Реформа освіти у другій половині XIX ст.

Розвиток шкільництва та народної освіти в Україні не відповідав суспільним реаліям після скасування кріпосного права. Прискорений розвиток капіталістичних відносин потребував кваліфікованих працівників. Станова школа поступово перетворюється на буржуазну. Зважаючи на суспільні потреби, вимоги прогресивних кіл країни, царський уряд у 1864 р. здійснив реформу народної освіти. Усі типи початкових шкіл стали народними училищами, до них приймали дітей усіх станів. Вони працювали за єдиними планами та програмами: вчили закону Божого, читати, писати та чотирьох арифметичних дій. У двокласних початкових училищах з п'ятирічним терміном навчання передбачалося вивчення історії, географії, малювання. З 1872 р. початкові повітові училища було переведено на шестирічний термін навчання; при цьому розширювалося коло предметів: геометрія, креслення та природничі дисципліни. Велику роль у поши­ренні освіти відігравали земства, які відкривали та утримували почат­кові школи, організовували учительські курси. У Східній Україні в 1897 р. функціонувало близько 17 тисяч початкових шкіл усіх видів, що охоплювали навчанням лише третину дітей. Письменне населення ста­новило близько 24 %.

Середню освіту, як і раніше, давали гімназії. За новим статутом існу­вали повні (семикласні), що поділялися на класичні та реальні, і не­повні (чотирикласні) — прогімназії. Класичні давали гуманітарну підго­товку і пільги для вступу до університетів без іспитів. Програма реаль­них гімназій передбачала вивчення здебільшого природничих наук, їхні випускники могли продовжити освіту в технічних вузах. Наприкінці XIX ст. у Східній Україні було 129 гімназій та 19 реальних училищ.

Розвиток економіки стимулював появу професійної освіти: ремісни­чих, промислових, сільськогосподарських, комерційних училищ, учи­тельських семінарій та курсів професійної підготовки. Поряд з універ­ситетами відкриваються вищі спеціальні навчальні заклади: технологіч­ний та ветеринарний інститути в Харкові, політехнічний у Києві, Вище гірниче училище у Катеринославі та ін.

У Західній Україні церковні та інші початкові школи були реорга­нізовані в народні училища і передані у відання світських органів. Кіль­кість їх невелика, тому в окремих районах до 76 /о населення залиша­лося неписьменним. Австро-угорський уряд обмежував право українці])

навчатися рідною мовою. Так, одна середня українська школа припа­дала на 820 тисяч осіб, а одна школа з польською мовою навчання — на ЗО тисяч учнів, не було жодного реального училища, середнього або вищого професійного навчального закладу з українською мовою викла­дання. У Львівському університеті навчання здійснювалося польською мовою, у Чернівецькому — німецькою. У Закарпатті проводилася по­літика примусової мадяризації.

НЕДІЛЬНІ ШКОЛИ КЛУБНІ ЗАКЛАДИ ТА БІБЛІОТЕКИ В УКРАЇНІ, Під впливом визвольних ідей, що поширювалися в Україні у другій половині XIX ст., революційно-демократична молодь активно пропагує свої погляди через освіту, організовує школи для селян, робіт­ників і ремісників. Ці школи працювали в недільні та святкові дні, звідси їх назва. У Києві на Подолі 1859 р. відкрилася перша недільна школа. Протягом 1859—1862 pp. в Україні їх діяло понад 110.

Недільні школи підтримували передові діячі культури, створювали та видавали підручники для них. Так, Т. Шевченко підготував і видав "Букварь южнорусский", П. Куліш — Граматику", О. Кониський — "Шотницю". Студенти та гімназисти старших класів ставали вчителя­ми в цих школах. Разом із слухачами вони заснували спілку "Грома­да", членами якої були П. Чубинський, П. Житецький, В. Антонович, Т. Рильський та ін. Царським указом 1862 р. недільні школи були закриті. їх діяльність було відновлено тільки на початку XX ст.

За європейським зразком в Україні окремі громадські об'єднання дістали назву клубів. Перші з них були становими — дворянські, ку­пецькі, офіцерські, ділових людей. Вступ був обмежений, а утримання здійснювалося на внески.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. поряд із становими ство­рювалися народні клуби у Києві, Харкові, Одесі. При них діяли чи­тальні, бібліотеки, лекційні та концертні зали, гуртки та курси. У 1893— 1896 pp. у Києві працював соціал-демократичний "Лук'янівський клуб", а упродовж революції 1905—1907 pp. у багатьох містах України з'яви­лися легальні робітничі клуби, які були центрами політичного об'єднання та самоосвіти пролетаріату (зокрема, клуб трудящих осіб у Києві). З наступом реакції їх було закрито. Легально продовжували існувати тільки народні доми та "Просвіта".

Починаючи з 1908 p. з ініціативи М. Лисенка у Києві засновано "Український клуб", що став культурно-просвітницьким центром демо­кратичного спрямування. Але і його в 1912 р. було закрито. Усього в Україні в 1913 р. налічувалося 48 клубних закладів.

Важливу роль у збереженні та поширенні знань відігравали бібліоте­ки. Українці завжди шанували книгу, а в лиху годину берегли її як най­цінніше майно. Першою відомою бібліотекою в Київській Русі була біб­ліотека Софійського собору, заснована в 1037 р. Ярославом Мудрим.

З XI ст. починається створення одного з найбільших книгосховищ рукописних та друкованих творів — бібліотека Києво-Печерського монастиря. Цю справу продовжують й інші монастирі незважаючи на тенденційність підбору книжкових фондів. Такі бібліотеки сприяли роз­витку вітчизняної освіти і культури.

П. Могила перед смертю в 1647 р. заповів Київській академії по­над 2 тисячі книг зі своєї бібліотеки. Це стало доброю традицією. Рек­тори та вихованці Києво-Могилянської академії дарували їй книги. Тут зберігалися також рукописи, хроніки, літописи, спогади, щоденники, до­кументація, передплатні видання. З їх фондів поповнювалися бібліоте­ки всієї України.

Велику роль у поширенні знань у XVI~XVII ст. відігравали бібліо­теки Львівського, Київського, Чернігівського, Луцького, Острозького братств, а також університетські бібліотеки Львова (1661), Харкова (1805), Києва (1834), Одеси (1865), Чернівців (1875).

Під впливом ідей просвітництва та гуманізму в Україні започаткову­ються приватні книжкові зібрання. Найвідоміші з них — Ф. Проко-повича (3192 книги), Ф. Лопатинського (1416 книг), Г. Самойловича (1147 книг), а бібліотеку Г. Полетики сучасники називали "золотонос­ною Каліфорнією".

З допомогою прогресивної інтелігенції у XIX ст. було відкрито перші публічні бібліотеки в Одесі, Києві, Харкові, Миколаєві, Чернігові. У 60—70-х роках виникли народні бібліотеки на Херсонщині, Харкі­вщині, а в Західній Україні — у Львові, Станіславі, Тернополі та ін.

У другій половині XIX — на початку XX ст. створюються бібліо­теки при просвітницьких товариствах, народних домах, марксистських гуртках (у Катеринославі, Луганську, Юзівці). Бібліотеки й читальні створювалися "Просвітами".

На початку XX ст. в Україні налічувалося 3153 бібліотеки з фон­дом близько 2 млн книг.

Дата добавления: 2015-07-25