Аякже .І так скільки часу втратив. Рябокінь мій ровесник ,а встиг художнє училище закінчити , і до педінституту на заочне вступити, а я ще й атестату за середню школу не маю.

--То все тобі самограй заважав.

--А то ж що? Він,рідненький. –І перевів розмову на..мене:’’Гарна у Вас зараз вчителька,а Зоя Петрівна краща’’

--Ще б пак, --засміявся Мишкін.

--Ну до побачення,- блиснув міцними зубами водій. Натиснув на газ.І попрямував у бік Балаїра.Директор глянув на мене:’’Знаєте,з ким ми говорили?’’

--Звичайно. З Бухаріним Маратом,--впевнено заявила я.

--Це старший син Мотрони Перкун, до якої ми заїжджали.

--Не схожий на Ваню.

--Ще б пак.Він розумний,розвинений,але плутаний якийся.Коли б його Зоя Петрівна давно взяла до рук,було б пуття. Хоча, може,ще не пізно?

--Іване Мефодійовичу, -обережно звернулася до Мишкіна,-- Ви,певно, знаєте про оцю історію стосунків Зої, Марата і Бориса. Я не люблю збирати пліток,але що між ними сталося? Розкажіть, будь ласка

Він хитро глянув на мене, повагався, говорити чи ні, потім почав:

--Це ж особиста справа. Там сторонні як правило нічого точно не знають, крім основних учасників подій.Але.,коли хочете, розповім,що.. мені відомо.Зоя Петрівна і Марат,як кажуть,зустрічалися. Але не підходили одне одному.Він вчорашній десятикласник, пацан, а

вона вчителька з дипломом, висока і міцної статури. Так що здавалася не на п’’ять років старшою, а на всі десять.Тоді ж працював учителем малювання Рябокінь,відомий Вам.. Вони утрьох дружили.Раптом дивимося,Зоя Петрівна посварилася з Маратом і ходить лише з Борисом.А вес-

ною їх обох забрали до армії: Марата як здорованя –на флот. АБо-

риса не знаю куди. А восени Зоя народила хлопчика. Від кого з них

двох,ніхто не знав. А вона сама не зізнавалася,та й зараз мовчить,не

та людина. Ій і зараз важко, але не скаржиться. Сама справляється з

труднощами. А друзі тим часом мобілізувалися, Борис повернувся додому, вступив на заочне відділення педінституту, і його узяли вчителем математики

А Бухарін спершу не хотів повертатися додому,мовляв,там його ніхто не чекає.Поїхав на Донбас. А там його привалило в шахті, витягли. напівживого. От він і втік звідти, де чатує смерть.

--Він наче розумний, --вставила я,-- здібний до навчання..

--До навчання –так В житті ж не дуже, розумні люди не ламають ні свого життя,ні чужого.

Сказав і довго мовчав, тільки нокав на коня,поки не завиднілася двоповерхова контора радгоспу і ряд нових стандартних споруд,як і в Балаїрі. Коли наблизилися до них, Іван Мефодійович спитав:

--А знаєте, до кого ми зараз їдемо? До Зої Петрівни. –Він вказав не

на одну із сучасних споруд з централізованим опаленням, а на теж акуратно складену із товстих колод ізбу, схожу на мою в Балаїрі. Раптом з хати без пальта вискочила кремезна молодичка і кинулася до нас з розкритими обіймами:

--Ой,мої рідні,не забули, приїхали провідати!

--Аякже! –ухилився від її обіймів директор, приховуючи ніяковість.

Мені ж нічого було соромитися. Ми обнялися, пішли в дім.

--Важко, мабуть, тобі справлятися, тягти два навантаження?--спитала Зоя.

--Та чого там їй важко? -засміявся Мишкін.--Зараз же канікули. Єдине заняття --поїздка до Кузнецовська.

Це було не зовсім справедливо, але я промовчала, бо він узявся сюсюкати з хлопчиком, який розглядав прибульців. Зоя, соромлячись,розповідала про свого Вадика:

--Кажуть, що усі батьки вважають своїх дітей геніальними. Ну,ми з мамою теж,здається, потрапили в полон цього твердження. Подумали,

коли йому виповнилося три роки:’’А що,коли йому показати букви?’’І він навіть повторював за нами:’’а’’, ‘’б’’,тощо..А другого дня питаємо:’’Які це букви? ‘’ А він:’’Чорні’’.Ми посміялися і облишили цю справу. А потім мама сама навчила його грамоті., вона у нас фельдшером була.

Зоя заходилася критикувати сестер:’’Сидять у своїх містах,забули,що у нас мати одна на трьох, звалили догляд за нею на мене. Хоча Рая в листі обіцяла, що у січні візьме відпустку і приїде. А Нелька збирається завітати у квітні, так що незабаром можу вийти на роботу.До речі, де мама?’’

Виявилося, що вона ходила до погреба, принесла в сумці картоплі і огірків.

--Та ти що це надумала? –сполошилася Зоя.

--Нудно мені сидіти без діла,--посміхнулася по-доброму до нас старенька і почала хвалити своїх дітей:

--Коли б не лихо, і не знала б, що вони у мене такі гарні. І Зоя ось..І Раїса з Нелею обіцяють прибути в гості, допомогти.

І помовчавши., додала:

--.І Марат забігає. А от іще помічничок росте. Поки бабця додибає щось узяти, він уже тут як тут,подає, --вказала на онука.

--То Марат буває? –перепитав Мишкін.-А чого?

--Та він іще з юності в Зої душі не чує,-образилася за дочку стара.—То їм недобрі люди все життя підніжки ставили. Одне у Марата погано -–що випиває..А коли тверезий,тут днями товчетья, по півзарплати приносить, наче дружині. А хлопчик як його любить! Не відходить від нього, наче від рідного батька.

--Так Марат же чорнявий,а Вадик світлий, мало не рудий., --бовкнула я через свою простодушність.Зоя Петрівна почервоніла,мати посмутнішала.Добре,що втрутився мудрий директор ШРМ і сказав:’’Ох, життя -- заплутана річ, у ньому так важко розібратися. Головне --залишатися людьми,тоді усе налагодиться. Ну, нам з Надією Василівною час їхати Будьте щасливі,Зоє Петрівно,чекаємо Вас на роботі’’...

Коли ми з директором сіли до саней, він знову закутав мені кожухом плечі й ноги А потім, хитро прискаливши око,мовив: ‘’А все ж жінки спостережливі Вадик і справді рудуватий і тим схожий на Бориса Григоровича. А ми всі ось уже скільки часу гадаємо,чий він син. Але то не біда.Головне, що Марат допомагає сім’’ї’'.

-- А Рябокінь теж допомагає,--вирішила я навести повну справедливість --.Продає картини, а гроші відправляє Журавльовій

Я не стала говорити, звідки я про це дізналася.А Іван Мефодійович не став допитуватися.Обізвався:’’Ну й добре. Значить, хлопця не можна вважати бездоглядним сиротою.’’

--Ні – і -і!

‘’ДІВЧАЧІ’’ СТРАЖДАННЯ

Лютий 1968 року.

Нарешті, Зоя повернулася до Балаїру і вийшла на роботу.

Це було добре. Напевне,ще трохи,і в мене стало б паморочитися в голові, уже не від вчадіння, а від перевтоми..А з нею усе стало набагато спокійнішим і легшим Вранці я снідала і йшла на роботу. Вдень поверталася зі школи, підтримувала тепло у грубці, готувалася до уроків і могла відпочити. Чим не життя?

Зоя змінилася на краще. Певно, оцінивши мою допомогу,коли хворіла мати,вона стала м’’якшою, уважнішою, довірливішою. Навіть пояснила те, що так старанно приховувала від усіх і від мене теж;мовляв, розчарувалася в Маратові,вирішила, що Рябокінь -ідеал і герой її роману, постановила покохати його.

--Борис і справді непоганий, але кохання так і не з’’явилося, тільки голову собі заморочила,та і йому теж, --зізналася Журавльова.

Дечим із ‘’потаємного’’ поділилася з подругою і я. Будучи ще студенткою, познайомилася з одним нігерійцем, який учився в університеті, навіть подали заяви.Він був такий красивий!А потім чомусь спротивився, я відмовилася реєструватись.

--А чого ж ти?-розсміялась Зоя. –Поїхала б до Нігерії.

Так,ми стали ближчими, якимось ріднішими. І водночас віддаленішими -- мабуть, через чоловіків.Бо скільки дівчата й жінки не говорять про жіночу дружбу, а кожна думає, як би їй знайти коханого чоловіка, який би їй замінив усіх подруг на світі.

. І якось я, побачивши у дворі Рябоконя, зупинилася на ганку

і подивилася на нього. Він відклав дрова, які ніс було від сараю до себе, наколов і для мене, заніс на мою половину і, нічого не пояснюючи,узявся розпалювати грубку. Останнім часом ударили морози, і треба було топити двічі на день Я сиділа біля столу, стримуючи сльози і боячись, що він їх побачить.Може,він і не побачив,але відчув, що я жалкую за дружніми стосунками,які у нас були, і що мені соромно. Закінчивши роботу, він поцілував мене у щоку.і пішов З того вечора Борис, повернувшись зі школи,заходив до мене,розпалював грубку І зовсім не згадуючи про той поцілунок, наче його й не було, щось розповідав.Як він хорошистці Пелевіній поставив двійку за контрольну роботу, а та побігла скаржитися до класного керівника історика.А Єлисей Дмитрович пожартував:

--Та я вивчав алгебру років сорок тому і не зможу визначити, правильно тебе Рябокінь оцінив чи ні.

То розказав, як, поїхавши до Москви, вирішив побувати там в ресторані. І не лише зайшов,але і зробив етюд, що не сподобалося офі-ціантці.А то спитав, як Зоя розмовляє з Вадиком:

--Вона натура сильна,а він делікатний.Чи вона не занадто тисне на нього?

Раніше,певно,я взялася б самовпевнено повчати, а зараз лише сказала:

--Мати завжди відчуває, як слід з дитиною говорити.

--Та ні, не завжди,--не згодився він. І я подумала,що він, здається,має рацію.

І ось тут, коли ми обережно відшукували дорогу одне до одного, раптом повернулася Зоя. Вона пояснила, що уроки уже закінчились, і вибачилась, що перебила нашу розмову Борис,звичайно, пішов, але ми усі троє відчули, що щось змінилося і цілком можна спілкуватися і утрьох, чого не було раніше.Нам з Борисом наче дали право товаришувати і, можливо, навіть щось більше, а Зої, нарешті, право кохати Марата і мати з ним сім’’ю, в чому вона довго сумнівалася..Зараз,схоже, ті сумніви були відкинені.І так енергійна, Журавльова зараз нагадувала механізм, що було деякий час не діяв, а зараз завівся.’’Ми не вчителі, а давачі уроків, --говорила вона.-А повинні нести культуру в маси’’.

--А де брати сили на це? –образилася я на такі мітингові слова --Тим, хто працює перший рік,навіть не дають класного керівництва,бо ї так важко.

--А коли я починала працювати., на це взагалі ніхто не звертав уваги Мало того,я створила драматичний гурток і поставила спектакль за романом Миколи Островського ‘’Як гартувалася сталь’’. Основними виконавцями ролей тоді були десятикласники Марат Бухарін і Борис Рябокінь.

--Звичайно, вони тобі дуже допомагали,-- позаздрила вчительці. ---З такими і я працювала б.

--А що,зараз діти гірші? Наприклад, давай спільними силами з вечірниками поставимо сценки з роману Максима Горького ‘’Мати’’

Я почала пропонувати ‘’артистів’’:Галкіна з дев’’ятого класу / і літературу любить,і дикція непогана.. /,.Людмилу Зобніну / на роль Пелагеї Нилівни,певно, підійде,/,Миколу Кузнецова / гарний би вийшов Павло Власов /

--Треба не призначати самим, а спитати дітей.

Виявилося, що це не зайве.Бо Миколи Кузнецов, подвійний тезка Героя Радянського Союзу, земляка,певно,зміг би в житті займатися тим,чим Павло Власов, а от вийти на сцену, навіть сільську, боїться. Пихата Зобніна відкинула роль старої простої робітниці Пелагеї Нилівни, але була не проти створити образ нареченої Павла Власова. А вередлива Пелевіна, навпаки, уподобала образ матері революцій-

ного діяча. Роль Павла Власова несподівано привернула увагу двієчника Сашка Довбишева. Про це нас із Журавльовою несподівано повідомила Тамара Дмитрівна Дерябіна, класна керівничка.

--Ну нехай приходить Сашко на прослуховування, -- дозволили ми. Хлопець,зайшовши у вчительську, почав розказувати Пелевіній,яка уже сиділа тут, якусь байку. Та заливалася сміхом.

--В тобі немає нічого від твого героя,--сходу забракувала я.

--Та я і серйозним можу бути, --образився Довбишев. І узявши до рук книгу Горького і знайшовши слова, які належали Павлу, став читати. Мені б,викладачці красного письма,та й не лише мені, навчитися б такій виразності.

--Саню, я бачу, з тебе могли б вийти люди,коли б переміг свою лінь,--похвалила Дерябіна, задоволена своїм учнем.

--Постараюся,--пообіцяв той.

До Першого травня, коли планувався святковий вечір,лишилося два тижні. Підготовка уривків із художнього твору проходила повільно,бо ‘’режисери’’ заходу -- ми зі Зоєю --працювали в різні зміни, ‘’артисти’’ навчалися в різних класах Знайшли ще кілька ролей для бажаючих виступати, в тому числі для Павлика Галкіна з 9-го класу. Він згодився створити образ інтелігента-мрійника Миколи Івановича. В аматора добре виходило. Зобніна взагалі хвилювала своєю грою, наче справжня артистка. Борис і Марат взялися готувати ‘’Пісню про Буревісника’’.

Під Перше травня, нарешті, зібралися у клубі для генеральної репетиції. Завклубом Лінка, яка кілька років пропрацювала культмасовиком у Барнаулі, де нажила позашлюбну дитину, вирішила показати, хто є справжньою хазяйкою клубу. Вона напала на Бухаріна, який, бачте, не дуже виразно читає ‘’Пісню про

Буревісника’’. Марата взялася захищати Журавльова.

--Я закінчила культпросвітучилище,--прагнула Лінка довести усім, що її критика обгрунтована і спрямована на те, аби твір лунав на сцені краще.

--А я закінчила університет, де вивчала творчість Горького. І теж щось розбираюся,--запевняла Журавльова. Ми з Борисом не могли дивитися на них без сміху.

Нарешті, настав святковий день. Призначеної години клуб був забитий людьми.,спершу була урочиста частина.У президії зайняли почесні місця голова сільради Рухлов, який жив зі сім’’єю недалеко від Рудакових, сам Валерій Олександрович.А ще на сцену вилізла Лінка, певно, вважаючи, що і її місце серед начальства. Ми зі Зоєю

знайшли місця в залі, відразу за Єлуніними, поруч з Машею з вечірньої школи, яка, схоже, нам обом симпатизує:

Ми з Журавльовою найдужче боялися, що діти, упізнавши ‘’артистів’’, почнуть сміятися, називати їх справжніми іменами.Та все обійшлося.Серйозно сприйняли і промову Павла Власова у виконанні Довбишева на суді, і зізнання героїні Зобніної в коханні, і Нилівну,яка з’’явилася у хустці і з листівками в руках і нагадувала артистку Віру Марецьку з відомого фільму. І лише з виконавцем ролі револю-

ціонера Миколи Івановича стався конфуз.Коли до нього звернувся хтось із учасників сценічної дії на ім’’я, раптом Єлуніна повернулася до свого чоловіка, якого теж звили Миколою Івановичем, і мало не вголос спитала:’’Чуєш, що про тебе говорять’’.

--Та помовч,--попрохав він, що лише два роки жив зі своєю простодушною дружиною, яка часом могла нетактовно пожартувати - виставити його на сміх.Незадоволена його реакцією, вона повторила запитання, тихiше, але його знову почули.Вчителі,що сиділи недалеко від подружжя,засміялися. Учні теж захихотіли,хоча не зрозуміли, в чім річ. Не могли ж вони здогадатися,що тишу в залі порушила завуч Євдокія Семенівна, що дорослі бувають, мов діти..

Коли концерт закінчився і молодь вийшла на вулицю,де ще сяяло сонце,освітлюючи потемнілий сніг, що не сьогодні-завтра має зовсім зникнути і замінитися зеленою травою, Маша з одинадцятого класу вечірки сказала:

-Ех, добре було б відзначити Перше травня по-справжньому, та ніде зараз і посидіти в Балаїрі.

--Чому?-не згодився Рябокінь-Є гастроном, їдальня.,бери пляшку і святкуй.

--Раніше, кажуть, урочисті заходи проводилися у ‘’Ластів’’ячому гнізді’’.

--Гадаєте, я зараз уже застаріла для масових святкувань? –спитала Журавльова.-Пішли до моєї квартири..Правда,там собачий холод,півроку не топилося.

--Це ми моментально поправимо,був би хазяйчин дозвіл,-- з готовністю обізвався Марат.

Вони обійшли з Борисом залишки останнього сугроба у цьому дворі,набрали два оберемки дрібно наколених ще торік дров і уже висохлими сходами рушили угору до ‘’ластів’’ячого гнізда’’.Коли розчервоніла Зоя Петрівна,нарешті, відперла заіржавілий було за зиму замок, чоловіки зайшли у відсирілу квартиру,склали у кутку дрова.І Борис як видатний майстер з розпалювання грубок,став ножем розрізати на дрібні щепки, а потім уже і розпалювати вогонь.Той, як буває у нього, швидко і весело загорівся. Потягло теплом.

--До чого тут добре! Затишно! –вигукнув Марат.

--Коли б ще ганок полагодити і дах замінити, можна було б влаштовувати весілля, --натякнув Борис.

--З велим задоволенням, аби лише наречена згодилася,--мовив з готовністю Марат:

--А для чого латати старе,коли в Кузнецовську можна отримати нове житло? – вставила Маша.--Знаєш,Марате, мені Щербак так прямо і сказав:’’Маріє, Ви у нас цінна кадра.Виходьте заміж -відразу дамо житло’’,--поділилася радістю,не підозрюючи, що не тому таке розповідає.

--Для Марата головне не квартира, стара чи нова,а щоб поруч з ним була Зоя Петрівна, ---вніс ясність Рябокінь.

---Та ви що? –не могла повірити почутому дівчина.Бухарін усе зрозумів,але щоб не ображати людину,до якої взагалі непогано ставився, заявив:

--Мені взагалі не подобається Кузнецовськ,хоча я там і народився. Наскільки краще в Балаїрі, особливо коли поруч кохана.

Школярі, що заповнили кімнату,зачувши, що тут ведеться доросла розмова, попрощалися і стали спускатися вниз сходами. Слідом за ними,засмучена, пішла і Маша.

--Як ви гадаєте, чому у цієї пухкенької дівчини зіпсувався настрій? –спитав Борис у друзів.

--Мабуть,через жіночу заздрість,--сказала Зоя і почервоніла від слів, незвичних для неї.

--А хочете, аби вам ще дужче заздрили? -- на щось натякав Рябокінь.Не вірилося, що Марат здогадається, що мав на увазі Борис, але той сказав те, що треба:

--Для цього треба,аби нас залишили удвох зі Зоєю.

Це було аж занадто зрозуміло.Борис узяв мене за руку:’’Пішли’’.

--Куди?

-- Подивишся на свій портрет.

--Та я ж не позувала.

--А для чого? Твоє лице завжди переді мною.,--зізнався він. --Ось так ляжу.А твої очі дивляться і дивляться на мене.

--Мабуть,зобразив мене сухою та злою?

Він обережно обійняв мене,поцілував у щоку:’’Ні,зовсім іншою’’.

Дійсно, я на портреті не була такою, як частенько, коли нервувала чи злилася, а як у кращі свої дні-- м’’якою, ба навіть мудрою.

--І коли ти встиг мене роздивитися і зрозуміти?

--Хто любить., той розуміє.

--А що робити тому, хто ще не дуже любить?

---Хоча б мати щось в голові і не відштовхнути гідну людину.

В мені заговорило моє недавнє упередження проти нього:

--Ви занадто високої думки про себе.

І відчинивши двері з його половини,шугнула до себе.Мені чомусь здалося. що Борис побіжить за мною і щось зробить. Та він не побіг і робити нічого не став.На жаль? Не знаю.

НУ ОТ І НАСТАЛИ -- І ЛІТО, Й ЕКЗАМЕНИ

Дуже швидко, за якихось три-чотири дні зійшов останній сніг, і на стадіоні зазеленіла трава, наче на газонах у Харкові. Навіть почали цвісти, а потім і ‘’пилити’’ тополі, теж як у моєму любому місті..Підійшли й іспити, але вони тут були не такими, як в Україні. Там щороку екзаменуються усі класи, починаючи з середніх., а тут лише випускні / не знаю, краще так чи гірше. Певно, росіяни більше жаліють своїх дітей, а ми надміру навантажуємо /

Іспити у денній школі проходили не так цікаво. Мені, викладачці російської мови та літератури, дали асистентами словесників, як і належить, трьох чоловік В тому числі і Щербак. Валентина Федорівна чіплялася до моїх учнів, які торік були її, бурчала, показуючи невдоволення їхніми знаннями, але я вже звикла до її вічної недоброзичливості і не звертала уваги. Бо все це було, як кажуть, у межах норми.

А от у вечірників виявилися деякі, так би мовити, відхилення, які різноманітили процедуру. Микола Данилович, який вів у ШРМ математику, раптом захворів, і Рудаков довірив його замінити Рябоконем. Оскільки вчителів у вечірці взагалі, як і скрізь,не вистачало, то асистентами брали непредметників. Так, мене призначили асистентом мало не по всіх дисциплінах. Вечірники, дізнавшись про це, відверто сміялися:

--Ну що, наприклад, географ знає з математики? Так, колись Єлуніна чи хтось інший вивчали алгебру чи тригонометрію, але ж це було давно, усе забулося.

А Маша Рухлова, поглядаючи на Марата Бухаріна, який, несподівано для неї, закохався у Зою Петрівну, взагалі казала вголос:

--Для чого оцей шум,оця тривага?Все одно усі складуть іспити, навіть ті, що нічого не знають, бо ні вчителям, ні дирекції, ні навіть райвно не цікаво, щоб хтось провалився.

--Чому ви так кажете?--обурилася я, зачувши таке

І коли ми зібралися у нашому найбільшому класі для іспиту з математики, я потягла до себе книжечку білетів на випускних іспитах і почала переглядати ‘’математичні питання’’ І -о диво! -знайшла такі, на які знала відповіді, адже була хорошисткою свого часу у школі. І коли Марат відповів усе по білету/ він закінчив середню школу разом з Борисом,але тоді невідомо кому ‘’на зло’’ не став cкладати іспити і не отримав атестату зрілості/, я поспішила спитати, скільки буде,

коли ‘’А’’ плюс ‘’Б’’ взяти у квадрат,.Рябокінь, певно, здогадався, що я вирішила виявити принциповість стосовно його друга. І сказав:

--Ну для чого Ви, Надіє Василівно, змушуєте Бухаріна червоніти,задаючи дитячі запитання. Краще наведіть яку-небудь приказку, де йшлося б про математичні закони.

Я розгубилася:

--Це треба довго думати.

-А я можу сказати відразу:’’Пифагоровы штаны на все сторони равны’’.

Мене непросто розсмішити. Проте коли вже розрегочуся, важко зупинити. І зараз я, спершу тихо пирснувши, зачмихала, аж сльози з’’явилися на очах, так що навіть Бетехтін мені пошепки зробив зауваження.’’Припиніть.Бо Ви смієтеся, і ми це робитимемо слідом за Вами. ‘’.Довелося вийти до вчительської, начебто попити водички.

Там я побачила Тамару Дмитрівну і Любов Михайлівну з її батьком, чимось схожим на Мишкіна. Тут же сиділа і Єлуніна. Він розповідав завучу, чого забирає дочку зі школи:

--Я сам член партії, а комуністи живуть за таким законом: йти туди, куди посилає партія Мене кидали на сільське господарство. А зараз відпрацював своє,час повертатися до міста, тим більше,що житло мені, як відрядженому за ‘’рознарядкою’’,повертають.

--Добре бути керівником,хай і невеликого рангу, --зітхнула Євдокія Семенівна без великої заздрості. –А нам, рядовим працівникам,. ніяких пільг.Як посадять десь у молодості, так і змушений сидіти, поки й мохом візьмешся.

Кузнецова і Дерябіна сиділи, обнявшись, і говорили про інше.

--То поїдеш з нами,Тамаро?Адже прожито разом скільки років. Ділилися і радістю,і невдачами, і останнім карбованцем.

--Ти їдеш додому, до батьків, а я до кого? І що мене там чекає? Яка перспектива?

--Щоб у Свердловську та не було перспективи?-образився за своє рідне місто Кузнецов. –Роботу обов’’язково знайдете. Житимете спершу у нас, а там видно буде. Молоді свердловчани –парубки із закінченою вищою освітою просто зобов’’язані помітити таку красуню з Балаїру, інакше вони закінчені дурні, --почав лестити їй любин батько.. Від тих його слів очі Тамари Дмитрівни засвітилися надією:

--Ну добре, поки що вирушайте в дорогу без мене. А коли закінчаться екзамени, я розрахуюся на роботі і приїду. Поясніть ще раз, як до вас добратися у Свердловську.

Тут до вчительської зайшов Рябокінь і, побачивши двох своїх асистенток, що ‘’втекли’’ від виконання своїх прямих обов’’язків в екзаменаційній комісі ї, Дерябіну і мене, удавано грізно мовив:

--Як це називається? Вчительки, а такі несерйозні.Тамаро Дмитрівно, Надіє Василівно, пішли до класу, до учнів.

--Борисе Григоровичу,попрощайтеся з Любов’’ю Михайлівною, --підказала я. –Вона виїжджає з Балаїра, до обласного центру.

--Чув. Не знаю, варто схвалювати чи ні, але чув.А Надія Василівна нікуди не їде?--спитав в Єлуніної.

--Ні, -лукаво посміхнулася та.

-- Ну,це мене найбільше турбує.

--Ох, Борисе Григоровичу, Ви і фрукт, --промовила вона уже більше зі схваленням, ніж із засудженням.

--Нарешті,Євдокіє Семенівно, Ви мене оцінили,зрозуміли, що я не така погана людина.--Рябокінь галантно поклонився, обняв мене за плечі,певно, прагнучи довести, що я, Надія Василівна Степаненко – це щось особливе в його житті, уже серйозно.Але доводити це, навіть на словах, не годилося. тут, бо це все ж таки школа, де треба контролювати кожен свій крок..

НЕСПОДІВАНИЙ ВІЗИТ У ЛИПНІ

Звичка рано вставати, вироблена протягом навчального року, не дозволяє і зараз залежуватися Тому я встала, ледь виглянуло сонечко з-за порожнього зараз їнтернату,і взялася наводити порядок у кімнаті, звідки у травні вибралася Зоя Петрівна, яка все ще не забрала деяких своїх речей /ніколи,бо медовий місяць!/

Я попереставляла сумки подруги, витерла пил під ними. Потім освіжила підлогу в кімнаті Це було дуже доречно.У напіввідчинені /літо ж!/ двері постукали.Я відгорнула легку портьєру у великих квітах.На порозі стояла дівчина у брючному костюмі, з ладною фігуркою, зі свіжим, наче яблучко, обличчям. Вона була, певно, моєю ровесницею, років 22 --23. І когось нагадувала.

--Добрий день, --обізвалось молоде створіння, трохи хизуючись невідомо чим --Ви, певно,вчителька, яка тут оселилася торік замість тієї, що тут мешкала, а потім виїхала?.

Вона охоче, але стежачи за тим, як я реагую на її слова, повідомила, що є дочкою Щербаків,Михайла Захаровича та Валентини Федорівни, що звуть її Ольгою і що вона навчається в університеті на філологічному факультеті,як і мама колись ‘’.Але я більшого прагну,ніж вона, --почала хвалитися переді мною, незнайомою людиною. --Я хочу поїхати на Крайню Північ і написати про ці місця ‘’.

Я промовчала про свої плани, про які лише Борису колись пробовкнула. Зачувши, що перед нею теж філолог, Ольга взялася розпитувати, кого з письменників особливо люблю. А потім стали говорити про місцеві новини, які молоду Щербачку теж могли б

цікавити.Мати Зої Петрівни поломала ногу, і дочка до двох місяців доглядала її,а я.,Степаненко, вела її уроки у вечірці. А Зоя виходить заміж за Марата.

--Ти дивись,-- не повірила Ольга.-Вона ж набагатл старша за нього.

Потім я розповіла про вечірників, упевнених, що нікого не зріжуть на екзаменах.Усім поставлять трієчки, а комусь і більше. Говорила про вчителів, з ким працювала Про усіх, крім Бориса. Та й що я могла сказати? Що майже рік його презирала, бо нічого не розуміла в його житті.?Ольга сама спитала про математика-художника:

--Ми з ним дружили, поки не сталося історії зі Зоєю Петрівною.Тоді мама суворо заявила:

--Щоб я і слова не чула про нього.Після школи вступиш до інституту, там хлопців багато.От і знайдеш собі пару.

-- Я й шукала,-- ділилася своїм дівчина,трохи навіть дивуючи мене своєю відвертістю, за якою проглядали швидше егоїзм та невихованість. –Але виявилося, що це не так просто. І тоді я йому сама почала писати як шкільному товаришу Він спершу відповідав,а потім замовк, наче помер. Ну,я не стала принижуватися, вчиняти допит в листах, хоча,звичайно,було цікаво дізнатися, в чому річ.

. Мені набридли її самовпевнені розпатякування,.і я рубонула,мож-

ливо, самовпевненіше, ніж навіть вона:

-Рябокінь тому тобі перестав писати, що закохався в мене.

Дівчина отетеріла. Правильно говорять, що яблуко від яблуні недалеко падає.Ольга критично оглянула мене,як зробила старша Щербачка під час нашого знайомства, і скривила соковиті губки:

--Не вірю, щоб мене він проміняв на тебе

. Мені стало не так образливо,як дивно:

--Та він тобі зрадив ще сім років тому з Журавльовою.

--Він до неї поліз, бо видна, в тілі, --в Ользі раптом замовкла філологиня, а заговорила звичайна баба, яку чомусь не хочуть любити чоловіки..--А в тобі взагалі ні спереду,ні ззаду. А Борис - художник, йому треба,щоб було на що подивитися, врешті-решт за щось взятися.

--Не смій! –крикнула я..--Не говори таких примітивних речей.Вони просто помилилися у своїх почуттях, а за це Бог карає!

--Ти дивися, яке високе розуміння чужих душ! --вигукнула Ольга, крутнула своїм акуратним задом у модних штанях і вискочила на вулицю, де уже стояла мало не українська спека. Куди ж вона налаштувалася? Чи не до мами, скаржитися?

БОРИС ОСВІДЧУЄТЬСЯ МЕНІ В КОХАННІ

Наші кадровики пішли у відпустку, бо вони як педагоги з довшим трудовим стажем мали право більше відпочивати. Молодші і такий початківець, як я, все ще працювали. Ми з Інною Михайлівною наводили порядок у своїх кабінетах; вона в хімічному, я – в мовно-літературному. Борис сидів у математичному кабінеті і щось малював,заховавшись від цікавих очей. Рудаков у своєму кабінеті шарудів паперами, може,готуючись до сесії в інституті. Раптом бачу, мимо мого мовного кабінету-класу чимчикують мініатюрна Щербак і трохи вища за неї Ольга.І не привітавшись ні до мене, ні до Інни Михайлівни, яка витирала пил у своєму кабінеті ї яку Щербачки чудово бачили,прямували до директора.І там, відчинивши двері навстіж, наче щоб усі чули, Валентина Федорівна розпочала:

--Валерію Олександровичу, це моя дочка Ольга. Вона закінчила чотири курси фїлологічного факультету. Ви не могли б її взяти на роботу словесником?

--А чому Ви не хочете, щоб вона закінчила навчання? Нехай захищає диплом і бере направлення до нас.Коли буде вакансія, візьму.. Для чого поспішати, як кажуть, поперед батька в пекло? Студентські роки – найкращі в житті

--То так тільки говориться, а насправді все інакше. Мами поруч немає, грошей не вистачає.Невже не чули, як студенти ночами вагони розвантажують?

--Це ті, що лінуються і не отримують стипендії.

--Та хто там надіється зараз на ту стипендію?Вона в Ольги була лише один семестр, а потім зняли через хвости.Батько постійно їй надсилає гроші.

--То,певно, вона й зараз має хвости? –здогадався директор.-А Ви хочете; щоб я її взяв на роботу?

--Ну то й що? Переведеться на заочне відділення. У вас Рябокінь не має закінченої вищої освіти. Та і Ви, вибачте, теж заочник

--Але куди ж я візьму Вашу дочку, коли у мене всі місця зайняті? –Рудаков уже нервував, але, схоже; Валентина Федорівна не збиралася здаватися.Я стривожилася;чи не хоче ця підступна людина щось вчинити проти мене чи Журавльової? І зайшла до вчительської, де почула дещо несподіване від Щербачки:

--Я поступлюся дочці своїм місцем.Хай працює замість мене, а я посиджу вдома два роки до пенсії,відпочину.І допомагатиму їй.Як зле, коли ти не маєш підтримки.Згадайте Надію Василівну.

--Пам’’ятаю, як Ви одвернулися від неї. Добре,що знайшлися небайдужі люди. І вона, молодець,не лише справилася зі труднощами, а ще й школі робітничої молоді допомагала.

--О-о, заходилися хвалити свою улюбленицю,--забуркотіла невдоволена Щербак-старша. І кивнула дочці:

--Я тобі казала, що Рудаков злий і мстивий

Валерій Олександрович зблід::

--Якщо Ви мене вважаєте таким, доведеться довести справедливість цих слів. Спокійно допрацьовуйте свої два роки і маршируйте на пенсію.А коли Ольга приїде сюди, нехай навіть за направленням міністерства освіти, я, якщо навіть і далі буду директором, все одно її не візьму.на роботу.Бо тут не потрібна ще одна пліткарка і скаржниця.

--Валерію Олександровичу,--дорікнула дівчина,яка весь цей час затято мовчала,---Ви для чого так говорите?

--Бо ви на те заслуговуєте Бачу, уже налаштувалися скаржитися на мене? То прямуйте на автобусну зупинку,невдовзі буде рейсовий, сідайте і -- до Каширіна.Тільки прошу говорити правду.’’Я ледарка і хвостистка, мене в інституті попередили, що збираються вигнати.А директор Балаїрської школи не хоче мене брати на роботу.Скажіть, він має рацію чи ні?’’

Звичайно, після таких слів Щербачкам і справді залишилося мотати до Талиці, але сталося непередбачуване. З математичного класу прийшов Рябокінь, який займався малюванням. Певно, робота йому вдалася, Борис був у гарному гуморі.

’’Що тут за гамір? –спитав мене.--. Кричали так, що навіть в кінці коридору чути було ‘’

Та уздрівши Валентину Федорівну і її дочку з рішучими обличчями, заявив ‘’Там, де з’’являться ці дві істоти,спокою не чекай’’.І підійшов до мене, певно,збираючись похвалитися успіхом у малюванні. І сліпий би помітив, що Рябоконя ніхто не цікавить;крім мене, але самовпевнена Ольга уже,певно,забула,що я їй розповіла про наші стосунки з Борисом.Уздрівши друга дитинства, кинулося до нього, чмокнуа у щоку. Сміливо запитала, чого він припинив листування з нею.

--Та все немає часу., – сказав,оглянувшись на мене.--То уроки, то малюваня,то іспити. А це ось зібрався разом з Надією Василівною у весільну подорож, в Україну

--Що таке? --здивувалася Ольга.

--Що таке? –ще більше здивувалася я.-А Ви... А ти мене питав?

--Поки що ні. Ось зараз питаю.

-А як же я? –розгубилася Ольга.

--Ну, поїдьмо з нами,-- підколов Борис. Це було нерозумно, жорстоко, мені стало соромно за нього. Він почервонів і порадив подрузі дитинства:.

--А ти привітай нас з Надею і побажай щастя.

Валентина Федорівна, помітивши, що доньна задовго затрималася біля Рябоконя, спитала, в чім річ.

--Та Борис одружується,-- сказала дівчина, у неї на щоках блищала сльозинка

--Ну це ж не вперше, -бридливо мовила Щербак-старша.---Ніколи не думала,що з такого начебто щирого і доброго хлопця виросте дон Жуан.

Я відчувала, що Борис зараз скаже дуже важливе, що допо-

може людям остаточно зрозуміти його і більше не думати про

нього негативно..І він сказав:.

--Треба хоч трохи розбиратися в людях. Я ніколи в житті не брехав Помилявся, так,але не кривив душею,був щирим і у ставлені до Олі, і до Зої Петрівни А от із Надією Василівною у нас справжнє почуття.

І раптом, несподівано для присутніх і для мене, він опустився переді мною на коліна і промовив:

--Я люблю тебе і прошу стати моєю дружиною.

Я розгубилася:’’Як це треба розуміти?’’Щербачки, стара і молода,стояли вражені, наче ніколи в житті не зустрічали, щоб комусь освідчувалися в коханні, а їм --яке нахабство! – ні

.Рудаков пильно вдивлявся в наші з Борисом обличчя –певно, в його директорській практиці такого не було, Інна Михайлівна, яка теж заглянула до вчительської, дивилася на чоловіка з інтересом –як він вийде з такої ситуації?А він не розгубився.Підійшов до нас, посміхаючись,потиснув руки,побажав щастя.

--Подумаєш, -кинула Ольга трохи зневажливо -На той рік я теж приїду з нареченим.

--Значить, на той рік ми і тебе привітаємо, якщо буде з чим,--підколов Рябокінь,бо знав, що особисте щастя не заплануєш.Ольга здригнулася, наче відчуваючи, що застереження Бориса може справдитися.І, граціозна, побігла за своєю низькорослою мамою з такими великими амбіціями.

До вчительської зайшов Мишкін. Він був засмаглий, щоб не сказати спечений на сонці / певно,полов на городі замість дружини, що боялася такої роботи у спеку,бо мала високий таск/

--А куди це Щербачки полетіли, наче випущені з гармати ядра? –поцікавився

--Певно, до райвно, скаржитися на мене, що я не хочу молоду кадру брати на роботу,--похмуро зізнався Рудаков.

--А чого ж Ви? –докорив Іван Мефодійович за правом старшого.--.Отаке свіжесеньке яблучко.Та учні цілими уроками милувалися б її красою.

--Поки не переконалися б, що красуня знає менше за них.

Збагнувши, в чому проблема з Ольгою,Мишкін перейшов до іншого питання

--Валерію Олександровичу, кому Ви збираєтеся віддавати ту квартиру, де мешкали Кузнецова і Дерябіна?

--Як кому? Райвно повинен надіслати на їхнє місце двох фахівців, географа та математика.

--А Ви не вважаєте, що це буде несправедливо по відношенню до Журавльової? Вчителька уже сім років працює, матеріал знає, учні її поважають, а умови життя у неї погані.

--А я при чому? Не я ускладнив її існування.

Борис почервонів й одвернувся.

--- Доля матері-одиначки завжди нелегка,--зітхнула Інна Михайлівна. –А вона тримається. Ій конче треба допомогти. А, до речі, чого вона сама не прийде до керівництва, не скаже, що її не влаштовує?

--Та їй зараз не до того,--бовкнула я, а потім уже подумала, доречно воно чи ні.

Рудаков уже щось чув краєм вуха: ‘’Що, заміж виходить? Чи не за Бухаріна?’’

--Уже живуть разом,---доповів Рябокінь.

--Але ж вони,певно, не розписані,--- розгубився Мишкін. –А на кого оформляти квартиру,на нього чи на неї?

--Завданння зрозуміле,--мовив відразу Борис.. --Зараз ми з Іваном Мефодійовичем та Надією Василівною йдемо до молодят.Полаємо їх, що не зареєстрували своїх відносин,і потягнемо до сільради. І тоді квартира законно стане їхньою.

-Правильно,-- підтримали ми з Мишкіним. І утрьох дружно загриміли шкільними сходами до виходу.. Коли вилізли до ‘’ластів’’ячого гнізда’’, сором’’язливо-боязкий Мишкін сказав:

--Добре, коли пара уже прокинулася. А коли ще в постелі?

Він штовхнув непричинені двері. І ми в кінці великої кімнати і справді побачили молодят у ліжку.. Іван Мефодійович, прикривши очі рукою, повернувся назад.

Зоя Петрівна, почервонівши, наче маківка,підвелася і накинула на плечі красивий магазинний халат. Марат зупинив її:

--Хай спершу скажуть, за яким ділом з’’явилися? У нас врешті-решт відпустка та ще й медовий місяць, чи не так?

--Значить, спимо?-не став слухати його Борис. І це замість того, щоб сходити до сільради, зареєструватися, а потім оформляти документи на нову квартиру?

-Яку квартиру?-здивувався Марат.-Кажуть, з милою рай і в курені. Мила у мене є. Курінь теж.Так що я уже в раю, і мені більше нічого не треба

-То,може, Зої Петрівні ще щось треба?

--За що ви говорите?-- не зрозуміла вона

Рябокінь пояснив і гукнув ло Марата

--Вставай, ледарю, вдягай святковий костюм. Нехай Зоя Петрівна надіне нову сукню, беріть паспорти і свідків.

--Яких свідків? Для чого вони і де ми їх візьмемо?

--А ми з Надією Василівною не підходимо? А заодно можемо з нею влаштувати свої справи.. Вчителько Степаненко, Ваш паспорт з Вами?

-А для чого він?

--У свідків повинні бути паспорти.

Я заглянула до сумки –найголовніший мій документ був при мені.. Нарешті. молоді були вбрані відповідно до найурочистішої події у своєму житті. Зоя Петрівна,щоки якої палали,мов троянди, засміялася сама з себе:

--Молода називається. Уже скоро сина женитимемо.

--Ну до цього ще далеко, --серйозно мовив Марат.-Спочатку його треба виховати, а це справа непроста, судячи по мені. Уже двадцять п’’ять років: мати і Зоя Петрівна виховують.А все ще не можна сказати, що став людиною? Чи не так, Борисе?

Той його не почув, занятий якимись своїми думками. Я не могла здогадатися,про що вони, але чомусь хвилювалася Коли ми зайшли до голови сільради Рухлова Семена Давидовича, чимось схожого на Давидова з роману Шолохова‘’Піднята цілина’’, той глянув на Марата і на Зою Петрівну і посміхнувся:

--Нарешті, усе стало зрозумілим..А то хтось каже,що Журавльова любить художника, а інші --водія з Кузнецовська. А тепер кохання задокументоване..

Молода,засоромившись, спитала голову сільради, чи не могли б уже сьогодні їх розписати?

--Що, хочеться швидше себе відчути законною дружиною? – пожартував Рухлов.

--Та ні, річ не в цьому, --заперечила вона..

Ми з Рябоконем взялися розповідати про ситуацію з квартирою.

--А-а, Ви маєте на увазі житло, де мешкають і Рудакови? –зрозумів голова сїльради і зареєстрував молодих..Борис, що присів було за столом і щось написав.,поцікавився раптом:’’А нас Ви розпишете? ‘’

--Кого це ‘’нас’’? –Рухлов звів на нього сірі добрі очі.

--Нас з Надією Василівною,---намагаючись бути спокійним,заявив він

--Ну то нехай і вона пише заяву. Коли люди вирішили зайнятися масовим психозом, не заважатиму їм..

--А я уже написав за обох.. Бо вона вередлива, у неї сім п’’ятниць на тиждень.

Рухлов уже хотів покласти дві наші заяви до якоїсь таки.

--Це несправедливо,--не згодився Борис. –Їм не треба чекати, а нам треба?

--Та вони мають поважну причину.А ви?

--А ми їдемо на гостини до її матері в Україну.Мати,звісно, спитає,чи знайшла донька нареченого. Вона скаже’’Знайшла.Ось він, знайомтеся’’А мати скаже:’’Незареєстроване кохання писане вилами по воді.’’ Почне переживати за доньку, за її долю.А тут Надія Василівна заявиться з чоловіком. Зовсім інший коленкор.Чи не так,Надійко?

Що я могла сказати? Що не треба звертати уваги на тривоги неньок? А на кого тоді і звертати? Тому сказала: ‘’Так’’.Усі це зрозуіли, як готовність стати дружиною Рябоконя..Хоча чому б і не стати? Який не красивий був студент з Африки, в якого була закохана, Борис кращий..І навіть рудувата борідка його не псує.

ЩОДЕННИК НОМЕР ДВА

Дописала свого першого щоденника, розпочатого у серпні минулого

року.І завела новий записничок. Боже, лише рік минув з того часу, як виїхала з рідного дому в пошуках долі, а як багато сталося подій!Не лише навчилася азам професії, а й придбала друзів. З’’явився коханий --Борис.Он він сидить біля вікна вагона потяга, який везе нас в Україну, вдивляється в пейзажі. Він художник і любить спостерігати.

В сусідньому купе сімейство Бухаріних, разом з Вадиком. То ми з Борисом умовили поїхати з нами на гостину до Харківщини.Уявляю, до чого мама буде задоволена,коли побачить,які у мене гарні друзі. Поки не скажемо, що Вадик --борисів син.

До чого красиві краєвиди за вікном..Проїжджаємо мостом через Волгу, бачимо низький лівий і високий правий берег, а уздовж нього тягнуться, наче журавлинї ключі, села

Гарно, нічого не скажеш, а в Україні краще.Зараз липень, в садках поcпіли порічка й малина, наливаєтся соком білий налив. І серед цього розкішшя ми проведемо майже місяць, день за днем!! Почуватимемо себе щасливими.

. Щастя там, де молодість,кохання і дружба І все це ми маємо.

Дата добавления: 2015-07-20