматичний артист, драматург, племінник письменникаП. П. Гулака-Артемовського, автор однієї з перших опер на україномовне лібрето опери «Запорожець за Дунаєм».

Долю Семена Гулака-Артемовського вирішив його прекрасний голос. У 1838 році, коли Гулак-Артемовський навчався у київській бурсі, на його талант звернув увагу Михайло Глинка, який шукав виконавця для партії Руслана у щойно написаній опері і взяв його з собою до Петербурга. Тут Глинка спочатку сам дає йому уроки співу, а 1839року організовує на його користь декілька концертів, а на зібрані кошти відправляє вчитися за кордон. Побувавши вПарижі, Гулак-Артемовський виїхав до Італії, де після двох років навчання дебютував у флорентійській опері (1841).

У 1842 Гулак-Артемовський повертається до Петербурга, де протягом 22 років, до 1864 року є солістом російської імператорської опери в Петербурзі, а в 1864–1865 — Великого театру у Москві. Широку популярність Гулаку-Артемовському, як композиторові, принесла опера «Запорожець за Дунаєм», датована 1862 роком, яка стала українською музичною класикою. Царська цензура забороняла її постановку на сцені протягом 20 років. Вперше її було поставлено Марком Кропивницьким у 1884 році у трупі Михайла Старицького.

Окреме місце у творчій спадщині Гулака-Артемовського посідають українські пісні, зокрема «Стоїть явір над водою» (присвячена Тарасу Шевченку, з яким автор товаришував з 1838 року), «Спать мені не хочеться», «Ой на горі та й женці жнуть» — рапсодія із збірки з семи пісень під загальною назвою «Українська свадьба». В Україні Гулак-Артемовський побував у 1843 році з метою добору співаків та у 1850 році, коли гастролював з італійською оперною трупою.

Захоплювався народною медициною, статистикою, уклав «Статистично-географічні таблиці міст Російської імперії» (1854).

Помер 17 квітня 1873 року в Москві

Дата добавления: 2015-08-02