Оце сини Хамові, за їхніми родами, за мовами їхніми, у їхніх країнах, у їхніх народах. 1 страница

Оце сини Симові, за їхніми родами, за мовами їхніми, у їхніх країнах, у їхніх народах.»

- Це теж один з наслідків Всесвітнього потопу?- несміливо припустив я.

- Так. До того ж у нашій сьогоднішній зустрічі він є визначальним. – урочисто відповів Валерій.- нарешті ми з вами підійшли до основного у цій довгій історіі.

- Вищі сили, що створили нашу Землю, зрозуміли, що дали людям занадто багато можливостей та свободи. Наступна, післяпотопна «версія» людини вже була дуже сильно «обрізана». Нам різко обмежили доступ до Всесвітнього ефіру. Здатність до телепатіі зникла. Тому почали усі викручуватись хто як міг. Звідси й така величезна кількість мов. Проте час показав, що гайки нам затягнули надто сильно. Через декілька поколінь у більшості людей ефірний передавач взагалі перестав працювати «На прийом». Нам залишились лише сни. Необхідно було створювати нову людину. Та Бог не поспішав. Комусь потрібно було зробити одну дуже неприємну роботу. Всесвітній потоп миттєво вилучив з кругообігу та законсервував та тисячі років мільярди тон цінного матеріалу, насиченого незлічезною кількістю енергіі…

- Стоп, стоп, стоп! «Говорите помедленней, пожалуйста, я записываю»! – заблагав Андрій. – подожди минуточку! Мне уже даже водка не помогает. Давайте сделаем небольшую передышку.

- А я бачу ти почав дивитися фільми!- схвально відмітила Наталя.

- Да. Как видишь решил начать с классики.

- Ну і як, сподобалось?- продовжила Наталя розмову ні про що, намагаючись хоч трохи застудити мозок, який вже починав закипати.

- Ну а як же усі геологічні дослідження. Як бути з теоріями про рух тектонічних плит та будову землі? Тут по часу навіть порядки цифр не збігаються - один я не зміг вчасно переключитися, і на повну продовжував гвалтування усіх своїх знань та цінностей.

- Да, Коляныч! А ты совсем не изменился!- іронічно посміхнувся Андрій.

- Миколо, незважай. На відміну від вас він хоч у школі уважно вчителів слухав. Бачите скільки розумних слів запам’ятав! - підтримав глузування Валерій. –по-перше, це лише теоріі. По-друге усе мною сказане не йде у розріз із жодним науковим фактом. Повторюю, - саме фактом, а не домислом, міфом, трактовкою, версією чи теорією. З моєї сторони є факти та інформація отримана від генератора мислеобразів. Зі сторони офіційної науки- ті ж факти та політ фантазіі науковців. Звичайній людині важко осягнути проміжки часу більші ніж декілька тисячоліть. Тому якщо починаєш оперувати величинами, розмір яких неможливо збагнути,- мільйони чи мільярди років, люди це з легкістю приймають на віру. Їм абсолютно байдуже чи відбулась якась подія мільярд чи усього мільон чи навіть сто тисяч років назад. Для них це лише порожня гра у нулики. У свідомості відкладається лише одне: «це було колись дуже і дуже давно». Людина легко повірить у будь-яку казку, якщо авторитетний вчений з розумним виглядом накладе її на якусь безмежно велику величину. «А знаєте, десь у Всесвіті є Чорні Дири» - із дуже важливим виглядом заявить якийсь очкарик, відірвавшись від телескопу.

«Та нічого собі, справді? Щось не віриться. А де саме?» - відразу ж засумніваєтесь ви.

«Десь за мільон світлових років від Землі» - впевнено та не моргаючи випалить у відповідь очканафт, та почне розмахувати зошитом із купою якихось цифр,- ось подивіться у мене тут все пораховано.

- Прикольно! Помітити щось на такій відстані, ще й точно визначити його властивості. Та він же геній! - відразу зміниться ваша думка.

- Раніше на землі був один величезний суперконтинент!- Заявить інший, трохи пошпортавшись у камінні.

- Де докази? – запитаєте ви.

- Просто ось ці камінці із різних континентів. Я їх порівняв. Вони абсолютно однакові! Інших доказів годі й шукати, бо це було декілька мільярдів років назад.

- Ну ясна річ. Дійсно, які можуть бути докази, коли пройшло стільки часу.- співчутливо знизаєте плечима ви.

- На поверхні атомів живуть маленькі гуманоїди.

- Чому ж ми їх не бачимо?

- Вони просто дуже маленькі. Одна трільонна міліметра. Не вірите? Тоді доведіть протилежне. І так далі, і тому подібне.

- Давайте вернемся к консервам.- приречено вимовив Андрій. Перепочинок було безнадійно зіпсовано.

- Що ж про консерви так про консерви…- не збавляючи обертів продовжив Валерій. – Наша планета – досить ізольована система, у якій циркулює чітко збалансована кількість усіх життєвонеобхідних елементів. Вуглець є найбільш важливим серед них. Давайте разом проаналізуємо, що відбулося зі всім живим, що за мить до потопу росло та бігало по землі. Усе це було змито водою разом із корінням та верхнім шаром грунту.

Утворилася гіганська хвиля, що декілька разів обігнула усю земну кулю. Вона як гіганський сепаратор відсортувала усе що плавало у її товщі. Внаслідок цього усі заглиблення тогочасного ландшафту було завалено трупами тварин та людей у перемішку із стовбурами дерев та камінням. За деякий час намул та глина осіли зверху, вкривши грубим шаром усі ці братські могили. Позбавлені доступу кисню вони не мали змоги повільно перегнити і тим самим вивільнити назад вуглець та енергію. Натомість вони перетворились на нафту або вугілля. Нафта утворилась де переважали тваринні рештки, вугілля,- де рослинні. Післяпотопна природа почала відчувати різку нестачу вуглецю. Рослини почали задихатися. Вони стали набагато менші та кволіші. З тварин вижили лише найменші, невибагливі у їжі. Такі легко могли знайти собі прихисток, оскільки клімат став значно суворішим. Дні стали спекотніші, ночі ж холодніші. З’явилися пори року. Частка кисню у повітрі стрімко зросла. Збільшене в рази опроміненнядовершило апокаліптичну картину. Проте природа встояла та змогла відродитись. Вона залишила нам безліч знаків на згадку про ті страшні часи. Вони оточують нас звідусіль: веселка, зміна пір року, зорі на небі, сонячний диск, що кожного дня засліплює нам очі…та навіть власна тінь, що полишає тебе лише у темряві. Вони невідступно слідують за кожним із нас та щосекундно нагадують про темну сторону нашого єства. Та чи пам’ятає наше покоління хоч один із цих знаків? Людська память, позбавлена вільного доступу до джерела вселенської пам’яті та знань, попри всі її намагання виявилася безсила перед часом. Нова версія людини стала ще більш кволою та безуспішною. Але Бог дав нам останній шанс. І як не парадоксально, - це «Монополія»!

- Ну все. Или ты сейчас хоть секундочку помолчишь, или я тебя придушу!- не витримав Андрій, хапаючись за голову.

- Приїхали греки, привезли цитрину!- не менш емоційно відгукнулась на почуте Наталя.

- Ну що, Валерій, твої піддослідні ще живі? Бачу ти їх вже найже замордував,- почув я чийсь шикарний бас у себе за спиною.

- Овва! Які люди, та й без охорони! - радісно підскочив із місця Валерій, та протягнув руку незнайомцю. Це був високий та кремезний чолов’яга. Пальто не могло приховати гори мязів, що плавними хвилями перекочувались під ним при кожному русі. Словом такого «термінатора», ще й так близько я не бачив. Здоровань узяв у руку з нашого столу недопиту пляшку горілки. В ній ще було грамів із двісті. Щоб не збрехати, його долоня закрила пляшку майже до горличка! «Оце так лапа!»- подумав я.

- Бачу ви вже тут довго сидите. Це вже яка за рахунком? – голосом вихователя піонерського табору запитав він.

- Друга. Ми лише по чуть –чуть, для «разогрєва мозгу» так би мовити - голосом застуканого за шкодою хлопчака почав виправдовуватися Валерій.

- Дивіться мені тут!- сурово прогримів над моїм вухом голос термінатора. Саме так, завдяки своїй бабусі, у дитинстві я уявляв собі Бога.Я завжди боявся, що як тільки я почну робити щось погане, він раптово вигляне з за хмар та насварить мене саме таким ось голосом. Я мимоволі підскочив. Валерій, побачивши це не втримався та мимоволі по-зрадницькі хіхікнув. «Зараза, знову якась вистава»- встиг подумати я.

-Ех, пора вам з цим ділом зав’язувати! - продовжив виховну годину незнайомець, та раптом різко крутнувши пляшкою, підніс її до рота та одним махом випив увесь її вміст. –прими, Боже, за лікарство!- проричав він видихаючи.

- Оце так закрутив! Відразу видно,- професіонал! - схвально вигукнув Валерій.- друзі, дозвольте представити,- це Іван.

- Це той самий Іван?!- несміливо перепитав я, та нескомно тицьнув пальцем у здорованя.

- Не зважай на нього, Іване. Він просто коли ти гаркнув трохи сирнув, тому зараз веде себе як пришелепкуватий.- пожартував Валерій.

- А ви, я так розумію наша зірка радіоефіру!- доброзичливо простягнув до мене руку Іван. Я мовчки поздоровкався з ним. У мене просто не було слів. Це Іван, що винайшов Ефірний Генератор Мислеобразів? Усі мої життєві стереотипи щойно зазнали нищівного удару в пах. Я готовий був повірити у що завгодно,- що він батько Вірастюка, прообраз Шрека чи Халка. Я б швидше погодився з тим, що він одночасно надер дупу обом Кличкам та забрав у них усі пояси, ніж з тим, що він винайшов ефірний генератор!

- Це наша Наталочка.- продовжив знайомство Валерій, а це наш російський колега Андрій.

- Дуже радий нарешті вас усіх побачити! – з щирою посмішкою ще раз привітався Іван. Він приставив крісло та приєднався до нашого столу. Крісло перелякано скрипнуло.

- Гадаєш витримає? – насмілилась підколоти його Наталя. За столом миттєво запанувала дружня атмосфера.

- Господи! Просто не віриться! Я сиджу поруч із самим винахідником Ефірного генератора! – збуджено лепотіла Наталя. – а можна нам хоч разочок на нього поглянути?

- А тобі не страшно? – знову голосом Бога запитав Іван.

- А що, може бути боляче? – перелякалась Наталя.- я постараюсь витримати.

- Та ні, не боляче. Просто я добре пам’ятаю наше перше знайомство в ефірі. Дуже важко опанувати рій думок у твоїй голові. При роботі з генератором потрібно навчитися чітко формулювати свої думки та вміти зберігати концентрацію. Це як політ над прірвою на тарзанці. Щоб ти не побачив унизу, у жодному разі не можна відпускати руки. Інакше можеш просто збожеволіти.

- Доречі. Якщо у нас все піде по плану зустріч із генератором тобі не знадобиться. У тебе просто ось тут запрацює свій власний.- додав Валерій та підніс пальця до лоба.

- А в нас запрацює? – голосом ображеної дитини запитав я.

- І у вас запрацює. І взагалі в усіх запрацює! – заспокоїв Іван. – ну що, Валерій. Дозволиш мені завершити твою розповідь?

- Ти глянь, який хитрий. Хочеш забрати найсмачніше собі?! Я тут їх мурижу вже другу годину, здоровям жертвую…- жартівливо відповів він, кивнувши у сторону пустих пляшок.

- Мы опять почему-то вернулись к «Монополии», но теперь, оказывается у нее есть и хорошая сторона - нагадав Андрій.

- В усьому хорошому є погана сторона, а в усьому поганому,- хороша! – запевнив Валерій.

- Вибачайте, якщо я буду розповідати більш кострубато, ніж Валерій. Триндіти,- не ящики носити, тому у цьому він серед нас найкращий.- почав Іван.- Так от: саме «Монополія» ідеально лягла під один Божий задум. Величезні сховища вуглецю, закуті у надрах, були надто цінними, щоб просто про них забути. Проте ніхто крім людини до них добутися не міг. Перші паростки «Монополіі» з’явилися майже відразу після Потопу. Це були гроші. Із них,грубо кажучи, все і почалося. Вони були улюбленим дітищем захланності,пекельним винаходом, що безпощадно бив у найслабкіше місце кожного без виключення. Без перебільшення, - це була перша у цьому світі зброя масового ураження. Та, як кажуть, немає худа без добра. Повірте мені,- хтось дуже розумний, і зовсім не випадково вклав обраним людям у голову те, що спочатку на вугіллі, а згодом й на нафті можна збудувати просто казкові статки, здобути безмежну владу, стати господарем усієї планети. Тут усе й закрутилося. «Монополія» все зробила сама без жодного втручання. За якихось пару сотень років ми вже майже повністю видобули та спалили усе, що було поховано під землею внаслідок потопу.

Із цими словами Іван дістав зі свого кейса якісь фотографії та поклав їх на стіл.

- Яка краса! – зачаровано вигукнула Наталя.

- Що це? – не зміг відразу зорієнтуватися я.

- Так виглядає наша земля із космосу в ночі. – пояснив Іван.

- Найяскравіший приклад людського марнославства! – розчулено додав Валерій.

- Проаналізуйте самі, - уся наша цивілізація, це ідеальна машина, що від самого початку була призначена для щвидкого та бездумного спалювання корисних копалин! Вона просто не зможе існувати, якщо цей процес раптом припиниться. Але ми вже майже виконали свою брудну роботу,- прибрали за своїми попередниками. Сьогодні у нас є лише два варіанти: або спробувати змінити себе і систему, у якій ми живемо, або загинути під уламками «Монополії», що вже починає руйнуватися.

- А як же глобальне потепління? Невже це теж Божий задум? – роздратовано запитав я. Мене завжди нервувало, коли я чогось не розумів до кінця.

- Розумні люди кажуть: «Боже, дай мені сил змінити те, що я можу змінити, терпіння прийняти те, чого я змінити не можу, і розуму відрізнити перше від другого». Історія із глобальним потеплінням,- це типовий приклад підміни понять. Коли біле відкрито проголошують чорним, ліве- правим, добро-злом. Замість проблем, які людству під силу вирішити, підкидаються такі, на які ми не можемо жодним чином вплинути! Суцільна боротьба із вітряками!

Мабуть Валерій вже наводив приклад із графіком. Якщо ви стали свідком підміни понять, будьте впевнені,- ви щойно перетнули вершину. Це лише один із безлічі доказів, що «Монополія» починає руйнуватися. Щоб втримати ситуацію під контролем та подовжити собі життя, система буде йти на все. Чому «Монополія» так боїться глобального потепління? Це перший передвісник весни, наступаючої нової епохи. Вона наступить однозначно та незповоротно. Питання лише в тому з нами чи без нас.

- А як бути з мільйонами людей, що залишаться без будь-яких засобів до існування, внаслідок підняття вод світового океану? - ніяк не міг погодитись з Іваном я.

- Та не буде ніякого підняття вод! Це байка для залякування людей. Екологи почали бити на сполох, коли загальна площа льодовиків зменшилася відсотків на 25. Зараз вже майже половина усіх льодовиків розтанула.Сильно піднявся рівень океану? Якби штучно не роздмухували це питання, ніхто б і не звернув уваги на те, що рівень води піднявся на декілька сантиметрів. Сьогодні піднявся, завтра опустився. Наша планета підпорядковується величезній кількості циклічних змін. Намагатись збудувати теорію про глобальне потепління спричинене діяльністю людини, лише на підставі того що за декілька десятиліть рівень води трохи піднявся, рівнозначне гаданню на кофейній гущі!

- А куди ж поділася уся ця вода?- запитала Наталя.

- Верхній шар усіх материків, має пористу структуру, дуже схожу до губки. Починається цей шар приблизно на глибині 50-100 метрів та сягає углиб до кілометра. Ми називаємо ці утворення печерами. До потопу ці структури наче губка всотували воду з підводних океанів та підживлювали собою усе живе. Як це виглядало в роботі можна побачити на Юкатані, в Австраліі та ще у декількох місцях на планеті. Там немає річок, а їх функцію замінює потужна система печер, заповнених водою. Зараз у інших місцях планети ці губки майже усі пусті. По її внутрощах тисячами лазять спелеологи та прості туристи. Повірте мені в цю систему печер поміститься багатенько води. Скажу більше,- ця всепланетна губка зараз суха саме через льодовики. Подібно до того, як потоп на багато тисячоліть вилучив з кругообігу мільярди тон вуглецю, так само полярні льодовики «обікрали» землю на воду. Сьогодні мільярди тон води, замість того,щоб працювати, даруючи життя, простоюють, сковані у формі льоду. Там, де зараз найбільші пустелі світу, глибоко під замлею знаходяться і найбільші системи печер. Якби вони були наповнені водою, там би продовжувало буяти життя.

- Але ж вода з льодовиків майже уся попадає у океан, та з прісної стає солоною…

- Нічого страшного, потім випарується та випаде на землю дощем. Проблема не у тому, що людям чи тваринам не вистачить прісної води, як зараз лякають вчені. Співвідношення кількості прісної та солоної води чітко розраховане та контролюється природою. Мова йде про те, що зараз ми відчуваємо глобальну нестачу води вцілому. Як прісної так і солоної. Танення льодовиків лише частина великого циклу. Воно приведе до поступового заповнення «губки» водою. Відновиться підземне живлення усіх посушливих територій. Пустелі поступово зникатимуть. З’являться величезні територіі, придатні для життя.

- Блин, я не пойму. Вы это сейчас на полном серьезе говорите, или прикалываетесь с нас на пару с Валерием? - не витримав Андрій.

-Мені теж здається, що вони нас розігрують,- підтримав я. Іван з Валерієм загадково переглянулися.

- Нажаль пінгвіни та білі ведмеді вимруть. - сумно промовила Наталя. Вона проігнорувала мій заклик до бунту. Іван з Валерієм раптом вибухнули фонтаном сміху. Ми розгублено спостерігали за ними.

- Бачиш, Іван. Фіговий з тебе розказчик. Люди тобі не вірять. Так що йди собі і далі таскай мішки, а я триндітиму. – нарешті заспокоївшись сказав Валерій. Відсутність «голосу якому неможливо відмовити» й справді дуже швидко дала про себе знати. За якихось п’ять хвилин ми просто збунтувались!

- Іван говорив правду. Усе це на повному серйозі. – продовжив Валерій. – тобі Наталю я відповім анекдотом. Думаю, що більшість з вас уже його чули.

Маленький хробак запитує свого батька:

- Татку, а яблуко смачне?

Так, синку, дуже смачне

-А абрикоска,- смачна?

Так, дуже смачна.

- Ну а вишенька?

- Просто пальчики оближеш!

- То чому ж ми у гімні живемо?

- Та ж, блін, батьківщина, синку!

Ми усі розреготались.

- Пінгвіни та білі ведмеді не винуваті, що їх батьківщина знаходиться у таких екстремальних широтах. Зараз вони там не живуть, а виживають. Птахи у цьому випадку набагато хитрожопіші. За рахунок вміння літати вони примудряються сидіти одним задом на двох кріслах: влітку тут, взимку,- там. Проте ні вони, ні пінгвіни з ведмедями не залишають ці землі назавжди, бо точно знають,- холоди відступлять і почнуться ліпші часи. Запевняю тебе, що вони абсолютно добре адаптовані як до життя серед льоду та холоду, так і до того, що чекає на них у майбутньому. Так, зараз їм не солодко, бо старих джерел їжі стає все менше, а нові ще не з’явилися. Ці види існують на Землі дуже давно, і пережили вже не один цикл потепління та похолодання. Як не смішно це звучить, та не про пінгвінів треба зараз думати, а про самого себе. На відміну від них, поки що, до змін які на нас чекають, ми зовсім не готові.

- Так что же делать? - стурбовано запитав Андрій. Тепер він вірив кожному слову. Від бунту не залишилось й сліду.

- Уся справа у генераторі, який є у кожному з нас. Нам усім потрібно лише трохи збільшити рівень взаємодіі з Вселенським Ефіром. Зробити так, щоб відновився двосторонній зв'язок із ним. Тоді кожен з нас буде чітко чути те, що багатьма сприймається як внутрішній голос. Цей голос точно підкаже кожному його шлях та призначення у житті. Кожен займе своє місце у човні і ми нарешті зможемо ним веслувати та керувати ним у потрібному напрямку. Лише так ми зможемо вижити.

- Цей внутрішній голос ми з Апостолами називаємо Союзником. Союзник у кожного різний: може бути з будь-якого часу, віку та статі. – додав Іван.

- Як можна домогтися такого результату? - нетерпляче запитав я.

- Потрібна надзвичайно потужна та тривала психічна емоція. Це допоможе здійснити свого роду «пробій» у захисній системі генератора. Це повинен бути справжній шок, зашкал емоцій, якому не буде іншого шляху, ніж як прорватись вверх до Ефіру. Це схоже на прорив дамби, що утворилась серед річки. Після нього уламки та рештки колишньої перешкоди поступово вимиваються та з часом вода вже може абсолютно безперешкодно текти куди завгодно. Такий масовий психоз і повинен забезпечити наш телевізійний проект.

- Це що ж такого потрібно показати!- спантеличено вигукнув я. – до нас вже показали все, що тільки можна було придумати.

- Ми покажемо їм сміття – відповів Іван.

- Сміття?!- Перепитала Наталя.

- Справжніх покидьків суспільства. – пояснив Валерій. – ми візьмемо п’яниць, наркоманів, бомжів, проституток, психів та зеків. Детально, крок за кроком розглянемо долю кожного, та з’ясуємо що саме перетворило їх на гниючу наволоч. Ми покажемо це усе глядачу, а потім кожного нашого героя перетворимо на справжню, талановиту людину. Ми візьмемо німих та заставимо їх співати, паралізованих поставимо на ноги та заставимо бігати і танцювати, повернемо розум недоумкуватим. Глядачі прагнуть шоу? Вони його отримають!

- Таке собі талант-шоу навпаки. –додав Іван.

- Як нам вдасться зробити такі дива?- здивувався я.

- Апостолам це під силу зробити- упевнено відповіла Наталя. –З трьома із них я подорожувала по Європі. Повірте мені, хлопці, ці люди справді вміють робити дива.

- Наталя має рацію. Мій «голос якому неможливо відмовити», - дитяча забавка у порівнянні з їх уміннями та можливостями.

- Передача виходитиме щодня. Кожного дня ми будемо показувати долі та шлях повернення до життя п’яти людей. По одному на кожен з типів. Памятаєте?- запитав Іван.

- Робітники, Воїни, Лікарі, Старійшини, Шамани,- загинаючи пальці на руці впевнено відповіла Наталя.

- Нам потрібно, щоб щодня кожен глядач міг побачити в одному з цих людей своє відображення. Потрібно, щоб усі могли зрозуміти: якщо вдалося найгіршим із найгірших, то в них точно все получиться. – продовжив Валерій

- Якою буде наша місія? – запитав я.

- Ну, з Андрієм усе зрозуміло. Усі організаційні питання висять на ньому. Поки що він блискуче з ними справляється. Щодо тебе та Наталі є пропозиція, щоб ви спробували себе у ролі її співведучих. Що скажете?

- Треба подумати,- задуманно відповіла Наталя.

- Це буде прямий ефір? - поцікавився я. Перспектива з’явитись на телебаченні мене дуже приваблювала та водночас дуже лякала.

- Буде все, чого ти боїшся більше всього у житті: величезна студія, дощенту забита глядачами, повна інтерактивність та відсутність чіткого сценарію. Будь-якої миті може статись усе що завгодно. Та тебе це лякає лише тому, що насправді ти цього бажаєш понад усе. Якщо опануєш свій стах та емоції, у тебе все получиться. Оскільки проект міжнародний, передача буде йти трьома мовами: Українською, Російською, та Англійською. –відповів Валерій.

- Тогда кто будет третим ведущим? - схвильовано запитав Андрій.

- Посада російськомовного ведучого поки що вакантна. Попередньо планувалось, що ним буду я. Для підстраховки. Та ситуація дещо помінялась, і в мене буде купа іншої роботи.- відповів Валерій.

- А можна я попробую…- несміливо запропонував Андрій.- Я уладил уже почти все вопросы, и к моменту выхода передачи буду почти абсолютно свободен.

- Особисто я не проти,- відповів Іван,- а ти що скажеш?

- Люблю, коли проблеми вирішуються самі по собі. Звичайно ж за! Крім того Андрій єдиний з вас вже має досвід виступів на телебаченні. З ним взагалі проблем не буде.

- Спасибо, ребята. Я не подведу!- зрадів Андрій.

- Ось тут досьє на перших учасників. Вам потрібно детально з ними ознайомитись,- Іван дістав із кейса дві папки і простягнув мені з Наталкою. - Тобі, Андрію не роздрукував, вибач. Не міг передбачити такого перебігу подій. Чесно кажучи я взагалі думав, що погодиться лише Наталя. Завтра зустрінемось і я тобі передам таку ж папочку.

- У папочках є компакт із відснятими матеріалами по кожному учаснику. Їх також обов’язково декілька разів передивіться.- додав Валерій. Часу у нас три дні. Далі виїжджаємо на Київ, а Андрій полетить у Москву.

- Ну що, друзі, пропоную розходитись. Година вже піздня, а роботи ще багато. Радий був і вами зустрітися!- завершив Іван.

* * *

Я закрив папку та виключив нічну лампу. Поруч, майже повністю зарившись у ковдру, додивлялась третій сон Оксана. Потрібно було хоч трохи поспати. Та сон не йшов. Від прочитаного, а особливо побаченого хотілось плакати, рвати на собі волосся та кричати усім: «ви мусите це побачити. Вам обовязково потрібно це знати». В мене просто чухались руки показати це дружині, щоб побачити її реакцію. Та до виходу передачі я не мав права цього робити. Рано вранці ми вирушаємо на Київ, і я не буду бачити її довгих два тижні. Ким я повернусь через цих два тижні? Телезіркою, якій здалося розбурхати весь світ, чи черговим посміховиськом? Те що побачить глядач неможливо проігнорувати, залишити без уваги. Долі, скалічені іноді одним лише словом чи поглядом. Безглузді збіги обставин, розтоптані почуття, кохання, розділене часом та відстанями… Валерій та Апостоли особливо не церемонились. Впевнено та холоднокровно вони розплутували складні та заплутані долі людей, яких суспільство вже давно викинуло на звалище. З хірургічною точністю вони вскривали давні душевні рани та виймали з них гострі уламки людської жортокості та байдужості. Це була невимовно складна та брудна робота. Однак крізь хмари сліз та град прокльонів згодом проривалося світло осяяння. Повільно, проте беззупинно герої нашої передачі починали змінюватися, виправляти власні помилки, крок за кроком ставати особистостями та шукати свій шлях у житті, згідно того, що підказував їм внутрішній голос. Це було справжнє диво. Казка про гадке каченя, помножена на безмежність складності справжнього життя. Щиро кажучи особисто для мене у деякі моменти було вже навіть занадто. Я просто закривав очі руками та ревів, іноді просто хотілось вистрибнути у вікно, або повіситись. «Головне, щоб ми не перегнули палку» подумав я, перевертаючись з боку на бік.

Віра, як і мільйони інших, сиділа перед екраном. Вона з чоловіком вже другий тиждень поспіль щовечора дивилась надзвичайно цікавий та шокуючий проект із зухвалою назвою «Покидьки». Протягом двох годин поки йшла передача від телевізора просто неможливо було відірватися. Це перетворилось на справжній ритуал. Щоб не пропустити жодної секунди, до початку передачі готувались, як до далекої подорожі. Віра накривала старий, ще дисковий, телефон великою подушкою, щоб не було чути, якщо хтось телефонуватиме. Володя, чоловік, готував у мікрохвильовці велику порцію попкорну. Він коли сильно хвилювався, просто нестримно хотів курити, але оскільки втрачати безцінні хвилини ефіру на перекури не хотілось, винайшов собі такий ось «цигаркозамінник». Вічноголодного кота, щоб не відволікав, добряче напихали «Віскасом». Мобільники переводили в беззвучний режим.

Та сходили з розуму не лише вони. З десятої по дванадцяту, на час передачі усе місто немов вимирало. Тому хто не встигав добігти додому, достатньо було ввалитися у найближчий кабак. Можна було навіть не питати: кафе, фаст-фуд, паб, бар, більярд, нічний клуб… та хоч гей-клуб!!! Усюди, де був хоч якийсь телевізор, у цей час йшло лише одне,- «Покидьки».

«Покидьки», наче якесь кодове слово було в усіх на устах. «Покидьки»,- щохвилини можна було почути на роботі, у транспорті, чиїсь розмові,у кафе чи ресторані. «Покидьки» відразу вискакувало у підказках любого інтернет браузера.

Коротше кажучи «Рабиня Ізаура» в істериці дерла б собі на дупі волосся від чорних заздрощів, якби побачила в який транс ввела ця передача усе зряче населення половини континенту.

Та найбільше Віру вразили не подіі, що відбувались у передачі, а персона одного з ведучих. Вона точно його десь бачила. Кожен погляд на цього чоловіка дивним зойком відлунював по усьому її нутру. Наче легенький удар струму. З підсвідомості ніяк не могли прорватися назовні якісь спогади. Вже декілька ночей підряд їй снились дуже дивні сни. Спочатку це були просто яскраві пейзажі, давно забуті картинки з дитинства. Потім усе перетворилося на якесь історичне кіно. Як і годиться історику із багаторічним стажем, події снів відбувались у сиву давнину. Якщо орієнтуватись по одягу та речах побуту, століття чотирнадцяте-пятнадцяте.

Вона була молодою та вродливою дружиною заможного та дуже талановитого майстра – каменяра. Його звали Миколою. В них було четверо дітей. Дві донечки та два синочка. Вони усі жили душа в душу у новій просторій, світлій та зручній хаті, яку нещодавно звели за особистим наказом володаря спеціально для них. Справа в тому, що Микола вже декілька років був головним на розбудові та підсиленні місцевої фортеці. Замість порівняно невеликого дерев’яного укріплення, могутній молдавський володар звелів звести справжнього кам’яного красеня- велетня. Він планував зробити тут власну резиденцію, тому цей замок-фортеця мали бути справді нездоланними…

На початках їй здавалось, що ці сни лише дивне поєднання у її фантазіі вражень від передачі із думками про роботу. Оскільки чоловік зі снів був дуже схожим та мав те ж ім’я, що й україномовний ведучий, а фортеця за своїм виглядом була один в один з тією, якій вона присвятила усе своє життя. Відразу по завершенні історичного факультету, вона влаштувалась на роботу в Державний історико-архітектурний заповідник «Хотинська фортеця». Багато хто вважав би цей вибір дивним, та Віра з малих літ мріяла працювати саме там. Вона була просто закохана у цю величну та старовинну споруду! Віра росла в неї на виду. Влітку вона полюбляла вилазити на залишки оборонного муру та годинами спостерігати за різнобарвними групами туристів. Відвідувачів завжди було вдосталь. Вірі подобалось спостерігати за усіма цими людьми, відрізняти іноземців від місцевих, вгадувати їх мову та країну, з якої вони прибули. Узимку, коли туристів значно меншало, а на мурах сидіти було надто холодно, приходив час іншої розваги, яку вона любила не менше. Довгі та стрімкі схили, що вели від валів майже до самих стін фортеці були просто ідеальним місцем для катання на санчатах. До завершення навчання у школі Віра вже знала про фортецю абсолютно все. Від найпотаємніших закуточків, до імен та розгорнутих біографій усіх співробітників заповіднику. Вона могла дати фору будь – якому з екскурсоводів…

Дата добавления: 2015-08-10