Оце сини Хамові, за їхніми родами, за мовами їхніми, у їхніх країнах, у їхніх народах. 2 страница

Та згодом сни про життя поблизу фортеці почали обростати такими подробицями, що їх вже неможливо було пояснити так просто. Це швидше було схоже на спогад із якогось попереднього життя. До дежавю Віра відносилась з певною пересторогою. Вона знала: якщо пам'ять про щось наполегливо нагадує, то це дуже важливо. Це ніби підказка. Але яка? Дороговказ на те,що все йде добре, згідно чітко продуманого плану? Чи навпаки,- знак оклику: «СТОП! Зупинись! Поглянь, усе це вже з тобою відбувалось, а ти знов за старе?» У цьому вона не могла остаточно визначитись.

Стрімко підхопившись, вона узяла на руки кота, який лежав у неї на колінах. Він також з цікавістю дивився у сторону екрану.

- Ти куди? – здивовано запитав чоловік, що сидів поруч.

- Я зараз… нічого не пояснюючи відповіла Віра, та мовчки тицьнула котом у чоловіка. Вона ледве дійшла до спальні, де просто знепритомніла, впавши на ліжко. Це був «пробій».

- Віро… віро- почувся такий рідний та приємний голос.

Вона мовчки відкрила очі. Перед нею схилилось усміхнене обличчя Миколи, чоловіка з її снів. Цього разу він був вже досить похилого віку.

- Прокидайся, кохана. Ти памятаєш який сьогодні день? У мене для тебе подарунок!

Віра встала з ліжка. По ниючих колінах вона відразу зрозуміла, що теж вже далеко не дівчина. На вигляд їх обом було років під шістдесять. Коли тіло повністю прийняло вертикальне положення, у голові різко зашуміло, а в очах запаморочилось. Віра згадала, що більше тижня вже не вставала з ліжка. Вона лише кілька днів назад почала видужувати після тяжкої хвороби. Микола турботливо упіймав її під лікоть.

- Вдягайся. Тобі потрібно починати потрохи виходити на свіже повітря. Так тобі стане набагато краще. На вулиці була весна, і щойно Віра відкрила двері, її ніжно пригорнув теплий вітерець, а в носі солодко залоскотав запах талого снігу.

Мені треба тобі дещо показати - загадкого мовив Микола, та узяв її за руку. Їх подвір’я знаходилось відразу за валом. На нього вела ледь помітна стежка. Її власними ногами протоптав Микола за довгі роки роботи на фортеці

- Невже ти це зробив! - захоплено вигукнула Віра, щойно вони піднялись на вал. Перед ними у всій красі височіла завершена фортеця. Більше п’ятнадцяти років Микола щоденно керував її зведенням. І ось, саме коли вона хворіла, були остаточно завершені усі роботи, й перед усім світом постала ця справжня перлина архітектури.

- Коли це сталося? – запитала Віра, після тривалого мовчання.

- Щойно розібрали останні ліси. Я дуже поспішав, щоб усе це сталося саме сьогодні. Ти перша, хто бачить її такою.

- Гарно ти придумав з цими візерунками. Гадаю вони нас дочекаються. Ліпшого повідомлення крізь віки не вигадати. – хазяйновито мовила Віра, показуючи рукою на стіну.

- Усе як і обіцяв,- гордо відповів Микола. – уся стіна списана твоїм і’мям…

- А ніхто навіть не здогадається- закінчила фразу Віра.

- Еге ж, саме так. – погодився Микола та міцно обійняв її за плечі. Вони ще довго мовчки милувалися величною панорамою фортеці. В її мури були надійно вмуровані величезні червоні візерунки!

Це було небачено сміливо! Раніше нікому й в голову не могла прийти ідея розбавити важку сірість захисних мурів, яскраво-червоними, сповненими життя візерунками. Роззяви годинами дерли голови, намагаючись розгадати потаємний зміст цих прямокутників-лабіринтів. На привелике здивування їм не вдавалось знайти жодного однакового прямокутника! Кожен з них був неповторним та унікальним! Ще б пак, - кожна цеглина цих пірамід та прямокутників була викладена руками самого Миколи. Він не міг довірити цієї справи жодному із майстрів. Це була справа усього його життя!

- Навіщо такі складнощі? - здивовано запитували перехожі.

- Біс його знає, - розводили руками робітники у відповідь.

- Що це все значить? - зацікавлено запитував володар фортеці.

- Це закляття проти ворогів та часу. Щоб стіни нездоланно простояли цілу вічність - з таємничим виглядом упевнено відповідав Микола. Та ніхто не знав правди.

Насправді усе було заради Віри. Це було символом нескінченності їх кохання, яке допоможе їм знайти один одного у наступному житті. Вони познайомились рівно сорок років назад саме у цьому місці. Вона була цікавим місцевим дівчиськом, він- молодим красенем архітектором. Юним дарованням, яке привезли з далекої Молдавії.

Це було кохання з першого погляду. Та як згодом з’ясувалося, це можна було б назвати «коханням з іншого життя». Колись дуже давно їх коханню стало мало одного земного життя. І тоді вони твердо вирішили: якщо й справді існує щось після миті, що зветься «смерть», то продовжуватимуть бути разом і там. За дверима смерті виявилась кімната з наступним життям. У цій кімнаті вони вже знали, як зробити так, щоб опинитися поруч разом і в наступному житті. Фортеця з візерунками була основною частиною їх задуму.

- Від цієї миті я дійсно найщасливіша жінка на світі. А тепер, Миколо, дозволь мене запитати: чи згодний ти провести зі мною і в радості і в горі, в багатстві чи бідності, здоровим чи у хворобі усе своє наступне життя? – урочисто запитала Віра, дивлячись прямо у очі та міцно стиснувши за руки Миколу.

- Так, згоден! А ти, Віро, чи згодна провести зі мною і в радості і в горі, в багатстві чи бідності, здоровим чи у хворобі усе своє наступне життя?

- Так, згодна!

- Тож владою таємниці, відомої лише нам, будьмо і далі чоловіком та жінкою! – разом промовили вони та міцно поцілували один одного, так само полумяно та пристрасно, як і сорок років назад.

* * *

На вихідні додому я вже повернувся справжнім героєм. Принаймі для власної дружини та дітей. Вони усі разом зустрічали мене у аеропорту. В голові крутилась безліч думок та запитань, та ми з Оксаною лише мовчи палко обійняли один одного.

- Вона діє. – тихенько прошепотіла Оксана

-Що діє? – не зрозумів я.

- Ваша передача. Вона дійсно починає змінювати людей. Я маю на увазі не учасників, а простих глядачів. Я це по собі та дітях відчуваю. Я не могла зрозуміти, що зі мною коїться, думала потрохи схожу з розуму. Аж тут Надійка до мене підходить та каже, що в неї зявився новий друг.

«Де, у школі?»,- запитую. А вона мені відповідає «Ні, у голові. Я з ним подумки розмовляю. Він дуже розумний. Допомагає мені робити уроки. Що не спитаю,- він усе знає. Часто показує мені дуже гарні сні.» Так що або ми тут усі потрохи сходимо з розуму, або відбувається те, про що ти розповідав.

- А як батьки, у гості не заходили? - боязко запитав я.

- Як ти поїхав, то усі четверо як прийшли, то й не виходили. Я їх такими ніколи не бачила. Здається, що вони вирішили виговорити за цих два тижні усе, що назбиралося за останні дев’ять років. Тати перших три дні взагалі не просихали, а потім поїхали разом на рибалку. А позавчора в баню ходили. Мами перепрали та вилизали усю квартиру. З кухні не вилазять. Одним словом,- найліпші подружки. Тепер усюди ходять разом… Мені парфуми купили… то в них все часу немає навіть трохи з внучкою посидіти, а тут «трах-бах» одна поперед одною: «Оксаночка то… Оксаночка сьо…». Дід з малою навіть на каток у парк атракціонів сходив! Надійка після цього два дні реготала, як розказувала, як він там вишивав. А твоя мама на честь твого приїзду торт спекла!

- Торт? Моя мама? - що я ще міг сказати. Не знаю із чим насправді це було пов’язано, та моя мати ніколи нічого не пекла.

- Ех, що з людьми роблять сліпі ревнощі! Ми через їх дурнувату поведінку не насмілилися навіть мріяти про другу дитину. Без їх допомоги ми ледве з одною справлялися. А тут мами вже втретє з різних сторін натякають, щоб ми другу дитину заводили. А тати як піся бані під мухою до хати завалились, так взагалі прямо в лоб цитатою з «Простоквашино»: «Мы тут посовещались и решили, что нам срочно надо где-то второго ребенка доставать». Я їм «куди тут з двома дітьми у такій квартирі». А вони знаєш що заявили?

- Що?

«Вам давно вже треба квартиру міняти! Кухня така маленька, що як усі збираються, то немає навіть як сісти». А на наступний день вони учотирьох закрились на кухні та почали мозкувати, де взяти гроші нам на нову квартиру! Вони думали, що я вийшла в магазин, та я все підслухала. В результаті домовились, що твої продають машину разом з гаражем. Вони їм все рівно нафік не потрібні, а мої дістають з заначки. Вони вже виявляєтья двадцять років як збирають мені на квартиру. Ти можеш у все це повірити? Невже таке буває? Коротше кажучи, мені здається, що на літніх людей ваша передача впливає найсильніше. Ім більше за усіх є про що згадати, та пошкодувати за втраченим. Тому вони й намаються усе виправити та надолужити якнайшвидше.

Я мовчки йшов, тримаючи за руки Оксану та Надійку, та не міг повірити своїм вухам. Після одруження наші відносини з батьками складалися вкрай напружено та невдало. Батьки Оксани недолюблювали моїх батьків, а мої батьки зверхньо ставились до Оксаниних. Усі спроби примирити їх протягом усіх цих років розбивалися об впертість, ревнощі, невміння слухати один одного та першому зробити крок назустріч.

- А ти що думаєш? - непомітно вщипнула мене за плече Оксана.

- Про що? – не зрозумів я.

- Ну про фразу з «Простоквашино»…- багатозначно підморгнувши натякнула вона.

Я знов ошелешено подивився на неї. Чи хочу я другу дитину? Звичайно ж хочу. Та після трьохрічних постійних сварок на цю тему, внаслідок яких ми двічі стояли на межі розлучення, ми вирішили зробити з цього питання найсуворіше «ТАБУ». Зі слів Оксани принаймі на найближчі десять років. Та я прекрасно розумів, що це вже «ТАБУ» на все життя. Я прекрасно усвідомлював, що це одна із тих стріл, які реалїї життя встромляють тобі у саме серце, та ти нічого з цим не можеш поробити. Тому так і ходиш як той дурень. Згодом древко прогниває та відпадає, а у тобі залишається лише наконечник. Він обростає шрамами та вже стає частниною тебе. Що б ви відчували, коли хтось раптом вирішив його з вас видерти?

- Останній раз після такої розмови ми опам’ятались, коли вже стояли із паспортами біля ЗАГСУ. - сухо відповів я.

- Я знаю. Вибач, я була не права. Та все ще можна змінити. Правда? – запитала Оксана, заглядаючи мені прямо в сердце, де на гарненькій оксамитовій подушечці спочивала моя стріла.

Я вже був готовий вмикнути режим тошнота, коли чітко, немов у наушник почув: «Ну чого ти їжачешся. Навіщо тобі оці випендрювання. Не псуй моменту і просто погодься». Миттєво невідомо звідки переді мною пролетіли слайди з реальними картинами розвитку подій у двох варіантах: якщо я відмовлюсь, та якщо погоджусь. Другий варіант мені сподобався набагато більше.

Нарешті в мене теж з’явився могутній друг та помічник! Ця давня образа була останньою застібкою, що затуляла йому рота. Від несподіванки в мене запаморочилось у голові. Я сильно стис Оксану за руку:

- Мовчи, дурню, сам знаю!- радісно прошепотів я незнайомцю у відповідь.

- Ти про що? Ти зараз до кого? – здивувалась Оксана.

- Та так, розмовляю з одним вискочкою…- відповів я та постукав себе пальцем по скроні.

- А, зрозуміла. Ти теж ТАМ вже не один,- розсміялась Оксана,- і що він тобі порадив?

- Та усякі там дурниці…

- Ну які, скажи…- нетерпляче вигукнула Оксана та сильно смикнула мене за руку. Ми зупинились.

- Та казав, щоб я одну руку поклав тобі отак,- відповів я та ніжно обійняв її за талію. – а другу- отак.- інша рука аккуратно лягла на шию. – а потім зробив отак.

Я гаряче поцілував її у губи. Так довго ми не цілувались ще з весілля…

- Тато, мама. На вас вже люди дивляться,- несміливо втрутилась у нашу романтичну ідилію Надійка.

- А твій знайомий вміє зваблювати жінок!- грайливо продовжила зачіпатися Оксана, – і де ж ви такому навчились? Ану зізнавайся.

- Він просто хотів вразити твою «подружку».

- Звідти? Таку ж як і він? – запитала Оксана, і теж піднесла пальця до скроні.

- Мою «подружку» теж цікавить питання що робити з «Простоквашино»?

- Особисто я не проти. Та ти маєш розуміти, що ВОНИ тепер будуть підглядати. Боюся, що вони нас просто дістануть порадами.

- Завжди хотіла спробувати секс учотирьох. То ти як, з нами, чи тебе викреслювати? – розсміялась у відповідь Оксана.

- Я тобі викреслю!- крикнув я, та легенько ляснув її по дупі. Надійка із розуміючою посмішкою продовжувала йти поруч. Напевно вона теж мовчки слухала свою подружку, яка їй пояснилювала усе, що відбувається.

Хто допоможе дібрати слів, щоб описати кайф першого за сім останніх років сексу без «гумового виробу»? Це була якась справжнісінька оргія.

- Напевно ми зараз не другого, а відразу трійню забабахали.- задоволено мурликнула Оксана, коли пристасті вже дещо вляглися.

- Трійня так трійня. Якраз батькам буде кожному по дитю, щоб не билися.

- Їм тоді доведеться не лише машини з гаражами продавати. Ну що, мій герой, час збиратися, – сумно посміхнулася вона у відповідь. Вихідні пролетіли наче мить. До літака лишалось якихось дві години. Потрібно було поспішати.

- Доречі, все забуваю запитати. А що не так із пірамідами?- запитала Оксана, наливаючи мені запашну каву.

- Тобто…- не зрозумів я.

- Я з батьками знайша той перший ефір, коли Валерій зателефонував до вас у студію. Ми усі його пропустили. Хотіли на власні вуха почути як усе відбувалось. Нам усім не дуже зрозуміла його сама перша фраза. У ній йшлося про те, що усі визначні споруди є плодом захланності, окрім пірамід. Він свідомо наголосив на цьому. Що він мав на увазі? Хто й для чого тоді їх збудував?- запитала Оксана.

- Поняття не маю. Він нам розповідав про що завгодно, окрім пірамід. – заклопотано відповів я. –а чому ти питаєш?

- Ну я тут подумала, після того як ваш проект закінчиться ми б могли кудись поїхати відпочити. Гадаю ми цього заслуговуємо. То може, якщо у тих пірамідах немає нічого поганого та шкідливого, то ми з’їздили на них подивитись?- лукаво зазирнула у очі Оксана. Я прекрасно знав про її пристрасть до акваріумів та усіляких яскравих рибок. Пірнути у води Червоного моря було мрією усього її життя. Масла у вогонь підлили знайомі, які минулого року з’їздили до Єгипту. Вони кликали нас з собою, та в нас тоді не вийшло через фінанси. Оксана чудово знала, що тепер із грошима було все добре, тому вирішила у такий спосіб нагадати про свою мрію.

- Ах ти хитрунка! Нічого собі, як ти з далеку зайшла! - посміхнувся я. Ви що, й справді усі разом слухали той ефір? Гаразд, підтримую. Ліпшої нагоди може вже й не випасти. В нас будуть і час і гроші. Та й на море ми вже два роки на їздили.

- У такому разі, поки ти будеш у Києві, я підшукаю нам підходящий тур? – радісно підпригнула на місці Оксана.

- Тільки щоб обов’язково був п’ятизірковий «Ол Інклюзів»! Відриватися так відриватися. Ця передача з мене вже усі соки випила. – погодився я.

«Дійсно, а що не так із пірамідами?» - не йшло їз голови запитання коли я летів у літаку. Якщо вірити офіційним теоріям, то саме піраміди мали б справедливо очолити список монументів- пам’яток людським порокам: жорстокості, марнославству, захланності та жадібності. Валерій, незважаючи на красномов’я, ніколи не кидав слів на вітер. Значить він не випадково виокремив їх із цього списку. Мій новий знайомий усю дорогу настирливо ліз у свідомість, намагаючись щось пояснити із цього приводу. Та тоді я ще не навчився як слід із ним спілкуватися, а повну кашу у голові списав на хвилювання від перельоту.

- Валерій, а що не так з пірамідами?- слово у слово повторив я запитання Оксани, щойно зустрівся з ним у аеропорту.

- Якими саме? – здивовано перепитав Валерій.

- А що їх є багато? - здивувався я.

- Та просто сила – силенна!

- Ну, я точно не впевнений. Напевно ти тоді мав на увазі Єгипетьскі. Пам’ятаєш наш самий перший ефір? - дещо невпевнено продовжив я. Я помітив, що Валерія ця розмова відволікала від чогось дуже важливого.

- А! Ось ти про що!- з деяким полегшенням відповів Валерій,- тоді я мав на увазі усі піраміди. Вибач, та мені зараз не до них. Доречі, вітаю! Бачу ти тепер не сам!

- Так, здається ви називаєте це «Союзником»!- відповів я, удаючи безмежну радість. Тема розмови змінилая. Валерій з величезним зацікавленням розпитався про подробиці, поцікавився чи не нагадує мій Союзник нікого із видатних постатей минулого, чи родичів. Його здивувало те, що він не належав ні до тих, ні до інших. Валерій завірив, що це досить рідкісне явище та обіцяв при нагоді пояснити чому саме. Я, та мій Союзник, втішений такою пристальною увагою, остаточно відволікся цими запитаннями від початкової теми розмови.

Ввечері утома від перельоту та тривалих зйомок у студіі зробила свою підступну справу. Залишків сил вистачило лише на те, щоб прийняти душ та впасти у ліжко. Я миттєво провалився у сон. Я вже звик до того, що кожної ночі мене відвідували сновидіння «нового формату». Та цей сон був все одно дуже особливим. Якась невидима сила підхопила мене і вже за мить я опинився у дуже незвичному місці. Я відчув, що сиджу у дуже зручному кріслі, а переді мною, усе виглядало немов у кабіні керування надсучасного, фантастичного зорельоту. На рівні рук під невеличким кутом знаходилась абсолютно гладка напівпрозора панель. На ній у чотири ряди були розташовані якісь незрозумілі та дуже цікаві голограмки. Іх було по десять штук у кожному ряді. Над цією панеллю, на рівні очей, знаходилась друга панель. На ній світилось зображення Земної кулі. Зображення було тривимірним та дивовижно реалістичним. Було видно усі континенти, океани та хмари, що повільно пропливали над ними. Це було схоже на онлайн трансляцію з якогось супутника. Деякий час я лише нерухомо спостерігав за зображенням Землі. Вона дуже повільно поверталась. Точка спостереження була вибрана таким чином, що майже по центру проходила лінія світанку. На нічній стороні, у місцях вільних від хмар, було чітко видно яскраві вогники великих міст. Ненароком пальці моїх рук поворухнулись. Зображення миттєво змінилось. Точніше змінився кут та відстань точки спостереження. Я перелякано опустив очі. З’ясувалось, що мої долоні лежали на якихось сріблястих півсферах, вмонтованих у поруччя крісла. «Не бійся, спробуй» почувся уже знайомий голос мого невидимого янгола-охоронця. Я дуже акуратно почав рухати пальцями обох рук. Досить швидко я навчився змінювати масштаб та кут огляду Землі у будь-якому напрямку: від малесенької крапочки у хмарі Зоряного Шляху, до відстані у пару метрів над поверхнею. Тоді можна було розібрати риси обличчя у перехожих на вулиці, кожен листочок на дереві, чи навіть мураху серед трави. Це було надзвичайно захоплююче заняття. Я наче людина-невидимка заходив у помешкання людей, спостерігав за ними та чув усі їх розмови. Не втримався й від того, щоб навідатися додому та постежити за тим, як у нашій спальні обійнявшись спали Оксана та Надійка, а у вітальні в чотири голоса храпли батьки. Я і не помітив, як пробавився усім цим усю ніч. Мій сон обірвав звук будильника. Я вирішив поки що нікому не розповідати про цей сон. Кортіло ще хоч раз потрапити у цю диво-кабіну. «Цікаво, а що то були за голограми на нижній панелі? Шкода, що я не встиг понатискати ще й по них.» - подумав я підчас сніданку.

Я із нетерпінням чекав тієї миті, коли моя, змучена денними клопотами голова знову торкнеться подушки. Неможливо передати з якою приємністю я знову відчув під собою вигини вже знайомого крісла, щойно заснув! І ось мої долоні знову відчувають приємний холод півсфер, і знову я дивлюсь на Землю. Рука відразу потягнулась натиснути на ще незнайому голограму. ІІ я вибрав через те, що вона виглядала найпростіше,- звичайнісінький трикутничок. На зображені Землі миттєво з’явилась розмітка у вигляді сітки з трикутників. У вершинах цих трикутників маячками блимали різнокольорові маячки. Я здивовано завмер. Щоб зрозуміти, що означає ця сітка я вирішив у вже знайомий із минулого сну спосіб збільшити масштаб у тих місцях, де блимали ці маячки. Мені хотілося роздивитись, що знаходиться на поверхні Землі у цих місцях. На мій величезний подив в усіх цих місцях були піраміди! Деякі з них знаходились на дні океанів, одна схована під льдами Антарктиди. Ще декілька було замасковано серед гірських хребтів. Вони були різні за виглядом та розміром, проте їх штучне походження та чітка схема розташування були очевидними! Намагаючись хоч щось зрозуміти я натиснув наступну голограму. Вона мала вигляд маленької блакитної кулі, розташованої у центрі більшої прозорої сфери. Зображення стало ще більш дивним. Усю Землю оповила якась напівпрозора та досить в’язка консистенція. Вона постійно рухалась та плавно проте ритмічно пульсувала, наче якась гігантська медуза. Я крутнув пальцем, щоб віддалитися і побачив, що наша планета, огорнута цією напівпрозорою сферою-медузою, наче малесенька перлинка, котилася смарагдовими нутрощами ще більшої,- «галактичної медузи». Там, де поверхні цих двох оболонок стикались, постійно виникали надзвичайно видовищні завихрення. Я знову зменшив масштаб та придивився уважніше. Я побачив, що піраміди знаходяться якраз у тих місцях, де ця дивна консистенція безпосередньо контактує з поверхнею Землі. Це були наче велетенські пори, через які вона вільно циркулювала в обидвох напрямках одночасно. Розуміння прийшло точнісінько як пояснював Валерій: одномоментно та всеосяжно. Це була Ефірна оболонка Землі. Вона постійно взаємодіє з Ефірною оболонкою Всесвіту!.. Знову цей клятий будильник.

Йшли місяці. Я з повною віддачею продовжував працювати спів ведучим на телепроекті, який дуже швидко перестав бути просто проектом. Ми випустили на волю справжнього джина, що сидів у душі кожного, старанно закоркований «Монополією». Нам таки вдалося її обдурити! «Монополія» прогавила цей непомітний, проте смертельний удар, бо ми скористалися її ж улюбленою зброєю: грошима та марнославством! Завдяки формату «Покидьків», який був вдало замаскований обгорткою найулюбленіших ласощів системи,- «талант-шоу», та всюдисущій корупції, нас пропустили у святая-святих, нервову систему «Монополії»: телевізійний ефір. Згодом, коли проект набув популярності, і усі маски було знято, система зробила несподіваний крок, який здивував навіть нас. Замість того, щоб спробувати звільнитися, вона ще глибше заковтнула гачок: сотні впливових політиків та високопосадовців самі прибігли на проект з метою класно пропіаритися. Вони підходили до нас з Апостолами та давали чималі суми лише за те, щоб їх чим швидше узяли учасниками на проект. Ми ж мали протягом передачі визнати перед мільйонами глядачів, що ті знаходяться на своєму місці і талановито та чесно виконують свою роботу. Звиклив до усього бутафорського, їм і в голову не могло прийти, що усе відбувається по справжньому! Одним словом уся погань сама злетілася, наче метелики на світло. Апостоли із завзяттям павуків висмоктували із них усю отруту «Монополії». Назад вони виходили вже геть іншими людьми. Таким чином ті, що мали бути нашими найзатятішими ворогами, швидко стали надійними союзниками.

Зрушення як у особистій, так і у колективній свідомості були просто вражаючими. Суспільство почало змінюватися просто на очах, швидко та невблаганно руйнуючи підвалини старої, загальноприйнятої системи. Це була справжня революція, проте тиха та безкровна. Тисячі людей самовільно, без жодного спротиву пішли із займаних ними високих кабінетів та посад, чи роками насиджених місць, щоб почати нове, нічим не гірше, проте наповнене зовсім іншим змістом життя. На їх місце приходили ті, хто справді мав до цього хист. Проект викликав сильне зацікавлення по всьому світу. До Андрія та Валерія з Апостолами поступили сотні звернень від телеканалів різних країн з проханням організувати схожі телепроекти. Вони звичайно ж погодились. Це було саме те, про що вони мріяли, бо це була справа усього їх життя, якій вони віддавали усе без залишку.

Я був безмежно радий та гордий тим, що мені випала така висока честь знаходитись поруч, бути одним із перших, хто зміг змінити себе, та допоміг зробити це мільйонам співвітчизників. Та я знав, що цей проект буде для мене першим та останнім.

Поступово для мене важливість того, що відбувається вдень стала меншою за ті відкриття, що відбувались зі мною кожної ночі. Увесь цей вир подій та емоцій починав мене напрягати. Я почав по справжньому заздрити хатнім котам, які могли безтурботно дрихнути більшу частину доби. Я відчував, що моє справжнє покликання залишалось там, - уночі, серед снів.

На мій подив Валерій та уся наша команда не помітила у мені цих змін. Вони цілком були поглинуті виром проекту. Спочатку я побоювався, що мене хтось викриє, та згодом мені вже самому кортіло обговорити своє дивне хоббі з Валерієм або з Іваном. Та схоже слушна нагода могла випасти лише через три дні,- після завершення телепроекту.

Фінал був справді епохальним. Він відбувався одночасно на усіх центральних площах найбільших міст України, Білорусії, Польщі, Латвії, Литви, Естонії та Росії. Це була подія справді світового масштабу, початок відліку нової епохи та кінця «Монополії», місце народження нової всесвітньої гри. Гри з новими правилами, законами та цінностями.

Переді мною вирував мільйонний натовп Майдану. Це був справжній масовий психоз. Люди плакали, щось співали та викрикували, обіймали один одного. Я вкотре німо обвів усю цю панораму, намагаючись добрати хоч якихось слів.

«І тоді заголосять усі земні племена, і побачать вони Сина Людського, що йтиме на хмарах небесних із великою потугою й славою…- почув я голос Івана, що потонув у перших пострілах салюту на честь тріумфального завершення проекту. Усе поринуло у ще більший вир шалених овацій, криків та оплесків.

Звідки ці слова? Я стояв посеред сцени у якомусь дивному ступорі. Зі мною відбувалось щось дивне, нове. Та я ще не міг чітко ідентифікувати що саме. Навіть мій Союзник не міг щось розбірливо пояснити. Моживо це ейфорія від усвідомлення можливості керувати величезним натовпом? Чи зашкал почуттів, бо по спині хвилями ходили нервові спазми, а з очей градом котилися сльози. Ні, підчас роботи ведучим я на все це вже давно не зважав.

«Та це просто кінець Світу», - прошепотів я. «Друге пришестя»,- нарешті прийшов до тями та поправив мене Союзник. Мене струснуло, наче від удару блискавкою. Усі розрізнені уривки знань про цю подію якось ураз стали зрозумілими та вишикувались у чітку послідовність. Яким же сліпим був я ще секунду назад! Це ж елементарно! Вищі сили просто зобов’язані були попередити людство про випробування, яке йому було призначено. Тому і були нам прислані пророки, щоб попередити і заспокоїти, давши чіткі інструкції, як поводитись протягом темних часів. Крім того вони усі давали чітко зрозуміти, що усе це обов’язково скінчиться. На підтвердження цього вони дали розгорнутий опис того, як все відбуватиметься. Я ще раз обвів поглядом усю площу. Що це як не воскресіння з мертвих? До цього часу кожен з нас не жив, а існував наче ходячий мрець. Кожен, хто здійснив «пробій» до Ефіру, а таких вже мільйони,- ніхто інший, як воскреслий з пророцтва про друге пришестя. Цей процес незворотній та постукає у двері кожному.

Повстали із мертвих й усі, хто жив до нас, бо в кожному, хто живий у цю мить є частка своїх предків. А як інакше можна було б собі це уявити? Погодьтеся зовсім не весело виглядала б уся наша планета, якби з усіх усюд вмить воскресли мільярди людей, що жили протягом усієї історії людства!

Безсумнівно, - усе що зараз відбувається, це ніщо інше як Друге Пришестя, або повернення нас усіх, як блудних овець, добряче засмальцьованих нафтою та вугіллям, до вільного спілкування зі своїм творцем.

Тоді Іван дуже влучно назвав своїх учнів Апостолами… Та це навіть не збіг, а просто свідома підказка нам усім. Виходить, він знає про усе від самого початку?! Іван,- ось з ким мені потрібно терміново поговорити. Про усе: про сни, про піраміди, про Апостолів, Ісуса та пророцтва.

«Поговорити з Іваном…поговорити з Іваном» - наче мантру повторював мій внутрішній голос, що повністю підтримував мене.

- Миколо?- почув я приємний та чомусь знайомий жіночий голос, щойно я опинився за лаштунками сцени - вибачте, що турбую вас саме зараз…можна переговорити з вами хвилинку?

- Ви хто? Як ви сюди потрапили? – знервовано запитав я. Постать Івана була в якихось метрах від мене, а тепер через цю кляту жінку вона починала безжально зникати у темряві. Від такої картини у мене раптом почалась паніка. Мені привиділось, що моє раптове прозріння могло усе зруйнувати. Здавалось, що якщо я просто зараз із ним не зустрінусь, не візьму його за руку, не почую його голос, - він назавжди розчиниться у цій темряві, а весь світ лусне, наче мильна бульбашка. Мені за будь яку ціну потрібно було встигнути зустрітися з Іваном. Секунди курантами відбивались у моїх скронях… а тут.

- Благаю вас мене вислухати…- дуже наполегливо продовжувала жінка, обличчя якої я не зміг розібрати у цій фатальній напівтемряві.

- Вибачте, та я дуже поспішаю…- різко перервав її я.

- Тоді візміть хоча б оце,- вона різким рухом насилу вклала мені щось у руку. На дотик я визначив це як візитку,- зателефонуйте мені. Це питання мого життя чи смерті!- крикнула вона мені навздогін. Я машинально запхав візитку у кишеню, та просто полетів навздогін Івану. Зловив я його вже біля машини.

- Іван, ти в готель? – засапано запитав я.

- Так, а ти теж? Сідай підвезу.

- Іван, мені потрібно з тобою поговорити.- швидко почав я,- я про ті слова на кінці… я знітився. Я ніяк не міг вирішити як правильно поступити у такий момент. Та скінчилось все як завжди дурнуватим жартом. – ну ти й видав. Ти прямо як пророк. Ці слова ж з Бібліі, чи не так?

- Так з Бібліі. – сухо відповів він. Жодний мускул не здригнувся на його обличчі, щоб хоч натякнути мені чи влучив я у ціль.- так прощо ти хотів поговорити? «Невже я помилився?» - розгубився я, тому вирішив змінити тему, та в усіх подробицях виклав йому історію про сни у дивній кабіні. Розповідати було про що. На той час я вже встиг переклацати усі голограми на нижній панелі тієї кабіни. З’ясувалось, що кожен ряд відповідав за налаштування взаємодії Землі із навколишнім світом на чотирьох основних рівнях. Перший рівень, з якого все почалось,- це внутрішні налаштування Землі. Швидкість обертання навколо власної осі, напруженість магнітного поля та розташування його полюсів, температура та в’язкість ядра, тощо. Наступнний рівень – налаштування на рівні Сонячної системи. З допомогою голограм другого ряду можна було з величезною точністю визначати, а можливо й корегувати відстані між Землею та усіма тілами Сонячної Системи. Третій ряд, єдиний, у якому налічувалося тринадцять голограм відповідав за взаємодію з нашою Галактикою. Здійснювалась вона через тринадцять зодіакальних знаків. Так, саме тринадцять! Четвертий ряд відповідав за… я так захопився своєю розповіддю, що не помітив як з кожним моїм словом Іван ставав все збудженішим та збудженішим. Мою розповідь обірвав різкий визг гальм. Ми зупинились на узбіччі просто посеред широчезного проспекту.

Дата добавления: 2015-08-10