Оце сини Хамові, за їхніми родами, за мовами їхніми, у їхніх країнах, у їхніх народах. 3 страница

- Вухам своїм не вірю! Невже це ти?!- гучно запитав він, та повернувся до мене усім своїм могутнім тілом. Я перелякано здригнувся. Ще від першої зустрічі я не зміг відівчити себе, що це не голос з неба, і мене не вразить блискавкою. А тепер ще уся ця маячня з другим пришестям…

- Що я… я нічого… Я щось не те ляпнув, напевно як завжди… Якщо ти про Ісуса та про друге пришестя, то вибач та забудь…- запанікував я.

- Бідний мій хлопчик! – з розпачем відповів Іван, та по-батьківські поклав мені руку на плече,- ти навіть не уявляєш собі наскільки ти правий та помиляєшся одночасно!

- Як це так?- ошелешено промямлив я.

- Так, ти правий. Усі ми – частина великого пророцтва, що зветься Другим Пришестям. Так, я був першим, тим з кого усе почалось, та я зовсім не Ісус. Нажаль природа ніколи не робить різких рухів. У неї все розвивається по тому ж закону маятника. На якому місці усе скінчилось минулого разу, з того місця все повинно було початися й зараз, але рухатись уже в протилежному напрямку.

- Тобто…

- Минулого разу усе почалося з одкровення та скінчилося зрадою. Почалося з Ісуса та скінчилося Юдою. Цього разу усе почалось із великої зради… - Іван узявся руками за голову. Гори його мязів здригнуло ридання, швидше схоже на зойк смертельно пораненого мамонта. - я лише один з Апостолів, а ім’я мені Юда! Я колишній горе-наставник Валерія. Так-так, саме той, хто спочатку зрадив, а потім ще й запроторив його у психушку. Я став навіть гіршим за Іуду. Іуда нікого не зваблював,- він лише продався за гроші. Я ж перед тим як зрадити, звабив Валерія, заманив на шлях гріха. Зрадженого Іудою Ісуса стратили наступного дня. Зраджений мною терпів страшені муки та знущання довгих сім років. Це гірше, ніж найболючіша смерть. Саме за це мене й було обрано…

Перших два роки все було як у казці. Підставивши Валерія, я чкурнув у подорож по усьому світу. Мільйони на моїх рахунках дозволяли робити все що заманеться. Шикарні готелі, яхти, жінки на любий смак та настрій… я був володарем світу… Та однієї ночі мені приснився сон…я його ніколи не забуду.. Мені приснився Валерій. Точніше мені приснилося, що я помінявся із ним тілами. Я відчув усю ту біль, на яку я його прирік. Усі тортури, усі знущання над тілом та свідомістю, які щоденно повторювалися внаслідок дії препаратів, якими його щедро нашпиговували. Як пізніше з’ясувалося, саме тієї ночі у Валерія стався «пробій» до Ефіру. Це був перший «пробій» знизу до гори, який змогла здійснити людина самостійно. За допомогою нього Валерій і зміг врятувати собі життя, а тепер, вочевидь й життя усьому людству…

Цей жахливий сон став повторювався щоночі. Це Валерій крав мою душу, а свою клав у моє тіло, щоб та хоч трохи могла відпочити. Цей жах тривав довгих п’ять років. Що я тільки не намагався їз цим зробити. Снодійне, заспокійливе, алкоголь, гіпноз, маги, гадалки, шамани, цигани, ворожки, наркотики…- це було п’ять років справжнього пекла. Я боявся заплющити очі хоч на мить. Щойно я засинав, - миттєво опинявся у тілі Валерія. Крім того, я з жахом почав помічати, що кожного разу спав на декілька хвилин довше. Я не міг самостійно вибратися з цього кошмару. Спочатку я боровся з такою експансією за допомогою будильника. Проте дуже скоро моє виснаження було таким сильним, що я перестав його чути. Тоді мені довелося винаймати служницю, яка мала спеціально розштурхувати мене через визначений проміжок часу. Та згодом й самі служниці стали для мене проблемою. Справа у тому, що підчас сну я дико кричав та бився у конвульсіях. Довго спостерігати за цим щоночі не витримувала жодна людина. Врешті - решт я здався. В мене теж стався «пробій». Це був справжній шок: на спокуту свого гріха я мав «пробудити» весь світ! Звичайно я спочатку не міг у це повірити. Мені здавалось, що я просто збожеволів через постійне недосипання. Я вперто пручався, навіть намагався накласти на себе руки. Та моє життя мені вже не належало, а видіння про моє завдання повторювалось з ще більшою нав’язливістю, ніж нічні кошмари Валерія. Повір мені: що диявол, що Бог, можуть бути ДУЖЕ ПЕРЕКОНЛИВИМИ. Тим паче, що це лише крайні прояви однієї сутності. Пішло більше року на те, щоб я зміг змиритися із своїм ярмом, та почати смиренно працювати над виконанням цієї місіі. Оскільки все своє попереднє життя я був дуже далекий від понять віри та релігіі, я потроху почав вивчати та аналізувати ці питання. Я з’ясував, що моїм попередникам було простіше. Вони прийшли, щоб попередити світ про наступаючі подіі. Вони просто дали дороговказ та залишили прості правила як діяти протягом тяжких часів. Вони нікого ні до чого не примушували. Кожна людина вільно вибирала, яким шляхом іти. Ті що прислухалась до їх порад,- з честю проходили усі випробування, ті що ігнорували,- з часом перетворились на твариноподібні гвинтики «монополіі», яка з кожним поколінням набирала обертів. Так, пророки-попередники надзвичайно яскраво, талановито та віддано виконали свою місію, але від них не вимагалось рятувати увесь світ, а лише пообіцяти, що за тисячі років хтось прийде і це зробить!.. Вловлюєш?!!

Зрозумій правильно. Я не на секунду не засумнівався у справедливості свого вироку. Я був готовий нести любий хрест. Та як я мав це зробити? Вийти на вулицю, підходити до кожного і казати «Добрий день, я олень?!... Приятно познакомиться - ЦАРЬ» Сам прекрасно розумієш, що на цю тему хто тільки не спекулював. Що могло спасти на думку такому як я: ідеальному пристосуванцю до існуючого стану речей? Який за все своє життя пальцем об палець не вдарив, й не знався ні на чому окрім шахрайства, обману, зваблення та зради? Проте згодом я зрозумів усю тонку іронію балансу добра і зла. Найсильніші сторони будь – якої, навіть самої досконалої та захищеної системи, одночасно є і її найслабшими місцями. Для системи я був своїм, і тому,як бачиш, не став шукати якихось сумнівних лазівок, а сміливо зайшов через парадний вхід.

Початок вирішення проблеми був дуже простим. Я знав його від самого початку, та ніяк не міг змиритися із ним. Я повернувся туди, звідки усе почалося. Я витяг Валерія з психушки. Ризикуючи власним життям я вивів його зі стану рослини та повернув до повноцінного життя. Я не знав якими словами випрошувати у нього прощення. Але він простив. Простив і допоміг знайти решту Апостолів.

- А як же винахід генератора. Він справді існує чи ні? – шоковано прошепотів я.

- Звичайно. Та все відбувалось не зовсім так, як розповідав вам Валерій. – загадково посміхнувся Іван. – Ефірний Генератор Мислеобразів існує в голові кожного з нас.

- Ти маєш на увазі Союзника?

- Абсолютно вірно! Його потрібно лише активізувати шляхом «Пробою». Уся ця історія із винаходом пристрою, - лише костиль для свідомості, плацебо, необхідне для того, щоб укріпити віру в свої сили. Так легше зробити перший крок, зламати перші печаті та заслони! Уся потрібна інформація була отримана мною, Валерієм та командою Апостолів, лише з допомогою власних Союзників, які є значно досконалішими «ЕГМ» за будь-який «зовнішній» пристрій.

- Якщо продовжувати проводити аналогіі, то Ісусом швидше можна назвати Валерія? – несміливо припустив я.

- Виходить, що так- погодився Іван. Я чомусь полегшено видихнув на повні груди.

– Я розумію про що ти подумав, та мушу тебе засмутити, - посміхнувся Іван,- рано радієш,- ще не усі надвідповідальні ролі зайнято.

- Що ти маєш на увазі? – перелякано скривився я.

- Підготовка такого масштабного проекту вимагала вичерпних знань про усе що тільки можна було взнати за допомогою наших Союзників. На це пішло чимало часу, та було цього варте. Це була захоплива подорож крізь віки, тисячоліття, мільйони років, - аж до самих початків зародження нашої галактики. Усіх найбільше цікавила відповідь на питання про роль нас та нашої планети у Всесвіті. Я був готовий до усякого роду високих матерій, проте справжній стан речей мене м’яко кажучи здивував.

- Гадаю, що після усього побаченого та почутого за останній рік мене вже нічим не здивуєш. – впевнено запевнив я.

- Помиляєшся. – не менш впевнено заперечив Іван,- Так от: життя така штука, що швидко виснажує. Від неї потрібно відпочивати. Тому усі сутності поперемінно міняють свій «рівень доступу» до нього. Поки одні працюють, інші відпочивають. Наприклад Сонце,- це сутність яка зараз активно живе та працює. Вона є творцем цілої системи великих та малих планет та інших космічних тіл. Переважна більшість з них видаються брилами мертвого каменю, проте вони зараз просто відпочивають, гріючись у променях свого світила. Серед сутностей існує повне рівноправ’я та взаємозамінність. Кожна сутність, яка зараз проявлена в чомусь маленькому, любої миті може стати чимось величезним: може вибухнути зіркою, Чорною Дірою, або навіть галактикою.

Розміри, так само як масштаб або пропорціі, насправді не мають жодного значення. Вони існують лише у нашій голові, як спеціальне блокування, або фільтр. За допомогою нього людина може існувати у спрощеній моделі Всесвіту, відкидаючи безліч непотрібної інформації. Це не є щось погане. Завжди треба чимось пожертвувати, щоб мати змогу на чомусь сконцентруватись. Земля,- це наче круїзний лайнер під назвою «почуття, відчуття та емоціі». На ньому сутності проводять щось схоже на відпустку. Погодься, лише спати або працювати досить скучно. У нашому світі вони мають змогу так скажемо «активно відпочити». На Землі сутність перетворюється у те, що ми сприймаємо як душа. В залежності від обраного рівня складності та амплітуди очікуваних вражень, душа вселяється у певний згусток матеріі та енергії, і оживляє його. Якщо хочеш довгого та спокійного сімейного відпочинку,- вибираєш бути рослиною. Хочеш чогось активнішого,- стаєш твариною. Якщо ж хочеш крайнощів, зашкалу емоцій, та ще й перчинкою або «полуничкою»,- стаєш людиною та береш активну участь у людській всепланетній «Санта-Барбарі» з усіма її соплями: фізичним та душевним болем, сумом втрат, радощами, славою, визнанням, сексом, коханням. Людина,- це досить недавно винайдений атракціон. Серед сутностей він стрімко набуває популярності. Це як американські гірки для екстремалів. Немає жодного значення летиш ти вгору, чи наче у повній невагомості падаєш униз, плачеш чи смієшся,- важлива лише амплітуда отриманих вражень. Так само і сутностям протягом земного життя не особливо важливо які емоціі вони отримують,- позитивні чи негативні. Усі ці знаки плюс та мінус величина досить відносна. Головне, якщо ти вже наважився піти на Американські гірки, то відірвись «по - повній».

Земне життя, - це як супермаркет відчуттів. Все для комфорту відпочиваючих. Любе-рябе: вибирай любий костюм, вдягай та йди танцюй! Дарвін зі своєю еволюцією тут точно не при чому.

- Тобто? – не зрозумів я.

- Якби все було так як він стверджував, то природі не було б ніякого змісту тримати «старі версії» тварин та рослин. Було б усе як зараз з комп’ютерною технікою. Вийшов новий вид процесора,- усе старе дрантя на смітник. І чим швидше, тим ліпше. Якщо ти не хворий на голову «плюшкін», то не будеш тримати у себе вдома старі, нікому не протібні речі.

- Що ти хочеш усім цим сказати? - ніяк не міг второпати я.

- Коли ти ще зовсім малою дитиною вперше приходиш у лунапарк, самий простенький «Юнга» чи «Сонечко», викликають у тебе дикий захват. Проте наступного року ти навіть не подивишся у їх сторону. Тебе будуть цікавити більш доросліші атракціони. Та «Юнга» з «Морячком» все рівно збирають навколо себе цілу купу дітей, у яких все ще попереду…

Але щоб увесь цей лунапарк перебував у робочому стані, і постійно міг приносити задоволення та радість своїм відвідувачам, потрібно щоб за ним хтось доглядав. Розумієш про що я? – хитро посміхнувся Іван швидше навіть не до мене, а до мого Союзника. Хоч я ще нічогісінько не зрозумів, той вже задоволено кивав головою.

- У більшості з нас Союзник, - це постать з минулого, максимум із теперішнього. Твій же Союзник, - постать з майбутнього.

- Ого…знову в мене все не як у людей,- знесилено пробурмотів я собі під носа.

- Тобі ліпше розпитати про все у власного Союзника, але мені здається, що твоя роль ще складніша та відповідальніша, ніж у мене з Валерієм.

- Та яка ж?! Поясніть хоч хтось! – благально заскулив я до Івана з Союзником

- На Землі усе відбувалось як у курортному містечку. Переважна більшість сутностей як відпочивати, так і працювати приїжджали сюди лише одного разу. Все логічно,- відпустку хочеться провести якомога цікавіше, тому ліпше спробувати щось зовсім новеньке. У всесвіті безліч планет- лунапарків, і вони не менш популярні серед сутностей. Там відпочинок відбувається цілком по- іншому. Як саме, нам людям, не зрозуміти навіть з допомогою ефірного генератора, як не зрозуміти двохвимірній фігурі приколів трьохвимірності,- раптом заговорив зі мною Союзник,- через це керування нашою планетою велося вахтенним способом, передавалось із рук у руки. Підчас епохи атлантів попалася досить розпіздяйська бригада працівників, які не вслідкували та допустили значних збоїв у роботі нашого «круїзного лайнеру». Крім того було завдано болю земній сутності, на що вона сильно образилась. Земля вийшла з-під контролю, наче переляканий кінь. Тому ситуація зараз не з найкращих: щось схоже на те, якби підчас перезмінки один штурман вийшов, а наступний вже не зміг зайти, через те що двері у рубку заклинило. На щастя поки що судно знаходиться посеред відкритого моря, і погода тиха та сонячна. Тому є певний час для дій.

- Як тільки до мене з Апостолами дійшла вся драматичність ситуаціі, ми усі намагались різними способами виправити її. Проте Земля вперто не хотіла йти з нами на контакт. Все, що ми змогли з’ясувати, - піраміди є свого роду «рулями» нашої планети. Усі ці зусилля з «другим пришестям» були б нічого не варті у разі якщо планета ні з ким не «заговорила». Зараз вона сама тебе обрала та запросила до діалогу. Це велика честь та ще більша відповідальність. – наче завершив думку Союзника Іван.

Я відчув як німіють мої кінцівки

- І що мені робити? – тихо запитав я.

- Повір моєму досвіду. Вибір у тебе невеликий. Якщо хочеш жити довго та щасливо, - продовжуй у тому ж дусі. Якщо я правильно розумію, ти поки що вчишся. Та коли настане потрібний момент, Земля дасть тобі недвозначний натяк, що готова довірити тобі свою свободу та долю… Ласкаво просимо у світ суперменів!- з цими словами Іван завів машину і ми мовчки поїхали у готель.

У номері на мене чекав дуже неприємний сюрприз. Я вже дрімав і з нетерпінням чекав появи «кабіни», яка для мене вже стала другим домом. Але замість неї з надоїдливістю мухи кружляла постать тієї дивної жінки, яка кинулась до мене після концерту. Мене почало гризти сумління. Вона мене благала вислухати, а я її досить грубо проігнорував. Я встав з ліжка та дістав візитку.

«Суха Віра Андріівна. Старший науковий співробітник. Історик- екскурсовод національного історико-архітектурного комплексу «Хотинска фортеця» Телефон… Адреса: м. Хотин, вул. Бузкова 4» - бубнів я собі під ніс.

Суха. Прізвище таке ж як у мене. Однофамілиця чи родичка?

«Хотин, Бузкова 4» Щось знайоме…- почав пригадувати я. Та це ж та сама незрозуміла адреса, що прийшла у тій СМС –ці, що надіслав Валерій у той самий перший день! Невже це знов якась хитра вистава? Можливо ця адреса якось пов’язана з доступом до кабіни? Я подивився на годинник. За пару хвилин дванадцята ночі. Досить пізно. Байдуже. Вона сама напросилась. Казала, що питання життя та смерті, значить не спить, а якщо й спить, то це її проблеми. Я швидко набрав номер мобільного.

- Ало!- майже відразу почулось у трубці.

- Доброго вечора, чи навіть ночі… я дуже перепрошую, та ви терміново просили мене вам зателефонувати.

- Микола, це ви?- зраділа незнайомка. Голос був бадьорим. Вона ще точно не спала.

- Про що вихотіли мені розповісти? У вас така ж фамілія, що й в мене. Ви якась моя далека родичка, про яку я нічого не знаю? – діловито запитав я.

- Ні, генетично не родичка, але якщо копнути трохи глибше, то можна сказати, що ріднішої не буває…- якось стидливо відповіла вона.

- Як це? – здивувався я.

- Це довга історія. Але усе це дуже важливо для тебе… для нас обох…Миколо, я розумію, що усе виглядає дуже нетактовно. У тебе сімя, діти… але я навмисно зупинилась у тому ж готелі що й ти. Номер 210. Я б дуже хотіла, щоб ти до мене зайшов, або якщо скажеш свій номер, я можу сама зайти.- раптом перейшла вона на «ти».

Це все починало попахувати якоюсь аферою. Проте голос викликав довіру, та чомусь збуджував. Можливо починало даватись взнаки двотижневе сексуальне голодування? Йти в гості було верхом необачності, тому я обрав другий варіант.

- Номер 435. – відповів я.

- Буду за п’ять хвилин. – радісно відповіла Віра.

«Що я роблю? Де твоя голова, дурень. Це якась підстава» - подумки картав я себе, швиденько прибираючись у кімнаті. Проте Союзник чомусь мовчав, лише іронічно посміхався. В двері тихенько постукали. Я хутко кинувся у бік дверей.

- Віра!- привіталась незнайомка, та зайшла до кімнати.

- Микола,- Я дуже уважно подивився їй в обличчя. Її лице здалося мені дуже знайомим, навіть якимось рідним. Не зрозуміло чому, але мені раптом дуже захотілось її обійняти.

- Навіть не знаю з чого почати…

- Спочатку, напевно.- пожартував я. Ми разом нервово розсміялися. – ти напевно вважатимеш мене божевільною, та я все ж спробую. Все почалося з виходом цих клятих «Покидьків». Я відразу ж звернула на тебе увагу. Ти мені видався якимось знайомим. Згодом мені почали снитися сни. Чудові сни, у яких ми були разом. Ми були чоловіком та жінкою. Ми щасливо жили душа в душу…

Моє тіло мене не слухалось. Я повільно наблизився до неї впритул.

- Ми з тобою заприсяглися зустрітися у цьому житті, щоб прожити і це життя разом…- вона не змогла договорити, бо мої уста жадібно впилися в неї. Це було якесь безумство. Мене не стало, зник і Союзник… Залишилась якась хижа тварина, яка після тривалого голоду побачила кусень м’яса. Те що відбувалось далі не підлягає жодній цензурі. Наші тіла неможливо було роз’єднати. Вони були наче різними полюсами потужного магніту. Немов ідеальні коханці, ми досконало знали один одного, з першого погляду та руху вгадуючи найменші побажання. Ми не знали й не чули нічого навколо. Увесь світ зупинився й стидливо відвернувся.

Я пригадав абсолютно все. Все до найменших дрібничок. Це ж моя Віра! Моя й тільки моя вже не одне життя. Це було наше величезне відкриття та ще більша таємниця. Про неї НЕ ЗНАВ АБСОЛЮТНО НІХТО КРІМ НАС ДВОХ. Першого разу це сталось випадково, через нестерпний, смертельний біль. Я пригадав події майже тисячолітньої давності так, наче все відбулося лише вчора.

Тоді доля відміряла нам зовсім мало часу. Мені було трохи більше сімнадцяти. Я був старшим з шести дітей у сім’ї бідного п’яниці - конюха при панському дворі. Оскільки батько переважно був не в стані підняти свою дупу з купи сіна, з самого малку усю роботу як дома так і біля коней доводилось робити мені. Я був жебраком серед жебраків. Та все ж я був красенем. Я постійно помічав на собі таємні жіночі погляди. Та мені було не до них. Мені взагалі ні до чого у світі не було діла, окрім Галі.

Я покохав її з першого погляду. І байдуже, що вона була старшою, та ще й дружиною пана-деспота, який до усіх ставився гірше ніж до худоби. Він ставився так навіть до НЕЇ. Ту, кого я боготворив, він часто бив та принижував. Просто так, заради втіхи. Галя часто втікала з просторих покоїв панської хати в конюшню. Там завжди було тихо та затишно. Та головною причиною було те, що туди ніколи не навідувався її нелюд – чоловік, бо терпіти не міг коней та їх запаху.

Так ми й познайомились. Вона любила коней,- чесала їм гриви, гладила, годувала з руки. Ми годинами розмовляли про все, що лишень спаде на думку. У такі миті я забував про усе на світі,- про постійний голод та непроглядні злидні, про будь-яку відсутність майбутнього… Мабуть саме ця порожнеча й надала мені сміливості зізнатися їй у своїх почуттях. Я зробив це, коли одного разу Галя попросила мене навчити її їздити верхи. Ми залишились зовсім одні серед величезного поля. Я мовчки поцілував її в шию, а потім в губи. Вона не пручалась, а лише ніжно пригорнулась до мене. Тоді нашим коням випала нагода добряче попастись, бо я показував Галі зовсім інше мистецтво, ніж їзда верхи. Я показав їй як може любити справжній мужчина. Любити щиро, всім серцем… Сподіваюсь ви зрозуміли про що я. З того дня наші уроки «верхової їзди» стали мало не щоденними. А далі все було як у дешевій мильній опері.

Прийшла зима і прогулянки у степ довелося відкласти до весни. Та самі уроки «верхової їзди» відмінити ми вже були не в силі. Прийшлося цим займатись у конюшні, де нас одного прекрасного дня й упіймав на гарячому мій пан та її чоловік по сумісництву.

До свідомості я прийшов лише від дикого холоду та лементу Галі. Нас вивезли у ліс, а далі як у тій народній пісні,- «прив’язяли Галю до сосни косами». (Тепер я розумію, чому ця пісня мені ніколи не подобалась). Я зрозумів, що це довгий та страшний кінець. Та поруч з нею я не міг дозволити й краплинки слабкості.

- Галю, люба моя Галю,- ніжно промовив я до неї. – ти єдиний світлий промінь у моєму житті. Якби ж то ми могли ще раз з тобою зустрітися, проте за інших обставин, у іншому житті!

Нам було холодно. Ми повільно замерзали. Ми не мали змоги пригорнути один одного, щоб хоч трохи зігрітися. Ми навіть не мали змоги побачити один одного. Голос,- єдине що ще поєднувало нас. Тому ми говорили… Говорили постійно та палко.

- То давай припустимо що це можливо. Як би ти хотів прожити це життя?

- Я неодмінно був би заможним, щоб мати змогу обдаровувати тебе усім, чим тільки забажаєш. Куплю тобі найтеплішу у світі шубу, щоб ти вже ніколи не мерзла… - я почув її знесилену посмішку, швидше схожу на стогін.

- А я буду твоєю коханою дружиною. Лише твоєю…

- Ти будеш такою ж гарною як сьогодні…

- В нас буде четверо дітей: дві дочки та два синочка.

- Ми матимемо багато-багато коней… А жити будемо у величезному замку, який я збудую у твою честь, - я заплющив очі. Мабуть я вже починав марити. Мені з надзвичайною реалістичністю бачилось усе, про що я вголос фантазував.

- Так гарно,- тихо прошепотіла Галя. Говори, не зупиняйся. Мені так легше, коли чую твій голос.

- Заплющ очі, і ти усе це побачиш,- продовжував я. –заплющила?

- Так, -тихо-тихо відповіла Галя. В неї вже зовсім не залишилось сил.

- Уяви собі: тече собі кудись неспішно наш красень Дністер. На березі стоїть фортеця. Та вона незвична. Вона не стоїть на пагорбі, а навпаки,- височіє посеред великого яру. ЇЇ стіни височезні. Вони здіймаються аж до неба. А на стіні величезними буквами написано «Галя», бо усе це збудовано у твою честь. І ніхто більше не зможе нас скривдити, бо не зможе здолати ці стіни.

- Віра…ліпше Віра. Не треба «Галя». Це ім’я не принесло мені у цьому житті щастя. А я буду вірити у все, що зараз в мене перед очима, тому й будуть мене звати у тому житті «ВІРА»… А ти залишайся Миколою… Чуєш? Бо лише святий Миколай зможе нам допомогти віднайти один одного… Миколою,- чуєш? Я буду шукати тебе, Миколо.

- А я буду шукати Віро. Присягаюся, - знайду тебе, Віро. Обов’язково знайду. Чуєш?.. Віро!... Віро!

- Та Віри вже не стало… За декілька годин не стало й мене…

Я здригнувся та відкрив очі. На мене мовчки дивилась білосніжна стеля готелю. Поруч зі мною мирно спала найрідніша незнайомка у світі. Так, це не були фантазії чи сон, а справжні спогади. Тієї жахливої морозної ночі, наче в нагороду за страждання, нам відкрилося велике таїнство природи.

Ніколи не замислювались над тим, звідки узявся дивний звичай про останнє бажання перед стратою чи смертю? Мені завжди здавалось це вершиною лицемірства та жорстокості. «Навіщо так поступати? Що тій людині, яка стоїть на порозі смерті з того довбаного останнього бажання?! Це лише для того, щоб ката совість потім не мучила» - думав я до цієї миті. Тепер я розумів чому ця тема так сильно зачепала мене. Свідомо зробити паузу, дати змогу приреченому ворогу «віддихатись», щоб спокійно і холоднокровно подивитись на уже завершене життя зі сторони. Це великий знак оклику, підказка тому, хто за мить торкнеться за ручку дверей їз написом «смерть». Той, хто твердо загадає те, чого він справді хотів понад усе у житті, що от-от скінчиться, отримає це у наступному. Тому у цю справді велику мить недоречні ні лайка ні прокльони навіть у сторону найлютішого ворога. Якщо як у переможеного так і у переможця є хоч крапля людяності, вони зрозуміють, що це вже все,- «the game is over». Переможеному немає ніякого змісту починати нове життя з біллю та ненавистю. Потрібно зупинитись, добре зважити та замовити у смерті щось дійсно варте такої миті.

Там, у лісі, все сталося випадково. Ми незумисно замовили собі наступне життя. І воно було саме таким. Мене звали Миколою. З самого дитинства в мене був хист до малювання та ліплення з глини. Мої батьки були досить заможними. Вони мали змогу дати мені добру освіту та влаштувати на службу до молдавського князя придворним художником. Я дуже швидко заслужив повагу та довіру до свого смаку у володаря. Та мене чомусь більше вабила архітектура та мистецтво фортифікаціі. Весь час переслідувала нав’язлива мрія збудувати щось монументальне, величне. Коли мені виповнилося двадцять п’ять років, я нарешті отримав шанс здійснити свою мрію. Володар вирішив значно розбудувати невелику прикордонну фортецю на березі Дністра, і я випросив у нього доручити мені зайнятися цим. Так я і потрапив у маленьке містечко Хотин, де усе й закрутилося. Там я зустрів Віру і ми усе пригадали.

З того часу наше з Вірою життя стало схожим на чудернацьку гру, правила якої були відомі лише нам. Ми вирішили добряче підготуватися до побачення у наступному житті. Продумали усе до найменших дрібниць, і коли прийшов час, ми вже не вперше дали один одному обітницю вірності та домовилися про мітки. Вони мали бути чіткими та однозначними. Ці маркери мали допомогти віднайти, впізнати та пригадати нам один одного у наступному житті. Промаркованим було геть усе: час, місце, імена та фаміліі, і врешті-решт навіть фортеця із посланням на усю стіну.

Я, як і Віра народився в Хотині того ж року. Якщо б мої батьки поїхали з міста хоча б на рік пізніше, усе було б за сценарієм. Ми б неодмінно зустрілися у єдиному на малесеньке містечко дитячому садочку. А якщо не в садочку, то у школі ми просто не могли не звернути один на одного увагу. У цьому нам мали допомогти однакові прізвища. Звичайно, що майже пів тисячоліття тому не було ніяких садочків та шкіл. Та ми з Вірою здогадувались, що колись у майбутньому щось схоже повинно неодмінно з’явитися.

Від часу фатального знайомства із Валерієм я вже звик до того, що кожен наступний день обов’язково мене чимось здивує. Кожного вечора, згадуючи усе, що вже довелося прежити, я завжди думав: «куди вже далі, що ще може статись?» Та наступав ранок, і обов’язково ставалось щось таке, що відправляло мене у глибокий нокаут. Цей ранок не був виключенням. Від вчорашнього чувачка під назвою «Микола Сухий» не залишилось й камня на камені. Вкотре зґвалтований аж до останнього нерву десь на п’ятці мозок, вже якось звикло та неквапливо намагався хоч щось зліпити до купи.

- Ой Боженько! Та що ж то ся робе! Що ж люди скажуть! А Оксана, а діти?» - з переляку забившись десь аж під печінку, тихенько пиляла своє совість.

- Ану циц там!- миттєво прийшов на допомогу Союзник, і відразу різанув їй по очах спогадами минулої ночі. А згадувати реально було що. Від цих недитячих слайдиків по усьому тілу розтеклося п’янке та підступне тепло збудження. Воно миттєво розбудило мого «малого друга». Він, як справжній останній самурай, зібравши залишки сил та гормонів гордо підвівся, задерши ковдру. Побачивши усе це совість стулила пельку і забилась ще кудись подалі. «А ти куди зібрався?! Тобі що, мало? Подивись на себе,- на тобі місця живого не залишилось…ковбой!» - холоднокровно придусив підступну ерекцію мій ефірний помічник. Нарешті тепер усі частини пазлу починають потрохи складатися. Ось чому Земля обрала саме мене. Усі ці «переплигування» крізь час не лише тісно пов’язали наші з Вірою сутності, а ще й непомітно прив’язали до Землі. Вони вже не шукали інших світів. Їм сподобалась ця гра і вони вирішили залишитись тут надовго.

- Нарешті Земля отримає постійних та надійних супутників, які будуть зацікавлені у підтриманні гармонії та порядку. Ми виявились ідеальними кандидатами на посаду наглядачів. – продовжив філософствувати Союзник, а я з розумним виглядом мовчки дивився на нерукотворний «холм слави», що продовжував височіти посеред ковдри.

- Бачу ви вже проснулись- посміхнулась Віра, яка прокинулась та вже встигла усідомити усю глибину мого роздвоєння.

- Ти одружена. Діти є? – запитав я, кивнувши обручку на її руці.

- Ні. Дітей немає. Ми з чоловіком постійно намагались, та все ніяк не виходило. Поки що. Але тепер вже не впевнена. – лукаво посміхнулась Віра у відповідь – ну а в тебе що?

- А я по самі вуха. Доньці девять. Дружина Оксана зараз вагітна. На другому місяці. – з сумом відповів я, і морально приготувався до цілого моря сліз та схлипувань.

- Ти кохаєш її? – дуже спокійно запитала Віра.

- Так, дуже сильно кохаю.

- Я теж кохаю свого Володьку. – розважливо продовжила Віра.

- І що нам тепер робити? - розгублено подивився я на неї.

- Поняття не маю. Але ні Оксана ні Володя, тим більше твої діти не повинні жодним чином постраждати. Вони ні в чому не винні. Я впевнена, що вони кохають нас усім серцем. Ми не маємо права завдати їм болю…

- Одного разу ми вже були коханцями…

- Ти прекрасно пам’ятаєш як усе тоді закінчилось. Хоч часи вже не ті, проте Я ТАК НЕ ХОЧУ. – з болем відповіла Віра. – може це знак? Страшно навіть пригадувати скільки часу ми разом. Можливо ми вже не кохаємо, а просто дуже сильно звикли один до одного?

Дата добавления: 2015-08-10